“Розвиткові галузі управління сприяло вкорінення в суспільстві думки про необхідність чіткого і раціонального використання набутого досвіду. Плавно від практики перейшли до нормативної діяльності, тобто мистецтво породило науку, що, поступово виробляючи свою теоретичну базу, приймала або відхиляла існуючі правила і вносила до деяких з них свої зміни”
Д. Ру, Д. Сульє

      Необхідність в управлінській діяльності виникла фактично на перших етапах становлення людського суспільства. Первісні люди змушені були якось будувати свою діяльність. Так, під час полювання, пошуку рослинної їжі виникала необхідність створити групи мисливців, шукачів плодів тощо. Тому виникала потреба в перших, поки що примітивних, управлінських функціях (розробка плану полювання на мамонта, розміщення мисливців при полюванні на хижаків, розбирання туші і т.д.). Проте ця управлінська діяльність здійснювалась непослідовно (кожний раз мала різний характер) та непродумане (не застосовувались єдині принципи та підходи, не враховувались закономірності та попередній досвід). Тому не можна говорити про те, що наука про менеджмент зародилась ще у первісні часи. Навіть з розвитком людського суспільства (рабовласницький лад, феодалізм тощо) певних обґрунтованих підходів та механізмів не було створено. Давньоруський князь чи французький король, як правило, управляли своїм князівством (королівством), приймаючи суперечливі та невиважені рішення. Не робилось спроб вивчити закономірності управлінського процесу, узагальнити набутий досвід.
      З подальшим розвитком виробничо-господарської діяльності людей врешті-решт виникли певні організаційні форми (майстерні, господарства поміщиків, примітивні підприємства тощо). Однак у кожному випадку застосовувались свої особливі підходи в управлінні, які не базувались на узагальненнях, принципових положеннях, виявлених тенденціях.
      Потреба в науці про менеджмент виникла в кінці XIX — на початку XX ст. і пов´язана з появою великого машинного виробництва. Саме в цей період формуються великі підприємства, на яких працюють десятки, сотні І навіть тисячі людей. Постають проблеми планування їх діяльності, організування робочих місць, створення ефективної системи формування зацікавленості працівників в результатах роботи, розробки технологічних процесів, проведення точного обліку з метою забезпечення контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва поставив перед економістами та технологами питання про необхідність дослідження закономірностей в управлінні людьми виявлення тенденцій розвитку виробничо-господарської діяльності під дією управлінського впливу, розробки стандартних положень, інструкцій тощо. Так, в цей період з´явились перші наукові дослідження у сфері виробничо-господарською діяльністю, результатом яких стала розробка перших принципових положень, механізмів та рекомендацій. В науковій літературі виділяють шість основних етапів розвитку менеджменту:
      1. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва.
      2. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків.
      3. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок.
      4. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення.
      5. Формування системних та ситуаційних підходів.
      6. Комп´ютеризація управлінських процесів.
      Розглянемо основні етапи розвитку управлінської науки в Україні. В нашій країні управлінська наука розвивалась в рамках підходів, які панували в СРСР. Хоча науково-пошукові дослідження спрямовувались врешті-решт на вдосконалення адміністративно-командної системи, певний досвід в галузі управління все ж таки був накопичений.
      Можна виділити 7 періодів розвитку управлінської науки в радянський і пострадянський періоди:
      1 період (жовтень 1917 р. — березень 1921 р.). Розроблялись форми і методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовувались принципи централізму, організаційні методи управління, адміністрування та державне регулювання.
      2 період (1921—1928 рр.). Здійснювалось подальше вдосконалення адміністративного управління виробництва, були зроблені спроби застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління, з´явились трести і синдикати, а також формально вивчались можливості участі працівників в управлінні.
      3 період (1929—1945 рр.). Пов´язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва, увагу приділяли удосконаленню структур управління, методів підбору і підготовки кадрів, планування і організації виробництва.
      4 період (1946—1965 рр.). Характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління, що врешті-решт призвела до поглиблення адміністрування.
