Іудаїзм — одна із древніх релігій, що збереглася до наших днів. Словом іудаїзм називають релігію, поширену серед євреїв. Це слово походить від назви древнього племені Іуди. Прихильники іудаїзму проживають на всіх континентах Землі. У світі проживає 13,5 млн. євреїв (сюди неправильно відносять усіх євреїв, незалежно від того, сповідують вони релігію чи ні). Іудаїзм розповсюджений переважно серед євреїв, але відомі факти поширення іудаїзму і серед неєврейського населення. Наприклад, у Древньому Римі, Хазарській державі VIII ст., в сучасній Ефіопії та ін.

Нижче подано дані про кількість віруючих у різних країнах. Європа: Великобританія — 450 тис. (у Великому Лондоні — 280 тис), Італія — 30 тис, Франція — 535 тис. (у Парижі — 300 тис), Австрія — 8 тис, Нідерланди — 30 тис, Швейцарія — 21 тис, Німеччина — 20 тис, Греція — 6 тис, невеликі групи по кілька тисяч у Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Румунії, на території кол. СРСР.

Азія: Іран — ЗО тис, Турція — 40 тис, Ліван — 3 тис, невеликі групи майже у всіх країнах Південно-Західної Азії (Йємен, Саудівська Аравія, Оман, Афганістан, Пакистан, Ірак, Кувейт, Си-рія та ін). В Ізраїлі більша частина населення сповідує іудаїзм, де він оголошений державною релігією.

Африка: Марокко — 48 тис, у Ефіопії один із народів агау додержується іудаїзму — 30 тис.

Канада — 280 тис (у Монреалі — 110 тис, у Торонто — 88 тис). Більше всього іудеїв у CUJA — 5,7 млн. (у Нью-Йорку з передмістями — 2,4 млн., у Лос-Анджелесі — 535 тис, Філадельфії — 330 тис, Чікаго — 270 тис, Бостоні — 175 тис, Ма-йамі —140 тис, Вашингтоні — 100 тис).

В Аргентині — 500 тис. (у Буенос-Айресі — 360 тис), Бразилії — 150 тис, Уругваї — 55 тис, Мексіці — 49 тис, Чілі — 35 тис, Венесуелі — 12 тис, Колумбії — 10 тис.

Богослови й історики стверджують, що іудейська релігія має божественне походження, в результаті чого у неї немає ніяких історичних і соціальних коренів. Вони вважають, що через особливу божу милість зберегли іудаїзм незмінним до нашого часу. Ці твердження богословів перебувають у протиріччі з історичними фактами. В дійсності релігія протягом століть значно змінювалась, міняла свій зміст, форму в залежності від розвитку со-ціально-економічних умов життя суспільства.

Як же виникла і розвинулася іудейська релігія? Три — чотири тисячі років тому в степах Аравійської пустелі жили численні скотарські племена хапіру-головорізи, які в середині III тис. вдерлися у Палестину, де вели боротьбу з корінними народами цієї країни. Була підкорена частина країни, що мала назву Ханаан. На той час там уже були невеликі міста, народ мав свій алфавіт, який відрізнявся від єгипетського і вважався зразком для всіх древніх і нових алфавітів. Жителі фінікійського міста Біблос перші почали робити папір. Саме тому книги тоді називалися біблами, бібліями. Завдяки своїй кмітливості і зв´язкам з іншими країнами жителі цього куточка Землі відіграли виняткову роль у розвитку торгівлі, встановленні ділових стосунків між країнами. Розвивалося тут і землеробство.

Ханаанці поділялися на багато племен. Після поселення у Палестині плем´я хапіру змішалось з корінними жителями і почало називатися євреями — від староєврейського слова "івриш" — окраїна. Так почали називати народ, який жив віддалено, на околиці Палестини, на березі моря.

Скотоводи-хапіру, які кочували в Аравійській пустелі, були в повній залежності від природи. Безсилля перед її стихійними силами породжувало у них різні фантастичні уявлення про навколишній світ. Людям здавалося, що все має надзвичайну силу і владу над ними У житті древніх євреїв-скотарів головну роль відігравали тварини, і вони поступово дійшли висновку, що тварини також володіють надзвичайними властивостями. Древні єврейські племена поклонялися тваринам, бо вважали їх своїми родовими предками і обожнювали їх. Міцного і тривалого зв´язку між цими племенами у звичайних умовах не було. Вони об´єднувалися лише на випадок війни і обирання спільного воєначальника. У євреїв в далекому минулому релігія мала характер політеїзму. Предметами поклоніння були гори, дерева, кам´яні і дерев´яні стовпи. Разом з цим вони поклонялися сонцю, місяцю, численним добрим і злим духам.

