Усвідомлення місця людини в системі соціально-полі­тичних відносин потребує розгляду поняття політичної соціалізації, тобто комплексу тих соціально-політичних процесів, які готують людину до активного політичного життя, участі в політичному житті, визначають політичну поведінку індивідів і груп, що приймають рішення. Політична соціалізація розглядається як сукупність суспільних процесів, які впливають на політичну позицію людини [13].

Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного виховання або освіти. Це можна пояснити тим, що процес політичної соціалізації включає не тільки цілеспрямований вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспільства, але також і стихійні впливи та власну активність індивіда.

Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так, наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий (соціально-психологіч­ний) рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо. Третій (внутрішньоособистісний) рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи.

З’ясовуючи дію механізмів політичної соціалізації, необхідно враховувати стадії розвитку особи, що зумовлені її віковими змінами. Так, уже у віці 3-4-х років дитина отримує перші уявлен-
ня про політику. Батьки і старші члени сім’ї передають дитині пев-
ні політичні погляди, зразки політичної поведінки. Вони дають дитині перші приклади участі чи ухилу від політичного жит-
тя, перші емоційні та раціональні оцінки. Усе це можна назвати безпосередньою політичною соціалізацією в сім’ї. Атмосфера, що панує в домі батьків, формує риси особистості індивіда, що в майбутньому матиме велике значення для його політичної поведінки, як, наприклад, здатність до погодження дій, уміння обговорювати питання, що не збігаються з власною позицією, наявність чи брак агресивних тенденцій. У цілому можна сказати, що вже в сім’ї формуються основні риси майбутньої політичної поведінки. Пізніше, коли дитина піде до школи, почнеться наступний етап розвитку політичних уявлень. Під впливом учителів, засобів масової інформації та стихійних факторів у свідомості дітей відбувається не тільки кількісне накопичення знань про політику, а й певні якісні зміни: формування ставлення до політики. Наступний етап — етап юності — характеризується включенням нових механізмів передавання політичних цінностей, зокрема неформальних — різні молодіжні групи, молодіжна субкультура в цілому.

Результати соціологічних досліджень свідчать, що політичний світ дитини починає формуватися ще до того, як вона піде до школи, найбільш значний розвиток відбувається між 11 і 13 роками, власне політичне «я» в основному формується до 18 років, піднесення політичної активності спостерігається в ранній дорослості, процент участі в голосуванні, а також ідентифікації з політичними партіями і рухами зростає у віці 20—30 років, після чого або ще підвищується, або починає знижуватися. Дитячі та юнацькі роки вважаються найбільш важливими для соціалізації взагалі, політичної соціалізації зокрема. Недоліки соціального й політичного розвитку в цьому віці обов’язково даватимуться взнаки в майбутньому.

Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього процесу стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і політичних ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.

Політична свідомість і поведінка особи формуються не тільки під впливом політичних факторів, які можуть відігравати визначальну роль, а й неполітичних чинників, а саме — умов життя, що в них відбувається становлення людини. Так, до неполітичних факторів, що багато важать у формуванні політичних цінностей та ціннісних орієнтацій, належать сім’я, школа, праця, група ровесників, церква, культура, засоби масової інформації, соціально-економічні відносини, спосіб життя, національні й етичні традиції тощо.

Політична соціалізація в суспільному житті є системою, з таких, головно, складових: характер і тип державного устрою, панівний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи. Усі ці інститути й організації за допомогою спеціальних механізмів коригують і контролюють політичну поведінку індивіда. У повсякденному житті політичні й неполітичні фактори політичної соціалізації особи складають органічну єдність. Так, у реальному житті політичного значення для індивіда можуть набувати далекі від політики чинники: праця, характер відносин людини і природи, науково-технічний прогрес та його негативні наслідки, ядерні випробування і збереження довкілля тощо.

Які ж основні фактори впливають на процес політичної соціалізації особи?

Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо).

По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо).

По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи. Суспільна практика свідчить: що багатший соціальний досвід, то складніше і суперечливіше відбувається політична переорієнтація особи в новій соціально-політичній ситуації, а інколи вона взагалі стає неможливою.

По-четверте, соціальний статус особи. коли позитивний статус у людини не змінюється тривалий час, то цей процес веде до закріплення політичної свідомості особи. У разі, коли політичні орієнтації заходять у суперечність із соціальним статусом, можливі як зміцнення політичної свідомості та поведінки особи, так і радикальна політична переорієнтація. Ось чому переорієнтація особи може ефективніше відбуватися на ранніх етапах політичної соціалізації, коли політичні знання й погляди ще не цілком трансформувалися в переконання. Не випадково основні надії в реформуванні всіх сторін свого життя суспільство покладає на молодь.

За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається процес політичної соціалізації. Перша тенденція полягає в зростанні суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особи, в її активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за демократизації різних типів політичних систем і режимів. Друга тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах відчуження людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.

