Після Жовтневої революції та приходу до влади більшовиків у Росії формування радянської економічної думки відбувалось у процесі дискусій, що здійснювались на демократичних засадах, і завершилось встановленням ідеологічного диктату так званої пролетарської політичної економії.

Методологічні дискусії 20—30-х рр. позначилися на розвитку економічної теорії і, передовсім, сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.

Наявність різноманітних напрямків та шкіл в економічній та історико-економічній науці — найважливіша реальність того часу, але такою ж реальністю була ідеологічна непримиренність більшовизму, що зумовила наприкінці 30-х рр. його повну перемогу, досягнуту не науковим переконанням опонентів, а насильницьким впровадженням власних поглядів на закономірності суспільного розвитку.

У перші роки Радянської влади вирішувалось питання про концепцію побудови соціалістичного суспільства. Ленінська модель побудови державного соціалізму була аналогічною державно-капіталістичній (централізація банківської системи, монополізація підприємств у промисловості і торгівлі, створення споживчих товариств і т.п.), але без приватної власності, без товарної форми розподілу. Тобто з державно-капіталістичної форми вилучались основні фактори її саморегулювання. Натомість пропонувався новий механізм управління економікою, який спочатку реалізувався як політика «воєнного комунізму», а потім мав бути втілений у тотальному директивному плануванні.

Реалізація цієї концепції соціалістичного будівництва, що розроб­лялась Леніним як обгрунтування курсу партії на соціалістичну революцію і базувалась на двох складових — диктатурі пролетаріату та суспільній власності, — натрапила на неможливість негайного вирішення проблеми формування соціалістичної власності.

Тому уже на самому початку революційних перетворень у країні формуються два погляди на хід дальшого розвитку, на характер вирішення економічних та інших суперечностей. Один з них, орієнтований на максимально швидкий і безпосередній перехід до соціалізму, обминаючи проміжні форми, був репрезентований концепцією «воєнного комунізму». Інший погляд було викладено В. Леніним у таких працях, як «Чергові завдання Радянської влади», «Про ліве хлоп’яцтво та дрібнобуржуазність». У цих працях було сформульовано основи майбутньої економічної політики.

Основним мотивом ленінських статей була критика ідеї Троцького про безпосереднє «запровадження соціалізму». Можливість вирішення проблеми співвідношення сил капіталізму та соціалізму на користь останнього Троцький убачав у негайному усуспільненні виробництва, тобто встановленні суспільної власності, та в плануванні народного господарства. Так, він указував, що намагання держави регулювати економічні відносини є безглуздими, коли не відбулося усуспільнення та одержавлення власності. Ленін же писав, що соціалізм «безпосередньо, відразу, без перехідних заходів, у Росії нездійсненний»[1].

Структура власності в Росії, країні, де капіталізм почав розвиватися незадовго до революції, була дуже строкатою: поряд з капіталістичними її формами існували кооперативні, общинні форми селянської власності, малі приватні форми, значну частку становила дрібнобуржуазна власність. І якщо націоналізацію капіталістичних підприємств підтримували народні маси, то негайне усуспільнення малих приватних форм власності могло призвести до негативних наслідків.

Тому Ленін і висуває ідею про перехід до соціалізму через поступове перетворення всіх форм приватної власності на власність суспільну, соціалістичну: «Перше, що встановлено абсолютно точно усією теорією розвитку, всією наукою взагалі, і що забували утопісти, що забувають сучасні опортуністи, які бояться соціалістичної революції, — це та обставина, що історично, безсумнівно, повинна бути особлива стадія або особливий етап переходу від капіталізму до комунізму»[2].

Ленін сформулював ідею багатоукладності перехідної економіки, тобто об’єктивну необхідність достатньо тривалого співіснування соціалістичного укладу з укладами приватногосподарськими, у тім числі з дрібнотоварним і капіталістичним, та конкуренцію «державної промисловості» («національних фабрик») з іншими укладами.

Було теоретично визначено структуру конкретних економічних перехідних заходів і послідовність їх здійснення. Ішлося про заходи як загальнодемократичного, трансформаційного порядку, так і «власне соціалістичного усуспільнення», в тім числі про: експропріацію власності, націоналізацію банків, скасування права наслідування та ін.

Ленінська концепція виходила з необхідності збереження у багатьох сферах народного господарства товарної організації суспільного виробництва, тобто тимчасової, вимушеної, несоціалістичної його форми, регульованої законом вартості.

Важливе місце у програмі побудови соціалізму належало аграрному питанню, обгрунтуванню стратегії соціалістичного усуспільнення сільського господарства, зокрема кооперування дрібних виробників села.

Ленін займав особливу позицію в гострих дискусіях періоду «воєнного комунізму» з питань сільського господарства. Так, у проекті програми РКП(б) він писав, що у створенні великого сільського господарства «головним завданням радянської влади є існування та дослідження на практиці найбільш доцільних і практичних перехідних засобів у цьому напрямі»[3], а на VIII Всеросійському з’їзді Рад 1920 р. відкрито говорив про необхідність у перехідний період «спиратися на одноосібного селянина, він такий і іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться»[4].

