Філософія релігії виникла в XVII — XVIII ст Спочатку вона розвивалася в дусі західного просвітництва, виходячи з принципів вільнодумства та раціоналізму. В подальшому в ній відбувається поворот в бік ірраціоналізму і фідеїзму. Під терміном "філософія релігії" слід розуміти або мислення, для якого релігія є джерелом і базою побудов, або мислення, яке бере релігію своїм об´єктом. Мислення, яке випливає з релігії, само належить до об´єкта філософії релігії, і тому не повинно називатися цим іменем.

Вимовляючи слово "релігія", ми звичайно маємо на увазі відомий психологічний стан, в якому почуття та бажання, страх та надія, одухотворення і вірність вищої волі відіграють більш важливу роль, ніж міркування і дослідження.

В межах самого релігійного життя виникає невимушена потреба з´ясувати зміст цього психологічного настрою, дати звіт цінності його мотивів в об´єктивному значенні народжених ним думок. Виникнення, таким чином, релігійного мислення не ставить перед собою релігійної проблеми в усій повноті. Всі проблеми такого мислення постають та вирішуються в межах релігії, сама релігія не перетворюється в проблему.

Релігійне питання виникло лише тоді, коли якийсь бік духовного життя — наука і мистецтво, мораль і соціальне життя починали відокремлюватись, вимагать визнання їх. Вони починають оцінювати релігію зі своєї точки зору в той час, коли раніше релігія себе ігнорувала. Виникає, таким чином, питання — чи можна встановити внутрішню гармонію між цими різними оцінками?

Отже, повинні були існувати відповідні історичні передумови для того, щоб релігійна проблема могла виникнути. Час виникнення релігійної проблеми - завжди нещасливий. Тому що проблема ця являється завжди вираженням духовної дисгармонії.

Різні елементи життя духа не розвиваються вже більше в тій тісній згоді, як раніше, вони розходяться у різних напрямках, між якими залишиться лише зробити вибір. Тим самим вперше виникає потреба, можливість наукового дослідження в даній галузі. Факт перетворення релігії в проблему може викликати осуд багатьох людей. Але мислення, якщо воно прокинулося, повинно мати право усе піддати своєму дослідженню, і тільки саме мислення може поставити собі межі. Людина, яка не бачить проблеми, не має підстав замислюватися над нею, але має право перешкоджати іншим мислити в даному напрямку.

Філософія, як відомо, більш багата ідеями, точками зору і окремими дослідженнями, ніж кінцевими результатами — і це могло привести у відчай філософа, якщо його не підтримувала б віра, що безперервний пошук істини вже сам належить до теми вищих духовних цінностей, ствердження яких складає задачу усякої істинної релігії. Якщо навіть релігійно-філософське дослідження і не приводить нас ні до яких позитивних висновків, все ж воно в змозі вказувати причини виникнення релігійної суперечки, виявити значення цієї суперечки для розвитку духовного життя людини. 1 якщо релігійна проблема не основна, ми довідаємось, чому вона не вирішується.

Філософія релігії не повинна виходити з якоїсь готової філософської системи. Усяке мислення повинно бути систематичним, нашим думкам пред´являється невблаганна вимога, щоб вони були між собою у злагоді.

Внутрішній зв´язок і внутрішня послідовність служать кінцевою ознакою істини у всіх галузях, серед яких галузь філософії релігії повинна також відповідати цьому критерію.

Робота філософії релігії виявляється найбільш плідною тоді, коли релігія та її явища не будуть приводитися у відповідність із закінченим філософським світоглядом, а будуть отримувати своє висвітлення від філософського дослідження, що саме і ставив своєю метою пояснити можливий в певній галузі кінцевий результат. Задача полягає у тому, щоб досліджувати співвідношення між релігією та життям духа в цілому. Релігія сама є формою духовного життя, і тому вірну оцінку вона може отримати лише тоді, коли розглядається у зв´язку з іншими видами і формами цього життя. Задача філософії релігії полягає у тому, щоб знайти засоби для пояснення, наскільки релігія за даних умов нашої культури здатна до виконання вказаної ролі.

