Науковому етапу допомоги і підтримки передувала законодавча практика, яка на протязі двох з половиною століть розробляла питання регламентації існування бідних і злидарів у державах Західної Європи, а потім у США.
      Початок у законодавчій практиці було покладено в середині ХVІ ст., коли оформлялись закони, спрямовані на ліквідацію професійного злидарства, а також закони превентивного характеру, що попереджують ці явища. У процесі законотворчості були визначені суб’єкти допомоги, їх правові і діяльні повноваження, а також накреслено коло проблем, що вимагають втручання зі сторони держави.
      Розвитку суспільної думки в галузі соціальної допомоги послужили теорії природного права, що замінили ідеї середньовічної благодійності. Осмислення людини як культурно-історичного феномену призвело до поняття права людини і рівності людей. На основі такої ідеології з’явились гуманістичні вчення Геллерта, Клопстока, Гердера та інших.
      У XIX ст. був сформований соціально-політичний світогляд лібералізму або солідарності, представлений різноманітними концепціями. Їх ключовими словами стали бідність, несправедливість. Однак основними постулатами даного світогляду є відповідальність і моральний обов’язок держави перед особистістю за неможливість створити всі умови для її нормального існування.
      Велика увага при розробці підходів до надання допомоги приділялась дослідженню соціального становища нужденних. Перш за все вивчалися умови їх життя, а також проблеми проживання, заробітної плати, здоров’я та інші чинники. Вивчення умов життя того, що потребує допомоги, фактично призводило до вивчення умов життя його сім’ї. Таким чином, з’явилися концепції, що змінивши сім’ю, можна змінити і само суспільство.
      Однак, значне місце у дослідженнях того часу відводилось особистості помічника, починають визначитися його функції, обов’язки, вимоги як до спеціаліста. Дискутувалось питання про можливість жінок брати участь у благодійницькій діяльності; воно навіть спеціально обговорювалась на Міланському конгресі в 1905 році. Вважалось, що однією з неодмінних умов професійної компетенції соціального помічника є знання особистості і середовища, яке оточує нужденного. Що стосується функцій помічника, то він повинен поєднувати вміння бути і лікарем, і духовним пастором, і державним діячем.
      Інші дослідники вважали, що головною особою у будь-якій благодійницькій організації є лікар, спеціально приставлений до бідних, щоб контролювати тривалість хвороби.
      Однак питання про професійну підготовку суспільних помічників в цей період не ставилось. Проте спонтанна робота виробила певні організаційні форми діяльності і спонукала здійснювати пошук моделей допомоги не тільки оперативного, але і превентивного характеру. Такими заходами стали страхування, виховання та освіта.
      Назрілі проблеми соціальної допомоги, як у галузі підготовки спеціалістів, так у сфері формування методик вдалося розв’язати Мері Річмонд, відомій дослідниці суспільних негараздів. Вона заклала основи майбутньої теорії і практики соціальної роботи як нової професії.
      Науковий етап становлення соціальної роботи був пов’язаний з багатьма факторами його еволюції і перш за все з принциповою зміною суспільних відносин у багатьох країнах Європи та США до початку XX ст.: руйнуванням єдиної спільноти, урбанізацією, індустріалізацією, розширенням соціальних зв’язків.
      Науково-теоретичне осмислення форм допомоги нужденним з самого початку групувалось за різними рівнями практики соціальної роботи, зокрема, на рівні індивіда; групи і сім’ї; організації, общини і суспільства.
      Особливу роль в розвитку теорії соціальної роботи на Заході при дослідженні практики соціальної роботи на рівні індивіда відіграли теорії З. Фрейда, Б. Скіннера, Ж. Піаже.
      Зигмунд Фрейд (1856-1939) родоначальник теорії психоаналізу, яка виходить за межі медико-біологічних концепцій психіки. У роботі “Психологія мас і аналіз людського Я” та ін. аналізує механізми функціонування соціальних інститутів, розвиває психоаналітичну концепцію особистості.
      Беррес Скіннер – (1904-1990) представник біхевіоризму. У роботах “Поведінка організмів”, “Про поведінку” і ін. розглядає проблеми управління поведінкою людей. На його думку, важливо враховувати три фактори: по-перше, подію, яка викликав певну реакцію людини; по-друге, саму реакцію (її характер, форми); по-третє, наслідки.
      Жан Піаже (1896-1960) у своїй роботі “Дитяча концепція світу” основний наголос робить на проблемах, пов’язаних з соціалізацією дитини, вважаючи її головним фактором інтелектуального розвитку індивіда.