Цю думку поділяла великий спеціаліст з аграрної статистики А. І. Хрящова, яка в статтях та книгах 20-х рр. запевняла, що для селянських господарств характерні «соціально-органічні процеси»: ділення, об’єднання, ліквідація, зміна економічної потужності[5]. Дрібне селянське господарство, на її думку, є досить стабільним, а продукти класової диференціації не затримуються на селі (його залишають обидві скрайні групи — пролетаризовані бідняки та багатії, що стали капіталістами), тому слід зважати на реальний стан справ.

Зусиллями В. Леніна на ІХ з’їзді РКП(б) було заблоковано резолюцію В. Мілютіна про одержавлення кооперації, підтриману більшістю промовців. Ленін доводив, що «зараз говорити про націоналізацію кооперації не бачиться можливим»[6], посилаючись на те, що для цього ще не визріли умови.

Того, що суспільна форма власності є вирішальною для становлення соціалізму, не заперечували економісти жодного з напрямів. Їхні погляди різнилися лише щодо питання доцільності й можливості формування соціалістичної власності, перемоги соціалізму взагалі.

До першої річниці Жовтневої революції було видано збірку статей, присвячених економічній історії молодої республіки. Л. Мар­тов, наприклад, писав у цій збірці, що, на його думку, соціалізм в Росії взагалі збудувати неможливо через економічну відсталість держави. Ні селянство, ні напівпролетарське населення післявоєнних міст, ні інтелігенція не проявили за рік потягу до соціалізму, вони повністю пройняті духом капіталістичної наживи. Він указував, що намагання більшовиків опиратися на самодіяльність мас наштовхується на анархію: на селі запанував «ледар» — бідняк, який утискає господаря — трудового селянина, а у місті пролетарі вимагають лише задоволення своїх споживчих інстинктів і ухиляються від розвитку продуктивних сил. Більшовики ж погоджуються з цими настроями, запроваджуючи «споживчий комунізм».

«Економічна політика більшовиків, — пише у статті «Народне господарство і «соціалізм» Д. Далін, — це суцільний утопізм та доктринерство». «Більшовицький соціалізм» став перемогою принципу «поділу» і у сфері розподілу, і у сфері виробництва. Держава показала повну неспроможність керувати виробництвом: «де є виробництво, там нема «соціалізму», де є «соціалізм», там нема виробництва», — закінчує Далін.

Пізніше (в еміграції) він видав книжку, де доводив, що в галузі побудови соціалістичної економіки у радянській Росії спостерігається «сама тільки суцільна грандіозна невдача». Корінь цієї невдачі — у ставленні більшовиків до селянства. Отримавши землю з рук Радянської влади, селяни негайно відмовилися від участі в революційній боротьбі і стали завзятими захисниками приватної власності, об’єдналися з буржуазією. Радянська влада змушена була почати справжню війну з селянством, що неминуче мало призвести до руйнування у господарстві.

М. Устрялов, Д. Далін, Р. Абрамович указували на те, що суспільна власність — це неприродна форма, що її можна встановити лише насильницьким шляхом, вона неодмінно призведе до руйнування господарства, оскільки підірве всі стимули до праці, до роз­витку. Своє твердження вони обгрунтували, виходячи з неокласичних позицій.

Більшість економістів доводила, що приватна власність створює потужніші стимули для розвитку виробництва, тому повернення до капіталізму є неминучим.

Г. Гурвич у статті «Соціалізм і власність», опублікованій 1928 р. в одному з емігрантських журналів, виступаючи проти будь-яких форм одержавлення власності, указував, що суспільна власність може належати лише державі і «ні найменшою мірою не належить окремим частинам держави або окремим громадянам», тому процес усуспільнення є ні що інше, як створення засад монополізації. Він указував, що монополії — це руйнівна сила, яка спотворює всі природно-економічні зв’язки в суспільстві.

Навіть ті економісти, які поділяли марксистські погляди щодо необхідності впровадження суспільної форми власності, котра, на їхню думку, уможливлюватиме планове керування господарством, а отже, запобігатиме недолікам капіталістичного ладу (кризам, експлуатації, зубожінню тощо), поділялись на дві групи.

Одні, слідом за Леніним, уважали, що перехід до соціалістичної форми власності має відбуватися поступово: конфіскація, націоналізація — це тільки перші кроки до утвердження соціалістичної власності. Значно складнішим процесом є дійсне усуспільнення виробництва, яке відбувається через його природну централізацію та концентрацію.

Інші (цих поглядів дотримувались «ліві комуністи» — Бухарін, Бубнов, Осинський, Йоффе, Смирнов, Троцький, Преображенський) вимагали, щоб цей перехід здійснювався як швидкий , миттєвий акт (без перехідних форм) за принципом конфіскації власності.

Логічним продовженням теми перехідного періоду були дискусії, що розгорнулися довкола проблеми запровадження нової економічної політики (непу).

Унаслідок політики «воєнного комунізму» суперечності багатоукладної економіки надто загострилися і перейшли в політичну сферу, що стало проявлятися передовсім у масових селянських бунтах і повстаннях.

За таких обставин почався перехід до нової економічної політики, що виходила з реальностей багатоукладної економіки. Складовими непу стали: переведення державних підприємств на умови економічної самостійності; запровадження товарно-грошових відносин; використання державного капіталізму, кооперації; встановлення податкового принципу взаємодії підприємств усіх секторів економіки з державою; налагодження міжнародних економічних зв’язків.

