Під соціальною роботою розуміють цілеспрямовану діяльність людей і організацій, спрямовану на надання допомоги різним категоріям тих, що потребують. Вона відома з часу заснування перших рабовласницьких держав (Ш тис. років до н. е.), однак ще у первісному суспільстві соціальна природа, закладена нашим предкам, проявлялась у співчутті, допомозі нужденним. Завдяки здатності до взаємної підтримки людина ідентифікувалась не тільки як розумна істота, але і як моральна, здатна на індивідуальний вчинок.
      Історично склались дві основні системи соціальної допомоги: «відкрита» і «закрита». Відкрита система - це нерегламентована, хаотична допомога нужденним, в основі якої лежить особисте співчуття і бажання (наприклад, милостиня). Закрита система - це спеціалізовані благодійницькі заклади, діяльність і зміст роботи яких регламентується законом.
      Соціальна робота не обмежується лише досягненням практичних цілей, але й має загальноцивілізаційне значення, а саме: підтримка і забезпечення соціального миру і рівноваги в суспільстві, попередження соціальних конфліктів, нейтралізація дестабілізуючих факторів.
      Перші підходи до теоретичних аспектів соціальної роботи були розроблені Мері Річмонд (США) у книгах “Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих в благодійницьких організаціях» (1899), де вперше були викладені науково обґрунтовані методи соціальної роботи, а також «Соціальний діагноз» (1917), де парадигма «вивчення, діагноз, лікування» обґрунтовується як основна у соціальній роботі. На думку М.Річмонд, хороший соціальний працівник займається не тим, що витягує людей з бідності; він думає, що б зробити для звільнення від бідності.
      До основних видів соціальної допомоги відносять:
      1) постійну опіку (у ставленні до повністю непрацездатних або невиліковно хворих людей);
      2) термінову опіку (переважно у ставленні до дітей сиріт, які, будучи хворими або каліками, здатні у майбутньому стати працездатними ;
      3) тимчасова опіка (у ставленні до тих вразливих категорій , які через збіг обставин виявились за „межею діяльного життя”, - безробітні, переселенці, біженці і т.д.);
      4) трудова допомога (сприяння в отриманні професій, підвищенні кваліфікації);
      5) соціально-психологічна реабілітація і адаптація (допомога в подоланні життєвих проблем і труднощів, стресів і т.д.);
      6) соціокультурна анімація (організація дозвілля).
      Соціальна робота передбачає також практичну організацію соціального виховання, яке є предметом вивчення соціальної педагогіки.
      Як відомо, в другій половині XIX ст. “вчитель німецьких учителів” Адольф Дістервег ввів у науковий обіг термін “соціальна педагогіка” для визначення педагогічної діяльності із знедоленими і безпритульними дітьми з метою профілактики правопорушень неповнолітніх. Традиційно вважається, що започаткував названу науку П. Наторп, який вважав, що вона являє собою галузь знань про виховання людини протягом всього життєвого шляху. Соціальна педагогіка – це наукова дисципліна, що розкриває соціальну функцію загальної педагогіки і досліджує виховний процес у всіх вікових групах. ЇЇ предмет – закономірності впливу соціального середовища на формування особистості. Зокрема, досліджуються вплив сім’ї, неформальних об’єднань, засобів масової інформації, церкви. Соціальна педагогіка ґрунтовно займається „групами ризику”, яку складають люди, що волею випадку чи долі виявились у складних та критичних ситуаціях, – безробітні, бомжі, наркомани, злочинці, хворі і т.д. Вона вивчає також особливості процесів виховання у зрілому та похилому віці, в умовах трансформації людських стосунків під тиском ринкових відносин. У колі її інтересів - і проблеми ділової кар’єри, жіночого виховання, організації дозвілля.
      Виникнувши на рубежі XIX і XX ст. у Німеччині, соціальна педагогіка піддалась цікавій еволюції. Не будучи визнаною світовим педагогічним товариством у Радянському Союзі, вона отримала певний розвиток у 20-ті роки у вигляді розробки ідеї зв’язку школи з життям та соціальним середовищем.
      Інтерес до проблематики, характерної для соціальної педагогіки, знову виник у нас і за кордоном у 50-70-ті роки, що було пов’язано з черговою кризою систем виховання.