Співвідношення економіки і політики є ключовим у розумінні характеру суспільного ладу, визначальним щодо нас­лідків економічної та політичної діяльності [1]. Від правильного і збалансованого їхнього взаємозв’язку залежить економічний потен­ціал суспільства, добробут населення, рівень розвитку демократич­них процесів, а в цілому — життєздатність суспільно-політичної та економічної системи.

Неправильне розуміння співвідношення економіки і політики є однією з причин хибної економічної політики і, як наслідок цього, — економічної кризи, зниження життєвого рівня населення, хронічного дефіциту товарів народного споживання, інфляції. Усе це відбувається, по-перше, у результаті того, що однобічна орієнтація на економічні фактори, недооцінка, приниження ролі політичної дії призводить до пасивності влади, до посилення некерованих, стихійних процесів у суспільному організмі. По-друге, зневажливе ставлення до вимог економіки, віра у всесилля політичних рішень і гасел позбавляють політичне керівництво необхідної об’єктивної основи і, таким чином, перетворюють його в царство суб’єктивізму і свавілля. Якщо в першому випадку політика нібито розчиняється в економіці, то в другому — вона відривається від економіки і протиставляється їй.

Належне співвідношення економіки і політики наука визначає через поняття «економічна політика» [2]. Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.

Економічна політика держави має кілька завдань:

• здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу;
• пов’язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп, які мають політичну владу, так і тих, котрі не мають її;
• забезпечувати функціонування всієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);
• установлювати й розвивати взаємовигідні економічні зв’язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.

Відповідно до її впливу на економіку економічна політика буває трьох видів. По-перше, вона може відповідати об’єктивному процесу функціонування та розвитку економіки, а тому стимулювати її. Наприклад, скасування кріпосного права в Росії відкрило простір для розвитку капіталізму, уведення непу в СРСР сприяло відбудові розореної держави і швидкому економічному розвитку, економічна політика Ф. Рузвельта врятувала США від соціально-економічного краху.

По-друге, економічна політика може діяти всупереч об’єктив­ним процесам функціонування та розвитку економіки, перешкоджати, гальмувати і навіть створювати кризову ситуацію. Наприклад, економічна політика капіталістичних держав у 20-ті роки призвела до доти небаченої за розмахом економічної кризи, яка охопила всю систему світового капіталістичного господарства; адміністративно-командна економічна політика в СРСР і країнах Східної Європи створила кризову ситуацію і в економіці, і в політиці, яка призвела до розпаду СРСР і так званого соціалістичного табору. Зараз ця криза ще більше посилилась в Україні та інших країнах СНД [3].

По-третє, економічна політика, визначаючи основні напрямки, шляхи та методи розвитку економіки, може стимулювати одні методи розвитку економіки й обмежувати, блокувати інші. Така політика є найбільш гнучкою. Вона дає змогу залежно від конкретної ситуації змінювати пріоритетність напрямків розвитку економіки, від чого залежить, чи буде економічна політика сприяти об’єктивному процесу економічного розвитку, чи, навпаки, протидіяти йому. Цей вид політики є найбільш поширеним у розвинутих країнах Заходу.

Особливості історичного розвитку в СРСР призвели до створення командної економіки або, як заведено говорити, командно-адміністративної системи управління. Ця система, що проіснувала протягом десятиліть, стала головною причиною застою, а потім і кризи, в яку потрапила радянська економіка у 80-ті роки.

Альтернативою командно-адміністративної системи управління, котра себе повністю дискредитувала, є ринкова економіка. Життєздатність та результативність ринкової економіки доведено світовим досвідом [4]. Узагальнення цього досвіду уможливлює висновок, що ринкова система — це могутній засіб підвищення ефективності виробництва. Товарно-грошові відносини — провідний регулятор економічного життя за умов будь-якого розвинутого виробництва.