До дослідження проблеми філософія релігії не може приступити з іншими передумовами ніж ті, які будь-яка інша наука додає до обробки свого матеріалу. Звичайно, дуже часто, філософія релігії змушена констатувати існування питань, на які не може відповісти.

Релігійно-філософське дослідження доцільніше побудувати таким чином, щоб воно розпалося на гносеологічну, психологічну і етичну частини. В класичні часи релігія задовольняла всі духовні потреби людства, у тому числі і прагнення до пізнання. В цей період у релігійних ідеях находить пояснення буття, як в цілому, так і в окремих частинах. Але чим швидше розвивається самостійна наука, тим частіше поряд з релігійним постає питання, яким чином обидва ці види можуть бути однаковими. Тут теоретично можливі різні комбінації.

Коли з´ясовується, що релігійні уявлення ні по відношенню до цілого, ні до окремих його частин не дають нам того, що можна з правом назвати розумінням чи поясненням, неминуче з´являється нове питання — у чому полягають релігійні уявлення, чи мають вони якесь значення і яке? Подальший розгляд проблеми приводить нас від гносеологічної філософи релігії до психологічної. Якщо релігійні уявлення не мають для нас науково-пізнавальної цінності, то, очевидно, їх цінність може заключатися в тому, що вони дають вираження яким-небудь іншим сторонам життя, духу.

Таким чином, нам доводиться почати із спроби описування релігійного життя духу і особливо того зв´язку, який існує між уявленнями, які склалися між релігійним досвідом і релігійними почуттями. Такий аналіз повинен показати, що внутрішня сутність релігії складається не в розумінні, а в оцінці буття.

Суть - релігії, згідно гіпотезі, на яку нас наштовхнула така постановка питання, є віра в збереження цінностей у світі. Ця віра втілена у великих наочних образах народних релігій, особливо в найбільш значних з них. Але в душі людей, які стоять поза усякої народної релігії, може жеврітися подібна віра, хоча би в цьому випадку вона не перетворилася на якісь конкретно-визначені форми. Перехід від психологічної філософії релігії до етично-мотивуючої також цілком природний.

Неминуче постає питання, яку етичну цінність має віра. Етична філософія релігії складає паралель гносеологічної.

В класичні часи релігія пряма і зворотна визначає оцінку всіх дій і всіх життєвих відношень. Виникнення релігійної проблеми супроводжується розвитком самостійної етики, яка прокладає шлях для оцінки людських дій. І саме тут проблема ставиться в найбільш рішучій формі, кінцевий масштаб до оцінки релігії повинна дати етика, де знаходять своє завершення всі духовні розрахунки і оцінки.

Релігійна проблема збуджує живий інтелектуальний інтерес своїм всеохоплюючим матеріалом. Релігія — це форма духовного життя, в якому людство на протязі тисячоліть вкладало найбільш глибокі і найбільш інтелектуальні результати свого досвіду.

Перш ніж приступити до окремих частин філософії релігії, корисно буде охарактеризувати зміст релігійної проблеми взагалі.

В протестантському світі майже всіма визнається, що знання і віра повинні мати різницю між собою. Католицька церква не

визнає різниці у всій її повноті і внаслідок цього відкидає існування релігійної проблеми в інтелектуальній галузі. Вона стверджує, що буття може бути доведене на шляху, відкритому Фомою Аквінським і з допомогою Арістотеля. Традиції великої епохи середньовіччя, коли менше сумнівалися і в тому були ближче до істини, до цих пір офіційно відмовляються припустити, що в духовному житті сучасності має місце дійсна дисгармонія.

Суворе розмежування знання і віри вже саме по собі являється визнанням, що така дисгармонія існує, що єдність духовного життя порушена.