В перші століття свого перебування у Палестині євреї не пішли далі виникнення союзу племен, тому що для цього не було необхідних економічних умов. Але з часом євреї-скотарі запозичили у більш розвинених ханаанців навички землеробства. Вони почали переходити від кочового життя до осілого, від скотарства до землеробства. Близькість мови сприяла тому, що з часом завойовники і підкорені почали змішуватися, в результаті виникла єдина народність.

В кінці XIII ст. до н.е. з розрізнених племен, які мали більш-менш стійкі міжплемінні об´єднання, першою утворилася єврейська держава Ізраїль. Виникненню держави сприяли географічні особливості Палестини, яка знаходилася на перехресті караванних торгових шляхів, які з´єднували Єгипет з Сирією і Месопотамією. Цей процес прискорився ще й тому, що євреї мали сильного сусіда, з яким вони ворогували. Треба було об´єднувати і укріпляти свої землі. А таке зміцнення земель могло бути забезпечене тільки об´єднанням і виникненням держави. Першим ізраїльським царем був Саул. Південні єврейські племена об´єдналися навколо племені Іуди і в другій половині XI ст. до н.е. також влилися в ізраїльську державу. Але уже в 935 р. до н.е. рабовласницька держава розпадається на дві частини: Ізраїльське і /удейське царства. Саме в цей час і відбувалося виникнення іудейської релігії, бо старі племінні релігії не сприяли об´єднанню племен.

Релігія єврейських пастухів поступово змінюється культом богів, які вважалися покровителями сільського господарства. Але в міру подальшого об´єднання окремих племен на території Палестини на чолі з царем, на перше місце виступає культ єдиного бога — Ягве (Ієгова) — бог племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія.

Спочатку бог Ягве вшановувався євреями, що займалися скотарством, як дух і демон пустелі (його вони уявляли в образі бика або лева як символ врожаю). З часом цей бог перетворюється в могутнього бога — покровителя племені Іуди. З об´єднанням у державу бог-покровитель став богом-захисником всього єврейського народу в Ізраїльській державі. Змінилася і його основна функція. Головним завданням бога Ягве стало керівництво військовими операціями проти зовнішніх ворогів. Він став богом війни, захисником держави.

Умови історичного розвитку Ізраїлю і Іудеї сприяли зміцненню саме бога Ягве. За умов рабовласницької держави євреїв їх релігія перетворюється на зброю класового панування і гніту. Проголошується єдиний бог — самодержець Ягве. В нього з´являються риси людини, з віруючими він спілкується через посередників, його оточують боги різних рангів. Виникає потреба шанувати Ягве як всеєврейського бога, який наче обрав євреїв своїм улюбленим народом, ше до поселення їх в Палестині. Виникає міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а бог Ягве вивів їх звідти. Поступово на Ягве переносяться кращі риси інших богів. Він стає покровителем врожаю, торгівлі і захисником на війні, наставником в ремеслах. Всі інші боги підкорені йому, вони його служителі.

Боротьба за централізацію культу Ягве і визнання його єдиним богом продовжувалася довго, протягом трьох століть (Х-УІІ ст. до н.е.). Головну роль у розповсюдженні іудейської релігії відіграла каста жреців, яка у міру посилення культу Ягве витісняє інших племінних богів.

