У відповідних законодавчих і нормативних актах, як уже зазначалося, передбачаються повноваження органів державної виконавчої влади щодо видання ними юридичних актів. Так, перелік основних питань, що вирішує Кабінет Міністрів України, визначено безпосередньо Конституцією (статті 113—117).

Однією з основних функцій Кабінету Міністрів України, закріплених у Конституції, є розробка і здійснення загальнодержавних прогнозів та програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України. Він організовує підготовку прогнозів на середньо- та короткостроковий періоди, розробляє і здійснює Державну програму економічного і соціального розвитку України на наступний рік, організовує підготовку прогнозів і програм розвитку окремих галузей економіки.

Повноваження міністерств визначене указом Президента України від 12 березня 1996 року, яким затверджено Загальне положення про Міністерство та інший центральний орган державної виконавчої влади України. Це положення регламентує завдання, функції, права і обов´язки Міністерства як центрального органу державної виконавчої влади, підпорядкованого Кабінету Міністрів.

Одним з таких органів є й Міністерство аграрної політики України. Воно проводить державну політику у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції; розробляє і запроваджує механізми її реалізації; розробляє та організовує реалізацію державних комплексних і цільових програм (концепцій) розвитку агропромислового комплексу; сприяє спеціалізації та концентрації, горизонтальній і вертикальній інтеграції агропромислового виробництва; бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, державного бюджету; організовує і забезпечує проведення аграрної реформи; сприяє поширенню досягнень науково-технічного прогресу та структурній перебудові в цій сфері економіки; бере участь у формуванні заходів щодо забезпечення економічної стабільності держави; забезпечує здійснення державного контролю за якістю вироблюваної сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій.

Міністерство у своїй діяльності спирається на місцеві органи влади, зокрема управління сільського господарства і продовольства, які є структурними підрозділами обласних адміністрацій і підзвітними та підконтрольними голові відповідної адміністрації і Міністерству аграрної політики.

Повноваження й перелік питань, віднесених до відання місцевих органів управління сільського господарства, передбачаються у відповідних положеннях, які розробляються на основі Типових положень, затверджених Кабінетом Міністрів.

Основними завданнями управління сільського господарства і продовольства є участь у формуванні та реалізації державної аграрної політики, розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; розроблення та здійснення заходів державної підтримки і захисту вітчизняних товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва і розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створення сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискорення розвитку реформованих господарств; організація роботи з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, наукового і кадрового забезпечення сільськогосподарського виробництва, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці та техніки безпеки.

Відповідно до покладених на нього завдань обласне управління здійснює керівництво і контролює діяльність управлінь (відділів) сільського господарства і продовольства районних держадміністрацій; готує пропозиції до проектів програм економічного і соціального розвитку відповідної території та місцевого бюджету; узагальнює практику реформування сільського господарства, вносить пропозиції з цих питань Міністерству аграрної політики; аналізує стан цінової політики і подає Міністерству агрополітики пропозиції щодо забезпечення цінового паритету на сільськогосподарську продукцію та роботи і послуги підприємств інших галузей економіки; готує пропозиції щодо здійснення економічної реформи і подає їх на розгляд керівництва держадміністрації, аналізує тенденції розвитку галузей агропромислового виробництва, подає пропозиції Міністерству агрополітики з питань прогнозування розвитку агропромислового виробництва та ін.

Як уже зазначалося, держава і в умовах ринкової економіки не може стояти осторонь виробничих процесів, в тому числі, і в першу чергу, в аграрній сфері. Вона здійснює ліцензування певних видів господарської діяльності. Ті ж види господарювання, що не підлягають ліцензуванню, теж не залишаються без контролю з боку державних та інших органів. Державні органи здійснюють нагляд за дотриманням стандартів, норм, правил, пов´язаних з якістю продукції, передусім сільськогосподарської, продукції тваринництва і рослинництва, продовольства, в тому числі продукції, що пройшла сертифікацію на відповідність діючим в Україні стандартам, нормам і правилам.

Правові та організаційні засади стандартизації в Україні визначає Закон від 17 травня 2001 року «Про стандартизацію». Він регулює відносини, пов´язані зі стандартизацією та застосуванням її результатів, і поширюється на суб´єктів господарювання незалежно від форм власності та видів діяльності, органи державної влади, а також на відповідні громадські організації.

Відповідно до цього закону стандартизацію мають здійснювати центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері стандартизації, організовує, координує і проводить діяльність щодо розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни, розповсюдження національних стандартів, і може виконувати інші функції та повноваження згідно із законами України; Рада стандартизації, що затверджується Кабінетом Міністрів як колегіальний консультативно-дорадчий орган при ньому і формується на паритетних засадах із представників органів виконавчої влади, центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації, суб´єктів господарювання, Національної академії наук України, галузевих академій наук та відповідних громадських організацій (її основною функцією є вивчення, аналіз та розроблення пропозицій щодо вдосконалення діяльності у сфері стандартизації); технічні комітети стандартизації, які створюються центральним органом виконавчої влади для виконання функцій з розроблення, розгляду та погодження міжнародних (регіональних) та національних стандартів. Вони формуються з урахуванням принципу представництва всіх заінтересованих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, суб´єктів господарювання та їх об´єднань, науково-технічних та інженерних товариств (спілок), товариств (спілок) споживачів, відповідних громадських організацій, провідних науковців і фахівців.

Крім того, центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, суб´єкти господарювання та їх об´єднання, відповідні громадські організації мають право у відповідних сферах діяльності та в межах повноважень, установлених законом, з урахуванням своїх господарських та професійних інтересів організовувати і виконувати роботи із стандартизації.

Стандартизація визначається законом як діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар´єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. Відповідно — стандарт — це документ, що встановлює правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з зазначеною вище метою, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу.

Залежно від рівня суб´єкта стандартизації, який приймає чи схвалює стандарти, розрізняють національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного застосування; стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб´єктами, що займаються стандартизацією.

Стандарти застосовуються на добровільних засадах, якщо інше не встановлено законодавством. Зокрема, обов´язковими вони стають для всіх суб´єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти; а також для виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.

Міжнародні (регіональні) стандарти та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані в установленому порядку шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.

Таким чином, діяльність державної системи стандартизації спрямована на забезпечення реалізації єдиної технічної політики в цій сфері; захисту інтересів споживачів і держави з питань безпеки продукції (процесів, робіт і послуг) для життя, здоров´я та майна громадян; охорони навколишнього середовища; якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і народного господарства тощо.

Державні органи, що контролюють окремі сторони діяльності суб´єктів господарювання, повинні здійснювати повноваження в межах своєї компетенції. Підприємства вправі не виконувати вимоги цих органів, якщо вони виходять за межі їх повноважень. Вони мають право на одержання інформації про наслідки інспектування та перевірок. Дії посадових осіб, які здійснюють інспектування та перевірку, можуть бути оскаржені власником (а для державного — керівником) підприємства в порядку, передбаченому законодавством України. Посадові особи органів і організацій, які проводять перевірку діяльності підприємства, несуть відповідальність за розголошення його комерційної таємниці, тобто відомостей, пов´язаних із виробництвом, технологічною інформацією, управлінням фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не становлять державної таємниці, але розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.

Склад і обсяг відомостей, що є комерційною таємницею, порядок їх захисту визначається керівником підприємства. Відомості, які не можуть бути віднесені до комерційної таємниці, визначаються Кабінетом Міністрів України.