      5 період (1965—1975 рр.). Була здійснена спроба проведення господарської реформи через посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність реформ, які проводилися в рамках адміністративно-командної системи.
      6 період (1975—1988 рр.). Характеризується все глибшим усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи, яка склалась в економіці СРСР. Він підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин, докорінних економічних реформ. 
      7 період (1985 р. і донині). Проведення економічних реформ. Цей період можна поділити на 5 підетапів:
      а) робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;
      б) застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин;
      в) впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи;
      г) впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління;
      д) початок та розвиток ринкових реформ (реалізація цього підетапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України).
      На різних етапах розвитку управлінської науки істотний внесок в неї зробили такі українські вчені, як О. Терлецький, М. Павлик, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолянський, М. Туган-Барановський, І. Вернадський, М. Вольський, Г. Цехановецький, К. Воблий, Т. Войнаровський, В. Бандера, І. Коропецький та інші.
      Початок традицій, пов´язаних з поняттям "соціальна робота", було покладено в другій половині XIX в. у Західній Європі та США. Особливим поштовхом для поширення і розвитку соціальної роботи послужила поява понять і законів "держави благодійництва" у 40-60-х роках. Ці погляди і закони визначили й об´єднали в систему права всіх громадян на освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, допомогу у випадку інвалідності і т.д. Саме тоді стало зрозуміло, що навіть кращі закони про права і допомогу не дають потрібних результатів без проведення їх у життя на особистісному рівні, тобто без індивідуального підходу до кожної людини, що складає суть соціальної роботи.
      На рубежі XIX і XX століть у багатьох європейських державах (Великобританії, Німеччини, Нідерландах, Швеції, Франції), а також США і Канаді виникла соціальна робота як вид професійної діяльності, що розвивалася поряд із благодійними організаціями. Саме на XIX століття приходиться зародження соціальної роботи як суспільної практики.
      Перші підходи до теоретичних аспектів соціальної роботи були розроблені Мері Річмонд (США). Вона займалася соціальною роботою з 1889 року спочатку в якості помічника благодійної організації в Балтіморі. У 1899 році виходить її книга "Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих у благодійних організаціях". У ній вперше були викладені науково обґрунтовані методи соціальної роботи.
      У своїй наступній роботі "Соціальні діагнози", що вийшла у 1917 р., М. Річмонд більш докладно представила свій метод соціальної роботи, що згодом одержав назву "індивідуальний метод соціальної роботи". Приблизно в цей же час виникають перші школи із підготовки професійних соціальних працівників, і ця книга стає найважливішим підручником для навчальних закладів США і Європи. Річмонд часто називали "матір´ю соціальної терапії".
      Виходячи з американської ідеології індивідуалізму, Річмонд розглядала бідність як хворобу, нездатність індивіда самостійно організувати своє незалежне життя. Клієнт виступав у ролі своєрідного хворого, і завдання соціального працівника зводилася до "соціального лікування" індивіда та підготовки підопічного до можливості самостійно вирішувати свої проблеми.
      В основу соціальної роботи була покладена медична модель, що схематично можна представити таким чином:
      Соціальний працівник - клієнт
      Збір фактів - соціальний діагноз - соціальна терапія
      У "Соціальних діагнозах" М. Річмонд відзначала, що в соціальній роботі найважливішим є поставити правильний соціальний діагноз і взяти його за основу при виборі методів допомоги. Вона підкреслювала важливість оцінки кожного випадку окремо, виходячи з його внутрішніх умов. Діагноз повинен носити науково обґрунтований характер на відміну від загальних моральних критеріїв, якими в основному керувалися в той час благодійні організації. Установлений діагноз з урахуванням обставин конкретної ситуації дозволяв виявити причину і намітити заходи для її усунення. Соціальний діагноз припускав оцінку як особистості клієнта, так і його соціального стану.
      Отже, однієї з теоретичних концепцій менеджменту соціальної роботи є теорія соціальної дії.
      Вперше в науку поняття "соціальна дія" було введено і науково обґрунтовано Максом Вебером.
