Православ´я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ´я не має єдиного церковного центру, що об´єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визначилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення взаємозалежності між вказаними територіями, а згодом кожний церковний центр перетворився на самостійну в християнському світі одиницю. З часом православні церкви стали утворюватися і в інших регіонах планети, поступово одержуючи цілковиту самостійність у вирішенні всього кола проблем релігійно-церковного життя.

У сучасному світі існує п´ятнадцять автокефальних і кілька автономних православних церков. У відповідності з їх традиційним переліком — диптихом вони займають точно визначене місце у структурі вселенського православ´я. Окрім них існують й інші православні церковні утворення, що з певних причин не занесені до цього переліку. Нижче наводяться відомості про автокефальні православні церкви відповідно до їх місця в диптиху.

Константинопольській православній церкві традиційно відводиться перше місце у структурі вселенського православ´я. Згідно з рішенням другого Вселенського собору (381 р.) Константинопольський єпископ посів друге місце по "честі" серед християнських єпископів, безпосередньо після Римського. Відповідно у православному світі він вважається "першим серед рівних".

Константинопольська кафедра виникла після заснування імператором Константином І нової столиці Римської імперії на місці малоазіатського містечка Візантії у другій чверті IV ст. Поступа-ючись авторитетністю іншим християнським центрам, заснування яких приписується апостолам, Константинопольська кафедра зміцнила свої позиції за рахунок столичного статусу. На час проведення четвертого Вселенського собору (451 р.) єпископ Константинополя вже володів патріаршим достоїнством. Позиції Константинополя особливо зміцніли після занепаду Александ-рійської, Антіохійської та Єрусалимської церков у VII ст., коли території їх розповсюдження були завойовані арабами. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константинополя поширився на Східну та Південно-Східну Європу.

Однак з кінця XI ст. вплив Константинопольської церкви у православному світі починає падати. Спочатку це відбувається внаслідок тиску з боку західних християн, коли у 1240 р. Константинополем оволоділи хрестоносці. Згодом Візантія була завойована турками-османами. Починаючи з 1453 р., церква діяла в мусульманському оточенні і змушена була передусім дбати про своє самозбереження. Лише в 1923 р. після підписання договору про греко-турецьку дружбу вона дістала можливість нормально функціонувати.

За різними світськими джерелами нині Константинопольська церква об´єднує від 15 до 65 тис. віруючих. На території Туреччини вона має лише 6 єпархій. У країнах Західної Європи, Азії, Північної і Південної Америки та Австралії її віруючі об´єднані в 23 єпархії. Церква має також 10 чоловічих та 2 жіночих монастирі. Кадри духовенства, церковних діячів та богословів готують Вища богословська школа в Бруклайні та академія в Гаррісоні. До юрисдикції Константинопольської церкви належать також Фінляндська автономна православна церква, Крітська православна церква та гора Афон на півострові Айон-Орос у Греції.

Алексаядрійська православна церква — одна з найстаріших, вважається батьківщиною чернецтва. Вже у II ст. у Єгипті була єпископська кафедра. Як і глава Константинопольської церкви, предстоятель Александрійської православної церкви на час проведення четвертого Вселенського собору (451 р.) мав патріарший титул. Александрійська церква мала долю всіх древніх православних церков Сходу. У V ст. християни, що жили в Єгипті, розділилися на православних та монофізитів (коптів). Наприкінці першої половини VII ст. Александрійський патріархат був завойований арабами, а в XVI ст. — турками-османами. Природно, що це вело до обмеження діяльності церкви та її впливу у християнському світі. Дійшло до того, що в середині XIX ст. кількість віруючих у ній становила менш як 2 тис.

Нині Александрійська церква налічує близько 30 тис. віруючих, її юрисдикція розповсюджується на весь африканський континент. В Єгипті вона має 5 єпархій, близько 50 храмів та більш як 20 священиків, за його межами — 9 єпархій та понад 100 храмів. До складу церкви входять також 3 монастирі, Вища духовно-педагогічна семінарія, кілька шкіл, благодійне товариство. На основі бібліотеки Александрійського патріархату працює інститут східних досліджень. Офіційний друкований орган церкви — журнал "Пантенос".

Александрійський патріарх має титул Блаженнійшого папи і патріарха Александрійського і всієї Африки. Його резиденція знаходиться в м. Александрії. При патріархові діє Священний Синод, що складається з усіх правлячих архієреїв.

