Міжнародна декларація по забезпеченню виживання, захисту розвитку дітей, яка прийнята на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей, що відбувалася в Організації Об’єднаних Націй у м. Н. Йорку 30 вересня 1990 року, проголошує пріоритетність проблем дитини у суспільстві. Таке рішення представників усього світу - керівників 190 держав, у тому числі й України, забов’язало: “Полегшити скрутний стан мільйонних дітей, які проживають в особливо важких умовах, таких, як сироти та бездоглядні діти, діти робітників-мігрантів і жертви стихійних лих та катастроф, викликаних діяльністю людини, діти-інваліди та діти-інваліди й діти, які піддалися жорстокому поводженню, що проживають в несприятливих соціальних умовах і підлягають експлуатації”.
   Конвенція про права дитини, яка прийнята та відкрита для підписання й ратифікації резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН листопада 1989 року, в Україні набрала чинності 27 вересня 1991 року логічно і адекватно розвиває ці положення. Базуючись на ідеї першочерговості загальнолюдських цінностей, всебічного розвитку особистості, Конвенція визнає пріоритет інтересів дитини в суспільстві, наголошує на неприпустимості її дискримінації, будь-яких ознак чи мотивів і, насамперед, на необхідності піклування державою і суспільством, а також особливої турботи про соціально незахищених дітей: сиріт, інвалідів, біженців, правопорушників.
   У  цьому документі  акцентується увага  на тому,  що  дитина, тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, не повинна залишитися у такому оточенні, має право на особливий захист та допомогу з боку держави (ст. 20).
   Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини, її основних вимог у національному законодавстві України зумовило посилення уваги громадянськості   до   дітей,   які   тимчасово   або     постійно   позбавлені сімейного оточення.
   Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується на положеннях ст. 52 Конституції України: “Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу”.
   Базові положення щодо влаштування дітей, котрі з певних причин можуть виховуватися у власній родині (смерті батьків, позбавлення батьківських прав чи засудження батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині і т. д.), викладені у Сімейному кодексі України.
   Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.
   На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності та безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві”  від 18 березня 1998 року і “Про додаткові заходи дитячій бездоглядності” від 28 січня 2000 року.
   З метою забезпечити тимчасове влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання, службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюються Постановою Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 р.
   Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із даною категорією молоді, і “дітей вулиці”, дозволив вичленити окремі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомоги підліткам. Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства освіти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездоглядності:
•    виявлення   дітей,   які   залишилися   без   опіки   батьків та їх розміщення у навчально-виховних закладах;
•    здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально-виховних, загальноосвітніх закладів.
   Міністерство освіти і науки розробило систему інформування потенційних усиновителів, опікунів і піклувальників. Крім того, Міністерство постійно працює над механізмом повернення  дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин покинули школу.
   Міністерство охорони  здоров’я України в основному надає медичну допомогу дітям,  в тому числі “дітям вулиці”. Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середовища правозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчального закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень для повного медичного обстеження, де, при потребі, отримують необхідну медичну допомогу.
   Державний комітет у справах сім’ї та молоді:
•   виявляє     можливості та створює умови для альтернативних форм сімейної опіки: дитячих будинків сімейного типу;
•   здійснює профілактичні заходи щодо безпритульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілітацію;
•   розробляє документи, що складають основу Концепцій, законів.
   Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та  молоді взяв на себе функцію координатора роботи обласних, міських та районних центрів служб для сім’ї, дітей та молоді щодо надання юридичної, психологічної і соціальної допомоги “дітям вулиці”. Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з “дітьми вулиці”, дітьми-сиротами, "Телефону довіри", консультативних пунктів.
   Кримінальна міліція у справах неповнолітніх,  Міністерство внутрішніх справ України. Районними відділеннями кримінальної у справах неповнолітніх проводиться практична робота з “дітьми вулиці”. Зокрема, це:
•   пошук і повернення до постійного місця проживання неповнолітніх, які залишили сім’ю (у випадку можливості повернення туди);
•   виявлення дорослих осіб, які “втягують” неповнолітніх у злочинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебрацтво;
•   притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соціально-виховної функції стосовно дітей.
   Служба у справах неповнолітніх основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження діяльності між міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності серед дітей та підлітків