Сварог.

В науці остаточно не встановлено, чи слов´яни мали Єдиного Бога, бо всі свідчення говорять про них, як про много-божників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у своєму творі "Про готську війну" писав про слов´ян та антів, що вони почитали Єдиного Бога: "Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають вони владикою всіх". Так само історик XII ст. Гельмольд розповідає про віру балтійських слов´ян і твердить, що вони визнають одного великого Бога, що є Богом Землі і Неба. Початковий наш Літопис також, оповідаючи про договори з греками, подає ніби звістку про Одного Бога в киян, але дуже неясно.

Розуміння Неба первісні люди мали здавна, бо наочно бачили, що з нього їм йде світло та дощ, тому й обожнювали його з найдавнішого часу. Небо — це все те, що над нами. Так само й слов´яни шанували Небо й молилися до нього. За вірою наших предків Небо —це місце, де живуть боги, це Палата Божа, а зорі — то вікна, в які вони виглядають на світ. На небі все добре, бо то -

Боже, а звідси наша стара приказка: живе, як у бога за дверима.

Можливо, на початку єдиним головним Богом був у нас Сва-рог, бог Неба, сам Небо й світло. Він був основою всього, це прабог, владика світу. Сварог — батько сонця й вогню, і вже від нього пішли всі інші боги — Сварожичі. Даждьбог — бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти, Сварожичі. Слово "Сварог" пов´язують з індійським вуаг, одгеа — небо, соняшне світло (правда, В.Ягич виводив його із слов´янського "варити").

Свого часу В.Ягич намагався довести, що Сварог не був найвищим богом у слов´ян і у давніх пам´ятках він опинився випадково; крім того, це був ніби Бог північний, новгородський, а не південний. Такої ж думки дотримується й Е.Аничков у своїй дисертації 1914 р. "Язычество и древняя Русь". Він твердить, що Сварог взагалі не був богом, а назва постала від Сварожич, що означає священний вогонь біля стодоли, і тому його нема серед Володимирових богів, хоча його поважали хлібороби. Але не всі погоджуються з твердженням Ягича (наприклад М.Грушевський), і Сварог таки лишається господарем українського Олімпу. В науковій літературі Сварог — це бог вогню, тому він опікун ковальства і ковалі^ а також опікун ремесел, шлюбу і родинного щастя. У грецькій міфології йому відповідні боги Гефест і Прометей.

Перун

У X ст. в нашій українській міфології перше місце займає вже не Сварог, а Перун, який відомий й іншим слов´янським народам, а також литовцям. Перун — головний бог грому й блискавки, володар Неба. Він творча сила, що оживляє все, подавець дошу. Пізніше — це бог-воїн, покровитель війська. Військо, на доказ вірности, завжди заприсягалося Перуном у Києві, де на одному з пагорбків стояв його прикрашений бовван: сам був дерев´яний, голова срібна, а вуса золоті. На крилатих вогнистих конях Перун їздить по небу у воженій колісниці. На зиму він замикає Небо й засинає, а весною своїм могутнім молотом розбиває зимові пута з землі, і все знову оживає. Старе оповідання каже, що як прилетить з вирію зозуля, вона будить Перуна від зимового сну, і він одмикає Небо й пускає на землю тепло.

У Початковому Літопису бог Перун згадується кілька разів. В договорах з греками 945 й 971 рр. русичі так само клянуться Перуном, який в таких договорах згадується на першому місці серед інших богів.

В одному давньослов´янському перекладі грецького оповідання про Олександра Македонського ім´я бога Зевеса, перекладено словом Перун, а це пояснює значення цього бога. Про те ж свідчить і чеський Глоссарій 1202 р., в якому слово Перун пояснюється словом Юпітер. Перуна згадують багато інших пам´яток.

Перун на всіх наводить страх, бо б´є своїми вогненними стрілами, тобто громом, демонів, але може вдарити й злу людину, ось чому в нас, особливо в західних областях України, аж дотепер збереглося стародавнє прокляття: "Бодай тебе Перун побив!".