В першій половині X ст. до н.е. царем Ізраїлю став син Давида Соломон. При ньому в Єрусалимі було споруджено храм Ягве (960 р. до н.е.). Зосередження культу Ягве привело до зміцнення інших жреців. Воно перетворило їх в паразитичну касту, яка жила за рахунок трудового населення. Цар Соломон відновив закон про десятинний збір для жреців. По цьому закону жреці отримували від землеробів і скотарів десяту частину врожаю або приплоду від худоби. Храм володів рабами і мав великі грошові суми. Жреці складали корпорацію (плем´я левітів), вони поповнювалися вихідцями із знатних родів і були опорою царської влади. Із спорудженням храму Єрусалим став не тільки політичною столицею країни, а й релігійним центром. За цих умов перед служителями іудаїзму в рабовласницькому суспільстві виникли нові завдання — виправдати експлуатацію. В інтересах рабовласників ім´ям Ягве єрусалимські жреці освячували насилля, відволікали трудящих від боротьби зі своїми поневолювачами, обіцяючи їм нагороду на небі за всі мерзоти експлуататорського ладу на землі. Іудейські священнослужителі примушували віруючих молитися і приносити жертви не тільки на честь бога Ягве, але й на честь царя єврейського, а пізніше й на вавілонських, перських, грецьких деспотів, римського імператора-гнобителя. Самі жреці завдяки цьому всіляко наживалися за рахунок віруючих.

Прообразом єдиного бога в іудаїзмі як монотеїстичній релігії є деспотична влада царя у давньоєврейській державі. Цар небесний був відбиттям, копією царя земного. Надалі давньоєврейську державу підкорили послідовно ассирійські, вавілонські, перські, грецькі й римські завойовники. Але віра в єдиного бога не слабшала, а зміцнювалася, оскільки вона відповідала соціальним умовам того часу, підтримувапася царями-завойов-никами та іудейськими священиками.

Історично можна виділити три основні етапи еволюції: стародавній, або біблійський; середньовічний, або талмудський, і сучасний іудаїзм. Перший з цих етапів пов´язаний з виникненням і історією стародавніх єврейських рабовласницьких держав — Іудеї та Ізраїлю. Він охоплює відрізок шляху від завоювання кочовими єврейськими племенами Палестини (ХУ-ХІУ ст. до н.е.), виникнення стародавньої єврейської держави при Давиді й Со-

ломоні (X ст. до н.е.) до загибелі останньої з єврейських держав — Іудеї, зруйнованої спочатку вавілонцями в VI ст. до н.е., а потім остаточно римлянами в І ст. н.е.

Для цього етапу характерним є збереження в іудаїзмі численних пережитків примітивних релігій, які існували у древніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії (сам іудейський бог Ягве раніше був полоненим духом — покровителем одного з єврейських племен).

Лише наприкінці цього етапу племінні культи, а також фетишистські та інші язичницькі погляди витісняються іудейським монотеїзмом, який є духовним відбиттям становлення централізованої стародавньої єврейської рабовласницької монархії, а центром і головним ідейним захисником цього монотеїзму стають жреці єрусалимського храму, вони й створюють першу священну книгу іудаїзму — Книгу законів (Тору) про релігійні реформи царя Іосії (VII ст. до н.е.). Після реформ Іосії, під час так званого вавілонського полону, і пізніше, повернувшись з полону, жреці відбудовують зруйнований Єрусалимський храм, створюють Книги пророків і писання, і разом з Торою створюють іудейську Біблію. Біблія складається з Старого і Нового завітів. Іудейська релігія визнає тільки Старий завіт, християнство приймає за священні книги Старий і Новий завіти.

Ті біблейські книги, які церква визнає священними, складають канон (правило), тобто твердо зафіксований комплект священних книг, яким приписувалася найвища релігійна авторитетність, богодуховність. Вони називаються канонічними.

Перша частина Біблії — Старий завіт — складається з 3-х частин: Л´ятикнижжя Мойсея, або Тора (староєвр. — закон, вчення), книги Пророків, Писання. Сама Тора складається з 5 книг: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону.

Іудаїсти завжди вважали, що Тора має божественне походження — вона продиктована пророку Мойсею самим Богом і жодна книга древнього і сучасного світу не може рівнятися з Торою. Що ж собою являє П´ятикнижжя? В книзі Буття розповідається про створення світу Богом (приблизно за 3760 років до н.е.), перших людей, про їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті і їхній вихід звідти. Левит, присвячений законам, виявленню гріхів, заповідям. У книзі "Числа" викладено "історію" поневірянь, які випали на долю єврейського народу після виходу, нарешті "Повторення" закону, або друга книга законів, повторює багато законоположень. В ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями. В древньому світі рабовласницьким законам приписувалося божественне виникнення, щоб надати їм більшої сили. Так, Тора, за своїм змістом, — звичайний кодекс рабовласницького права, вона встановлює правила іудейського культу і старанно доводить монотеїзм Яхве.