Антіохійська православна церква.

Антіохійська православна церква. Назва цієї древньої церкви походить від Антіохії, колишньої столиці Сирії, що була свого часу визначним центром християнського богослов´я, таємним місцем проведення соборів. Після згадуваного вже собору 451 р. єпископ Антіохії разом з єпископами інших християнських центрів Сходу одержав титул патріарха.

Історичний шлях Антіохійської церкви позначений бурхливими подіями, що негативно вплинули на її становище у православному світі. У V ст. від неї відділилася Халдейська церква, у

VI ст. - сіро-яковіти (монофізити). Відтак церква стала пасивним спостерігачем геополітичних змін у регіоні, які також суттєво ослабили її. З 637 по 969 рр. Антіохією володіли араби, а в XI— XIII ст. вона підпала під гніт хрестоносців. Чергового удару у XIII ст. завдали їй єгипетські мамлюки; в XVI ст. вона була поневолена турками. Саме тоді зникла й назва Антіохії, місто стало називатися Антак´я. Ще раніше патріаршу резиденцію було перенесено до Дамаска.

Постійні утиски та страшенна бідність церкви призвели до того, що впродовж кількох століть вона була об´єктом маніпуляцій з боку Константинопольського та Єрусалимського патріархатів. Лише наприкінці XIX ст. ситуація в Антіохійській церкві почала змінюватися на краще. Нині вона має 22 єпархії: 6-у Сирії, 6 — у Лівані, 1 — в Іраку, 3 — в Туреччині та 6 — на американському континенті. Церква має близько 400 храмів, 20 монастирів, Бель-ментську духовну академію (поблизу Тріполі), семінарію та кілька коледжів. Видає 6 журналів та бюлетенів. Офіційний орган — журнал "Ан-Нахра".

Патріарх, який очолює церкву, має титул Блаженнійшого Патріарха Великої Антіохії і всього Сходу. Його резиденція знаходиться в столиці Сирії Дамаску. При патріархові діє Священний Синод, до складу якого входять правлячі архієреї.

Єрусалимська православна церква

Єрусалимська православна церква, хоч і посідає четверте місце у традиційному переліку помісних православних церков, вважається матір´ю всіх християнських церков. Адже саме вона сформувалася і діє в тій місцевості, де виникло християнство. З найдавніших часів на Єрусалимську церкву покладалися обов´язки по збереженню місць поклоніння християн. З цією метою в 326 р. було утворене Святогробське братство.

До XVI ст. православні були безроздільними володарями християнських святинь, аж поки сюди не поширився вплив католиків і представників інших християнських церков. Сьогодні основна святиня християн — храм Воскресіння — використовується православними, католиками, коптами, вірмено-Григорівнами та ін. Однак за традицією, настоятелем храму може бути лише представник Єрусалимської церкви. Крім храму Воскресіння, на території православного монастиря св. Гроба, що належить братству, знаходяться інші християнські святині. Особливе місце серед них належить Голгофі та Гробу Господньому. Тут міститься і резиденція патріарха, що має титул Блаженнійшого Патріарха Святого Грала Єрусалима і всієї Палестини.

При патріархові діє Синод, до якого входять практично всі архієреї та кілька архімандритів, але всього їх не може бути більше

18. До складу входять дві митрополії та одна архіепископія, 23 храми, 22 чоловічих та 5 жіночих монастирів. Найбільшим серед них є монастир св. Гроба. В ньому налічується біля 200 ченців.

Сінайська архієпископія, що входить до Єрусалимської церкви, має автономний статус і значну незалежність від верховної влади. її центром є монастир св. Катерини, що уславився бібліотекою рукописів та найрізноманітнішими історичними пам´ятками. Ігумен монастиря має єпископський сан і титул Архи-єпіскопа, має 15 подвір´їв у Єгипті, Туреччині, Греції, Лівані та на о.Кіпр. Усього, за церковними джерелами, Єрусалимська церква має понад 50 тис. віруючих. Офіційне видання — журнал "Новий Сіон".

Грузинська православна церква

Грузинська православна церква має історію від початку розповсюдження християнства на цій території в IV ст. Активна християнізація населення, а згодом і конституювання церковної структури пов´язуються з іменами св.Ніни та грузинського царя Міріа-на. Вже на початку IV ст. в центральній частині Грузії — Картлі християнство було проголошене державною релігією.

