В.О. Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. у с. Василівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Після семирічної школи навчався в Кременчуцькому педагогічному інституті, через хворобу перервав навчання і згодом продовжив його на заочному відділенні Полтавського учительського інституту, одержавши диплом учителя української мови і літератури. До війни працював учителем спочатку в рідному селі, а згодом в Онуфріївській середній школі, де його призначили завучем. У роки війни був на фронті, а після тяжкого поранення вчителював в Удмуртії. По війні – завідувач райвно Онуфріївського району, з 1948 по 1970 рр. директор Павлиської середньої школи. Він кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН СРСР, заслужений учитель, удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.
      Сухомлинський є автором цілого ряду педагогічних праць: “Павлиська середня школа”, “Серце віддаю дітям”, “Сто порад учителеві”, “Народження громадянина”, “Батьківська педагогіка” та ін. Всього написав 41 монографію, понад 600 наукових статей. У педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського яскраво простежуються соціально-педагогічні ідеї. Творчість видатного педагога пронизує проблема проектування людини, яка ґрунтується на ідеї всебічного розвитку особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне) він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного не розв’яжеться жодне виховне завдання.
      Сухомлинський один із тих діячів, хто стояв біля витоків руху вчивелів-новаторів, виникнення оновленої педагогіки співробітництва, відновлення у вихованні пріоритету загальнолюдських цінностей.
      Одним з найважливіших завдань практичної та теоретичної діяльності Василя Олександровича стало формування в дитини особистого ставлення до оточуючого світу, розуміння своєї справи і відповідальності перед рідними, близькими, суспільством і перед своєю совістю, - через особисте. Таким чином здійснювалася соціальна орієнтація дитини. Розуміючи, що успіх багато в чому залежить від взаємин учителя і учнів, Сухомлинський визначив ті принципи і правила, яких має дотримуватись педагог , набуваючи професійної майстерності. Це, перш за все, встановлення доброзичливих стосунків з учнями, без чого неможливий виховний процес. Проте спілкування з школярами не може обмежуватись стінами школи. У Павлиській середній школі стали традиційними походи, спостереження за сходом і заходом сонця, читання віршів і складання оповідань біля вогнища, слухання музики поля, лісу, річки, повітря. На думку Сухомлинського, учитель повинен досконало володіти уміннями в тій чи іншій трудовій діяльності, бути майстром своєї справи, мати яку-небудь трудову пристрасть. У щирому спілкуванні учня та вчителя відбувається складний процес виховання досконалої особистості, майбутнього громадянина своєї країни, корисної людини для суспільства.
      В.О. Сухомлинський є продовжувачем соціально-педагогічного вчення А.С.Макаренка про колектив. Одна із перших його книг називалась “Виховання колективізму у школярів”.
      Сухомлинський вважав, що дитячий колектив створюється поступово, крок за кроком і розглядає його як дуже складну єдність кількох наріжних каменів: ідейної, інтелектуальної, емоційної, організаційної спільності. Стійкість, міцність одного наріжного каменя залежить від міцності, стійкості всіх інших.
      Новим для педагогіки є положення Сухомлинського про гармонію інтересів особистості і колективу. Видатний педагог виступав проти підпорядкування окремої особистості колективу, виключав будь-які форми конформізму: “як всі, так і я”, “колектив завжди правий” тощо. Колектив, на його думку, стає дійовою силою лише тоді, коли особа вкладає сили своєї душі в іншу людину, турбується про неї. Одне з найжиттєдайніших джерел виховної сили колективу полягає в тому, щоб вихованець прагнув бути хорошим, щоб про нього добре думали.
      Сухомлинський звертає увагу на формування громадянських якостей у колективі, громадянське ідеологічне багатство діяльності дитини, взаємини між дітьми та іншими нешкільними колективами. Необхідно добиватися того, щоб вихованця вже в дитинстві турбувало теперішнє і майбутнє Вітчизни.
      Одна з найважливіших соціально-педагогічних проблем, яка турбувала В.О. Сухомлинського, чим зумовлена девіантна поведінка дітей підлітків і як їй запобігти. Він вивчив матеріали слідства по 460 кримінальним справам. У кожній сім’ї, яка давала суспільству правопорушника або злочинця, було щось недобре. У багатьох сім’ях існувала духовна убогість людських стосунків, а в школах, в класних колективах, де навчались ці підлітки, ніхто не цікавився, які їх інтереси і потреби, у чому вони знаходять радість буття.
      На думку Сухомлинського, все залежить від виховання в дитинстві. Якщо дитину не вчити вкладати свої духовні сили в іншу людину, вона не навчиться розуміти, відчувати, оцінювати саму себе, віддаючи свої сили творінню добра для іншої людини; у роки отроцтва такий вихованець наче перестає помічати, що живе серед людей. Сухомлинський прагнув до того, щоб стосунки дитини з іншими людьми і в дома, і в школі будувались на обов’язкові та відповідальності. Осмислення і переживання вихованцем свого обов’язку перед матір’ю, батьком, вчителем – саме з цього повинно починатися пізнання дитиною світу людини.
