Брахманізм — релігія стародавніх індійців, яка була дальшим розвитком ведичеської релігії в період становлення рабовласницького суспільства. В священну літературу брахманізму входять Веди і докладні коментарі до них ("брахмани", "араньяки" і "упанішади"), складені у VIIІ—VI ст. до н.е. Брахманізм давав релігійне обгрунтування соціальної нерівності, суворому кастовому поділу, освячував привілейоване становище професійних жреців, які складали варну (стан) брахманів. Членам кожної з чотирьох варн (брахмани, кшатрії, вайшії, шудри) приписувалися особливі правила поведінки, права, громадські і релігійні обов´язки (дхарма). Брахманізм учив, що поряд з ведичеськими богами існує найвищий абсолют — бог-твооець Брахма, до злиття з яким повинні прагнути безсмертні душі всіх живих істот, які є частинками Брахми. Але на шляху до цієї кінцевої мети стоїть нескінченний ряд переселень душі, що може втілюватися у найрізноманітніших формах — починаючи від рослин і тварин і кінчаючи брахманами, царями і навіть небожителями. Форма кожного нового народження душі залежить від самої людини, від її прижиттєвих діянь (закон карми), ступеня її праведності. Найважливішими чеснотами вважалися: безперечна покора брахманам, обожнення вищої влади, виконання дхарми своєї варни, додержання обрядів, які приписані цій варні. Виконання таких приписів вело нібито до нового, кращого переродження душі, а порушення вимог дхарми — до нових нещасливих перероджень. Учення про посмертну віддяку використовувалося панівними класами для утримування в покорі народних мас. Брахманізм став основою формування індуїзму.