Розглядаючи економічну модель "нових індустріальних країн" і особливості її успішного розвитку до останнього часу, переважно відзначають зовнішні та внутрішні причини, що зумовили цей успішний розвиток. Цілий ряд зазначених причин або факторів розвитку є спільним для усіх НІК. Однак є й певні особливості економічної моделі зростання, притаманні лише економікам країн Південно-Східної Азії. Специфічні риси виділяють і в латиноамериканській моделі зростання.

Спочатку згадаємо спільні для всієї групи НІК зовнішні чинники їх економічного зростання, що забезпечили виділення "нових індустріальних країн" зі всього світу, що розвивається. По-перше, це те, що через певні причини деякі "нові індустріальні країни" опинилися у сфері особливих політичних та економічних інтересів промислово розвинених країн. Так, сфера політичних інтересів США охоплювала Тайвань і Південну Корею як країни, що протистоять "комуністичному впливу" країн Східної Азії. Цим державам була надана величезна економічна допомога та військова підтримка. Наприклад, Тайвань отримав допомогу в розмірі 1,5 млрд. дол. США. У період з 1950 по 1965 pp. допомога США становила 34 % сукупних інвестицій у Тайвані, зокрема 74 % в інфраструктуру, 59 % у сільське господарство, 13 % у промисловість. Це значною мірою дало стартовий поштовх для розвитку країни.

Південноазіатські країни були сферою особливих інтересів японських ТНК, які створювали тут свої численні філії, спираючись на дешеву, працелюбну та дисципліновану робочу силу зі схожим на японський менталітетом та близьке розташування країн регіону.

Особливе значення для США має те, що Мексика є їхнім найближчим сусідом. Нестабільне становище країни може негативно відобразитися на ситуації в США. Окрім того, весь латиноамериканський регіон є потужним ринком збуту продукції американських ТНК та сферою вкладення їхніх інвестицій.

Другим значним фактором активізації економічних зв´язків НІК та промислово розвинених країн була структурна перебудова, що відбувалася у 50—60-ті роки в економіці ПРК, насамперед формування там потужних транснаціональних корпорацій та посилення зарубіжної експансії останніх. У результаті в першій половині 80-х років прямі інвестиції в економіку "нових індустріальних країн" досягли 42 % прямих капіталовкладень у країни, що розвиваються. Серед промислово розвинутих країн найбільшим інвестором підприємницького капіталу в НІК є США. Обсяг їх прямих інвестицій становить 10 % від загального обсягу таких інвестицій за кордоном. На другому місці за обсягом прямих інвестицій у "нові індустріальні країни" знаходиться Японія.

Японські інвестиції сприяли індустріалізації НІК Азії і зростанню конкурентоспроможності їхнього експорту. Суттєву роль вони відіграли у перетворенні "нових індустріальних країн" у значних експортерів продукції обробної промисловості. Тільки за 1982-1985 pp. ці інвестиції зросли на Тайвані у 2 рази, у Гонконзі — на 61 %. За цей час за участю японського капіталу була сформована велика промислова база, що дала змогу цим країнам стати експортерами високоякісних готових виробів. У Південній Кореї, де японські інвестиції на початок 80-х років становили більше ніж половину обсягу іноземних прямих інвестицій, за минулі роки був створений комплекс з виробництва верстатів, електротехнічного обладнання, морських суден тощо.

Для "нових індустріальних країн" Азії було характерне те, що підприємницький капітал спрямовувався переважно в обробну промисловість і сировинні галузі. У латиноамериканських НІК він вкладався у торгівлю, сферу послуг, обробну промисловість. Широка експансія закордонного приватного капіталу призвела до того, що у "нових індустріальних країнах" фактично немає жодної галузі економіки, де не було б іноземного капіталу.

Зазначені зовнішні фактори економічного зростання НІК відіграли важливу роль у формуванні їх високоефективних економік, але не менше значення тут мали внутрішні причини, що зумовили особливу привабливість "нових індустріальних країн" для ПРК. Спільною для усіх НІК внутрішньою причиною було те, що майже у всіх "нових індустріальних країнах" склалися автократичні або близькі до таких політичні режими, лояльні до промислово розвинених країн. Тут була забезпечена політична стабільність. Демократичні та політичні перетворення були спрямовані на користь капіталістичних економічних реформ. Іноземним інвесторам всередині НІК гарантувався високий ступінь безпеки для їхніх інвестицій.