      Група, як специфічний феномен також приваблює увагу спеціалістів з різних сфер соціальної галузі знань. Ключовими концепціями на початку становлення соціальної роботи як науки були теорії Курта Левіна, Джорджа Хоуманса, Алвіна Бандера. Вони виявили певний вплив на ряд інших сучасних теорій.
      Курт Левін – (1890-1947 ) був одним з перших, хто почав спеціально досліджувати малі групи. Його роботи спирались на експериментальне вивчення внутрішньогрупових відносин, психологічного клімату в групі, ролі лідера-організатора. Він досліджував також механізми і способи розв’язування конфліктів.
      Важливу роль у розвитку соціальної роботи у всьому світі відіграли чотири жінки, що представляють два основних напрями соціальної роботи: психосоціальну або клінічну соціальну роботу (Джозефі Шо Лоуелл, Мері Річмонд) і структурну, або роботу, орієнтовану на соціальне оточення клієнта (Джейн Адамс, Берта Рейнолдс).
      Джозефін Шо_Лоуелл (1843-1905) була членом благодійницької організації в Нью-Йорку. Будучи соціал-дарвіністкою за своїми поглядами, вона вважала, що причини бідності криються у характері самих бідних людей. У зв’язку з цим Лоуелл займалась дослідженням внутрішнього світу убогих. Багато сил вона віддала адміністративній роботі, вивчала становище жінок, брала участь у жіночому русі.
      Мері Річмонд (1861-1928) добилась найбільшого успіху в галузі теоретичних досліджень. Описала суть методу індивідуальної роботи. Її підхід формувався на основі медичних методів, біхевіористичної школи психології, психоаналізу 3. Фрейда.
      Однією з перших книг М. Річмонд в галузі теорії соціальної роботи стала фундаментальна праця “Дружній візит до бідняків: посібник для працюючих в благодійницьких організаціях” (1899). Допомога і підтримка нужденних осмислюються нею як дружня акція одного суб’єкта по відношенню до другого. При цьому вплив спрямований не тільки на того, що потребує, але і на зміну ставлення з боку соціального оточення, як правило, негативного до людей, що терплять скруту.
      У 1917 р. виходить наступна книга М. Річмонд “Соціальні діагнози”, у якій вона описала теоретичні і методологічні основи індивідуальної соціальної роботи. У “Соціальних діагнозах” підсумовується попередній досвід і визначаються основи наукового підходу до індивідуальної роботи.
      Убогість прирівнюється до хвороби, через що до практики індивідуальної роботи адаптуються підходи діагнозу та лікування. В теорію соціальної роботи вводиться термінологія з медичної практики, така як “діагноз”, “лікування”, “клієнт”, але з новим семантичним значенням. Згодом дана модель соціальної роботи буде ідентифікуватись як “медична модель” індивідуальної роботи.
      Процес допомоги складався з наступних основних етапів:
      - отримання інформації;
      - діагноз (дослідження стану соціального відхилення);
      - прогноз;
      - лікування (надання допомоги клієнту).
      У 1920 р. пройшло реформування методу індивідуальної роботи, оскільки практика доповнилась елементами психоаналізу, який розширив уявлення про діагноз і давав можливість науковим методом вивчати не тільки особистість, але і соціальні відхилення, що особливо важливо для соціальних працівників. М.Річмонд на основі підходів психоаналізу визначила нові принципи роботи, якими стали методи опосередкованого і неопосередкованого лікування. Опосередкований метод лікування полягав у тому, що процес допомоги зосереджувався на оточенні клієнта, на зміні середовища його існування. При безпосередньому методі (неопосередкованому) робота з клієнтом проводилась один на один. Основні форми такої роботи: поради, вмовляння, раціональні дискусії.
      З теоретичної діяльності М.Річмонд починає оформлятися певна школа соціальної роботи, що отримала назву діагностичної.
      Джейн Адамс (1860-1935). Скептично ставилась до благодійності. Символізувала “нову сучасну жінку”. Її робота в межах руху “сеттелменту” була високо оцінена, а в 1931 р. вона отримала Нобелівську премію.
      Берта Рейнолдс (1883-1978). Свою соціальну роботу почала у дитячому притулку в Бостоні, де було багато кольорових дітей. Ця практика зміцнила її думку, що соціальний працівник – це свого роду інструмент для соціального контролю. Сама Рейнолдс отримала спеціальну соціальну підготовку. Вона професійно займалась психоаналізом, у своїй діяльності намагалась поєднати теорію і практику.