Дія першої тенденції нині виявляється в збільшенні активності та поінформованості особистості про політику, у серйозних зрушеннях у політичній свідомості та політичній поведінці суспіль­ства, у залученні до політики нових верств населення. Дія другої тенденції — у політичному відчуженні громадян від держави та інших інститутів політичної системи, у зростанні в суспільстві апатії та цинізму, зневіри в офіційній політиці, владних структурах усіх рівнів. У боротьбі цих двох тенденцій відбувається формування нових механізмів регуляції політичної поведінки і становлення нового суб’єкта політики: людини активної, яка прий­має самостійні й відповідальні рішення.

Проблема політичної соціалізації людини загострюється під час переходу суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації — усе це ставить надто суворі вимоги до пересічної людини. Питання входження людини до ринку, її ставлення до влади, можливості адаптації до кризи — економічної, соціально-політичної, духовно-ідеологічної — усе це стосується кожного. Реалізація програми переходу до ринку кардинально змінює економічний устрій держави, систему відносин власності, становище людини в економіці. Ринкова економіка базується на багатоманітних формах власності, змаганні самостійних товаровиробників, розвинутій системі фінансів, на дії могутніх стимулів особистої і колективної заінтересованості в досяг­ненні високих кінцевих результатів праці. «Двадцяте століття, — пише російський політолог і суспільний діяч А. М. Яковлєв, — повністю підтвердило: тільки ринкова економіка здатна забезпечити високу ефективність народного господарства. Світова політика не знає жодної високорозвиненої країни, де не було б ринкової структури, і, навпаки, приклад негнучкості, низької ефек­тивності, уповільнення технічного прогресу демонструють країни, де нема ринкової економіки. Ринок виявився явищем, народженим людською цивілізацією через відбір» [14].

Проблема створення ринку в нашій державі є досить складною не тільки внаслідок економічних та організаційних труднощів, а й унаслідок соціальних колізій, що неминуче виникають на ґрунті реальних соціально-історичних обставин. Процес формування ринку на Заході тривав кількасот років. Він відбувався багато в чому під впливом історичних подій, наприклад Реформації, що сформувала в людей такі риси, як раціоналізм, акуратність та ділова сумлінність. Епоха Просвітництва, визначивши основні політичні свободи та гарантії недоторканності особи (у тому числі й у сфері економіки), сприяла розвитку політичної демократії, формуванню правових держав. У суспільстві утвердилися закони, норми, правила, а також певні моральні засади, які регламентували поведінку людей, сформувалися громадяни з певними рисами особистості.

Усе це сприяло побудові західної промисловості на засадах суворо регламентованої адміністративно-командної організації з дуже жорстким розподілом управлінських і виконавських функцій, на засадах організації різних стандартних робіт-операцій, виконуваних робітниками. А ці принципи, за твердженням Ф. У. Тей­лора, засновника американської системи промислового виробництва, «можуть бути з однаковим успіхом застосовані до будь-яких видів соціальної діяльності» [15].

Зовсім інша ситуація в Україні. Виявилася майже повна неготовність людини працювати за умов ринку, легальна ділова активність у галузі виробництва перебуває майже на нулі. Зате набула широкого розмаху активність у сфері перерозподілу — «вибивання» ресурсів і кредитів у держави (легальні форми), розкрадання й шахрайство (нелегальні форми), «тіньова» комерційна та банківська діяльність. Ці види «активності» накладають на людей свій відбиток, формуючи такі риси, як злодійкувата спритність, нечесність, неповага до закону, невіра в можливості відкритого вияву своєї активності в межах легальних організацій.

Формування нових норм і правил поведінки людини в суспільстві, створення нових типів організації потребують тривалого часу. Для нашого суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності та готовності до постійного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, зростання інтенсивності праці для забезпечення собі належного достатку за умов значної різниці в рівні життя різних верств і соціальних груп.

Значна частина населення до цього не готова. Багато людей не можуть знайти своє місце в ринковій економіці, пристосуватися до нових умов. Це стосується насамперед малокваліфікованих робітників, частини службовців і відповідальних працівників апарату управління, наукових працівників, викладачів та деяких інших категорій населення. Зростання кількості людей, що не здатні адаптуватися до ринкових відносин, може призвести до дестабілізації суспільства, виникнення гострих соціальних конфліктів, до екстремістських виступів. Ситуація дестабілізації су-
спільства загрожує навіть неосталінізмом. Ось чому за переходу до ринкової економіки в повному обсязі мають бути враховані соціальні наслідки такого переходу.

Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи можливий без опори на власні національно-культурні традиції. Досвід історії це підтверджує. Самобутнім шляхом здійснила модернізацію Японія. Але запозичити досвід японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило — інші традиції, інша культура. Підприємства в Японії організовані за типом «природної спільності», з наймом на все життя, неформальними, доброзичливими стосунками членів колективу на зразок традиційно-общинних або сімейних. У центрі уваги — робітник. Управління спрямоване не на «керівництво працею», а на створення сприятливого соціального мікроклімату, на підтримку стабільності персоналу, розвиток позитивних особистісних рис у висококваліфікованих робітників.