До того ж усі "нові індустріальні країни" мали велику армію дешевої робочої сили. А в азіатських країнах робітникам властиві працелюбність, старанність, дисциплінованість. Цей чинник давав змогу транснаціональним компаніям зі США і Японії забезпечувати зниження витрат виробництва, перенесеного на територію цих країн. Латиноамериканські НІК, на додаток до людських ресурсів, мають добру сировинну базу та достатньо місткі внутрішні ринки.

Основним фактором економічних успіхів "нових індустріальних країн" стала вибрана ними модель розвитку, яка найзагальніше визначається як політика зовнішньої орієнтації. Така модель передбачає проходження трьох етапів економічного розвитку: 1-й етап — переважний розвиток імпортозаміщувальних галузей; 2-й етап — створення експортного потенціалу та базових галузей; 3-й етап — орієнтація на розвиток наукових галузей.

Перший етап (50—60-ті роки) ставив основним завданням розвиток у країнах галузей промисловості, призначених замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів з-за кордону. Це забезпечувало економію валютних коштів і насичення внутрішніх ринків "нових індустріальних країн" основними споживчими товарами.

Цей етап загалом був однаковим для усіх НІК за своїми якісними характеристиками та результатами, хоча латиноамериканські НІК проходили цей етап довше через більшу місткість своїх внутрішніх ринків.

Другий етап індустріалізації НІК (кін. 60-х — кін. 70-х років) збігся зі структурною перебудовою у промислово розвинених країнах, змінами у міжнародному поділі праці й зміною ролі, яка у цьому процесі відводилася країнам, що розвиваються.

Політика експортної орієнтації, що ставила за мету створення галузей виробництва продукції на експорт, мала принципові відмінності у азіатських і латиноамериканських "нових індустріальних країнах".

НІК Південно-Східної Азії створювалися переважно трудомісткі підприємства з випуску продукції масового споживання.

Латиноамериканські НІК основний акцент зробили на розвитку високотехнологічних капіталомістких галузей, переважно в обробній та видобувній промисловості.

Досвід і практика довели, що модель азіатських "нових індустріальних країн" була ефективнішою у плані стимулювання економічного зростання, і вона більше відповідала вимогам та інтересам ТНК. Саме протягом другого етапу тут були переважно створені галузі, що й сьогодні визначають їхню спеціалізацію у світовому господарстві, яка передбачає закріплення за ними функцій виробників продукції масового попиту для задоволення, зокрема, й потреб ринків промислово розвинених країн. Сьогодні ці галузі стали складнішими (йдеться про виробництво відеомагнітофонів, компактдискових програвачів, персональних комп´ютерів, легкових автомобілів тощо).

"Нові індустріальні країни" Азії, розвиваючи працемісткі експортоорієнтовані виробництва у міру нагромадження досвіду та капіталів перейшли до капіталомістких галузей, а поступово й до розвитку наукомістких галузей і створення власної науково-дослідної бази (3-й етап індустріалізації, що розпочався тут наприкінці 70-х — початку 80-х років.). Цей період характеризується відчутним збільшенням державних і приватних асигнувань на розвиток НДДКР. У деяких "нових індустріальних країнах" Південно-Східної Азії, зокрема Гонконзі та Сінгапурі, а також у Китаї утворюються науково-технічні парки — спеціальні зони, в яких створені пільгові умови для іноземних і місцевих фірм, що розробляють і випускають наукомістку продукцію, зокрема на експорт.

У цей період тут найдинамічніше розвиваються електронна і електротехнічна промисловість, металооброблення, автомобілебудування, хімічна промисловість, суднобудування, авіаційна і навіть аерокосмічна промисловість. Економіки поступово переорієнтовуються з виробництва товарів масового попиту на високотехнологічні товари та їх компоненти промислового призначення.