      По-друге, треба навчати створювати і оберігати красу у всіх її багатогранних проявах. Чим більше в людині сил і можливостей для активної діяльності, тим більш важливу роль у формуванні її моральної сутності відіграє створення краси, сердечна турбота про красу, особливо в людських взаєминах, в служінні високим ідеалам.
      По-третє, необхідно добитись, щоб основою людської гідності були громадянські думки, почуття, тривоги та громадянська відповідальність.
      По-четверте, важливим є культивування і розвиток співчуття і жалю до всього живого, розвиток сердечної чутливості до прекрасного і, звичайно, культивування жалю до людини.
      По-п’яте, необхідно розвивати високу інтелектуальну культуру. Сухомлинський твердо переконаний, що однією з найголовніших причин духовної примітивності, емоційної убогості, моральної нестійкості окремих людей в роки отроцтва і ранньої юності є обмеженість, низька культура думок, невміння знаходити задоволення своїх духовних потреб в книзі.
      Нелегкі роздуми над гострими соціально-педагогічними проблемами на тридцять четвертому році педагогічної роботи дозволили Сухомлинському зробити висновок: складність виховання у підлітковому віці полягає в тому, що дитину мало вчать бачити, розуміти, відчувати саму себе як частину колективу, суспільства, народу. Василь Олександрович задумувався, що означає поганий вплив на вихованця. На його думку, головним у виховній роботі є не те, щоб оберігати підлітків від поганого впливу, а зробити їх несприйнятливими до чогось немудрого, аморального. Саме в цьому майстерність і мистецтво виховання.
      Сухомлинський вважає, що дуже важливим є формування суспільних інстинктів в дитини, того, що ми називаємо голосом совісті. Громадянські думки, громадянські переконання, праця це і є та сфера духовного життя в роки отроцтва, яка стає основою благородної, чутливої і вимогливої до себе совісті.
      Сухомлинський як соціальний педагог виявляє себе у висвітленні проблем сімейного виховання.
      Виходячи з того, що сім’я це цеглинка великої споруди, що зветься суспільством і від її міцності залежить міць держави, сімейному вихованню Сухомлинський відводив особливе місце у своїй творчості, при цьому відзначаючи, що воно мусить бути одночасно і громадянським. Адже не тільки для себе плекають дитину батьки, вони виховують її для суспільства: “У сім’ї найтоншими доторканнями батька і матері до дитячого серця і розуму пишеться наймудріша, найскладніша і водночас найпростіша тому що вона доступна кожному батькові, кожній матері сторінка книги, яку ми всі називаємо суспільним вихованням. Суспільство це величезний будинок, споруджений з маленьких цеглинок – сімей. Міцні цеглини міцний будинок, крихкі цеглини – о, це небезпечне для суспільства явище; йому доводиться лікувати себе. А крихкість ця полягає найчастіше в безвідповідальності. Якщо у вас немає дитини ви просто людина. А якщо у вас є дитина – ви три, чотири, тисячу разів людина, цю думку ми намагаємося червоною ниткою провести через усю виховну роботу з батьками. Даючи життя новій людині, ви ніби вписуєте своє ім’я в літопис свого народу (11, 581-582).
      На думку В.О.Сухомлинського, почуття відповідальності і громадського обов’язку за майбутнє своїх дітей запобігає такому різновиду нерозумної батьківської любові, як любов підкупу. Адже є батьки і матері, які щиро переконані в тому, що, забезпечуючи всі матеріальні потреби дітей, вони виконують свій батьківський обов’язок. Величиною матеріальних витрат вони вимірюють глибину батьківської любові. Василь Олександрович вважав, що морально-емоційна товстошкірість, бездушне ставлення до своїх дітей далеко не завжди результат низького рівня освіти батька, а результат погляду на виховання дітей як на щось зовсім відокремлене, відмежоване кам’яною стіною від громадських обов’язків (15, 163).
      Дві важливі соціально-педагогічні проблеми оптимізація стосунків особистості і соціуму та соціалізація в сім’ї не тільки тісно пов’язані між собою, а лише їх поєднання забезпечує успіх сімейного виховання: “Нерідко ми буваємо свідками парадоксального на перший погляд, факту: в хорошій трудовій сім’ї, де батьки душі не чують у .дітях, віддають їм усі сили свого серця, діти іноді виростають байдужими, безсердечними. Але ніякого парадоксу тут немає: так буває тому, що дитина знає лише радощі споживання. А вони не можуть самі собою розвинути моральне почуття. Воно виникає тільки тоді, коли ми прилучаємо дітей до вашої людської радості радості творення добра для інших людей. Тільки це, воістину безкорисливе і тому справді людське переживання є силою, що облагороджує юне серце.