Фактична зміна орієнтирів відбулася не миттєво і супроводжувалась запеклою боротьбою проти спроб реставрації «воєнно-кому­ністичної» моделі, оскільки впровадження непу як учені-економіс­ти, так і політики часто зв’язували із поверненням до капіталізму.

Особливо голосно ідея можливої реставрації капіталізму через неп лунала в немарксистській економічній літературі, зокрема у працях групи вчених, що гуртувалися навколо відомого емігрантського журналу «Смена вех» і лідером якої був відомий юрист М. В. Устрялов. Свої економічні погляди він виклав у програмній статті з характерною назвою «Patriotica», де писав, що неп — це не «тактика», а «еволюція більшовизму»[7].

Він розумів таку еволюцію як повернення Росії до капіталізму. Ототожнюючи політику «воєнного комунізму» з комуністичним ладом, Устрялов пише, що комунізм — це химера, яка задушила продуктивні сили держави, а неп — розкріпачення цих сил, засіб для більшовиків залишитися при владі. Радянська влада ніби-то не відмовляється від гасел соціалістичної революції, насправді ж вживає буржуазних заходів, необхідних для економічного відродження держави[8].

Д. Далін присвятив свою статтю аналізу «комуністичної економіки». Так він називає економіку Радянської Росії періоду громадянської війни та інтервенції. «Регрес є законом комуністичного господарства в Росії, — пише Далін, — це перша, основна риса цього «способу виробництва»[9]. Друга риса — загальна зрівнялівка. Саме ідея рівності стала причиною націоналізації промисловості та банків, переділу землі на селі, ліквідації вільної торгівлі. Загальне урівнювання, на його думку, призвело до зникнення стимулу особистої заінтересованості. Звідси економічний занепад та голод 1921 р. Комунізм по-більшовицькому, пише Далін, є перемогою «споживчої тенденції над виробничою».

Неп, продовжує Д. Далін, — це закономірне повернення до капіталізму. Але більшовикам не впоратися з цим процесом. Буржуазія не погоджується на оренду, великі підприємства залишаються збитковими, на селі панує безгосподарність бідноти, а у продовольчій справі «більшовицька свобода торгівлі» призвела до голоду.

Інші автори празької збірки «Смена вех» і однойменного паризького журналу, наприклад А. В. Бобрищев-Пушкін у статті «Нова віра», роблять висновок: між Радянською владою як правовим інститутом, і соціалізмом нема нічого спільного. Радянська влада не заперечує приватної власності. Уся революція в Росії призвела лише до перерозподілу придбаного шляхом пограбування майна. Цей перерозподіл проходив повністю на основі приватної власності, оскільки «народ є переконаним власником»[10]. На думку автора, народ тяжіє до реалізації приватновласницьких інстинктів, тому в Росії буде і приватна власність, і приватна ініціатива, і торгівля, і кооперація, не буде тільки викинутих за кордон попередніх власників.

Аналогічно розуміли суть непу Троцький і його прихильники, які розглядали неп з позиції «лівіше за Леніна». Сам Л. Д. Троцький неодноразово лякав капіталістичним переродженням Росії. У зна-
менитій промові на VII розширеному пленумі ІККІ він заперечує соціалістичний зміст економіки країни, що базується на поєднанні соціалістичного і приватновласницького укладів і на товарних відносинах. Він доводить, що така економіка поступово потрапить у залежність від світового капіталітичного господарства[11].

У працях його сподвижника Є. Преображенського ці проблеми також займають значне місце. Уже на зорі непу він з ультрареволюційних позицій критикує новий курс як «політику, що означає свободу збагачення, накопичення та використання найманої праці і нічого більше»[12].

На думку Преображенського, за непу в Росії діють два «природні закони». «Природний закон» розвитку дрібного товарного виробництва відновлює капіталістичні відносини, скасовані Жовтнем. «При­родний закон» розвитку соціалістичного суспільства грунтується на базі великої промисловості, орієнтується на розширення прориву, здійсненого революцією назовні, з прагненням за рахунок дрібно­буржуазного та середньокапіталістичного оточення розширити його із середини.

Обидва закони, уважав Преображенський, діють незалежно від держави диктатури пролетаріату. На те вони і «природні». Радянська влада не спроможна управляти ними і змушена буде їм підкоритися.

Говорячи про майбутнє, він не виключає того, що «процес розвитку та відновлення капіталістичних відносин у найближчі роки випереджуватиме процес «соціалізації», а селянство може розпочати війну з пролетаріатом»[13].

Преображенський указує на неминучість економічних криз в перехідний період. Він убачав причину їх у співіснуванні капіталізму (якому притаманні кризи) і соціалізму (який керується планово). Причиною криз є, на його думку, також і помилки планових органів.

Саме проблема управління народним господарством, котре базувалося на двох формах власності і в перспективі бачилось як соціалістичне, засноване на суспільній власності, гаряче дискутувалась в економічній літературі.

Частина економістів визнавала директивне централізоване планування розвитку обох секторів економіки головним напрямком державного управління процесом усуспільнення виробництва. Вони покладались на врівноважувальну дію плану (обов’язкового до виконання) стосовно економіки, стверджуючи, що план є повноцінним і ефективним замінником важелів саморегулювання.