Перехід до ринкової економіки в Україні є в інтересах кожної людини. Така економіка нарешті забезпечить умови для заохочення працелюбства, творчості, ініціативи, а також економічні стимули для високопродуктивної праці. Перехід до ринку зорієнтує виробництво на потреби людей, створить ефективний механізм взаємовигідних відносин виробника та споживача. Попит людей, а не монополія виробника будуть визначати, що, в якій кількості і якої якості має бути запропоноване на продаж. Ринкова економіка покладе край хронічному дефіциту, підірве базу для спекуляції і зловживань.

Проте перехід до ринку породжує в багатьох людей сумніви: а чи не принесе ринок анархію та стихійність, про які чимало раніше говорили й писали? Річ у тім, що сучасне світове ринкове господарство багато в чому подолало притаманну колишній добі стихійність. За сучасних умов на чільне місце вийшло виробництво на замовлення, наукове прогнозування потреб, формування попиту, розробка великих науково-технічних програм.

Сучасний ринок — це вже не колишня стихія і хаос. У всьому світі він є регульованим. Переважний варіант організації економічного життя — не командна система і не вільний ринок, а змішана економіка. Держава впливає на ринок через бюджет, податкову систему, через грошову й кредитну політику, валютне й митне законодавство, створюючи необхідні умови для конкуренції, розвитку підприємництва і т. п. [5].

На жаль, процес переходу до ринку пов’язано також і з негативними наслідками. Головні з них — зростання цін і безробіття. А тому серед запланованих економічних перетворень на шляху до ринку мають бути передбачені й заходи для часткової компенсації населенню втрат, пов’язаних з підвищенням роздрібних цін на товари і послуги, запровадження системи індексації фіксованих грошових доходів населення (заробітної плати, пенсій, стипендій) залежно від зростання споживчих цін, а також підвищення мінімальної заробітної плати.

Перехід до ринку потребує також створення механізму підтримання зайнятості: ті, кому доведеться поміняти робоче місце, мають отримати допомогу в працевлаштуванні, перекваліфікації
і т. д. Ті, хто не зможе працевлаштуватися, — допомогу по безробіттю.

Отже, планомірний державний вплив на ринок із використанням економічних важелів, створенням системи соціального захисту, яка б у певній мірі нейтралізувала негативні наслідки ринкових відносин, є абсолютно необхідним. Але все ж таки не держава, а сам ринок має стати головним регулятором економічного життя.

Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку? Це насамперед створення змішаної економіки, запровадження різних і рівноправних форм власності, а для цього — підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація та роз­виток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли переважна частина товаровиробників (під­приємств, організацій) має свободу господарської діяльності та підприємництва. Вони повинні не з наказу, а самостійно визначати, як використовувати те, що їм належить, самостійно вирішувати, що і як виробляти. Вони самі вибирають постачальників сировини, обладнання, напівфабрикатів, зв’язуються зі спожи­вачами, домовляються про ціни. товаровиробники вільно розпоряд­жаються прибутком, що залишається після сплати податків [6].

З метою забезпечення економічної свободи в Україні ухвалено Закон «Про власність». Громадяни нашої держави можуть мати в приватній власності земельні ділянки, житлові будинки, цінні папери, підприємства у сфері виробництва, побутового обслуговування, громадського харчування (магазини, їдальні тощо), в інших галузях господарської діяльності. Селяни — мати власне селянське господарство з господарськими будівлями, насадженнями на земельній ділянці, продуктивною та робочою худобою, домашньою птицею, сільськогосподарською технікою, транспортними засобами. У тих секторах економіки, де дрібне й середнє виробництво є найефективнішим (наприклад, у сфері послуг), при­ватна власність може відіграти позитивну роль у розвитку еко­номіки. Згідно з цим законом, групами громадян можуть бути ство­рені кооперативи, а також господарські товариства та об’єднання.

Поряд зі створенням нових підприємств повинно відбуватися роздержавлення існуючих. Це не обов’язково перехід до індивідуальної власності: можлива передача або продаж державної власності трудовим колективам, кооперативам, акціонерам. у результаті створюється власність колективного підприємства, това­риства, кооперативу, акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні підприємства та майно. Оренда полягає в передаванні орендодавцем орендарю права корис­туватися й розпоряджатися його власністю на певний термін і за відповідну оплату.