      Найголовніше, по-моєму, в тому, щоб учити дитину бачити і почувати, розуміти й переживати всім серцем, що вона живе серед людей і що найглибша людська радість жити для людей” (13, 219).
      На думку В.Сухомлинського, справжнє громадянське виховання починається там, де ідея і особиста праця піт, мозолі, зливаючись воєдино, творять те, про що народ говорить: у людини є святе за душею (16, 313).
      Василь Олександрович вважав, що батькам дуже необхідна педагогічна культура. З цією метою у Павлиській середній школі була створена батьківська школа. Найважливіше завдання батьків полягало у вихованні в їх дітей громадянських якостей, їм радили, як закладати громадянські зерна, як формувати громадянську свідомість.
      Дослідження творчої спадщини Сухомлинського показує доцільність підготовки юнаків і дівчат до сімейного життя. Новизна поглядів Василя Олександровича полягає в тому, що, на його думку, до материнського і батьківського обов’язку людину треба готувати чи не з колиски.
      В.Сухомлинський вважав таку підготовку ефективною, якщо сімейне життя розглядатиметься в тісному зв’язку і єдністю з усією життєдіяльністю людини, насамперед з громадянським життям. Разом з тим він застерігав батьків, педагогів від наївної віри в те, що педагогічні школи, спеціальні етичні курси для школярів розв’яжуть всі завдання підготовки до сімейного життя та виховання дітей. Але без таких знань виховний процес не може бути повноцінним.
      Існують судження, що педагогіка Сухомлинського дещо випередила свій час. Її відрізняв певний романтизм і завищені очікування. Однак вона стала закономірною і серйозною протидією офіційній педагогіці, яка довгий час не помічала ні Сухомлинського, ні інших учителів-новаторів.
      Випередили час і соціально-педагогічні ідеї В.О. Сухомлинського. Створена у незалежній Українській державі соціальна педагогіка спирається на його погляди про громадянське виховання, гармонію стосунків особистості та соціального середовища, профілактику девіантної поведінки підлітків, роль сім’ї в соціалізації дитини та ін.

Література
1. Ващенко Г. Виховний ідеал. Полтава: Ред. газ. “Полтавський вісник”, 1994. – 191 с.
2. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца ХX в. : Учебное пособие, для педагогических учебных заведений / Под ред. Академика РАО А.И.Пискунова. – 2 е. изд., испр. и дололн. – М.: ТЦ “Сфера”, 2001. – 512с.
3. История социальной педагогики: Хрестоматия учеб.: Учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений / Под ред. М.А.Галагузовой. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 544 с.
4. Кравець В.II. Зарубіжна школа і педагогіка ХХ ст. – Тернопіль, 1996. – 290 с.
5. Макаренко А.С. Книга для батьків. – К.: Радянська школа, 1980. – 327с.
6. Макаренко А.С. Методика організації виховного процесу. // А.С.Макаренко. Твори в семи томах. – Т.5. – К.: Радянська школа, 1954. – С.7-93.
7. Макаренко А.С. Проблеми шкільного радянського виховання // Там само. – С. 97-205.
8. Мешко О.І., Янкович О.І., Мешко Г.М. Короткий виклад курсу “Історія зарубіжної школи і педагогіки”: Навчально-методичний посібник. – Тернопіль: ТДПУ, 1998. – 82с.
9. Мешко О.І., Янкович О.І., Мешко Г.М. Короткий виклад курсу “Історія української школи і педагогіки”: Навчально-методичний посібник. – Тернопіль: ТДПУ, 1998. – 95с.
10. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. – К.: Радянська школа, 1978. – 263с.
11. Сухомлинський В.О. Ми продовжуємо себе в дітях // Вибрані твори у 5 т. – К.: Радянська школа, 1977. – Т.5. – С. 578-584.
12. Сухомлинський В.О. Народження громадянина//Там само.–Т.3. – С.283-582.
13. Сухомлинський В.О. Народження добра //Там само. – Т. 5.– С.217-223.
14. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям // Там само. – Т. 3. –С.7-279.
15. Сухомлинський В.О. Сто порад учителеві. – К.: Радянська школа, 1988. – 304с.
16. Сухомлинський В.О. Шматок хліба // Вибрані твори у 5 т. – К.: Радянська школа, 1977. – Т.5. – С. 308-316.
17. Янкович О.І. Проблеми соціально-педагогічної роботи з сім’єю у творчості В.Сухомлинського // Наукові записки ТДПУ. Серія: Педагогіка. – 2002. №5. – С.89-92.