Уявлення і повір´я про грім та блискавку у нас дуже старі. Під час грому забороняється свистіти чи співати, а також їсти або спати, бо грім заб´є. Злі сили дуже бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не вбило разом з нечистим. Правда, грому всі бояться, і тільки про відчайдушну людину говориться: "Він і грому не боїться".

Перун, коли вперше по зимі виїздить на Небо, своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли вперше гримить, то ше й тепер хрестяться й опираються спиною об дерево чи об щось інше, і спина не буде боліти цілий рік, і буде щастити такій людині.

Перун посилає блискавки, що весною будять землю до життя й запліднюють її дощами. Блискавки проганяють хмари, злих демонів і випускають на волю Світло. Коли щось запалила блискавка, гасити не вільно, та й даремно, але все ж таки можна загасити молоком, особливо козиним, та сироваткою.

Пізніше, з прийняттям християнства, культ Перуна забувався дуже поволі і був перенесений на святих громовиків Іллю, Михайла та ін. Постало кілька громових свят: Гавриїла — 13 липня, Кирика — 15 липня, Іллі — 20 липня, тріскучої Анни — 25 липня, Паликопа-Пантелеймона — 27 липня. Найпопулярніший громовик — це Ілля. Він їздить по небу у вогненному возі і полює чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі на Гу-цульшині зветься "громовим святом". Володарем блискавки часто звуть Паликопу (Пантелеймона) чи Палія. Під час грози, коли Перун чи Ілля женеться за нечистою силою чи за демоном, треба позатикати камини, щоб ці сили часом не вскочили до хати.

Е.Аничков твердить, ніби Перун був головним богом тільки Київських князів Рюриковичів-Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ і не боронив його, коли Перуна скидали в Дніпро. Ставши можновладцем, Володимир хотів піднести вище значення Перуна — бог великого князя мав стати богом богів. Володимир в 980 р. виставив Перуна на стіни "Теремного Двору" і тим призначив його для вселюдного почитания. Він також ставить Перуна і в Новгороді. Але ця теорія сумнівна, бо маємо багато свідчень про те, що Перун був богом повселюдним, інакше різні "Слова" не виступали б проти нього. Саме слово "перун" сильно поширене по Україні й тепер, а це свідчить, що бог цей таки був богом народним, до того ж літопис свідчить, що народ плакав, коли тягли Перуна в Дніпро.

Даждьбог

Богом Сонця в нас був Даждьбог, син Сварогів, син Неба. Першу згадку про нього подає південно-слов´янський переклад візантійського Хронографа VI—VIII ст. Іоана Малали. В іпатієвому літопису від 1114 р. подається з цього Хронографа уривок, і тут Геліоса названо Даждьбогом. По Сварозі "царства син єго, іменем Сонце, єго же нарічють Даждьбог. Сонце царь, син Сварогіов, єже єсть Даждьбог, бі бо муж силен."

Корш вважає, що Даждьбог — це бог сонячний, визначає сили й дію сонця, як основу життя. Пізніше цей бог став родоначальником руського народу, ось чому в "Слові о полісу Ігоревім" названо русичів Даждьбожими онуками.

Походження назви Даждьбог — своє, народне; це слово складне, заложене з приказового способу даждь, цебто дай, і бог, багатство, бог продавець, дарівник. В історичних пам´ятках це ім´я звичайно пишеться або по-давньослов´янському Даждьбог, або по-староукраїнському Дажьбог.

Деякі дослідники, наприклад, Огоновський, Корш та ін. наполягають на чужоземному походженні назви цього бога, тут даждь — постало ніби з іранського dagh — пекти, палити, цебто Даждьбог — це бог вогню. Г.М.Баратц твердить, що староруські боги взагалі східного походження: вавілоно-асирійсько-го, ханаанського або фінікійського, а Даждьбога він подає ніби це філістимський бог Даган, по-арабському Дажун, цебто той, хто дарує небесний дощ — Дощівник. Але Баратцова думка в науці не прийнялася.