Перед філософією релігії постає питання — чи минули лише класичні часи, чи час релігії минув взагалі, чи у процесі, що настає, безслідно загине духовна цінність або прийде на зміну загубленій єдності і гармонійності духовного життя? Це показує, що питання про збереження цінностей складає суттєвий бік релігійної проблеми. З цієї точки зору дана проблема вже не мала трактуватися за допомогою філософії часів Руссо, Лессінга, Канта та ін. Як романтики, так і позитивісти звертали увагу на це питання.

Люди часто виходять з того, що життя стало багатшим за змістом, якби релігія відпала. Погляд цей, звичайно, спирається на передумови, що існують, психологічні еквіваленти як у галузі духовної цінності, так і в галузі духовної енергії. Потрібно довести існування цих еквівалентів, і разом з цим демонструвати збереження цінностей. Але істинний бік релігійної проблеми в тому і складається, чи можуть бути знайдені подібні еквіваленти.

Релігія і релігійне життя зазнають постійних змін і, отже, неминуче постає питання, чи залишились непорушними цінності, заповідані нам класичним часом релігії, чи зберігається в межах сучасного християнства первісне християнство та духовна цінність і енергія, якими це останнє володіло. Філософія релігії торкається не тільки збереження цінності в людському світі, вона ставить не тільки психологічне, а й космологічне питання, а саме: питання про співвідношення між всією сукупністю буття і тим, що людині уявляється вищою цінністю, чи пов´язані якимось чином цінності з законами і силами буття.

Гіпотеза складається з того, що принцип збереження цінностей є специфічно релігійною аксіомою, одержуючи своє вираження в усіх релігіях, у різній формі та з різних релігійних точок зору. Релігійна аксіома показує, що характер кожної релігії неминуче повинен визначатися природою і потребою людей. Нема змоги вірити в збереження такої цінності, яка хоча б трохи не була відома нам із власного досвіду.

Релігійно-філософську проблему не можна повністю відділяти від інших філософських проблем, хоча її і зручніше розглядати самостійно. Вона більшістю аналогічна іншим філософським проблемам. Головна філософська проблема торкається безперервності буття взагалі в його відношенні до спеціальних і індивідуальних форм буття.

Але якщо гіпотеза, формулює закон збереження цінності як релігійну аксіому, то релігійна проблема торкається лише безперервності буття, розглядається під спеціальним нахилом, і філософії, як її спеціальної форми.

В класичні періоди релігії не існує ще самостійного прагнення пізнання. Поділ між знанням і вірою, між розумінням і оцінкою постає лише в критичну епоху, коли релігія вже стала проблемою. Різниця ця починає проникати в свідомість людей лише після багаторазових непримиренних сутичок між наукою і релігією. Лише після стійкого опору віруючі примиряються з думкою, що дати наукове розуміння світу — це не справа релігії. Що природознавчим наукам ми повинні вчитися не по Біблії — тепер повторюють всі психологи, але з цією думкою ніхто не хотів погодитися, коли вона вперше була висловлена.

Кожна велика релігія постає в історії з відомим світоглядом, в якому вона пояснює все коло уявлень свого віку. Християнство, наприклад, на протязі перших віків приваблювало до себе багатьох послідовників. Так, Таціан перейшов в християнство тому, що ця "філософія варварів", як він називав, пояснила йому те, що він раніше не міг зрозуміти — "походження світу". Старі апологети стояли взагалі на тій точці зору, що християнство дає найкраще вирішення всіх проблем.

Порівнюючи з іншими релігіями, християнство виділяється своїм раціональним характером, відсутністю складностей, піднесенням простоти, яка повинна була неухильно приваблювати до себе багатьох людей, знайомих лише з ранніми релігіями, з їх яскравими міфологіями. Світогляд біблейських авторів страждав неповнотою і проблемами, тому батьки церкви і схоластики доповнюють її за допомогою грецької науки.

Як християнство для західного людства, так само і буддизм для людства східного став не тільки великою релігією, але і великим світоглядом, ідеї якого носять відомий раціональний характер і не можуть бути зрозумілими без знання попереднього розвитку індійської думки.

Коли починається розмова про непогодження релігійного і наукового розуміння буття, підкреслюється той факт, що наука, особливо астрономія, геологія, фізика і біологія, привели до результатів, протилежних традиційним вченням релігії.