Можуть також створюватися підприємства, що є власністю громадських та релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності залишаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.

Перетворення державної власності в колективну, яка б управлялася самими колективами, виникнення акціонерних, кооперативних, спільних і приватних підприємств створює різноманітні й рівноправні форми власності.

Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, розробити ефективні антимонопольні заходи, підтримувати мережу малих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв’язки самостійних підприємств — головних суб’єктів ринкових відносин.

Один з найважливіших етапів на шляху до ринку — земельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селянина справжнім господарем на землі, власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення рівних умов для розвитку як колективного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виключить диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати способи гос­подарювання.

Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід’ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до таких цін був найменш болісним, необхідно на цей час збе­регти фіксовані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції.

Складовою частиною переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комерційних банків, а також на встановлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв’язку і в змаганні з економікою інших країн.

Ринкові відносини уможливлюють поєднання ефективної системи економічного примусу до раціонального господарювання та випуску продукції вищої якості з максимальною свободою учасників у виборі форм та методів економічної діяльності. Ніхто не стане вирішувати за товаровиробника, що і як виробляти, ніхто не стане нав’язувати йому способи дій. Людині й колективу їх власна вигода видніша, а помилки призведуть до втрат власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості та економічної відповідальності.

У декого уявлення про ринкові відносини сформувалося, на жаль, на підставі власних вражень про «чорний ринок», де кожний торгує чим тільки може, і хапає, скільки може. Але все це — «антиринок», який нічого спільного не має з цивілізованими ринковими відносинами. Єдиний спосіб подолання таких негативних явищ — перехід до нормального ринку, котрий сприятиме виникненню здорової конкуренції, наповненню прилавків, прискоренню технічного прогресу, появі нових високоякісних товарів.

Нинішня кризова ситуація в Україні потребує проведення невідкладних заходів для стабілізації економіки. Які це заходи? У найбільш концентрованому вигляді їх було викладено в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.». Стратегічними пріоритетами на 2000—2004 рр. в посланні Л. Д. Кучми визначено такі:

По-перше. Утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й необхідних передумов її прискореного зростання. Після майже десятирічної економічної кризи, протягом якої втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився більше ніж у 2 рази, безальтернативним, по суті, пріоритетом економічної політики наступного періоду, її засадним принципом має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВН на рівні 6—7%. Лише такі темпи будуть достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і передовсім малозабезпечених громадян.

По-друге. Розвиток цивілізації у ХХ ст., її постіндустріальний вектор переконливо підтвердили, що головними чинниками стійкого економічного розвитку будь-якої країни можуть бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації та науково-техно­логічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги і якість виробництва та споживання.

За рівнем підготовки науково-технічних кадрів та фахівців вищої кваліфікації Україна належить до провідних держав світу. Незважаючи на великі втрати, ми спромоглися не лише зберегти, а в деяких галузях і суттєво зміцнити науково-технічний та технологічний потенціал.

По-третє. Не менш значущим стратегічним пріоритетом є здій­снення активної аграрної політики, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством. За умов загострення світової продовольчої проблеми успішне розв’язання завдань ефективного розвитку аграрного сектору економіки України, зростання його конкурентоспроможності набуває не лише суто національної, а й між­народної ваги.

По-четверте. Вихід української економіки з кризи цілком природно підносить до рангу стратегічного завдання питання глибокої перебудови соціальної сфери. У цьому контексті особливо важливим пріоритетом на наступні п’ять років є подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат.

Така політика має тісно пов’язуватися з опрацюванням та запровадженням механізмів, спрямованих на підвищення продуктивності праці. Відтак траєкторія входження України в наступне століття значною мірою визначатиметься тим, як саме буде роз­в’язано цю ключову проблему економічного зростання [7].