Інші вчені вважали, що сектор економіки, орієнтований на відновлення товарно-грошових відносин, має розвиватись за принципом саморегулювання. Втручання держави в розвиток цього сектора треба обмежити індикативним плануванням на підставі плану-прогнозу. Пряме регулювання економічних процесів з боку держави вони допускали лише щодо державних підприємств, заперечуючи, що план може бути засобом урівноважування економіки.

Але обидві групи економістів погоджувались, що основними принципами управління є забезпечення пропорційності й безкризовості розвитку суспільної економіки.

У багатьох працях, виданих у перші роки непу, планування протиставлялося товарному виробництву. Л. Красін, В. Куйбишев, Г. Кржижановський, С. Струмилін, Г. Александров уважали, що план переможе стихію капіталістичного товарного виробництва. Для цього треба тільки перетворити план на закон. Вони стверджували, що провідною в соціалістичному плануванні має стати ідея директивності, оскільки директивний характер плану випливає з природи соціалізму, коли на зміну стихійному економічному розвитку приходить свідомо керований процес.

Прихильники директивного планування дотримувалися думки, що планування треба орієнтувати як на перспективу, так і на поточний період, як на окремі галузі, так і на народне господарство в цілому. План має відображати концепцію загального розвитку соціалізму, грунтуватися на конкретних (контрольних) цифрах, бути реалістичним.

Реалізм у плануванні сприймався як необхідність обов’язкового порівнювання витрат і результатів виробництва (навіть за умов дефіциту). Єдине, що залишилось не визначеним, — це способи вимірювання цих витрат та результатів, оскільки автори заперечували ціннісні показники, як і товарно-грошові відносини.

Особливо складним і винятково гострим було питання провідних ланок у соціалістичному плані. Запеклі дискусії з цієї проблеми заполонили багато сторінок економічної літератури. Прихильники ідеї директивного планування обстоювали курс на переважаючий розвиток важкої промисловості, яка створювала умови для усуспільнення власності.

Так, Ф. Дзержинський, аналізуючи джерела соціалістичної індустріалізації, критикував позицію Сокольникова, що виступав проти мобілізації так званих внутрішніх засобів для соціалістичної
індустрії, оскільки вона проводилась коштом селянського, несоціалістичного господарства.

Ідеї соціалістичної індустріалізації захищав і В. Куйбишев. Він указував, що врахування потреб аграрного сектора суперечить курсу на створення соціалістичної власності, різко критикував «буржуазних» економістів (А. Гінзбурга та ін.) — авторів першого проекту промислової п’ятирічки, в якому не знайшли відображення насущні потреби індустріалізації[14].

Струмилін, виступаючи з приводу надрукованих 1925 р. «Контрольных цифр развития народного хозяйства в 1925—26 гг.», запропонував власний комплексний план розвитку народного господарства на відміну від наявних планів розвитку окремих галузей. Провідною ланкою в ньому також була важка індустрія, а першочерговим завданням — створення умов для планування: економічних (суспільна власність на засоби виробництва) і політичних (диктатура пролетаріату).

Свій погляд на проблеми співвідношення плану й ринку у перехідний період виклав Троцький у доповіді на ХІІ з’їзді партії (квітень 1923 р.). «Ми відкрито визнали, що ... одним централізованим плановим способом у нашій країні і за нашого економічного рівня ми не можемо проводити регулювання господарського життя, і ми звернулися до диявола ринку: «Прийди на допомогу»[15]. «Треба користуватися старими, ринковими (методами), поки не створили нових — централізованих, планових, звітних»[16].

У доповіді Троцького давалося визначення суті та методів планування за умов нової економічної політики. У масштабах суспільства в капіталістичному секторі план замінюється ринком, вільною грою економічних сил, конкуренцією, законом попиту і пропози-
ції тощо. У такий спосіб встановлюється належний розподіл сил та коштів.

Намагання визначити через планове втручання господарський розвиток, замінити регулюючу роботу ринку адміністративними заходами, уважає Троцький, неминуче породжуватиме господарські кризи того самого типу, які спостерігалися в добу «воєнного комунізму»: «Наші кризи до цих пір є значно більше кризами, що випливають з недостатності або неправильності планового підходу, з організаційної безпорадності або непристосованості держапарату до нових методів роботи, до нової економічної політики, ніж з ринку як такого»[17].

Троцький уважав, що планова робота полягає в поєднанні сили ринку з силою плану; для ринкової сфери він передбачав інші методи регулювання, ніж щодо державного сектора.

Методологічний підхід іншої групи економістів до визначення ролі планування полягав у поєднанні всіх секторів господарства на засадах ринкових відносин. На противагу концепції «план-директи­ва» вони розвивали ідею «план-прогноз».

На їхню думку, на першому етапі відновлення економіки необхідно починати з аграрного сектора, який функціонує за принципом реалізації приватного інтересу і створює економічні умови для розвитку важкої промисловості.

Усі економічні труднощі й диспропорції в народному господарстві вони пояснювали «суперіндустріальною» орієнтацією радянської економіки. М. Кондратьєв, І. Калінніков, В. Базаров, В. Громан та інші наполягали на тому, що провідною ланкою у плані-прогнозі повинне бути сільське господарство[18].