До V ст. церкву очолював архиєпіскоп, що підпорядковувався антіохійському патріархату. Політичне об´єднання Грузії в 487 р. царем Вахтангом І Горгасалом супроводжувалося проголошенням Грузинською православною церквою своєї автокефалії. Главою церкви став католікос, кафедра якого знаходилась у древній столиці Мцхеті. В період від IX до XVIII ст. у Грузії водночас діяло кілька католікосів, однак першим серед них завжди вважався мцхетський. Політичні катаклізми, що потрясали Грузію, відчутно позначалися на житті церкви. Це проявлялося не лише у втраті нею централізованого управління, а й у спробах запровадити вогнепоклонство (VI—VII ст.) та іслам (XVI—XVIII ст.), в неодноразових руйнуваннях православних святинь та утисках з боку завойовників. Тяжке політичне становище Грузії як у дзеркалі відбивалося на житті православної церкви.

Відповідно до Георгієвського трактату 1783 р. Грузія увійшла до складу Російської імперії, а Грузинська православна церква була підпорядкована Священному Синоду. її глава одержав звання члена Синоду. З часом посаду католікоса було скасовано, оскільки на території Грузії у 1811 р. утворено Грузинський екзархат. Лише після Лютневої революції місцеве духовенство відновило автокефалію своєї церкви. Московська патріархія визнала автокефалію Грузинської православної церкви лише 1943 р. Нині у церкви 15 єпархій, що об´єднують біля 300 громад. Кадри духовенства готуються у Мцхетській духовній семінарії та духовній академії. Керує церквою католікос з титулом Святійший і Блаженнійший Католікос — Патріарх усієї Грузії, Архиєпископ Мцхетський і Тбіліський. При ньому діє Священний Синод* що складається з усіх правлячих архієреїв та патріаршого вікарія. Офіційний орган — "Джвари Вазиса" ("Хрест виноградної лози").

Сербська православна церква

Сербська православна церква бере свій початок від IX ст., коли на прохання світських правителів сюди було направлено грецьких священиків. Утворення Сербської єпархії датується останньою чвертю IX ст. У 1219 р. Сербська церква вже визнається автокефальною, а з 1346 р. — патріархією. Однак невдовзі розквіт церкви змінився її занепадом, оскільки наприкінці XIV ст. Сербія підпала під владу турків. Сербська церква підпорядковується Константинопольському патріарху аж до 1557 р. Проіснувавши потім ще два століття як самостійна одиниця у структурі вселенського православ´я, вона знову потрапляє в залежність від Константинополя, ставши при цьому митрополією. Лише 1879 року Сербська церква повертає собі автокефалію.

Водночас із Сербською православною церквою на території Югославії існували й інші православні церкви. Такі церковні утворення були в Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії. Після утворення в 1918 р. Королівства сербів, хорватів і словенів (з 1929 р. — Югославія), починається формування єдиної Сербської православної церкви, що завершилося у травні 1919 p.; наступного року було поновлено патріаршество. В роки другої світової війни Сербській церкві було завдано величезних збитків у зв´язку з тим, що вона дотримувалася послідовної антифашистської лінії.

Нестабільність політичного союзу народів, що входили до складу Югославії, у повоєнні роки відбилася і на стані Сербської православної церкви. У 50-х роках у її складі виникла автономна Македонська православна церква, що проголосила себе у 1867 р. автокефальною.

Сербська православна церква на території колишньої Югославії мала 21 єпархію в Югославії та 7 за її межами. В її складі — близько 2,3 тис. храмів, більш як 1,5 тис. священиків, 180 монастирів та близько 8 млн. віруючих. Священиків готують богословський факультет Белградського університету та чотири семінарії.

Очолює церкву з титулом Патріарх Сербський, Архієпископ Печський, Митрополит Белграде"-Карловацький. Його резиденція міститься у Белграді. Вища церковна влада — Архієрейський Синод у складі патріарха та чотирьох єпархіальних архієреїв. Офіційний друкований орган — журнал "Гласник".