      Соціальною дією він називав "дію людини (незалежно від того, чи носить вона зовнішній чи внутрішній характер, чи зводиться до невтручання чи до терплячого прийняття), яка згідно передбачуваного змісту діючої людини співвідноситься з дією інших людей чи орієнтує на неї". Таким чином, у розумінні М. Вебера соціальна дія має принаймні дві особливості: вона повинна бути, по-перше, раціональною, усвідомленою і, по-друге, орієнтована на поведінку інших людей. Ці люди можуть бути незнайомими, знайомими, товаришами по службі. Виходячи з такого розуміння соціальної дії, не можна називати соціальними діями вчинки людей, що пов´язані з орієнтацією на несоціальні, матеріальні об´єкти. Наприклад, виготовлення знарядь праці, рибний лов, полювання, які самі по собі не є соціальними діями, якщо вони не співвідносяться з поведінкою інших людей. Самогубство не буде соціальним, якщо його наслідки не мають впливу на поведінку знайомих чи родичів самогубця. Характерний у цьому відношенні приклад, що приводиться М Вебером: випадкове зіткнення двох велосипедистів може бути не більш ніж подією, подібно явищу природи, але спроба уникнути зіткнення, лайка, що випливає за зіткненням, бійка чи мирне врегулювання конфліктів - це вже соціальна дія. Очевидно, що провести чітку гран між соціальними і несоціальними, так названими природними чи природними, діями вкрай важко.
      Таким чином, соціальні дії є наступною після контактів ступінню у формуванні і розвитку складних соціальних взаємозв´язків.
      Менеджер соціальної роботи може розраховувати на успіх у взаємодії з клієнтом, коли він враховує не тільки його статус, але й індивідуальні фізичні, психічні (тобто біологічні) особливості, що виявляються в його вчинках, так само як і соціальні фактори.
      Робота менеджера - це мистецтво взаємодії з іншими людьми, які мають складні психологічні проблеми чи знаходяться у важкій життєвій ситуації. Менеджер соціальної роботи має справу з конфліктом, в основі якого лежить зіткнення природного і соціального.
      Для ілюстрації розглянемо положення молодої людини в суспільстві.
      Він повний сил, енергії, бажання щастя. Але це щастя залежить від його положення в суспільстві, доходу. Щоб зайняти гідний соціальний стан, необхідно одержати відповідну освіту, спеціальність, в умовах конкуренції отримати належну роботу.
      Усе це відсуває досягнення цілей на невизначений час. Таким чином, має місце конфлікт, обумовлений завишеними потребами і запитами й обмеженими можливостями їхньої реалізації.
      Тому менеджер соціальної роботи повинен, з огляду на внутрішній світ і зовнішнє середовище клієнта, усвідомлювати, що однією з його завдань є засвоєння клієнтом загальноприйнятих норм, стандартів поведінки і перетворення їх у внутрішні мотиви діяльності.
      Таким чином, теорія соціальної дії бачить вирішення виникаючих соціальних конфліктів в узгодженні потреб і запитів людей з реальним соціальним середовищем.
      Серед сучасних концепцій теорії менеджменту соціальної роботи виділяють системно-теоретичний підхід, при якому відносини і соціальні процеси розглядаються в причинно-наслідковій залежності. Людина є учасником декількох систем - родини, кола друзів, шкільного чи трудового колективу, що впливають на нього і це необхідно враховувати соціальному менеджеру в роботі з клієнтом.
      Велике значення в соціальній роботі набув ситуаційний аналіз, на основі якого розроблена теорія соціальних мереж.
      Це було викликано розпадом соціалістичної системи, об´єднанням Німеччини і країн ЄС. У нових країнах з´явилася необхідність створення нової системи соціальних відносин, що базується на общинному методі соціальній роботі (створення соціальних зв´язків за місцем проживання).
      Таким чином, згодом змінювалися теорії і форми соціальної роботи, але головним принципом менеджменту соціальної роботи залишається надання допомоги. Стратегія менеджера соціальної роботи - підвищення ступеня самостійності клієнта, його здатності контролювати своє життя і самому вирішувати особисті проблеми.