Хоре

Друга назва для бога Сонця була Хоре. Чим він різнився від Даждьбога, нема змоги встановити. Багато вчених — Волинський, Крек, Я гич, Фамінцин та ін. твердять, що Хоре і Даждьбог — це одна особа, один бог Сонця. Але проти свідчать самі пам´ятки, що подають цих богів, не змішуючи, як дві особи. Одної форми назви для бога Хорса пам´ятки не знають, і пишуть по-різному: Харс, Хурс, Хурьс, Хоре, Хьрс, Хрос. У "Слові о полку Ігоревім" 1187 р. вживається назва Хоре бога Сонця, і зветься він Великим: Князь Ігор, утікавши, "Великому Хорсові волком путь прерискаше". У слов´янських перекладах грецьке ім´я Аполлон часом перекладене нашим Хоре. Божество це було добре відоме й західним слов´янам (Кравців Б. Про Волоса-Хор-са. "Америка". 1950, ч.9 (59). Філадельфія). Дуже багато давніх пам´яток згадують про Хорса. Літопис від 980 р. називає його серед Володимирових богів.

Деякі дослідники слово "Хоре" виводять із тюркської мови, чомусь Е.Аничков вважає Хорса божком тюрків, ніби Володимир підпорядкував його своєму Перунові з політичних мотивів, але така теорія неправдоподібна.

Дослідники встановили багато різних гіпотез для з´ясування етимологічного походження слова Хоре, але загальноприйнятого пояснення досі немає.

Велес або Волос

Одним з найважливіших богів був у нас і бог Велес, "скотній бог", цебто бог достатку, як пояснює його Початковий Літопис. Спочатку він, як і інші божки, був сонячним богом, але пізніше набрав собі іншого значення. Слово "скот" в давнину означало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес —- це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців, як Меркурій. Він, за твердженням міфологів, був не тільки охоронцем череди на землі, а Й пастухом небесних стад, цебто хмар, і цим пов´язувався з Перуном. Важливість цього божества бачимо з того, що князь і дружина клянуться Перуном і Белесом у договорах з греками, починаючи від 907 р., і він часто згадується як "скотній бог". У Літопису панує форма Волос, але в інших пам´ятках знаходимо й Велес. В "Слові о полку Ігоревім" XII ст. поет і співець Боян зветься Велесовим онуком: "Віщій Боя не, Велесов внуче", — а це показує, що Велес був богом також поезії і музики, взагалі богом культури й мистецтва.

В Початковому літопису під 980 р. перераховуються боги, яким Володимир поставив бовванів у Києві, і в цьому спискові Велеса нема; але знаємо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а ще на початку XI ст. у Ростові.

Пізніше Велес був широко знаний, і залишився в топографічних східно-слов´янських назвах. В місті Новгороді на півночі також стояв ідол Велеса, і ця вулиця довгі віки звалася Волосовою. Був тут і монастир Болотов, і церква Богоматері на Воло-тові, побудовані на місці, де був ідол Волосів. Є й місцевості, що звуться Волосово, наприклад біля м.Володимира, Санкт-Петербурга та ін. місцях. У Болгарії так само є місто Велес, а в Боснії гора Велесова. Ім´я Велеса взагалі згадується в південних та західних слов´ян.

Саме слово Велес-Волос дослідники багато з´ясовували, але усталеного ще нічого нема. Звичайно ототожнюють дві форми: Велес і Волос, та підстав для ототожнення нема, бо форми ці різні. "Волос" веде до форми Влас, а Велес до Вльс, але такої форми пам´ятки зовсім не знають. Мансика твердить, що Волос

— це північна форма, а Велес — південна, хоча такого твердження пам´ятки не завжди виправдовують.