Друга частина Старого завіту — Пророки — є нішо інше, як викривлення літописів. В них розповідається про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Книги зображують період довавілонського полону, період після повернення євреїв із Вавілону у Палестину і т.ін.

Третя частина Старого завіту — Писання — це псалми, притчі, пісні та ін.

Відомі дві редакції Старого завіту — масоретська і септуагин-та.

Масорети — це єврейські рабині, які остаточно відредагували Старий завіт у II ст. до н.е., а септуагина ("сімдесят") — це переклад староєврейського тексту Старого завіту на грецьку мову, зроблений немовби 72 перекладачами протягом 72 днів в І ст. до н. е. Насправді ця робота продовжувалася два століття. Останній текст, успадкований християнством, є тепер найбільш розповсюдженим.

Важливим джерелом історії іудейської релігії у 11—І ст. до н.е. і в І ст. н.е. є тексти різного змісту, виявлені в кінці 40—50-х рр. XX ст. на західному узбережжі Мертвого моря, у печерах Курма-на і Вади Муррабба´ат (Кумаранські рукописи). Ці тексти свідчать про широке розповсюдження в Іудеї релігійного сектантства. Численні фрагменти із книг Старого завіту, виявлені у печерах Іудейської пустелі, мають велику кількість різночитань. Тепер, завдяки цим (домасоретським) текстам, вчені одержали можливість конкретніше висвітлити процес створення Старого завіту, краще показати антинауковість тверджень єврейських і християнських богословів про його незмінність і святість.

Відомо, що ассирійські і вавілонські завойовники насильницьким шляхом вивели маси євреїв в Месопотамію і Мідію. Так були переселені маси іудеїв із Палестини в Єгипет. Помпей привіз у Рим сотні полонених євреїв. Причини масової еміграції іудеї із Палестини в інші країни мають різне походження і характер. В багатьох випадках це не залежало від їх доброї волі. Розселення євреїв за межами Палестини має назву діаспори. Масове розселення євреїв по країнах Середземномор´я у VI—IV ст. до н.е., римські завоювання у кінці І ст. до н.е. призвели до того, що кількість євреїв в різних країнах світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість населення самої Іудеї. Історики твердять, що на початку нашої ери тільки в Римській імперії проживало 4 — 4,5 млн. євреїв, в самій Палестині лише 1 млн. Таке розселення євреїв у різних країнах світу вимагало реформування релігії.

Життя євреїв концентрувалось навкруг їх релігійного центру — общини. За вимогами ритуалу євреї збирались щосуботи для богослужіння, читання священного писання, обговорення різних справ, які стосувалися всієї общини

Зв´язок євреїв з Єрусалимським храмом та його жрецями в цей час був незначним. Паломництво тричі на рік в Єрусалим, що вимагалося Біблією, було неможливим для більшості євреїв, які жили в інших, віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної общини — синагога, яка спочатку розглядалася як доповнення до храмової організації замість відвідування єрусалимського храму. Віруючі збиралися тепер в молитовний будинок (синагогу), де замість жертвопринесення проголошувалися молитви і похвальні гімни богу Ягве або ж читалися розділи із Біблії, які духовенство тут же пояснювало. Особливе значення набуває спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавілонян Це свято стає обов´язковим для кожного єврея.

Спочатку синагоги були лише випадковими і тимчасовими зборами віруючих, але з часом вони перетворилися на постійний релігійний заклад. Синагога була не тільки молитовним будинком, а й окремою світською організацією віруючих. Вона виступала як представницький орган єврейських общин, здійснювала в них відомі функції управління, була центром суспільного життя. Посадові особи синагоги, як правило, вибирались із представників знатних сімей і фактично безконтрольно розпоряджалися її майном і фінансами. В перші століття нашої ери остаточно складається та форма іудейської релігії, яка в основному збереглася до нашого часу Головні положення її старанно розроблені в Талмуді і равінській літературі. Талмуд (по-древньоєв-рейські — вчення, вивчення) стосується числа основних пам´яток іудейської релігійної і правової літератури. Він збирається і редагується в Палестині і Вавілоні приблизно від IV ст. до н.е. ло І ст. н.е.гТалмуд виник в результаті необхідності пристосувати старе релігійне вчення і біблейське законодавство до нових, умов життя свреїв. Іудаїзм, в період якого складається Талмуд, прийнято називати талмудичним

