Державна система соціального захисту, яка трансформується в нових умовах, поки що є не настільки гнучкою, щоб своєчасно і адекватно реагувати на існуючі негативні соціальні прояви. Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, члени сім’ї, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них  фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п´ють, або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушенні проживати у чужих людей, у сім’ях родичів, в оточені інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо.
   За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають “діти вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.
   У Законі України "Про охорону дитинства" (2001 р.) визначені поняття “безпритульна дитина”,  “дитина-сирота”.
   В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених  батьківського   піклування.   Із   80  тисяч  дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на “вулицю”, і вулиця стає них домівкою.
   Саме тому постала необхідність надання соціальної допомоги цим дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості та доцільності) до рідної сім’ї, знайти інше постійне місце проживання (інтернат, опіку прийомну сім’ю), розпочати повноцінне самостійне життя.
   У 90-х роках для вирішення даної проблеми в Україні була система державних і недержавних притулків. Однак, більшість із них є закладами закритого типу, куди діти підліткового віку добровільно звертаються. 
   За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці” - це неповнолітні, для яких вулиця  стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі,  котрі мають домівку,  батьків або близьких людей.  Паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.
   За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до “´дітей вулиці” належать:
•   діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла  і  кожен  раз   ночують  у  новому  місці;   їхніми   першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);
•   діти, які підтримують контакт  з сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні   види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді  й ночі на вулиці (бездоглядні діти);
•   діти — вихованців будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).
   Збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначилось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.
   Результати досліджень Державного інституту проблем сім’ї та молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді у 2002 році показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести наступні групи неповнолітніх:
• безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;
• бездоглядні діти -  діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені  перебувати  на вулиці  більшу частина дня, а іноді  й  ночі,  в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;
• діти-втікачі з навчально-виховних закладів  -  діти, яких не влаштовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального     насилля у закладах інтернатного типу або притулках;
- діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності,   патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;
- діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;
- діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів;
- діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.
   В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї категорії дітей, тому “дітей вулиці” розглядають як неструктурований об’єкт: до нього належать діти, які залишилися без батьківської опіки й визначеного проживання; діти, які мають сім´ю, але тимчасово втратили з нею зв’язки; мають дім і сім’ю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує і різна мотивація виходу на вулицю.
   Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю,  можна дати таке визначення суті поняття “діти вулиці”:
   1).  головною ознакою, за якою дитину можна віднести до “дітей вулиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;
   2). "діти вулиці" - діти, які офіційно не визначені позбавленими батьківської   опіки,   але   фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин не займались належним  їх вихованням. Поняття   “діти вулиці” об’єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей.
   Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з’ясування їх  стилю життя й потреб:
•   більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;
•   хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;
•   більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;
•   надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;
•   серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;
•   значна   частина   “дітей   вулиці”   мають   проблеми   з найближчими родичами;
•   значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім’ї;
•   значна частина “дітей вулиці”  заробляють  гроші  самостійно, причому дуже часто “робота”  дає гарні  прибутки,  але  є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;
•   “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;
•   діти нерегулярно харчуються, часто голодують;
•   “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять цигарки.