У становленні духовної культури українського народу, що почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка. Суспільно-політична думка тісно поєднується з буттям українського народу, з його історичною долею. У житті народу політичні ідеї та політичні погляди мають досить глибоке соціальне коріння. Появу їх пов’язано з виробничою діяльністю, з формуванням свідомості та становленням людини як особи, виникненням владних відносин у суспільстві.

Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку на­ших предків, ми маємо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображено тогочасні суспільні відносини, у тому числі й владні. Перші елементи політичної думки та політико-правових уявлень виникли ще за первіснообщинного ладу: «Історично першою відомою формою суспільної свідомості була родова свідомість людини епохи формування кровно-родинних і родоплемінних відносин. Усвідомлення індивідом своєї нерозривної, «кровної» єдності з родом і самосвідомість роду як цілісного суб’єкта родоплемінних відносин і суспільної виробничої діяльності були дуже важливими чинниками закріплення, функціонування і розвитку родових відносин» [1].

Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і посідає панівне місце ідеологія божественного походження влади і пов’язаних із нею певних політичних сил.

Слід зазначити, що особливо багато важить в українській історії та політичному житті так звана княжа доба, яка охоплює майже п’ять століть. Вітчизняні історики виділяють у ній два періоди від середини ІХ ст.: Київський — до 1240 р. та Галицько-Волинський — до 1349 р. Протягом ІХ—ХІІ ст. у Київській Русі відбулося формування феодального суспільства, яке супроводжувалося розвитком теорії держави і права, поширенням новітніх політичних ідей, науки, літератури, філософії тощо. Провідна роль у цьому процесі, як і в усіх сферах суспільного життя, належала християнству, поширення й утвердження якого сприяло розвиткові не тільки духовно-політичного життя, а й посиленню економічних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. У той самий період (Х—ХІІ ст.) у Київській Русі виникла оригінальна література, яка відбивала різні сторони тогочасного життя й відображала прагнення зміцнити феодальний лад та сприяти поширенню впливу Київської держави на інші країни.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може бути те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зведення законів і т. п. З-поміж цих писемних джерел треба назвати, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Кли­ментія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає політико-правова думка. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладаються дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формується та обґрунтовується юридична термінологія тощо. Водночас намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду є дуже складною справою, оскільки політична думка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості. А тому й сама політична наука не могла сформуватися тоді як окремий вид людської діяльності.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-полі­тичного руху, пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їхніми досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася в цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти. Поширенню освіти багато в чому сприяли братські школи, де викладання базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значне поширення освіти в Україні стало важливою передумовою створення й функціонування Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях. Адже в той період українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку можна було протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була влада православної церкви. Обґрунтував ідею панування православної церкви в Україні П. Могила — засновник Києво-Могилянської академії.

Протягом усієї своєї історії український народ не мав на­вчального закладу, який би справив більший вплив на розвиток освіти, науки і культури, ніж Києво-Могилянська академія. Навколо академії згуртувалися просвітителі, учені, громадські та церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українсь­кого суспільства, від «гетьманича до посполитого». У ній, як писав І. Мазепа, «цвеченіє всякому з малоросійських дітей хотячому учитися походить» [2]. Викладачі академії, передовсім Петро Могила та його послідовники, у процесі викладання намагалися інтегрувати наукові знання Заходу та Сходу Європи і в такий спосіб сприяли виробленню національного світогляду й мислення, що відповідало потребам реального життя.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. «Козаччина, — пише дослідник цього питання Д. Доро­шенко, — є не тільки найблискучішою, найефективнішою поя­вою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…» [3].

Аналізуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Гру­шевський зазначав, що як явище на побутовому рівні воно виникло ще в давньоруські часи, а як суспільно-політичний чинник — з кінця XV ст. Характеризуючи природу козаччини, Грушевський писав: «До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше — до далеких заграничних походів, взагалі до «козацького хліба». Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою і покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на волості», не знаючи ні панів, ні їхніх посіпак» [4].

У житті козацтва, як зазначає дослідник цієї проблеми І. П. Кри­п’якевич, було багато суперечностей: «свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхли­вому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність давала Січі незвичайне моральне значення й висувала її на провідне місце в організації України» [5].

Уже пізніше економічний і політичний розвиток, утілення в життя демократичних традицій стали основою формування християнської козацької республіки, якою цікавилося багато вчених та політичних діячів. О. І. Герцен, наприклад, з цього приводу писав: «Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні й соціальні засади. Запорізька Січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників» [6].

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше українська державна ідея знай­шла вираз в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність дер­жавного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст» [7].

Отже, навіть побіжний перелік основних етапів у розвитку української політичної думки дає можливість дійти висновку, що в Україні ще задовго до буржуазно-демократичних революцій у Європі було сформульовано чимало прогресивних пра­вових ідей.

Починаючи з 40-х років ХІХ ст. і до 20-х років ХХ ст. в українській політичній думці майже неподільно панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та практичній діяльності велику увагу приділяли аналізу подій, пов’я­заних із життям трудових мас, насамперед селянських. Вони вва­жали народні маси головною рушійною силою історії, а інтереси трудового народу — єдиним критерієм суспільного прогресу.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Кос­томарова про федерацію, республіканський лад, громадянські сво­боди, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївсь­кого товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». Син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася в кирило-мефодіївців із глибоким знанням української історії, минулого України. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя — як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поши­рення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов’янами.

Кирило-мефодіївці закликали всіх слов’ян об’єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу.

Домігшися державної самостійності, слов’янські республіки мали б, на думку Костомарова, установити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпацтва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції в кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв’язки між слов’янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв’язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Серед кирило-мефодіївців найбільш рішучу й безкомпромісну позицію щодо проголошення та здійснення програмних настанов займав Т. Г. Шевченко, котрий, будучи колись кріпаком, уже в силу свого соціального стану гнівно засуджував самодержавно-кріпосницький лад Росії.

Наступний етап розвитку соціально-політичної думки в Укра­їні пов’язаний з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895).
У магістерській дисертації «Питання про історичне значення римської історії і Тацит» (1869) Драгоманов писав, зокрема, що він покладав «найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці» [8].

У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-куль­турного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на укра­їнський політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-мораль­ного, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соці­алізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в про­мислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. основою політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовності і при високому розвитку мас, через що й досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань» [9].

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репре­зентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному ґрунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів». Учений уважав, що жодні компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного ладу.

Оцінюючи роль М. Драгоманова в розвитку української політичної думки, можна сказати, що він, як і М. Костомаров, є її основоположником. Головні наукові праці М. Драгоманова було присвячено теоретичній політології, політичній історії або конкретній політиці («Рай і поступ», «Старі хартії вольностей», «Чудацькі думки про українську справу», «Восточная политика Германии и обрусение» та ін.).

М. Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у наукових працях, громадській та політичній діяльності проаналізував та синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний розвиток світу триває і досі.