Коли науковий тип розуміння завоював вже досить широку аудиторію, але ше не допускає в деякі вибрані науки, де релігійне розуміння продовжує претендувати на повновладне панування, виникає суперечливе розуміння, яке виражається словом "диво". Диво припускає, що виробились обидва типи мислення, але мають місце стрибки від одного до іншого. Де ще не досягнуті певні ступені наукового розуміння або наукового знання оточуючих явищ, там диво є лише відхиленням від звичайного. Але диво у власному розумінні слова припускає відоме розуміння законів природи — порушену безперервність, правило, яке має виняток. Тому дива завжди кількісно обмежені, являються вони так часто, що самі стають правилом, і між ними тоді неминуче виникає безперервний зв´язок, а разом з цим зникає і саме поняття дива.

Релігію не можна зробити чи збудувати. Вона постає з самого життя, в ній відображається настрій людини, яка веде життєву боротьбу, ЇЇ бажання за всіх обставин підтримувати перевагу вищої цінності, відомої їй з її переживань. Існує гіпотеза, що сутність релігії є віра у збереження цінності. Ця сутність не може складатися з прагнення дати таке розуміння чи таке пояснення буття, якого потребує інтелектуальний інтерес.

Загадку, яку не в змозі вирішити наука, також не завжди може вирішити релігія. Релігія не може дати пояснення окремим подіям, її уявлення не здатні доставити об´єктивного завершення наукового мислення, уявлення ці носять характер образів, а не понять.

Таким чином, значення релігійних уявлень може складатися лише з того, що вони символічно втілюють в собі ті настрої, надії і почуття, які пробуджують в людях боротьбу за життя. Тому значення і виникнення їх лише вторинне.

Філософія релігії бореться тут з догматикою на тому ж фунті і тією ж зброєю, як історія мистецтва з міфологією мистецтва.

Гносеологічна філософія релігії впливає на зацікавленість, навіть суть релігії. Є віра в збереження цінності людства, але ця віра потребує уяви, інакше вона не мала б змоги навіть відзначити те, що являється її предметом.

Інтелектуальна зацікавленість приводить до переконань на буттєве, як на велику, всеоглядну систему, причини груп і рядів, релігійний інтерес приводить переконання на буття, як на лоно розвитку і збереження цінностей.

Задача складається з того, як пояснити ці точки зору.

Гносеологічна філософія релігії допомагає нам виразніше побачити релігійну проблему, хоч гносеологія у більшості випадків здатна пролити світло на релігійну проблему лише посереднім, негативним заперечуючим шляхом, але не слід зловживати ним, якшо ми хочемо добитися повної ясності. Для того, щоб всебічно вивчити релігійну проблему, потрібно пояснити гносеологічну філософію релігії.

Якщо гносеологічна філософія релігії досліджує форми і елементи нашого пізнання з тієї точки зору, чи можна користуватися ними, щоб зрозуміти існуюче, то психологічна філософія релігії досліджує їх з боку їх фактичного складу і їх фактичне походження не має значення, чи здатні вони і чи мають значення для вказаної мети. По відношенню до релігійних уявлень випливає, що значення їх визначається не тим, що вони можуть зробити дійсність зрозумілою для нас.

Психологічне дослідження дозволить нам відкрити, яке позитивне значення має релігійна уява.

Філософія релігії є частиною загальної психології, спеціальним ЇЇ розділом, і перебуває в співвідношенні з нею. Тому вона збирається обробляти в своїй спеціальній галузі матеріал, який має психологічний інтерес, вона служить засобом для загальної психології. В галузі релігії люди знайшли один з найбільш глибоких, психологічних досвідів. Всі елементи духовного життя діють тут (якщо вона щира і глибока) з такою енергією і з такою гармонією, як чи навряд в якій іншій області. Тому вивчення релігійного життя має таке важливе значення для психології, яка більше цікавиться індивідуальним життям віруючого. В історії релігії не так легко