Дослідження научання за допомогою електрофізіологічних і нейрофізіологічних методик (насамперед - методик реєстрації нейронної активності) привели до поділу теорій научання на дві групи - інструктивні та селективні (Еделмен, Маунткасл).

Інструктивними називають теорії, які припускають, що зовнішній вплив, стимул є основним чинником, який визначає формування та об´єднання нейронів, які є в основі набутого рефлексу, навички, поведінкового акту тощо. Інструктивні теорії, як правило, реалізують установки концепції «tabula rasa», оскільки нові форми поведінки формуються ззовні, виникають у результаті впливу середовища. Такий погляд на научання характерний, наприклад, для всіх версій біхевіоризму, і як своєрідна еклектична добавка входить до багатьох сучасних психологічних концепцій, предметом розгляду яких є научання, розвиток, формування нових психологічних структур.

Селективні теорії ґрунтуються на припущенні, що в основі мозкового забезпечення навичок, умінь, знань, що формуються в процесі научання, є активність нейронів, відібраних з безлічі клітин за їхніми характеристиками, визначеними епігенетично в процесі онтогенезу. Події в навколишньому середовищі не формують цих властивостей, а сприяють доборові нейронів, які можуть забезпечити нову для суб´єкта форму поведінки, і таким чином впливають на можливості подальшої селекції. Запровадження селекційних принципів дає змогу уникати деяких труднощів, які складно перебороти, перебуваючи на позиціях інструктивних теорій. Суть деяких з цих труднощів, на думку Дж. Еделмена, така: (1) щоб сформувалася інструкція, необхідно створити певну нову структуру, яка раніше не існувала на молекулярному або клітинному рівні головного мозку; (2) необхідна наявність спеціального механізму, здатного розрізняти нові й старі елементи структур. Селективна концепція научання сформована в межах сучасної еволюційної теорії (селектогенезу, що його розглянув Воронцов), молекулярної біології, біохімії, імунології, нейрофізіології, однак, як найбільш сучасна система поглядів на розвиток, здобуває метадисциплінарний статус, і, зрозуміло, має вирішальне значення для розв´язання власне психологічних проблем розвитку, научання, формування психологічних структур в індивідуального і колективного суб´єкта.

Важливо, що селективні теорії научання переборюють тупикові уявлення і преформізму, і концепції «tabula rasa» навіть у їхніх сучасних адаптованих формах, а також їхніх еклектичних змішаних форм. Прикладом послідовно селективних уявлень про научання може бути системно-еволюційний підхід (Александров, Горкін, Швирков). Варто звернути увагу на те, що в межах цієї концепції процеси і научання, і розвитку розглядають як єдиний процес генезу функціональних систем, системогенезу (Анохін).

Уявлення про селективну суть процесів научання і розвитку сформовано в нейрофізіологічних і психофізіологічних дослідженнях (реєстрація нейронної активності), але, з огляду на спільність усіх видів научання, застосовні вони до будь-яких суб´єктів, які навчаються, - до тварин, людей (наприклад, до опису процесу формування структури індивідуального знання під час формування компетенції (Александров, Максимова)) і, очевидно, до груп і колективів.

Класичні концепції навчання. Научання з позицій навчання про умовні рефлекси. З погляду вчення І.П. Павлова, в основі научання - утворення умовних рефлексів, або тимчасових зв´язків між нервовими структурами, які залежать від реалізації різних складових поведінки. У результаті одного або декількох пред´явлень послідовності індиферентного подразника (умовного стимулу) і наступного безумовного стимулу, який викликає безумовну реакцію, тобто вроджену, яка не потребує спеціального формування, індиферентний подразник починає сам викликати умовну реакцію, чого до введення нових умов він не здійснював. Якщо це сполучення перестає повторюватися, реакція згасає. Якщо умовний стимул пред´являють після безумовного, тобто порядок стимулів інвертують, умовний зв´язок не виробляється. Незворотність умовного зв´язку в часі розглядали як вказівку на те, що в основі цього феномену - процес породження нового, і зв´язок між умовним і безумовним сигналами розглядали як каузальний. Отже, у процесі встановлення тимчасового зв´язку, тобто під час обумовлювання, безумовний стимул постає в ролі підкріплення, індиферентний подразник здобуває сигнальне значення, а вироблений рефлекс сприяє адаптації організму до мінливих умов середовища. Варіації умовного зв´язку (згасання, генералізація, диференціація, залучення додаткових умов її реалізації тощо), відповідно до умовно-рефлекторної теорії, забезпечуються процесами збудження, гальмування та їхнім співвідношенням.

У межах умовно-рефлекторної концепції стимулові надають значення причини розгортання акту. Научання з цього погляду - процес, у якому повторюваний у певних умовах стимул формує новий акт поведінки. Ці риси вказують на те, що умовно-рефлекторна концепція - яскравий приклад інструктивної теорії научання.

Біхевіоризм. Закономірності навчання. Уперше закономірності научання, встановлені емпіричними методами, сформульовано в межах біхевіористської парадигми. їх зафіксовано в історії психології під назвою «закони научання», але фактично це емпіричні узагальнення, а іноді й постулати. Сформулював їх здебільшого Е. Торндайк, а потім модифікували чи доповнили К. Халл, Е. Толмен і Е. Газрі. Базуючись на значному емпіричному матеріалі, отриманому під час дослідів за участю людей і тварин, вони в неявній формі враховували також результати досліджень, проведених у школі І.П. Павлова. Саме тому виокремлені закономірності описують фактори, які є важливими для різних форм научання, і, незважаючи на критику, що не припиняється, їх враховують дотепер.

Варто звернути увагу на те, що всі наведені далі «закони научання» описують феноменологію научання, а не власне процеси формування нового досвіду, не враховують властивостей і будови сформованих у процесі научання структур. Ці особливості пропонують самі основи біхевіоризму: предмет вивчення - поведінка, яка має зовнішні характеристики, які виявляються як «сукупність реакцій, моторних або залозових, чим організм відповідає на вплив тієї або іншої ситуації». Тут внутрішні психологічні структури визнають або неіснуючими, або недоступними для вивчення.

Розуміння стимулу як фактора, який не лише ініціює акт поведінки, а й породжує нові акти - одна з найважливіших рис усіх парадигм, що реалізують дослідницьку програму біхевіоризму. Усі ці теорії научання - інструктивні, вони основані на концепції tabula rasa. Ці риси яскраво виявляються і в розглянутих далі «законах научання», і в процедурах дослідження, розроблених у межах біхевіористських парадигм.