      Окрім діагностичного підходу у соціальній роботі, започаткованого М. Річмонд, існувала функціональна школа соціальної роботи. Ідеологами даного напряму виступали О. Ранк, Дж. Тафт. В основу функціональної індивідуальної роботи покладені психологічні підходи О.Ранка. Відштовхуючись від вчення Фрейда, він вважав, що кризові стани, що виникають в процесі розвитку особистості, викликані родовими травмами, отриманими при народженні. Тому він вважав, що зустріч індивіда з соціальним працівником є неминучою, незалежно від конкретних соціальних умов. Інші представники цього напряму проявляють значно менший інтерес до дитячих переживань клієнта, акцентуючи увагу на волі і готовності до змін домінантам, які лежать в основі практичної теорії даного підходу. Суттєве місце в діяльності “функціональної школи” займають стосунки, які встановлюються у результаті взаємодії соціального працівника і клієнта і які визначають процес допомоги. Процес стає провідним поняттям навколо нього формується понятійне поле даної школи індивідуальної роботи. Таким чином, функціональна школа в основу своїх теоретичних побудов поставила не діагноз, а процес взаємодії соціального працівника і клієнта. Основне завдання вбачалось у тому, щоб клієнтом була усвідомлена і прийнята допомога. У цьому випадку між соціальним працівником і клієнтом встановлювались інші взаємовідносини: вони ставали партнерами і несли однакову відповідальність за зміну ситуації. Основний напрямок досліджень даної теоретичної думки спеціалісти вбачали у створенні та розвитку технік і методів допомоги клієнту.
      У 1928 р. на Мілфордській конференції соціальних працівників були визначені основні аспекти індивідуальної роботи з клієнтом:
      1. Знання типових відхилень від загальноприйнятих норм соціального життя.
      2. Використання знання норм людського життя і людського спілкування.
      3. Ознайомлення з деталями життя конкретної людини, що виявилась у важкому становищі.
      4. Застосування загальноприйнятих методів виховання і допомоги людям, які потребують соціальної підтримки.
      5. Використання засобів і ресурсів місцевої общини в соціальному лікуванні.
      6. Застосування наукових знань і накопиченого досвіду в поєднанні з вимогами індивідуального підходу.
      7. Розуміння філософських основ, що визначають мету, етику і особливості індивідуального підходу в соціальні роботі.
      Відносно недавно в соціальній роботі була визнана важливість організаційного рівня як самостійного рівня її практики. Розгляд управлінських аспектів як певної спеціалізації в структурі соціальної роботи був пов’язаний з необхідністю підготовки спеціалістів в галузі управління, менеджменту, організації соціальних служб. Певний внесок у вирішення цих проблем зробили М.П.Фоллетт. Р.Мертон, М.Залд, Е.Гофман, Р.Кантер і ін.
      Соціальні працівники, зайняті в сфері соціальної політики, яка має вплив на соціальну роботу, проявляють великий інтерес до питань соціального законодавства, розробки соціальних програм. Особлива роль в розв’язанні цих проблем належить представникам Чикагської школи. У Чикагському університеті з 1900 р. здійснюється підготовка спеціалістів в галузі соціальної роботи і соціології. Дослідники університету поєднують різноманітні концепції, теорії і форми впливу на життя представників груп соціального ризику.
      Дослідженням соціальних змін займався К.Маркс. Марксистська соціологічна теорія спирається на відомі положення про визначальну роль економіки, способу виробництва, економічного базису в соціальному прогресі, в соціальній диференціації суспільства, на матеріалістичне розуміння історії і характеру самоорганізації суспільства. При цьому рушійною силою соціально-історичного розвитку називається боротьба класів, конфлікт між якими через відмінності їх соціально-економічного становища неминучий, поки не будуть взяті під контроль в інтересах трудящих стихійні сили конкуренції та експлуатації, що породжуються приватною власністю на засоби виробництва. Найважливішою метою справедливого реформування суспільства в марксистській соціальній філософії визнається побудова суспільства без експлуатації, де буде досягнута соціальна однорідність, можливість вільного всебічного розвитку кожної людини.
      Таким чином, в кінці XIX- на поч. XX ст. виникла соціальна робота як окрема галузь знань. Саме на кінцеву мету – встановлення соціальнї гармонії у суспільстві – спрямовувались наукові дослідження в цій науці. Вперше було покладено початок професійній соціальній роботі. Розв’язати назрілі у суспільстві проблеми допомоги вразливим категоріям населення могли лише добре підготовлені спеціалісти.