Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні охопили й інститут громадсько-полі­тичного лідерства. Він, як це вже зараз виявляється, буде якісно іншим, ніж у недалекому минулому. Раніше до громадсько-політичних лідерів ми могли віднести КПРС у цілому і комуністів-керівників особисто, які перебували на тому чи іншому щаблі партійно-державної ієрархії, а всі інші органи влади, громадські організації та їхні лідери були в ліпшому разі тільки виконавцями партійних настанов. Після ліквідації монополії КПРС та формування багатопартійної системи ми опинилися перед перспективою появи великої кількості суб’єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і рівнів, котрі становлять певну єдність, підсистему в рамках реформованої політичної системи нашого суспільства, причому кожна складова цієї підсистеми має свою суть, своє обличчя.

У цій ситуації дуже непростою стає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і мала досить кваліфіковані викладацькі сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона прищеплювала партійному, профспілко­вому, комсомольському активу тільки навички «вимагати», «спря­мовувати», «організовувати», «домагатися», «забезпечувати» тощо, причому специфічними методами тиску, адміністрування та ін. Нині майбутнім лідерам-управлінцям треба вчитися наукових методів соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе конкретних людей, громадян, партнерів, а не невиразних «виконавців».

Характерною рисою політичного життя в Україні є багатопартійність. Зараз політичних партій, що зареєстровані міністерством юстиції, уже понад сто. Ми є свідками й учасниками унікального явища в політиці — майже одночасного виникнення чис­ленних партій і громадських рухів і, звичайно, феномену су­спільно-політичного лідерства, що пов’язаний з цим процесом. На наших очах розгортається й швидко еволюціонізує логічно зумовлений ланцюг: народження громадської організації, її наступний розвиток і формування з неї партії або групи партій, перехід від неформальної стадії до стадії нормативного конституювання. І на всіх етапах цього процесу ми бачимо дії громадсько-політичних лідерів, зростання їхнього авторитету, впливу, влади, але також і помилки, похибки, провали, зникнення з політичної сцени.

Звичайно, багатопартійність в Україні, плюралізм суспільних поглядів і суспільно-політичної діяльності перебуває тільки на самому початку розвитку. Потрібний тривалий час, щоб та чи інша партія, її лідери звелися, як кажуть, на ноги, розробили свої програми, цілі й статутні положення, характерні методи діяльності, символіку, налагодили роботу друкованих органів, здобули (а це дуже важливо) широку підтримку, створили свою соціальну базу, відрегулювали взаємовідносини з іншими партіями і рухами, конституювалися в повному сенсі цього слова, стали часткою функціонуючої політичної системи.

Для партій, громадських рухів, їхніх лідерів на цьому шляху становлення можливі і поразки, і забуття. Їх може спіткати доля метеликів-одноденок. на нашу думку, саме така доля чекає на Українську партію шанувальників пива, наприклад. Мабуть, не обійдеться і без спроб деяких діячів легалізувати через громадські організації і відповідні партії політичний екстремізм, стимулювати неприязнь та ворожість між різними національними й соціальними групами.

Унаслідок формування багатопартійної системи ми, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов’язані між собою системи партійно-політичного лідерства. Перша — лідерство в рамках партії або руху. Друга — лідерство міжпартійного плану. На цю роль зараз в Україні претендують центристська партія «Нова Україна», Народний рух України, партії лівого блоку тощо.

Процес демократизації, що розгорнувся в нашому суспільстві, і принципово новий у цьому зв’язку підхід до формування та організації органів влади всіх ступенів зумовили появу якісно нової категорії народних депутатів — особистостей, депутатів-лідерів. Справді, значна частина з них уже пройшла важкі випробування боротьби на альтернативній основі і отримала депутатський мандат не тільки тому, що чітко і ясно викладала свої погляди, а й тому, що своєю позицією зуміла зацікавити виборців, знайти в їхніх серцях відгук, породити надії на вирішення існуючих проблем. Ми бачимо, що громадсько-політичне лідерство народних депутатів стало юридичною нормою. Депутати, як сказано в законі «Про статус народного депутата України», є провідною силою самоуправління народу. Важливим принципом депутатської діяльності є турбота про потреби виборців, про народний добробут, зміцнення демократії в суспільстві, погодження інтересів особистостей, соціальних груп, класів, націй і суспільства в цілому [18].

Свій статус народних обранців, політичних лідерів нової формації багато народних депутатів уже довели ділом. Їхній інтелект, компетентність, принципова, смілива громадянська позиція, глибокий демократизм та особиста привабливість породили повагу до них та підтримку широких верств суспільства. Їхня діяльність корисна й повчальна для багатьох, хто пов’язаний з політикою.

Зараз і в центрі, і на місцях без найактивнішої участі народних депутатів не вирішуються скільки-небудь значущі проблеми. При цьому значна частина народних депутатів виявляє високу принциповість, непримиренність до минулого, бореться з бюрократизмом, активно взаємодіє з громадянами.

У своїй діяльності депутати, безумовно, не самотні. Їх підтримують виборці, центральні й місцеві органи масової інформації, а допомога з боку трудових колективів навіть перевершила всі сподівання. Але ставлення центральних та місцевих органів виконавчої влади до діяльності народних депутатів є більш ніж стриманим.

Одним з найважливіших напрямків багатопланової суспільно-політичної роботи народних депутатів є їхня законодавча, парламентська діяльність. До неї абсолютна більшість депутатів ставиться дуже серйозно. І все-таки результати законотворчості, за самокритичними оцінками народних депутатів, задовольнити суспіль­ство як у кількісному, так і в якісному відношеннях не можуть. Складно також налагодити дійовий контроль за реалізацією ухвалених правових актів. Ефективній законотворчій роботі, без сумніву, сприяла б і висока парламентська культура народних депутатів, котру треба ще виховувати, зміцнювати, робити нормою повсякденного спілкування.