Слово Велес знане й серед слов´янсько-литовських народів. У чехів veles — нечиста сила, слово, відоме з XIV ст. Латиське veis

— біс, литовське velis — небіжчик, vele — душі померлих. Припускають, що Велес був раніше духом предків тому, що дбав про хатню худобу, а звідси і став він "скотнім богом".

За християнських часів Велеса заступив св.Власій, що свят-кується 11 лютого. Заступив не тільки через фонетичну співзвучність, але й через перипетії свого життя, бо з його життєпису знаємо, що св.Власій був добрим пастухом, чому й замінив попередньо пастуха Велеса і став покровителем черід (стад). У Новгороді на місці, де стояв ідол бога Велеса, пізніше й була побудована церква св.Власія, покровителя худоби.

Деякі вчені ладні навіть викреслити бога Велеса з нашої міфології, бо ніби він постав із св.Власія. Очевидно, це перебільшення. У Греції св.Власій вважається охоронцем худоби з давнього часу, і як охоронець скота, він шанується й у Європі: в Німеччині, Англії, Франції, а також у Болгарії, Сербії, Чехії й інших краях. Св.Власія звичайно малюють на образах з кіньми та з худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. В Новгородському літописі від 1187 р. Волос уже виступає як Власій, на що звернув увагу ще М.Костомаров (Вестник Европы. 1873, кн.2. Стр. 585).

Стрибог

Стрибог був богом вітру. Його ім´я часто зустрічається у давніх пам´ятках, але як і у інших богів, воно маловиразне. У "Слові о полку Ігоревім" йдеться про "вітри Стрибожі". У 980 р. князь Володимир поставив у Києві боввана Стрибогового для поклоніння, як свідчить про це Початковий літопис. Княгиня Ярославна у "Слові" звертається до Вітра, як до Бога: "О, Вітре, Вітрило, чому. Господине, насильно вієши?"

Назву Стрибог виводять різно. Огоновський виводив її із Стриб-бог, від "стрибати". В.Ягич виводив із дієслова стерти; так само роблять Сребрянський та Зеленін ("Изв. ОРЯС". 1903, кн.4. Стр.268). Інші вважають, що Стрибог — бог-нищитель, бог війни. Дану назву Стрибога, як бога-нищителя, порівнюють з грецьким Аполлоном того ж значення. Виводять і від чеського (шет-ржити) — берегти, милувати. Деякі вчені виводять назву Стрибог зі Сходу Так, акад. Ф.Корш та ін. виводять цю назву з іранського Стрибага — високий бог (Всевишній). Г.Баратц бачить у Стрибозі Істр-бога, Істар-бога, Астара. Е.Аничков зовсім відкидає боже значення Стрибога, бо це ніби не бог, а назва якогось племені.

Як бачимо, остаточно походження слова Стрибог не встановлено, а тому не встановлено правдивої історії цього бога.

Симарегл

Це загадковий божок, про якого мало що відомо. Але, це був один з важливих богів, коли князь Володимир у 980 р., як розповідає про це Початковий літопис, поставив йому боввана в Києві для вселюдних жертвоприношень. Літопис зве його Симорьгл, а інші пам´ятки роблять з нього двох богів: Сиа і Регла, якогось іншомовного походження.

Мокоша

Богиня серед головних богів, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень, так само не знана нами ближче. У цій богині дослідники-міфологи вбачали сестру сонця" богиню дощу. Літопис подає її, як Мокошь, а інші пам´ятки додають ще форму Макош, пізніше Мокоша. "Слово Св.Григорія Богослова" згадує цю богиню серед першорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші".

Саме слово неясного походження, його наближають до мордовського Мокша, черемиського Мокш. Ягич вважав Мокошь за слово слов´янське, в якому -ошь закінчення, як наприклад, у слові пустошь.

Акад. Б.О.Рибаков висловив припущення, що Мокоша була ще богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла тому або за того. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П´ятниця.