Румунська православна церква — одна з найбільших православних церков — об´єднує близько 16 мільйонів віруючих. її історична доля пов´язана з іноземним поневоленням та залежністю від Константинопольського патріархату. Початок християнства на території сучасної Румуни відноситься до V ст., в XIV ст. тут утворюються дві митрополії, але автокефальною Румунська православна церква стала лише в 1865 р. завдяки процесові об´єднання князівств Валахії та Молдови, що завершився в 1862 р. утворенням Румунської держави.

Новий статус Румунської церкви у православному середовищі було визнано не одразу. Константинопольський патріархат визнав її автокефалію лише через 20 років. З 1919 року Румунська церква має статус патріархату. її патріарх має титул Блаженнійшого патріарха всієї Румунії, Намісника Кесарії Каппадокійської, митрополита Унгро-Влахійського, архієпископа Бухарестського. Його резиденція знаходиться в Бухаресті.

При патріархові діє Священний Синод, що складається з усіх архієреїв і збирається один раз на рік, а також постійний Синод, до складу якого входять лише митрополити.

Відповідно до церковного уставу та соборноправної традиції діють також Національні церковні збори, до складу яких входять члени Синоду та обрані віруючими представники кліру й мирян з усіх єпархій. Вищим адміністративним і виконавчим органом церкви є обрана Національними церковними зборами Національна церковна рада. Вона складається з трьох кліриків та шести мирян і обирається на чотирирічний термін.

На території Румунії церква має 13 єпархій, що об´єднані у 5 митрополій. Юрисдикція Румунської православної церкви поширюється на православних румунів, що проживають у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії та Нової Зеландії.

Структурні підрозділи Румунської православної церкви з різним статусом є у США, Угорщині та колишній Югославії. З 1972 р. до н складу на правах єпископської автономії входить так звана Французька православна церква з кількома тисячами своїх прихильників. Загалом церква має понад 8 тис. храмів, 133 монастирі. Офіційними друкованими органами церкви є журнали "Румунська православна церква", "Православ´я" та "Богословські дослідження". Крім суто релігійних, Румунська православна церква виконує ще й державно-політичні функції, оскільки юридично не відокремлена від держави. Мабуть, зайва "втягненість" церкви в політичну сферу життя суспільства й зумовила гострі колізії в її керівництві у зв´язку з падінням режиму Чаушеску.

Болгарська православна церква.

У відповідності з церковними джерелами християнство на території сучасної Болгарії почало розповсюджуватися з найдавніших часів і одержало тут інститу-ційне оформлення. Однак масове хрещення відбулося 864 р. за царя Бориса, який доклав чималих зусиль для автокефалії Болгарської церкви. У 870 р. їй було надано автономію в рамках Константинопольського патріархату. Автокефальною церква стала лише в 919 р. завдяки зміцненню державної незалежності Болгарії періоду першого царства.

Кіпрська православна церква

Кіпрська православна церква — провідна релігійна організація, що діє на території Кіпру поряд з ісламськими, католицькими та протестантськими інституціями. За церковною традицією Кіпрська церква належить до апостольських. Греки-кіпріоти вважають засновником своєї церкви апостола Варнаву, а початком ЇЇ існування — 47 рік.

Процес становлення цієї церкви та шлях здобуття нею незалежності не був простим. їй довелося боротися не лише з утисками, що чинилися іудеями та язичниками, а й із зазіханнями Антіохійської церкви. Незалежність Кіпрської церкви було визнано лише в 431 р. на Ефеському соборі й підтверджено Константинопольською церквою в 488 році.

Починаючи з середини VI ст. Кіпр перебуває під владою арабів, що призвело до суттєвого занепаду церкви. Проте, звільнившись у 965 р. від арабського засилля, Кіпр у 1191 р. був завойований хрестоносцями, які разом із західноєвропейськими феодалами насаджували тут католицизм.

Утиски православного населення та приниження церковної ієрархії з боку римсько-католицької церкви змінилося жорстокими погромами з боку турків-османів, що оволоділи Кіпром з 1571 р. З часом турки змінили своє ставлення до Кіпрської православної церкви, надавши її главі не лише повноваження керівника церкви, а й усієї грецької общини острова.

У період англійського владарювання на Кіпрі (1878—1960) Кіпрська церква очолила визвольну боротьбу. В 1947 р. вона одержала повну незалежність та організаційну самостійність.

Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру. Його резиденція міститься в столиці республіки Нікосії. До складу Синоду, що діє при патріархові, входять усі правлячі архієреї. Церква має понад 400 тис. віруючих. До ЇЇ складу входить 6 єпархій, понад 500 храмів, 6 чоловічих та 9 жіночих монастирів, діють понад 40 шкіл різноманітного профілю та духовна семінарія. Офіційний орган — журнал "Апостол Варнава".

Кіпрська православна церква є впливовою суспільною силою. Вона активна в політичному відношенні, також володіє четвертою частиною сільськогосподарських угідь, монополією на виробництво мінеральних добрив.

Елладська (грецька) православна церква посідає в православному диптиху 11 -е місце, хоча є апостольською. Така ситуація склалася завдяки історичній долі цієї церкви, що протягом понад 1100 років була складовою частиною Константинопольського патріархату. її розвиток як окремої одиниці почався лише в XIX ст..

коли завдяки занепадові Османської імперії став можливий національно-визвольний рух поневолених нею народів. Повстання в Греції 1821 р. очолила православна ієрархія, його благословив архієпископ Патраський Герман.

Наслідком цих подій стала фактична автономізація елладсь-ких єпархій щодо Константинопольського патріархату. 1 січня 1822 р. після проголошення Греції незалежною державою їхня самостійність ще більше зміцнюється, а православ´я проголошується "пануючою релігією королівства грецького". Природно, в такій ситуації постало питання про статус Грецької церкви. Внаслідок складних політичних перипетій в 1833 р. її було проголошено автокефальною, однак при цьому порушено існуючі в церкві правила. Таким чином, Елладська церква на 17 років була позбавлена можливості спілкуватися з іншими православними церквами, оскільки жодна з них не визнала ЇЇ автокефалії.

Ситуація нормалізувалася лише після Помісного собору Константинопольського патріархату 1850 р., який прийняв рішення про надання Елладській церкві автокефалії. Сьогодні її становище в державі визначається Конституцією 1975 р., у відповідності з якою церква відокремлена від держави й має право вільно влаштовувати своє життя.

Елладська церква має 77 єпархій, які з 1922 р. іменуються митрополіями, а всі правлячі архієреї мають титул митрополитів. До їх складу входить 7,5 тис. храмів та близько 200 монастирів. Територіально юрисдикція церкви розповсюджується на півострів Пелопоннес та материкову Грецію. Вищим керівним органом церкви с Священний Синод, що складається з усіх правлячих архієреїв. Постійний Священний Синод і Генеральна Церковна Асамблея, до складу якої входять делегати єпархій. У Постійному Священному Синоді нараховується 12 членів, його очолює глава церкви, що має титул архієпископа Афінського і всієї Еллади.

Підготовку церковних кадрів ведуть факультети при Афінському та Фессалонікійському університетах, а також сім богословських інститутів та вісім семінарій. Церква випускає чимало періодичних видань, серед них — офіційний орган Синоду "Екклесіа". Центр грецької православної церкви знаходиться в Афінах.

Албанська православна церква.

Перші згадки про росповсюдження християнства в Албанії належать до 111 ст. Однак цей процес та формування церковних структур йшов повільно. Перша єпископська кафедра була заснована тут лише в X ст. Пізніше вона була перетворена на митрополію, до складу якої входило кілька єпархій. З IV ст. общини майбутньої церкви перебували в юрисдикції Болгарської православної церкви, а з другої половини XVIII ст. під управлінням Константинопольського патріарха. Лише після одержання Албанією незалежності в 1932 р. церкву було проголошено автокефальною. Відомості про сучасний стан Албанської православної церкви надзвичайно бідні, що пояснюється ізоляціоністською позицією колишнього керівництва Албанії, яке очолював Е.Ходжа. Як відомо, він проголосив свою країну "атеїстичною державою", закріпивши це конституційним шляхом. Заборону на діяльність церкви було продиктовано не лише абсолютизованими догмами казарменого соціалізму, а й, певною мірою, реальною політичною ситуацією в країні. її керівництво обрало шлях адміністративного придушення церкви.

Заборону на діяльність церкви не було знято і в перші роки правління в Албанії нинішнього її керівника Р.Алія. Тут продовжували діяти статті Конституцій що ставили церкву поза законом.

За повідомленням албанської преси, віруючі продовжують молитися у домівках, горах, у лісі, таємно дотримуються релігійних свят та обрядів. У міру того, як демократизується албанське суспільство, починають відроджуватися церковні структури. Помітну роль у цьому процесі відіграє албанська єпархія, що входить до складу православної церкви в Америці.