Немає сумнівів, що з розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. А партії за умов багатопартійності зосередять зусилля на отриманні депутатських мандатів.

Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають із конкретної політичної ситуації. Під час переходу від посттоталітарного до демократичного устрою такими головними вимогами є: високий загальний культурний рівень, компетентність у політиці та управлінні, уміння організувати справу, мати різноманітну інформацію та вміти її належним чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої відповідальності за стан справ у суспільстві.

Зараз в Україні об’єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із варіантів розвитку, у зв’язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі антидемократичні заходи влади. Такі заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності певних суспільно-політичних течій екстремістського спрямування та істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій. За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних чиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процеси в певній мірі сьогодні відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку подій, пов’язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади.

Як свідчить світовий досвід, індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. Більше того, у сьогоднішньому світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Ці процеси характерні і для України. Форму­вання інституту політичного лідерства тут має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є поліетнічна і поліконфесійна структура населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях. Політичні партії в Україні ще не стали серйозною силою, здатною впливати на виборців.

Як свідчить суспільна практика, потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності су­спільства. Можливості суспільства щодо розв’язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який би не тільки запропонував стратегію виходу з кризи, а й зумів консолідувати суспільство на її виконання. Просто «призначити» такого лідера не можна, він виникає на перетині потреб та сподівань народних мас, а в демократичних суспільствах обирається населенням на виборах. Такими загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф. Рузвельт, У. Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел.

Після проголошення незалежності нашої держави в 1991 р. таким загальновизнаним лідером став, безумовно, Л. М. Кравчук. Висунута ним програма (добробут, демократія, державність, духовність і т. п.) цілком відповідала тогочасним сподіванням народу. На превеликий жаль, реальна діяльність влади і національних лідерів не виправдала цих надій. У центр своєї діяльності всі владні структури поставили завдання розбудови держави — створення армії, митниці, впровадження національної валюти, інтенсивного переходу на державну мову тощо, відсунувши на другий план вирішення тих економічних проблем, які населення вважало першочерговими. А тому зовсім не є випадковим, що вже після року свого президентства Л. Кравчук вимушений був визнати, що він «недооцінив значущість економічних проблем».

Поглиблення економічної, соціальної та політичної кризи в суспільстві призвело до того, що рейтинг Кравчука та інших тогочасних лідерів став різко падати. Уже в жовтні 1993 р. за даними загальнонаціонального опитування, що були проведені центром «Демократичні ініціативи» за участю Інституту соціології НАН України та центру Соціс-Геллап, тільки шість процентів опитаних мали надії на те, що президент України зможе вивести країну з кризового стану і тільки 24% висловили йому довіру (проти 55% тих, хто йому не довіряв). Слід зазначити, що рівень довіри до інших гілок влади — Верховної Ради, Кабінету міністрів — упав ще нижче [19].

Як можна охарактеризувати ситуацію, що склалася нині в Україні? На думку рядових громадян і багатьох спеціалістів, у нашій країні поглиблюється криза в усіх сферах життя, яка загрожує крахом держави. За таких надзвичайно екстремальних умов у суспільстві різко зростає тяжіння до «сильних» лідерів, навіть до «сильної руки». На думку населення, кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж закони й дискусії. З цією думкою погодилась більшість — 58% опитуваних, нез­годні з нею тільки 16% і ще 27% своєї позиції не визначили [20].

Розвиток політичних подій у державі, коли, з одного боку, в суспільстві є велика потреба в сильних лідерах, а з іншого — їх немає, може призвести до непередбачених наслідків. Чи зможуть у цій ситуації демократичні сили України об’єднатися на засаді загальнонаціональних інтересів, мобілізувавши для цього переважну більшість населення? Чи зможуть ці демократичні сили розробити зрозумілу й прийнятну для суспільства програму виходу з кризи та виділити зі свого середовища достойних загальновизнаних лідерів? Від вирішення цієї проблеми багато в чому залежатиме розвиток України як суверенної держави.

Розвиток подій показує, що таку місію повинен зараз виконати Президент України Л. Д. Кучма, всенародно обраний на цю посаду в липні 1994 р. та вдруге переобраний у листопаді 1999 р. Для цього Президент повинен діяти як представник не окремої верстви населення чи політичної течії, але як довірена особа всього народу. Одна з найважливіших функцій Президента і ство­рюваних при ньому органів полягає в консолідації політичних течій і суспільних рухів; демократизм президентської влади передбачає діалог і співробітництво з представниками різних напрямків суспільної думки, їх участь у розробці тих чи інших президентських ініціатив і програм. Що стосується внутрішньої політики, то це, у першу чергу, розробка й реалізація нових конкретних рішучих заходів щодо радикалізації економічної реформи, всебічне сприяння становленню оновленої структури виконавчої влади, забезпечення стабільного суспільного порядку, безпеки громадян і держави, посилення боротьби з кримінальною злочин­ністю, посилення контролю за виконанням прийнятих законів тощо.

Головне завдання президентської влади — зробити все, що в її повноваженнях, для досягнення нашим суспільством стану, коли б ті рішення, що приймаються, були б компетентними, а їх здійснення оперативним і ефективним. Це забезпечить Президенту справжній авторитет, посилить його позиції як загальнонаціонального лідера. Його діяльність у такому разі залишить добрий слід в історії нашого суспільства, стане прикладом для всіх політичних лідерів і керівників.