Лада й Ладо

Більш відома друга богиня нашого Олімпу, Лада, що виступає і в чоловічій формі Лад або Ладо, — це були боги вірного супружнього життя, боги любові й веселощів, боги щастя і весни. Слово "лада" означає вірна дружина, любка, полюбовниця, а "лад" чи "ладо" — вірний чоловік, полюбовник. Ці слова дуже часто трапляються в топографічних назвах усіх слов´янських народів.

Але деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було. В наших весільних піснях згадується "ладо", але як молодий чи молода. Слово "лада" зосталося й приспівом у веснянках: "Ой, дід-ладо виорем". Взагалі ж, божество це неясне.

Лель, Полель

Лель — дохристиянський бог любові взагалі і бог побрання. Але істота цього божка зовсім неясна, не відоме й походження слова. Зустрічається звичайно в піснях як приспів. Полель — те саме, що й Лель. Це одне й те ж, але дослідники часто їх відокремлюють. Обидва слова згадуються і в польському фольклорі.

Ярило

З давнини відомий і Ярило — бог любові й пристрасті, сили та хоробрості. Божка цього звичайно вважають богом літнього розквіту творчих сил природи, весняної плодючості. Взагалі Ярило був богом весни, а також богом дітородіння.

Ярило-яр, ярий — означає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний. У давніх пам´ятках про Ярила нема згадки, але традиція його святкування дуже сильна. Свято це було або на запусти перед Петрівкою, або зразу по Петрі. Бог цей більше знаний в середній та східній Росії, а також у Білорусі, в Україні він майже зник, але свято похоронів Ярила, звичайно 3 червня, ще знане і в Україні.

Купайло

Широко знаний був і божок Купайло, що влітку мав гучне свято. Це був бог плодючости, радості, згоди та любові, от чому він пов´язується з Я рилом. Густинський літопис XVII ст. подає, що Купайло — це бог достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом християнства Купайло поєднався із Святом Івана Хрестителя 24 червня і став Іваном Купайлом.

Див, Діва. Давні пам´ятки згадують про бога Див, але не подають Його значення. Саме слово "Див", диво, дивний одного походження з санскритським і перським Deva, —божество, латинським Deus — бог, грецьким Zeus — Зевс. Дослідники приймають бога Див за дракона, змія, велета, чудище (пор. наше "диво"). Крик Дива означає громовий удар і бурю і вважається за злу ознаку, як це бачимо в "Слові о полку Ігоревім". У всіх дивах, чудищах величезна надприродна сила. Вони творять дива, дивне, чудо, і саме це слово означає велета, великана.

У "Слові" згадується й богиня Діва, але подання це таке неясне, що дослідники часто цю Діву приймають за Дива.

Деякі дослідники під Дивом убачають тільки лиховісну птаху, пугача. Сумцов твердить, що Див перейшов у нас на лісовика. В.Я гич не вважав Дія й Діву за божків. За Аничковим Див — це лісовик.

Тур

Деякі пам´ятки згадують бога Тура, але що це був за бог звичайно не подають. У Львівському Номоканові XVII ст. в числі поганських ігрищ згадуються й Тури. Дійсно, дослідники подають, що в Галичині на Подністров´ї було свято Тури чи Туриці на честь бога Тура, коли водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обернися та й подивися".

Деякі дослідники пов´язують Тура з сонячними богами. Від слова Тур лишилося багато топографічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Тур з давнього часу вживається, як епітет хоробрості. У "Слові о полку Ігоревім" князь Всеволод зветься яр-тур або буйтур, або й просто Тур.

Самі тури, чорні лісові бики, були широко відомі в Україні аж до XVI ст. Взагалі тур добре знаний в народних приказках.