Латиноамериканські "нові індустріальні" країни на другому етапі індустріалізації фактично не змогли забезпечити випереджувальне зростання експорту. У результаті темпи економічного зростання виявилися недостатніми для вирішення внутрішньоекономічних проблем. Для багатьох економік Латинської Америки 80-ті роки стали "загубленим десятиліттям". Після стрімкого зростання на першому етапі індустріалізації ці країни багато заборгували до початку 80-х років Свою увагу уряди цих країн перенесли на внутрішньоорієнтовану економічну політику, розвиваючи свою промисловість для задоволення внутрішнього попиту з використанням високих торговельних бар´єрів. Це негативно вплинуло на конкурентоспроможність продукції латиноамериканських НІК і зменшило у результаті їхні можливості щодо обслуговування свого величезного зовнішнього боргу, більша частина якого "проїдалася", а не йшла на виробничі інвестиції. Ситуацію погіршили високі відсоткові ставки долара, що ще більше підвищили вимоги з обслуговування боргу цих країн, глибока рецесія того часу в США, яка спричинила зниження попиту на експорт латиноамериканських країн і відповідно зниження цін на нього. У результаті платежі з обслуговування зовнішнього боргу НІК латиноамериканського регіону різко зросли відносно експортних надходжень. За такої політики технологічне відставання країн поглиблювалося, оскільки сюди імпортується не найпередовіша техніка та технологія з промислово розвинених держав.

До початку 90-х років спільними зусиллями під керівництвом США та інших розвинених країн-кредиторів, а також МВФ і Світового банку багато латиноамериканських країн реформували свою економіку і реструктуризували свої борги, тому криза була подолана.

Багато з НІК латиноамериканського регіону відновили зростання у 90-х роках їхні уряди тепер менше втручаються у економічні процеси і проводять більш зовнішньоорієнтовану політику. Найбільшого успіху досягла Чилі, відкрита, лібералізована економіка якої зростала в середньому більше ніж на 6 % щорічно з 1983 р. Одночасно третина найбіднішої частини населення підвищила рівень своїх доходів до показника середнього.

Інші економіки регіону також зростають. З 1993 р. реальне зростання у Бразилії становило 4 % на рік. Бразилія також подолала надзвичайну інфляцію. Ще більш відчутне відродження економіки Аргентини, яка зростала на 1 % щорічно протягом 80-х років.

Повніший аналіз ситуації у "нових індустріальних країнах" Південно-Східної Азії вимагає зосередження уваги ще на деяких факторах економічного зростання, специфічних для регіону, та на тій ситуації, що склалася тут наприкінці 90-х років.

Довготривалий успіх економічного зростання азіатських НІК дав змогу виділити важливі складові раціональної стратегії розвитку цих країн. Серед них, окрім вже зазначеної експортоорієнтованої політики, обмежена роль уряду, увага до людського та фізичного капіталу. Ще одним фактором цієї стратегії стало розуміння того, що розвиток не повинен супроводжуватися значними відмінностями у доходах населення.

Розвиток людського капіталу зробив вирішальний внесок в економічний успіх Азії. Економіки регіону інвестували кошти у загальну початкову та середню освіту, одночасно розвиваючи свій науковий та інженерний потенціал. У результаті місцева робоча сила пристосована до роботи з щораз складнішими виробничими процесами, що й дало змогу цим країнам рухатися до складніших сучасних технологій. Особливо важливим аспектом їхньої освітньої стратегії стала увага до освіти жінок поряд з освітою чоловіків.

Інвестиції у фізичний капітал також зробили значний внесок в економічний розвиток "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії. Найпозитивнішим моментом є те, що ці інвестиції були здебільшого внутрішніми за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень. Деякі зі східноазіатських економік мали норму сукупних заощаджень, більшу за 30 % ВВП. У Китаї, наприклад, сьогодні цей показник становить 33 % і є одним із найвищих у світі.

Роль уряду в багатьох східноазіатських економіках зводилася до доповнення ринку та забезпечення ефективності його функціонування. Тобто загалом вона була обмеженою, більшою мірою у Гонконзі й на Тайвані, меншою — у Південній Кореї та Сінгапурі. Саме за допомогою урядів встановлені тут торговельні режими були зовнішньоорієнтованими, завдяки чому країни досягли позитивних сальдо платіжних балансів. Уряди також контролювали підтримання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. Загалом урядові видатки азіатських "тигрів" становили 15 % ВНП.