Ці економісти вважали, що в процесі планування необхідно враховувати закономірності, що характеризують розвиток аграрного та інших недержавних секторів економіки. Це зводило зміст планової роботи до виявлення та підтримки ринкової рівноваги через планові «регулятивні норми»[19].

Таку модель плану («Крестплан»), на противагу директивній концепції плану Струмиліна, запропонував Сокольников. «Крест­план» ураховував основні закономірності розвитку ринкової стихії та пристосовувався до неї.

Ці погляди поділяли В. Громан, В. Базаров, М. Макаров, А. Огановський, І. Калінніков, А. Неопиханов, які вважали, що ринкова стихія несумісна з директивним плануванням народного господарства. Соціалізм вони характеризували як арену, де панує товарний ринок з його стихійними припливами та відпливами[20].

Це положення підводило до висновку про те, що річні плани слід орієнтувати на поточні кон’юнктурні зміни. М. Кондратьєв взагалі пропонував замінити план окремими регулюючими заходами для усунення кон’юнктурних труднощів в економіці, забезпечуючи в такий спосіб умови для самоврівноважування, яке він уважав основою стабільності розвитку.

М. Бухарін також підтримував ідею «рухливої економічної рівноваги». На його думку, урівноважування економіки відбувається на підставі «закону трудових витрат», якому він надавав ролі стихійного регулятора виробництва. Завдання планування полягає в тім, щоб створити умови для нормальної дії цього закону.

Закон трудових витрат, на думку Бухаріна, регулював розподіл праці і засобів виробництва у всіх формаціях, з тією лише різницею, що за капіталізму він діє як закон вартості, а за умов соціалізму він поступово перетворюється на «закон трудових витрат» (щоправда, автор не визначив, як вимірювати ці витрати).

Урахування принципу ринкової рівноваги було можливим, на думку всієї цієї групи економістів, за умови індикативного планування, через формування плану-прогнозу. Методом його побудови мав стати баланс пропорцій між галузями і секторами народного господарства[21].

Розвиток концепції плану-прогнозу, що обгрунтовувалась з позицій неокласичної школи і базувалась, передовсім, на врахуванні попиту та пропозиції, маємо в низці першорядних наукових розробок.

Так, неоціненним внеском у розвиток світової економічної думки вважають розроблену радянськими економістами «теорію оптималь­ного функціонування», що виникла як синтез двох шкіл вітчизняної економічної думки: математичної, яку репрезентував Є. Слуцький, та балансової, що бере свій початок від 20-х рр.

Праця Є. Слуцького «До теорії збалансованого бюджету споживання»[22], що її вперше було опубліковано в італійському журналі ще 1915 р., грунтувалася на новій (як на той час) теорії споживання і була прикладом моделювання однієї зі сторін відтворювального процесу.

Методи Слуцького згодом використав Л. Канторович для створення плану-балансу на засаді оптимізації використання ресурсів у суспільстві. Виявилось, що цей метод є універсальним і може бути застосований для розв’язування найрізноманітніших господарських завдань.

1926 року Центральне статистичне управління СРСР опублікувало перший у світі баланс народного господарства (за 1923/24 господарський рік). Керівник розробки П. Попов писав, що «за складання балансу ми натрапили на низку труднощів як методологічного, так і технічного характеру. За браком у світі подібних праць довелося у самому процесі роботи вирішувати методологічні питання і змагатися з технічними труднощами, зв’язаними з нестачею статистичного матеріалу»[23].

Баланс народного господарства став поштовхом до цілої низки модельних досліджень. 1925 р. ленінградський студент В. Леонтьєв звів у одне ціле фрагменти таблиці міжгалузевих взаємозв’язків і побудував міжгалузевий баланс. Згодом, уже в Америці В. Леонтьєв розрахував на підставі своєї таблиці «витрати-випуск» технологічні коефіцієнти і замінив кожний рядок таблиці відповідним рівнянням. Модель міжгалузевих взаємозв’язків Леонтьєва було відзначено Нобелівською премією.

Вітчизняні економісти-математики першими дали функціональне визначення деяких економічних процесів, зокрема так званих функцій суспільної корисності (у зарубіжній літературі — виробничих функцій), першими запропонували метод експертних оцінок у плановій роботі.

Для побудови плану-прогнозу саме радянськими економістами вперше було використано метод урахування тенденцій минулого і екстраполяції їх на майбутнє. Цей метод базувався на теорії емпіричних закономірностей, теорії статистичних та динамічних коефіцієнтів В. Громана[24], який запропонував обгрунтовувати план, виходячи з аналізу дореволюційних пропорцій між вартісними обсягами продукції промисловості та сільського господарства, оскільки вони відображають тенденції розвитку.

В. Базаров також пропонував орієнтуватися на показники розвитку економіки капіталістичних держав з поправкою на гірше господарювання за початкових умов соціалізму[25].

Підтримуючи ідеї про «рухому економічну рівновагу», усі економісти надавали великого значення вивченню «кривих розвитку попередніх періодів». Автором ідеї «затухаючої кривої» був Авілов, але основний висновок з теорії «затухаючої кривої» зробив Базаров, який особливо активно виступав проти планування «утопічних темпів» економічного зростання. Він указував на обов’язковість урахування дії закону спадної віддачі ресурсів.