В синагогах рабини не тільки коментували і пояснювали Тору, а й складали нові релігійні розповіді, розробляли віровчення, реформували іудаїзм у відповідності з часом. Тому Талмуд є кодексом релігійних, побутових і правових приписів іудейства. Він вміщує в собі легенди і міфи про Бога, вигадані історії про потойбічний світ і загробне життя, повчальні притчі і таке інше. Щодо будови Всесвіту, Талмуд вчить, що небо складається із семи частин: перше небо являє собою завісу, яка вранці підіймається, а ввечері опускається; друге небо тверде, до нього причеплені зорі, місяць, сонце; на третьому небі працює великий млин, який меле манну крупу, що йде в "їжу небесному населенню; на четвертому знаходиться небесний Єрусалим; на п´ятому живуть ангели; на щостому розташовані склепи, наповнені снігом, градом, дощем, а також є комори з бурями і димом; сьоме небо — рай, там живуть справедливість і добродійність, там же перебувають душі праведників і тих, хто ще не народився.

Єдиним джерелом знань і повчань молоді Талмуд вважає священне писання і вимагає вивчати Біблію вдень і вночі. "Ходити на арені, дивитися зміїв, чарівників, відвідувати світські ігри... забороняється... Це відволікає людину від вивчення Тори". До світських наук іудаїзм ставиться з презирством, засуджує їх: "Про те, що вище тебе, не думай. В те, що не по силах тобі, не заглиблюйся, незрозумілим для тебе не займайся, про те, що заховане від тебе, не запитуй", — повчає Талмуд. Світським наукам можна навчатися лише в час, який не належить ні дню, ні ночі.

Іудейська релігія консервативна. Система іудейської освіти побудована на сліпому поклонінні перед авторитетом. Вищим авторитетом вважається рабин. Навіть очевидна дурість, висловлена ним, набуває сили закону. "Якщо рабин навіть скаже тобі ліве на те, що праве, а праве на те, що ліве, ти повинен слухатись його", — повчають талмудисти. Все, що говориться в Талмуді про будову Всесвіту, рослини, тварини, людину, — не наукове. Взяти хоча б таку талмудичну мудрість: "Затемнення Сонця віщує язичникам голод і війну, затемнення Місяця — погана прикмета для Ізраїлю", "Меркурій — секретар Сонця, і хто народився в його час, буде знаменитим і мудрим", або ж: "Хвороби посилає людям Бог як покарання, а вилікуватися можна молитвою", "Недостатність дощу від того, що мало вивчається Тора". Талмуд — це знаряддя реакції, зібрання найтемніших уявлень його авторів про оточуючий світ. Розмір Талмуда — 5894 стор. Все в ньому розкидане безсистемно, подане схоластично. Цей великий збірник вміщує записи дискусій рабинів з питань тлумачення окремих місць Старого завіту. В Талмуді також викладені правові норми, релігійні прописи, закони, що стосуються судових справ — кримінальних і громадських, богословські роздуми з питань культу, догматики, етичні норми, примітивні дані з математики, астрономії, медицини, науки, казки, легенди, притчі, байки, міфи тощо.

Біблію і Талмуд іудаїзм вважає першоджерелом свого віровчення, ці книги широко використовуються в даний час рабинами для затьмарювання свідомості віруючих євреїв.

В епоху феодалізму становище бідних трудящих євреїв в країнах Західної Європи було вкрай важким. Вони були вимушені жити окремо від іншого міського населення, в так званих гетто. За межами цих кварталів вони не мали право поселятися без дозволу влади. Основну масу тут складали дрібні ремісники і поденники. Вони жорстоко експлуатувалися єврейськими купцями і лихварями в союзі із служителями релігійного культу.

Скасування таких поселень в країнах Західної Європи було результатом буржуазних революцій, які відбувалися тут в кінці XVIII і в XIX ст. В Римі гетто було знищене лише після падіння папської влади в 1870 р. В царській Росії за наявності єврейської осілості не було потреби в створенні таких поселень. Але вони існували в ряді міст колишньої території Речі Посполитої як спадщина існуючих там порядків.