Рід і Рожаниця

Давні пам´ятки не раз згадують ще й про Рід та Рожаницю, як про богів, але не окреслюючи їх значення. В Питаннях Кирика з XII ст. читаємо: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приношено жертви. Дослідник Афанасьєв твердить, що Рід — це бог долі — доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці — це богині людської долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки, це феї, що з´являються при народженні дітей.

Устав Св.Сави в "Сповідальних питаннях" ставить Рід і Рожаницю в число головних богів. У нас Рожаниці святкувалися на другу Пречисту, на Народження Богородиці 8 вересня.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто з учених сприймає Рода за лісовика.

Троян

Стародавні пам´ятки часто згадують про бога Троя на, але що це був за бог, не пояснюють. В "Хожденії Богородиці по мукам" XII ст. говориться, що грішники поробили собі ідолів: "Тро-яна, Хорса, Велеса, Перуна", отже Троян виходить навіть на перше місце. В рукопису XVI ст. "Слово і откровеніє св.Апостола" читаємо, що люди сприймають "богів Перуна і Хорса, Дня і Трояна".

Бог Троян добре відомий і в сербів, навіть в одному оповіданні говориться, що він мав три голови, воскові крила й козлині вуха.

Доля

Стародавні пам´ятки не знають бога Долю, але пізніші дані свідчать, що такий був. За народним повір´ям кожен має свою долю, призначену йому Богом. Ця Доля з´являється в образі нової зірки в Небі одразу після народження людини, а з її смертю зірка падає з Неба додолу. У нас Доля пізніше поділилася на добру й злу — це Доля й Недоля.

Серед усього українського народу віра в Долю здавна надзвичайно сильна. Кожному Доля розставляє, що має бути ще від колиски і що має статися, Доля тебе таки знайде й зробить своє. Від Долі не втечеш. Але ніхто не знає, яка Доля його чекає. Яким кого створено, таким він і помре. Кому яка суджена дівчина, чи дівці хлопець, того не оминеш. Судженого конем не об´їдеш, хіба смерть розлучить. З такого світогляду постало й славнозвісне українське: "Якось воно буде!" У нас часто говорять: "Його спіткала зла Доля".

Український народ має багато приповідок про Долю: що має бути, того не минути; що Бог дасть, те і в вікно подасть; Долі й конем не об´їдеш; перед Долею не втечеш і багато ін.

Як указують дослідники, поняття про неминучість Долі прийшло до нас дуже рано, ще за Чорноморсько-дунайської доби життя від римлян. Як показав дослід проф. Сонн, наша Доля — це римська фортуна, що була сильно пов´язана з релігією. Доля буває добра й зла, діяльна і лінива. Власне таке поняття фаталістичної Долі відоме всюди, де були римські впливи: у східних слов´ян, сербів, румунів, греків, іспанців. Неминучість Долі — це світова віра.

На свято Катерини, 24 листопада, справляється обряд кликання своєї Долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть Долю.

Переплут

"Слово Св.О. нашого Іоанна Златоуста" (1407 р.) подає, що люди "вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплу-та". Але ближчих відомостей, що це був божок, не маємо. Саме етимологічне значення слова свідчить, що може це було зле божество, що змушувало людину плутатися, блудити.

Марена

Є ще одна стародавня богиня — це Марена, богиня весни, добре знана у слов´ян, а особливо в українців. їі завжди пов´язують з Купайлом або й звуть жінкою його. Часом Марену пов´язують з Мокошею.

Пам´ять Марени святкували двічі на рік: 1 березня і вночі з 23 на 24 червня (за старим стилем), звичайно, святкується разом із святом Купайла.

Свято Марени постало дуже давно, ще за чорноморсько-дунайської доби, за родового ладу. Стародавні пам´ятки, часто згадуючи Купайла, ніколи не згадують Марени. В Україні вона міцно прищепилася, а пізніше переродилася на підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.

Свято Марени святкується над водою, звідси пішла, певне, й її назва Марена, від лат.

Магіпив — морський. Відомі й інші фонетичні форми — Морена, Морина, Моряна.