Минуле століття проти позаминулого позначене надзвичайно високим розвитком політичної думки. Це вік загострення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методоло­гічних підходів, відродження та оновлення старих, традиційних методологій. Це століття зародження нових політичних ідей та повернення, переосмислення доробку минулого.

Політична думка сучасного світу ще й досі перебуває під значним впливом теоретичних розробок видатних учених, що жили на стику ХІХ—ХХ ст., таких як М. Вебер, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здо­був широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». У сучасному суспільстві, підкреслював М. Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, зазначав він, то такий механізм має вигляд машини як порівняти з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник убачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість у відповідний спосіб планувати й визначати функціональну ефектив­ність діяльності людей у суспільстві.

Велику увагу М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цьому типу влади властиві традиційні норми, на які постійно посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.

Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайні, навіть «магічні» здібності. Народні маси вірять у те, що харизматичний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребує цілковитої відданості підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади притаманний, на думку М. Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади — раціональний, якому властиве всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою цього процесу є раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури й надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М. Вебера.

Значний внесок у розвиток політичної думки ХХ століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концеп­ції В. Парето (1846—1923), Г. Моски (1858—1941) та Р. Міхельса (1878—1936). Як зазначав В. Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, тобто добірна частина населення. Їй протистоять усі інші. У суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну)» і «неправлячу». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт через їх циркуляцію, кругообіг: стара панівна еліта з часом посту­пається місцем новій. Слід також зазначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низів суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Минає час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новішою. Такі цикли піднесення й занепаду еліт, на думку В. Парето, є закономірністю існування та розвитку людського суспільства.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. У процесі роз­витку суспільства постійно змінюються склад, структура «прав­лячого класу» без зміни його функцій. Здійснення влади мен­шості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г. Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р. Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією метою дослідник обґрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій». Згідно з цим законом демократичний роз­виток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти, оскільки прямий контроль широких верств населення над великою організацією є об’єктивно неможливим. За таких умов, на думку Р. Міхельса, демократія неминуче трансформу­ється в олігархію.

Цікавим явищем у політичній науці стали спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р. Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозу­міння між собою. Даль назвав цю ситуацію «поліархією». Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів західних суспільств обов’язково існують еліти та їх влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має протистояти їм і врівноважувати їх. Крім того, відповідні інститути та механізми мусять захищати суспільство від тяжких наслідків боротьби між елітами. Існування та розвиток еліт — загальна тенденція. Але еліти необхідно тримати під контролем, мати «простір» для свободи змагання, для рівності. Проте реальна ситуація, звичайно, досить далека від ідеалу.

Поліархія поліпшує й доповнює принцип демократії, управління більшості через удосконалення системи народного представництва, більших гарантій прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності.

Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються [9].

Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політичної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань і проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вив­чення групових інтересів, політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т. п. Особливе місце займає біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Принципами біхевіористської політології вважа­ються наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, виконаних на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассвелла (1902—1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассвелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

З досліджень Г. Лассвелла випливає, що існує певний зв’язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Так, наприклад, людина, що належить до певного психологічного типу, може ефективно виконувати функції політичного адміністратора і водночас бути поганим теоретиком. А людина іншого психологічного типу може виступати як глибокий теоретик і навіть чудовий агітатор, але не виявляти жодних адміністративних здібностей. З цього приводу відомий польський політолог Єжі Вятр підкреслює, що «в реальному політичному житті ключем до успіху часто виступає такий добір політичної керівної групи, коли окремі її члени виконують функції, що якнайліпше відповідають типам їхніх особистостей» [10]. Запропонована Г. Лассвеллом класифікація психологічних типів особистості також ураховує особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, «вождями-агітаторами» рухає почуття провини. Вони «шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших» [11]. Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассвелл, також часто намагається прийти в політику. «Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися ... панувати над іншими» [12]. На думку Г. Лассвелла, для таких суб’єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.

Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів уважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин перетворенням форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем «лідер — маса», «лідер — група» тощо. Ідеї З. Фрейда знайшли продовження й зазнали певної модифікації в працях, наприклад, американського вченого Е. Фромма (1900—1980).

На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. У центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються в процесі «пристосування» людини до конкретної соціально-економічної діяльності.

