За царським періодом в історії Стародавнього Риму настав період республіки, який тривав з кінця 6 ст. до н. е. до 30 р. до н. е. Майже п´ятсот років тривав процес піднесення могутньої держави і продуктивної цивілізації.

З цих століть мало не два з половиною йшла боротьба плебеїв з патриціями, яка завершилася утворенням сенаторського стану, що дістав назву нобілітету, другий складали вершники — багаті громадяни, які служили в кінноті і складали основне бойове ядро римського війська ( потім вони особисто могли вже і не служити у війську). Всі інші складали плебс, міський і сільський. Серед плебеїв були багаті і бідні. Міський плебс в основному складав люмпен — пролетаріат, сільський — дрібних і середніх землевласників. Величезну масу населення складали раби, вона поповнювалася поневоленим населенням завойованих країн.

Всі державні справи вирішувалися коміціями (народними зборами) сенатом, який був по суті державною радою, і посадовими виборними особами, які складали магістратуру. Це були консули, претори, цензори, еділи, квестори і народні трибуни, в особливій ситуації — диктатори. При певних умовах на ці посади могли бути обрані і плебеї. Отже, Стародавній Рим був аристок^ ратичною, демократичною республікою, демократія була, але не для всіх.

Політична історія Риму періоду республіки була дуже буремною, а його політичний розвиток дуже інтенсивний. Цілком природно, що це наклало відбиток і на розвиток староримської релігії, і на її функціонування в суспільстві.

Республіканський Рим успадкував стародавню релігію царської епохи. Але ця релігія не могла встояти перед впливом еллінської культури і вже в 3 ст. до н. е. почалася її еллінізація, в римській релігії з´явилися грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс і Кора — стали римськими: Церерою, Лібером і Ліберою, Меркурій — Гермесом, культ бога — цілителя Ескулапа — культом Асклелія тошо.

Згодом, до початку 2 ст. до н. е., остаточно склався культ 12 головних богів: Юпітера і Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Церце-ри. Всі вони мали відповідних "візаві" в грецькому пантеоні. Були встановлені ритуальні трапези богів. На центральному місці Риму, де відбувалися збори римлян і всі державні події, — Форумі — були встановлені антропоморфні статуї богів. Всі релігійні справи вирішував сенат.

Наприкінці 2-ї Пунічної війни з Карфагеном (218 — 201 рр. до н. е.) в Римі набрав значного поширення східний культ Кібе-ли, оскільки там з´явилися його прихильники зі Сходу. Стали вклонятися Кібелі і римляни. В 194 р. до н. е. на честь Кібели були встановлені Мегалезійські ігри.

Стародавня Римська держава майже постійно вела загарбницькі війни. Внаслідок цих воєн до кінця 3 ст. до н. е. римляни завоювали всі італійські землі. Потім римляни підкорили собі Карфаген, відібрали від нього Іспанію, вдерлися в Македонію і в Малу Азію. На це їм було потрібно 135 років ( з 264 по 129 рр. до н. е.). В 2 — 1 ст. до н. е. римляни вже були на південному узбережжі теперішньої Франції, завоювали східне узбережжя Середземного моря, нові землі в Малій Азії (Віфінтію, Понт, Фрігію). В середині 1 ст. до н. е. підкорили собі землі аж до Ламаншу. Тоді ж були завойовані землі на північ від Балкан, Нумідія і Єгипет в Африці.

До початку нової ери Римська держава, безперечно, була світовою державою. Вона вбирала в себе військовий і економічний потенціал завойованих народів. Щодо їх культури, то залишаючи першість в цій галузі за своєю, до культури завойованих народів ставилися із зверхністю, але не сприймати її не могли. Завойовані народи зберігали свою релігію, римляни до неї ставилися терпляче, але все ж у їх очах це була культура варварів.

В умовах широкої демократизації суспільства, яка вперше в історії людства відбулась в республіканському Римі, релігія набирає вкрай політизованого вигляду. Безумовно, в першу чергу вона обслуговує духовно, задовольняє релігійні потреби громадян відповідно до їх запитів. Разом з тим, вона стає зброєю боротьби за владу. І це яскраво виявилося на заключному етапі існування Римської республіки. Той, хто приходив до влади, привласнював собі і верховенство у релігії, використовував її авторитет для закріплення влади за собою.

З середини 2 ст. до н. е. політична ситуація у Стародавньому Римі значно загострюється. Виникають повстання рабів. Зростає соціальний протест сільського плебса, а також населення італійських провінцій. В сенатській верхівці йде гостра боротьба за владу. В 1 ст. до н. е. Рим охоплює громадянська війна, у 88 р. до н. е. Рим вперше в історії був взятий римськими же військами.

Швидко руйнуються демократичні порядки, одна за іншою встановлюються диктатури. Піднесення політичного і військового діяча Гая Юлія Цезаря (100 — 44 рр. до н.е.), після ряду військових перемог, привели його до одноосібної влади. Сенат присвоїв йому довічну диктатуру, трибунську владу, звання "імператора", "отця вітчизни" тошо.

Светоній повідомляє цікавий факт про те, як римські імператори ставилися до богів, як до рівних: коли буря погубила флот Юлія Цезаря, "він начебто вигукнув, що і всупереч Нептуну він досягне перемоги, і на найближчих циркових святкуваннях усунув з урочистої процесії статую цього бога".

Юлій Цезар, ще домагаючись влади, підкреслював свою причетність до богів. Проголошуючи, за звичаєм, поховальну промову з ростральної трибуни на похованні своєї тітки Юлії, він говорив: "Рід моєї тітки Юлії сходить по матері до царів, по батьку ж до безсмертних богів. Ось чому наш рід осягнутий недоторканістю, як царі, котрі могутністю найвище всіх людей, та благовониям, як боги, яким підвладні і самі царі".

Це відверте застосування релігії для досягнення політичних інтересів, разом з тим і обгрунтування політеїзму римської релігії — потрібна була множинність богів, щоб серед них утвердити і культ диктатора. Ось тому у Римській імперії природний процес розвитку релігії в напрямку до монотеїзму був пригальмований, і до того ж — надовго.