Польська православна церква. Масове розповсюдження християнства в Польщі датується 966 р. і пов´язане з ім´ям польського князя Мешко (Мечислава). Оскільки прийняття хрещення під проводом світської влади було реалізоване за латинським обрядом, то означені події поклали початок протистоянню на території нинішньої Польщі між католицизмом і православ´ям.

У XII ст. в містах Хелмі та Перемишлі було засновано православні єпархії, а в 1840 р. — Варшавську єпархію. Перше проголошення автокефалії православної церкви в Польщі 1921 р. було зумовлене суто політичними причинами й не визнане Руською православною церквою, в юрисдикцію якої входило православне населення Польщі. Лише 1948 року їй було надано автокефалію, яку визнали інші православні церкви. Сучасна Польська православна церква налічує 5 єпархій, 21 благочиння та понад 200 парафій. Вона має три монастирі, 311 храмів і каплиць.

Підготовкою церковних кадрів займається Християнська богословська академія — вищий міжконфесійний навчальний заклад та духовна семінарія. Друковані видання — "Відомості Автокефальної Православної Церкви" — офіційний орган та газета

"Тигоднік Подлескі". Очолює церкву архієрей, що має титул митрополита Варшавського і всієї Польщі. Його резиденція міститься у Варшаві.

Чехословацька православна церква.

Виникнення православ´я на території сучасної Чехії та Словаччини пов´язано з діяльністю просвітителів Кирила і Мефодія. Масове хрещення народів Великої Моравії почалося в 863 р. після прибуття туди солунських братів. Згодом ці землі стали ареною протиборства між католицизмом і православ´ям. На початку 20-х років XX століття туг виникла Чехословацька православна церква, що перебувала під юрисдикцією Сербської церкви. Першим єпископом відродженої церкви став Горазд (Павлик). В роки другої світової війни фашисти розгромили церкву, а єпископа Горазда стратили. Причиною була активна підтримка церквою антифашистського руху.

У повоєнний час почалося відновлення церковних структур та їх повноцінної діяльності. Спочатку було створено екзархат, а в 1951 р. проголошено автокефалію Чехословацької православної церкви. У наш час церква нараховує понад 150 тис. віруючих, близько 250 парафій, що об´єднані в 4 єпархії. Очолює церкву митрополит, що обирається на Соборі. Він має титул Блаженнійшого митрополита Празького і всієї Чехії та Словаччини. При ньому діє Синод та Митрополича рада. Офіційний орган церкви — журнал "Голос православ´я". Резиденція митрополита знаходиться у Празі.

Автокефальна православна церква в Америці — одне з багатьох православних утворень, що діють на території Північної Америки. У США, проживає біля двох мільйонів православних. Вони підпадають під юрисдикцію Константинопольського, Антіохій-ського, Румунського та Московського патріархів. Поряд з ними існують також Румунська єпархія, Українська автокефальна православна церква, Руська зарубіжна православна церква та інші церковні структури, що не визнають над собою зверхності відповідних патріархів. Основу Автокефальної православної церкви в Америці складають церковні структури, похідні від місії, заснованої РПЦ наприкінці XVIII ст. Розповсюдження православ´я на півночі американського континенту пов´язане з іменами ва-лаамських ченців, що прибули на о.Кадьяк у 1794 р. Один з них — старець Герман, що присвятив місіонерству понад сорок років свого життя, вшановується як святий Герман Аляскинський.

Перша єпархія на землях Америки була заснована 1840 року. її розвиток пов´язаний з ім´ям єпископа Камчатського, Курильсь-кого і Алеутського Інокентія, майбутнього митрополита Московського. Після продажу Росією Аляски в 1867 р. обидві держави визнали юрисдикцію РПЦ над діючими тут парафіями та церковними закладами. Перші ж православні парафії на території США з´явилися в 60-х роках XIX ст. Зміцнення православ´я пов´язане з появою тут великих мас емігрантів з європейської частини Російської імперії. З 1898 по 1907 рр. Американську єпархію очолював майбутній Московський патріарх Тихон. Вже тоді поставало питання про значне розширення її автономії.