Людина є вільною, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови про­тягом історії перешкоджали (перешкоджають і досі) наповненню її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було «по-людському». За таких умов життя для конкретного суб’єкта починає втрачати сенс, усе більша кількість людей зазнає неспокою та відчаю. Отже, соціальна дійсність сучасного суспільства через систему прямих і опосередкованих заборон та пригноблень породжує «хвору» людину. Ясна річ, ідеться не про клінічну психічну хворобу, а про соціальну анормальність, бо, не будучи клінічно хворою, людина фактично стає невротиком. Дуже переконливо це продемонстрував Е. Фромм у книжці «Втеча від сво­боди» (1941).

На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить у дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме «готовність сприйняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть жит­тю індивіда якусь видимість сенсу і порядку» [13]. Відчай знедо­лених стає живильним середовищем для тоталітарних режимів. Люди «не можуть без кінця перебувати в стані «свободи від»; якщо вони не в змозі перейти від свободи негативної до свободи позитивної, вони намагаються позбутися свободи взагалі» [14].

Дуже чітка психологічна картина механізмів утечі від свободи спостерігалася в Німеччині 20—30 рр. Характеризуючи ситуацію в країні напередодні приходу фашистів до влади (поразка Німеччини у війні, революція 1918 р., що скинула монархію, а потім поразка революції, інфляція, що проковтнула вже до 1923 р. всі заощадження представників багатьох соціальних прошарків, велика депресія, що почалася 1929 року, руйнування основ сім’ї і як наслідок — повна зневага молоді до авторитету батьків тощо), Фромм переконливо показав, як за цих об’єктивних умов психологічні бажання мати сильну владу і твердий порядок, що визріли в масах, були задоволені обіцянками нацистів, лідери яких уміло керували масами, граючи на найнижчих людських інстинктах і «звільняючи» маси від відповідальності за ідеї та дії тоталітарної держави.

Е. Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, які мали своїм наслідком установлення фашистського режиму, не можна пояснити тільки економічними, соціальними й політичними причинами. І сам Фромм, і деякі інші західні дослідники зазначали, що за цим стояли ще й відомі історичні колізії національного життя німецького народу. Взагалі національна психологія, національна ментальність будь-якого народу відіграє і буде відігравати вагому роль у процесі його соціально-економічного розвитку, і роль ця, на жаль, не завжди є прогресивною.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що певна ейфорія нашого суспільства від зняття заборони з тези про пріоритет загальнолюдських цінностей над державницькими та класовими, потребує уважного ставлення до пересторог Е. Фромма. Повернення в цивілізований демократичний світ відкриває можливість приєднатися до загальнолюдських цінностей свободи, моралі, гуманізму. Водночас ми повертаємось зовсім не в ідеальний світ, бо в ньому немало й негативних людських цінностей, негативних соціальних процесів. Значно частіше, ніж на «однакові можливості для всіх» ми натрапляємо на брутальність, зухвалість, приниження людської гідності. Звідси і реалії нашого повсякденного життя — «втеча» від рішучих дій, ухиляння від особистого вибору, безвідповідальність, апатія і майже тотальна орієнтація на споживання.

Тверезий аналіз Е. Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е. Фромма.

Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний теоретик США із зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу віддавав американським національним інтересам. На його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г. Морген­тау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо її не підкріплено економічною, військовою та політичною силою. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.

Проте треба віддати належне американському вченому: він надзвичайно реалістично підходив до осмиcлення місця силового чинника в ядерну епоху. Дослідник постійно підкреслював небезпеку того, що мислення людей, їхні соціальні, політичні та ідеологічні інститути залишилися на рівні доядерної епохи. Відтак загальний висновок, який робить Г. Моргентау, звучить над-
звичайно переконливо: «Будь-яка спроба, незалежно від її винахідливості та далекоглядності, що спрямована на встановлення жорсткого зв’язку ядерної могутності з цілями та методами державної політики, може звести її нанівець надзвичайною руйнівною силою ядерної зброї» [15]. З цього випливає й побажання Моргентау ядерним державам: замість пристосовувати ядерну могутність до цілей та методів державної політики, необхідно самі ці цілі й методи пристосувати до потенційних можливостей ядерної могутності.

Видатними представниками політичної думки є французькі теоретики Раймон Арон та Моріс Дюверже.