Теорія «затухаючої кривої» набула розвитку в працях В. Громана, М. Кондратьєва, І. Каліннікова та інших. Навіть Струмилін пропонував у питаннях планування спиратися на концепцію «затухаючої кривої» (по суті, теорію спадної віддачі факторів виробництва)[26].

Радянські економічні теорії планування з великим інтересом сприймалися в усьому світі, але найбільші їхні досягнення так і не було визнано в СРСР. Економісти-немарксисти пропонували методи розробки планів, які суперечили марксистському розумінню соціалістичного планування, оскільки базувались на підходах, відмінних від вироблених марксизмом. Діяльність найвідоміших економістів-немарксистів було незабаром узагалі оголошено «шкідливою», такою, що суперечить економічній політиці партії.

Ще одним досягненням радянської економічної науки 20-х рр. була визнана світовою економічною думкою концепція регулювання сільського господарства, втілена в життя в роки непу.

Слід зазначити, що розв’язання проблеми планового регулювання розвитку аграрного сектора стояло дещо осторонь питання планового управління суспільною економікою в цілому.

Економісти всіх напрямків визнавали ринкову природу сільськогосподарського виробництва. Тому планування його розвитку відбувалось на підставі принципу саморегулювання.

Однією з обов’язкових складових економічного відродження було піднесення сільського господарства. Уже VIII Всеросійський з’їзд Рад (грудень 1920 р.) визнав необхідність опрацювання плану відновлення сільського господарства.

Згідно з декретом Раднаркому від 17 березня 1921 р. при Наркоматі землеробства РРФСР було створено спеціальну планову комісію, керівництво якою покладалося на заступника голови особливої економічної наради А. В. Чаянова.

Проблемами планування в сільському господарстві займалися видатні вчені-аграрники — М. Кондратьєв, М. Вавилов, А. Дояренко, А. Рибніков, Л. Літошенко, А. Першин, О. Челінцев та інші.

Основною ідеєю плану розвитку сільськогосподарського виробництва за умов непу було пробудження господарської заінтересованості селянства. А. Чаянов підкреслював, що тільки такий підхід «гарантує успіх плану», що тільки приватний інтерес є «стимулом і двигуном у розвитку селянського господарства». Тому планове керівництво стихійним селянським виробництвом передбачалось здійснювати не з допомогою вказівок з центру, не адміністративними заходами, а через використання економічних важелів.

Як важливий засіб підвищення продуктивності дрібних селянських господарств розглядалася сільськогосподарська кооперація. Стимулювання селянського виробництва мало відбуватись через ринок, податкову політику, допомогу засобами виробництва.

Передбачалося значне обмеження сфери центрального управління землеробством. За ним закріплювалися функції визначення основних напрямків сільськогосподарської політики, вирішення законодавчих та фінансових питань, управління державними господарст­вами (радгоспами), проведення робіт загальнодержавного значення (меліорація, переселення та ін.), а також координація діяльності центрального апарату та місцевих земельних органів.

Суттєво обмежувалися господарські функції центрального відомства, але збільшувалися права місцевих земельних органів, не обмежувалася господарська ініціатива самого селянина.

Учені Земплану під керівництвом М. Кондратьєва розробили систему економічної політики та планових заходів Наркомзему і його місцевих органів.

Ця політика виходила з потреби комплексного впливу на умови виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції, що перед­бачало перегляд земельних законів, установлення нового порядку землекористування (зокрема вільний вибір його форм, умов земельної оренди та використання підсобної найманої праці у трудовому селянському господарстві), розробку основних принципів податкової політики (узгодження розміру сільськогосподарського податку з платоспроможністю населення, диференціацію ставок залежно від якості грунтів, встановлення податкових пільг з метою заохочення прогресивних зрушень у господарстві), боротьбу проти так званих ножиць цін, що сприяли перерозподілу ресурсів села на користь міста.

У сфері зовнішньої торгової політики передбачалася ліквідація монополії зовнішньої торгівлі та регулювання її економічними засобами, скасування ввізного мита на особливо необхідні сільському господарству промислові товари і така пільгова митна система, яка стимулювала сільськогосподарський експорт.

Як радикальний засіб вирішення проблеми відносного надлишку зернопродуктів у державі та розвитку інтенсивних галузей сільського господарства (тваринництва, технічних культур) розглядався сільськогосподарський експорт. Тим більше, що кон’юнктура світового ринку для російського зерна, а особливо продукції інтенсивних галузей, була сприятливою.

Розширення сільськогосподарського експорту мало стати і джерелом внутрішніх нагромаджень країни, сприяти підвищенню ринковості, дохідності селянського господарства, а отже, стимулювати його розвиток у напрямку підвищення продуктивності та раціональної організації виробництва. Необхідним для розширення ринку було визнано відмову від натурального державного постачання, перехід до системи закупок сільськогосподарської продукції, переважно через кооперацію, створення системи масової торгівлі у вигляді товарних бірж, розвиток елеваторної та холодильної мережі, товарного кредиту.