Після 1917 р. православні церковні структури в Америці стали предметом суперечок між РПЦ та Вселенським патріархом Ме-лентієм IV, що намагався підкорити собі всі православні церкви діаспори. Однак у відповідності з рішеннями Всеамерикансько-го Собору в Детройті (1924 р.), на основі колишньої американської єпархії було утворено тимчасовий митрополичий округ.

У 30-х роках у США повністю формуються Американська єпархія Зарубіжної церкви, утворена в 1921 р. у Сремських Карлов-цях, та екзархат Московської патріархії, що знаходився під духовною опікою РПЦ. Згодом, уже з політичних мотивів, було утворено третю церковну юрисдикцію, також підпорядковану РПЦ.

У роки другої світової війни намітилися можливості для об´єднання трьох названих центрів, однак Зарубіжна церква не пішла -на це. Відтворена Американська митрополія зразу ж поставила питання про автокефалію, яку одержала від РПЦ у 1970 р. Це створило загрозу поглинення нею інших православних юрисдикцій, а відтак призвело до невизнання наданої автокефалії з боку зацікавлених православних церков.

Нині автокефальна православна церква в Америці має понад 500 парафій, 11 єпископів та 550 священиків, підготовку яких ведуть дві духовні семінарії та академія. Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нью-Йоркського, митрополита всієї Америки і Канади. Його резиденція міститься в Нью-Йорку. Офіційний орган — газета "Православна Церква".

Константинополь визнав за Болгарською церквою автокефалію та патріарше достоїнство лише в 927 р., але політична залежність Болгарії від Візантії призвела до повернення її церкви в 1010 р. у статус архиєпіскопата та поновлення в ній грецького засилля. У період другого болгарського царства наприкінці XII ст. в Тирново було засновано патріаршу кафедру, що стояла на сторожі національних інтересів. Поряд з нею діяла й архієпископська кафедра в Охріді, яка залишалася під грецьким впливом.

Починаючи від XIV ст. Болгарська церква зазнає нових утисків. До грецького духовного гніту долучається політичний крах Болгарії, завойованої турками-османами. Вони, особливо за правління султана Сулеймана І (1520—1566) та його наступників, проводили політику викорінення християнства.

Відродження Болгарської церкви стало складовою частиною загального процесу національного відродження. Проте цей процес гальмувався надзвичайно сильним грецьким впливом. Протистояння між віруючими болгарами та Константинопольським патріархом закінчилося тим, що у 1870 р. у відповідності з султанським фірманом був заснований болгарський екзархат, а через два роки відновлено автокефалію Болгарської церкви, визнану Константинополем лише у 1945 р. У 1953 р. церкву очолив патріарх, що має титул Святійшого патріарха. При ньому діє Священний Синод, до складу якого входять чотири митрополити. Один з них очолює Вищу церковну раду, що складається з двох кліриків та двох мирян. До ЇЇ компетенції входять питання міжхристиянських відносин та господарчої діяльності.

За церковними джерелами Болгарська церква нараховує понад 6 мільйонів віруючих. На території Болгарії вона має 11 єпархій, близько 3200 храмів, понад 120 монастирів. У Софії діють духовна академія та семінарія. За межами Болгарії церква має 3 єпархії: Нью-Йоркську, Анконську та Детройтську, а також кілька парафій в Угорщині, Румунії та Австрії. У Стамбулі знаходиться Болгарське церковне намісництво, а в Москві — Болгарське подвір´я, що діє з 1948 р. Офіційний орган церкви — "Церковний вісник".

Українська православна церква

Українська православна церква, яка діє під омофором патріарха Московського і всієї Русі, але є незалежною в управлінні, звернулася до священноначалія РПЦ з проханням надати їй повну канонічну незалежність — автокефалію. В разі позитивного вирішення цього питання кількісні параметри РПЦ змінилися б кардинальним чином. Досить сказати, що на території Росії діє близько 2,8 тис. православних парафій, а в Україні лише в складі УПЦ їх налічується понад 5,5 тис. До цього слід додати майже 1,5 тис. православних парафій, які входять до складу УАПЦ. Однак, як відомо, Архієрейський собор РПЦ, що засідав з 30 березня по 4 квітня в Москві, відмовив УПЦ в її намаганні дістати цілковиту самостійність. Не вказуючи в даному випадку на чинники, що спричинили до такого розгортання подій, і не торкаючись складних перипетій, пов´язаних з долею православ´я в сучасній Україні, будемо розглядати УПЦ як складову частину Руської православної церкви у відповідності з фактичним станом речей.

