Протест українського народу проти національного, релігійного та соціального гніту вилився в особливе військове, державне, політичне, культурно-історичне та педагогічне явище – козацький рух. Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні зразки благодійних установ та прояви соціальної опіки.
      Українське козацтво виникло у XVI ст. як народність із своїм особливим характером, яка самостійно колонізувала широкі степові простори. У козацькому братстві всі були рівні. Навіть ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільно вбоге товариство стало засновником Запорізької Січі, де переховувався козацький військовий припас, була лицарська школа козацької молоді.
      Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку, основними завданнями якої стали: готувати фізично-загартованих з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу, виховувати у молоді український національний характер та світогляд, формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердними.
      У поселеннях запорожців типовим явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, а з іншого - школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, перестарілими виховувало у дітей доброту, милосердя, співчуття до чужого болю. У життя ж хворих і старих запорожців такі контакти вносили радість.
      На берегах річки Самари в Подністров’ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля Овруча – скрізь по Україні були благодійні установи для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Було таких шпиталів, як свідчать джерела, у Ніжинському полку – 138, у Чернігівському – 118, у Лубенському – 107, у Переяславському – 52, у Полтавському – 42 і т.д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.
      У ставленні до заїжджих і захожих людей запорізькі козаки завжди були дуже гостинні. Суворо дотримувались любові до мандрівників. У Запорожжі будь- хто міг з’явитися в курінь жити, їсти, пити, не висловлюючи вдячності за гостинність. Там ніхто не смів докоряти старій людині, що вона даремно їсть хліб. “Приїжджай туди будь-хто, лежи собі хоч три місяці, - пий і їж все готове. Тільки і справи, що встань і помолись Господу; а коли є гроші, то йди в корчму купувати горілку”,- так висвітлює козацький побут дослідник українського козацтва Д.Яворницький /11, 234/.
      Одинокі козаки жили у бурдюках. Вони ніколи не закривались і тому завжди і для всіх були відкритими. Коли господар бурдюка йшов куди-небудь у степ, то він мало того, що залишав його незакритим, а ще клав на столі продукти для приготування їжі. Хто хотів, той заходив у помешкання. Господар зустрічав гостя , як рідного батька, оскільки поряд не було ні родичів, ні друзів.
      Старі козаки часто йшли в монастир ченцями, де завершували своє життя. Проте більшість козаків помирало там, де жило. Причому, якщо козак вмирав у Січі, то його ховали на особливо відведеному кладовищі. Якщо вмирав у бурдюці чи зимівнику, то поховання знаходилось на схилі глибокої балки, поблизу мальовничого озера або серед степу. Нерідко насипали високі кургани.
      Поступово у суспільну тканину Запорізької Січі проникла соціальна нерівність. Декларована звичаєвим правом теза про рівні можливості усіх членів запорізького товариства у реальному житті виглядала у кращому випадку як утопія. Наприклад, Івану Сірку належали хутори на Слобідській Україні, млини та будинки на Лівобережжі, велика пасіка. Ще більшу кількість земель, майна і табунів худоби зосереджувала в своїх руках козацька старшина в останні десятиріччя існування Січі.
      Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької старшини дозволило їй виконувати благодійницькі функції: будувати величаві церкви, монастирі, шкільні будинки. На Україні утворився особливий стиль, так зване Українське барокко.
      Що стосується становища народних мас, за рахунок яких відбувалось збагачення козацької старшини, то захисником їх прав виступив гетьман Іван Мазепа. Намагаючись втримати старшинські апетити в межах права й законності, Універсалом 1691 р. він суворо забороняв як світським, так і духовним державцям (монастирям) обтяжати селян повинностями, а козаків переводити в посполиті (селяни); ним же було заборонено відбирати в простих козаків землю.
      Отже, саме у діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце у ХV-XVII ст.: особиста благодійність та громадська (державна) при збереженні і заохоченні філантропічної функції церкви.