Основним принципом транспортної політики щодо сільськогосподарських вантажів було визнано пристосування залізничних тарифних ставок до умов та потреб різних галузей сільського господарства, його регіональних особливостей, запровадження пільгових тарифів на експортні товари.

Розглядаючи сільськогосподарську кооперацію як необхідний етап на шляху до колективізації, учені пропонували заходи для її розвитку: юридичне закріплення господарської самостійності кооперативних товариств, суворе дотримання принципів добровільного вступу до кооперативів, пільги економічного порядку (зниження оподаткування, кредити та ін.).

Найбільш економічно вигідною для основної маси селянства було визнано кооперацію у сфері збуту та переробки сільськогосподарської продукції, для заможніших верств населення — кредитні товариства, а для бідняцьких господарств — виробничу кооперацію у вигляді товариств для спільної обробки землі, сільськогосподарських артілей, комун.

Найважливішим фактором відновлення та розвитку сільського господарства був сільськогосподарський кредит. Уже на початковому етапі непу Наркомзем виступав за створення сільськогосподарського банку, розвиток мережі сільськогосподарського кредиту. 1922 р. він спільно з Держбанком стає засновником низки кредитних товариств.

Головними об’єктами кредитування були колективні об’єднання, а також високотоварні господарства, особливо ті, які працюють на експорт. Виняткового значення надавалося розвитку довгострокового кредиту.

Початок перебудови господарського механізму, наслідком якого стало пожвавлення торгівлі та зміцнення грошово-фінансової системи, створив умови для нормального існування та розвитку селянського господарства.

Зміна поглядів на суть та методи регулювання селянського господарства, перехід від адміністративного командування часів воєнного комунізму до економічного впливу з урахуванням економічної заінтересованості виробника без обмеження його господарської самостійності, швидко дали позитивні наслідки: сільське господарство у максимально короткий термін не тільки вийшло з економічної кризи, а й досягло високих темпів розвитку. Піднесення сільського господарства стало запорукою загального економічного зростання.

Проте розумну, а головне ефективну економічну політику щодо села невдовзі було замінено насильницьким кооперуванням селянських господарств з метою реалізації ідеї усуспільнення власності. На зміну плануванню умов розвитку сільського господарства прийшло планування діяльності сільськогосподарських одиниць.

У 30-х роках були майже повністю сформульовані методологічні підходи визначення основних категорій, предмета та методу політичної економії, які полягали в ідеологізації основних положень економічної теорії.

У 1931 році в науку запроваджується поняття «політична економія соціалізму», автором якого був М. А. Вознесенський. Він писав, що політична економія в СРСР має стати наукою про особливий спосіб виробництва — соціалізм, щоб досліджувати особливі, специфічні економічні закони, бо націоналізація засобів виробництва означає «революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених панівним пролетаріатом»[27].

Цей погляд підтримали й розвинули Л. М. Гатовський, Г. Д. Дементьєв та інші.

З цього часу і до середини 50-х років в економічній теорії панує методологічний принцип, що полягав у визначенні закономірностей економічного розвитку як похідного від «волі» пролетаріату та пролетарської держави. Основним економічним законом соціалізму було визнано планування народного господарства державою диктатури пролетаріату.

Суть товарно-грошових відносин за соціалізму визначалася тільки через їхню обліково-аналітичну функцію. Указувалось, що товарна природа виробництва відмирає разом з товарним характе-
ром робочої сили. Ціна товару, що поряд з грошима використовується за соціалізму як тимчасовий засіб обігу, може встановлюватись планомірно державою і не відіграє тієї регулюючої ролі, що за капіталізму.

Такі «теоретичні узагальнення» з приводу особливої природи товарно-грошових відносин за соціалізму визначили на багато років наперед застійну ситуацію, оскільки майже цілком заперечували грошовий фактор як спосіб усебічного стимулюючого впливу на економічні процеси.

В економічній літературі гостро критикувалась теза про підпорядкованість розподілу вимогам виробництва, сформульована на початку 20-х рр. у підручнику «Курс політичної економії» А. Богданова та І. Степанова, які писали, що прибуток є основою розширеного відтворення, основою нагромадження. Цей погляд було визнано «ворожим». Головним цільовим призначенням прибутку проголошувалося підвищення рівня життя населення.

Ні рента, ні заробітна плата, ні прибуток не розглядались як вартісні категорії, що було, по суті, запереченням марксизму. Це пояснювалось новими умовами господарювання: браком приватної форми власності і товарної форми виробництва.

Саме в ці роки розподіл за соціалізму було визнано за особливу сферу, якою керують не об’єктивні закони, а держава і яка має на меті планомірно створювати умови для усебічного розвитку соціалізму.

Усе це визначило ставлення до управління виробництвом як до процесу, що свідомо здійснюється державою через директивне планування не лише економічної, а й усіх інших сфер суспільного життя.

Було також запропоновано коло питань, які має досліджувати політична економія соціалізму і щодо яких можна «дискутувати», а заразом і повідомлено висновки, які мають бути обов’язково зроблені в ході цих «дискусій».

Отже, на початку 20-х рр. у теоретичному протиборстві зіткнулись два напрями економічної думки: той, що базувався на неокласичному підході і намагався пристосувати цей підхід до нової економічної практики, і той, що грунтувався на ортодоксальному розумінні марксизму.