Руська православна церква

Руська православна церква — найбільша серед сучасних поміси их православних церков. В диптиху (традиційному списку церков) вона посідає п´яте місце. В тих кордонах, в яких сьогодні діє РПЦ на території європейської частини колишнього СРСР, вона бере свій початок від періоду запровадження християнства в Київській Русі в кінці X ст. Однак на той час утворилася Київська митрополія, що перебувала в досить формальній залежності від Константинопольської церкви. Північно-східні території Київської Русі, як відомо, були християнізовані значно пізніше.

Перенесення церковного центру з Києва спочатку у Володи-мир-на-Клязьмі (1299 р.), а згодом до Москви (1325 р.) було пов´язане із занепадом Києва внаслідок монголо-татарської навали та зміцнення Московської держави. У 1354 р. Константинопольський патріарх дає згоду на перенесення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться "першим її престолом і першою кафедрою".

Внаслідок боротьби між Московською та Литовською державами в 1458 р. відбувається поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебування на кафедрі митрополита Йони, що був поставлений без згоди Константинополя в 1448 р., московські митрополити носили титул "Київського і всея Русі". Лише наступник Йони митрополит Феодосій почав іменуватися "Московським і всея Русі". 1448 р. вважається початком автокефалії Московської митрополії, в той час як митрополитів на Київську кафедру продовжує призначати Константинополь.

Таким чином, Московська та Київська митрополії розвиваються незалежно одна від одної аж до кінця XVII ст.

Подальше зміцнення Московської держави, особливо за Івана Грозного, актуалізувало утвердження тут патріаршої форми правління. Москва починає зазіхати на особливе місце у православному світі, з´являється політична трактовка відомої теорії про Москву як третій Рим. У 80-х роках XV) ст. світська влада робить кілька спроб утвердити в Москві патріаршу кафедру. Цієї мети вона досягає в 1589 р. Першим патріархом Московським і всієї Русі було обрано Йова.

У цей період на території Київської митрополії відбуваються події, що призводять до майже повного виродження православних церковних структур. Православ´я відступає під тиском католицизму Однак у 1620 р за допомогою православного братства та запорізьких козаків Єрусалимський патріарх Феофан відроджує тут ієрархію і православ´я загалом, даруючи православним Київської митрополії значні привілеї.

Переломним у відносинах між Москвою та Києвом, як двома духовними центрами, став період, пов´язаний з політичним підпорядкуванням українських земель Росії на Переяславській Раді в 1654 р. У 1685—1686 рр. Московський патріарх поглинув Київську митрополію. З цього часу остання починає перетворюватися на рядову єпархію РПЦ, повністю підпорядковану Московському патріарху, аз 1721 по 1917 рр. — Святійшому Синоду-

У 1921 р. православні України об´єднуються в екзархат Московського патріархату. Паралельно з ним діють і православні церковні структури національного спрямування, найвпливо-вішою серед яких була Українська автокефальна православна церква. Однак усі вони, особливо церкви національного спрямування, були винищені в 30-ті роки тоталітарним режимом. Тоді священноначаліє РПЦ докладає всіх зусиль, аби монополізувати свій вплив серед православного населення України. РПЦ стає дійовим засобом русифікаторської політики "центру". Лише сучасне національно-релігійне пробудження в православному середовищі України змусило Московську патріархію піти на надання православним структурам, які діють тут, певної самостійності. При цьому РПЦ постійно демонструє намагання утримати УПЦ у сфері свого впливу.

Очолює Руську православну церкву патріарх, що має титул "Патріарх Московський і всієї Русі". При ньому діє Священний Синод, що складається з п´яти постійних та п´яти тимчасових членів. Предстоятель УПЦ є постійним членом Священного Синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає в себе чотири ступені: парафія, благочиння, єпархія, патріархія. Виняток складають лише УПЦ та Білоруський екзархат. Закордонні єпархії, окремі благочиння та парафії, починаючи з 1990 р., також прямо підпорядковані патріархії. Церква має триступеневу систему духовної освіти: парафіяльні училища, семінарії та академії. Місцезнаходження центральних керівних органів РПЦ — Святода-нилів монастир у Москві.