Реформа політичної системи в Україні має забезпечити перехід від адміністративно-командної системи влади й управління до плюралістичної системи. Плюралістична демократія надає однакові можливості для участі в політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині. Важливо, що політичне життя, яке базується на свободі, плюралізмі думок, парламентаризмі, неминуче породжує альтернативні шляхи розв’язання суспільних проблем. А єдине спрямування державної політики може забезпечуватися коаліційним правлінням різних політичних сил. Це має бути тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імперативом. Найвища функція держави — забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для вільної діяльності людей.

Слід усвідомити, що нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних інститутів, метою яких є відтворення цієї ідеології в масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного суспільства єдиною ідеологією, що забезпечує стабільність держави та гідний рівень матеріального й духовного життя людини, є гуманістична та демократична система цінностей, що базується на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці, рівності громадян перед законом. На жаль, як у жодній іншій посттоталітарній державі, в Україні існує найглибша прірва між метою (на словах) та умовами її реалізації.

Ми вже зазначали, що населення України досить критично оцінює політичну діяльність партій і рухів, професійну політичну діяльність узагалі. Не завадить знов нагадати, що опитування жителів Київщини показало: позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16% респондентів, негативно — близько 51%, 23% не змогли відповісти, а 6% до неї байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як професії посилюється [16].

Нині в Україні відбувається створення демократичної інфраструктури політичної соціалізації, яка здатна відіграти суттєву роль у подоланні стереотипів тоталітарної масової та індивідуальної політичної свідомості. Цей процес разом з організаційними зусиллями потребує розробки концепції і засад політичної соціалізації особи стосовно сьогоднішніх умов формування демок­ратичної культури населення.

Щодо організаційної сторони проблеми, то варто зазначити, що Україна, як і інші країни СНД, має досвід функціонування системи політичної освіти. Цей досвід, а також матеріальна база цілком можуть бути використані з метою демократичної політ­просвіти населення держави. Набагато складнішою справою є залучення до діяльності в системі політичної освіти спеціалістів і громадськості. Накопичений досвід старих «спеців» тут не завжди може бути придатним, а ентузіасти-аматори навряд чи можуть на професійному рівні осмислити й здійснити цю важливу роботу за сучасних умов.

Так, польський політолог Є. Вятр, аналізуючи перспективи розвитку демократії в країнах Східної Європи, підкреслює велике значення для розвитку демократії спадщини минулого, тобто такого типу політичної культури, який би характеризувався взаємотерпимістю і впевненістю в тому, що переможений поважатиме демократичні правила гри. Щодо цього, на думку Є. Вятра, минуле країн Східної Європи не дає підстав для заспокоєння. Гоніння на інакомислячих, підозрілість, фанатизм, сприйняття політики в категоріях «образу ворога» — саме так виховано цілі покоління [17].

Як свідчить суспільна практика, політична соціалізація є невіддільною від загальної (загальнокультурної) соціалізації. Ці два потоки зумовлюють один одного, хоч межі їхніх внутрішніх стадій можуть не збігатися і між ними можуть виникати суперечності, особливо в тих випадках, коли новий політичний режим намагається утвердити свою владу на базі старої культури або коли стара культура намагається відтворити себе на базі нового політичного режиму.

Як може сьогодні відбуватися процес політичної соціалізації в Україні? Зрозуміло, що сама можливість переходу від тоталітаризму до демократії робить об’єктивно необхідною зміну як ролі політики в житті людей, так і типу політичної культури, що склався раніше. За сучасних умов відбувається не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення. Для здійснення цього процесу система цінностей, норм та стереотипів, що їх одержала Україна в спадщину від тоталітаризму колишнього СРСР, має бути замінена на систему демократичних норм і цінностей.

Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної освіти населення із залученням найбільш компетентної і демократично заангажованої частини наукової, педагогічної та управлінської інтелігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах. Без цього неможливо забезпечити нормальний процес політичної соціалізації та формування громадянської свідомості. Створюючи таку систему, слід ураховувати як досвід країн з розвинутою демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що потребує реалізації в політичній освіті таких засад:

• пропаганди національної та соціально-класової толерантності як єдиної можливості уникнути соціального вибуху й громадянської війни за умов тяжкої соціальної кризи;
• утвердження свободи (слова, пересування, совісті і т. д.) як абсолютної й неминущої цінності, в ім’я якої суспільство здатне пережити труднощі посттоталітарного розвитку;
• руйнування психологічного стереотипу «засвоєної безпорадності», пов’язаного з переконанням, що нормальне життя можливе тільки «десь там», а ми приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від благодійності багатого Заходу;

створення іміджу української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим країнам, але насамперед — своїм найближчим сусідам, від миру в домі котрих залежить мир і в нашому власному домі [18].