Представники цих двох напрямів по-різному трактували закономірності розвитку.

Перші вважали, що суспільство розвивається за об’єктивними економічними законами, і висували свою програму демократичного оновлення держави на засадах збереження всіх форм власності, ринкових відносин, принципів приватної ініціативи. Визнання об’єктивності законів у їхньому трактуванні означало, що свої регулюючі дії держава повинна спрямувати на створення умов для вільного розвитку ринкового господарства.

Другі, визнаючи об’єктивний характер економічних законів лише для ринкового господарства, стверджували, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва позбавляє необхідності покладатися тільки на дію економічних законів, уможливлює вольовий вплив на суспільно-економічні процеси.

Перемога другого напрямку в 30-х рр. була забезпечена не тому, що він був правильним, а тому, що ортодоксальні марксисти використали методи, несумісні з наукою: ідеологічний та фізичний терор.

Крім того, примусове усуспільнення власності через її націоналізацію, індустріалізацію та кооперування створило умови для впровадження командно-адміністративних методів управління економікою. Звузилася сфера економічних відносин: примус до праці оста­точно втратив економічний характер, широко використовується
дармова праця в’язнів, кількість яких вимірюється вже мільйонами; розподіл будується за принципом зрівнялівки; виробництво функціонує заради виробництва, а не споживача; вільний оборот товарів замінюється на плановий збут та ін.

Зміни в економічній сфері супроводжуються жорстокою боротьбою з інакомисленням, у тім числі в науці.

У 30-ті роки сталінізм остаточно поклав край навіть останнім натякам на плюралізм в економічних дослідженнях. Радянська політична економія починає розвиватись у замкненому просторі, у цілковитому відриві від світової економічної думки.

 

---

[1] Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 31, с. 38.

[2] Там само, т. 33, с. 61.

[3] Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 33, с. 79.

[4] Там само, т. 42, с. 138.

[5] Див.: Хрящева А. К характеристике крестьянского хозяйства революционного времени // Вестн. статистики. — 1920. — № 5—8. — С. 84—105; Її ж. К характеристике крестьянских хозяйств периода войны и революции // Красная новь. — 1921. — № 1. — С. 122—139; Її ж. К вопросу о расслоении крестьянства // Эконом. обозрение. — 1924. — № 9—10. — С. 21—26;
Її ж. Группы и классы в крестьянстве. — М., 1926.

[6] Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 40, с. 231,233.

[7] Див.: Смена вех // Сб. статей. — Прага, 1921. — С. 53—61.

[8] Там само, с. 54.

[9] Там само, с. 69.

[10] Там само, с. 111.

[11] Див.: VII расширенный пленум ИККИ: Стеногр. отчет. — Т. II. — М.; Л., 1927. — С. 101.

[12] Див.: Преображенский Е. Перспективы новой экономической политики // Красная новь. — 1921. — № 3. — С. 203.

[13] Там само, с. 209.

[14] Куйбышев В. Пересмотр пятилетнего промышленного плана и текущие задачи промышленности // План. — 1936. — № 3. — С. 9—11.

[15] Двенадцатый съезд РКП(б). Стенографический отчет. — М., 1968. — С. 335—336.

[16] Там само, с. 309—310.

[17] Там само, с. 337.

[18] Основные начала земледелия и землеустройства. — М., 1927. — С. 70—77.

[19] Громан В. О. некоторых закономерностях, эмпирически обнаруживаемых в нашем народном хозяйстве // Плановое хозяйство. — 1925 — № 1. — С. 88—101; — № 2. — С. 125—141.

[20] Див.: Базаров В. К методам перспективного планирования. — М., 1924; Його ж. К вопросу о хозяйственном плане // Экономическое обозрение. — 1924. — № 6. — С. 10—14.

[21] Калинников И. Промышленный план и его осуществление // Бюллетени Госплана. — 1923. — Вып. 3—4. — С. 24; Його ж. Промышленная секция // Краткий отчет Госплана. — 1921—23. — С. 19—25.

[22] Слуцкий Е. К теории сбалансированного бюджета потребления. Экономико-матема­тические методы. Народнохозяйственные модели. Теоретические вопросы потребления. — М., 1963. — Вып. 1. — С. 243.

[23] Див.: Белкин В. Цены единого уровня и экономические измерения на их основе. — М., 1963. — С. 190—191, 205; Дадаян В. Макроэкономические модели. — М., 1983. — С. 51—60.

[24] Громан В. О некоторых закономерностях, эмпирически обнаруживаемых в нашем народном хозяйстве, с. 88—101; Його ж. Тезисы к пересмотру контрольных цифр на 1925/26 г. // Плановое хозяйство. — 1926. — № 2. — С. 83—91. Критике выдвинутых Громаном положений посвящена статья Р. Вайсберга «Буржуазные извращения в области планирования» // Плановое хозяйство. — 1930. — № 1. — С. 11—41.

[25] Базаров В. О перспективах хозяйственного и культурного развития // Экон. обозрение. — 1928. — № 6. — С. 54—66.

[26] Струмилин С. На плановом фронте // Этапы экономической политики СССР. — М., 1934. — С. 298.

[27] Вознесенский Н. К вопросу об экономике социализма // Большевик. — 1931. — № 23—24. — С. 40.