Однією з центральних проблем наукової творчості Р. Арона (1905—1983) було питання про поділ влади в суспільстві. Поділ влади, або, за визначенням французького політолога, дисперсія — «розпорошення» влади поміж багатьма суб’єктами справляє неоднозначний вплив на політичне життя суспільства. Так, з одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції в суспільстві, запобігаючи створенню умов для її концентрації в руках невеликої групи осіб, або в руках правлячої еліти, з іншого — «розпорошення» влади веде до зростання впливу й авторитету вищих її представників, і передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття політичних рішень.

Ця обставина, на думку Р. Арона, робить дуже актуальним питання про персоналізацію політичної влади, яка в політичному житті країн світу набирає універсального характеру. в ядерну епоху роль політичних лідерів-особистостей надзвичайно зростає. Якщо в демократичних, плюралістичних суспільствах ця роль, як правило, урівноважується «розпорошенням» влади, то в тоталітарних країнах вона може набрати форми тиранії.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть за умов плутодемократії, тобто за умов такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos), і багатство (plutos).

Але таке політичне правління — це тільки псевдодемократія, яких би політичних форм воно не набувало. Справжня демократія, на думку М. Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Така демократія визначається через «свободу для народу та для кожної частини Народу», як це записано у французькій конституції 1793 р. «Свобода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги» [16].

ХХ століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишила цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку належить Л. Козеру, Р. Дарендорфу та К. Боулдінгу.

Л. Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їх зміни. Свою концепцію, що отримала назву «концепція позитивно-функціо­нального конфлікту», він будував як доповнення до класичних теорій структурного функціоналізму. Козер намагався обґрунтувати позитивну роль конфлiкту для забезпечення суспільного порядку й урівноваженості певної соціальної системи. «Стабільність усього суспільства, — на думку Козера, — залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин та типу зв’язків між ними. Що більше різних конфліктів перетинається в суспільстві, то складнішим є його поділ на групи, і відповідно важче створити єдиний фронт, котрий поділяв би членів суспільства на два табори, які не мають жодних спільних цінностей та норм. Отже, що більше незалежних один від одного конфліктів, то буде ліпше для єдності суспільства» [17].

Р. Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — розглядає конфлікт як перманентний стан соціального організму. Не наявність, а брак конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди наявні дезінтеграція і конфлікт. «Усе суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. У людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знайти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального опанування соціальних проблем та контролю над ними» [18].

Американський політолог та економіст К. Боулдінг, автор «загальної теорії конфлікту», намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах усі явища живої й неживої природи, індивідуального та суспільного життя. У книжці «Конфлікт та захист. Загальна теорія» Боулдінг зазначив, що «всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може репрезентувати феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві» [19]. Це положення несе основне методологічне навантаження в загальній теорії конфлікту.

На завершення розгляду цього питання зазначимо, що надто тривале ігнорування проблематики соціального конфлікту в нашому суспільстві призвело до того, що суспільні науки виявилися не готовими запропонувати державним і громадським інститутам, окремим політикам ґрунтовного теоретичного аналізу фено­мену конфліктності та практичних рекомендацій з регулювання процесу розвитку конкретних конфліктних ситуацій. За таких умов надзвичайно актуальним стає завдання максимального освоєння нагромадженого світовою науковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а також прискореного розвитку власних досліджень. Це тим більш важливо, що нині Україна, як і інші країни СНД, є унікальною лабораторією, де проблематику конфлікту можна досліджувати на багатющому фактичному матеріалі.

Отже, ми вже з’ясували, що політична наука посідає особливе місце в системі зарубіжного суспільствознавства. Це — самостійна гуманітарна дисципліна з високим ступенем професіоналізму та спеціалізації. Вона сприяє розробці стратегічних політичних настанов для внутрішньої та зовнішньої політики, досліджує ті фактори, котрі забезпечують стабілізацію політичного життя суспільства. Зрозуміло, що наш огляд тенденцій розвитку сучасної політології не є вичерпним. Політичні проблеми продовжують існувати, життя неухильно йде вперед і породжує все нові й нові політичні явища та процеси. Усе це уможливлює висновок, що соціальні умови для розвитку політичної науки не зникнуть і в політичної теорії майбутнього є надзвичайно великі перспективи.