Досвід зростання "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії продемонстрував на практиці прямий зв´язок між зростанням і рівністю у доходах. Традиційні теорії стверджували, що нерівність потрібна для стимулювання економічного зростання, бо останнє вимагає заощаджень, а багаті заощаджують більше, ніж бідні. У таких теоріях також доводилося, що нерівність збільшується на ранніх стадіях зростання, коли розрив у доходах з´являється між робітниками у новому промисловому секторі й тими, хто залишився у традиційному аграрному. І зрештою, бідні повинні виграти від національного зростання.

Заперечуючи зазначені теорії, кілька східноазіатських країн (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань) досягли успіху в прискореному зростанні, не лише зберігаючи справедливіший розподіл доходів, ніж багато інших країн, а й фактично зменшуючи нерівність. Рівномірніший розподіл доходів у суспільстві сприяв прискореному економічному зростанню через кілька каналів. Наприклад, він стимулював розвиток людського капіталу, тому що більше мешканців мали можливість платити за освіту своїх дітей. Земельна реформа на Тайвані та деяких інших країнах після Другої світової війни, з одного боку, сприяла рівності серед населення, з іншого — посилила мотивації селян, стимулюючи зростання.

Усі зазначені вище чинники та причини привели до того, що група азіатських "нових індустріальних країн" досягла рівня, коли в економіках країн спостерігаються явища, властиві зрілішим стадіям розвитку — індустріальній та постіндустріальній. Зокрема, це стосується характеру структури ВВП НІК азіатського регіону. З 1970 по 1985 pp. частка сільського господарства тут впала з 14,8 % до 10,7 %. Питома вага промислового виробництва за цей же час зросла з 27,9 % до 29,9 %, зокрема обробної промисловості — з 24,1 % до 26,4 %. Останній показник був вищим за аналогічні у п´яти ПРК: США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції (25,0 % у середньому).

У деяких з найрозвиненіших "нових індустріальних країн" з´явилася тенденція до зменшення у структурі ВВП питомої ваги промисловості на користь збільшення частки сфери послуг, торгівлі й кредитно-фінансової діяльності.

І ще одна закономірність розвитку — показник зрілості економіки НІК — це те, що у найрозвиненіших з них виникли ТНК, які за масштабами своїх операцій не поступаються транснаціональним компаніям з промислово розвинених країн. 5 ТНК з "нових індустріальних країн" входять у групу перших 68 ("ДЕУ" у цьому списку — 23-тя). А усього 33 ТНК з країн, що розвиваються, переважно з НІК, досягли обсягу продажу більше ніж 1 млрд. дол. США.

Отож, результати економічного зростання "нових індустріальних країн" вражають, особливо якщо врахувати термін, протягом якого вони досягнуті. Але саме це бурхливе зростання азіатських НІК спричинило у 1997 р. виникнення кризових явищ, передовсім у фінансово-кредитній сфері. Зазначена криза почалася в Індонезії, де вона проходила найважче. Пізніше вона продовжилася у Таїланді, Малайзії, Південній Кореї та трохи меншою мірою у Тайвані й Гонконзі. У другій половині 1998 р. це явище в економічній літературі отримало назву "обвал фінансових ринків Азії". Криза зачепила не лише фінансову сферу. За перші 7 місяців 1998 р. обсяг промислового виробництва у Таїланді впав на 21 %, у Малайзії за 1-й квартал 1998 р. цей показник зменшився на 2 % порівняно з аналогічним періодом у 1997 р. В Індонезії падіння ВВП за перший квартал 1998 р. становило 8 %, національна валюта країни — рупія втратила до цього часу 80 % своєї вартості стосовно долара, в кінці року інфляція становила 85 %. У країні спостерігається значне зниження реальних доходів. Кількість населення, що є бідним (у місті це люди з доходами менш ніж 15 дол. США у місяць на людину, у селі — менше за 12 дол. на людину), зросла з 11 % від загальної кількості, як це було до кризи, до майже 50 %.

Механізм, який пояснює причини виникнення кризи загалом з незначними відхиленнями по країнах, описує така схема: значне економічне зростання економік Південно-Східної Азії супроводжувалося ще значнішим збільшенням позик. Найбільші позики брали місцеві ТНК, багато з яких були об´єднаннями конгломеративного типу, що вкладали кошти не завжди у високорентабельне виробництво і нерідко мали певні проблеми з їх керованістю. У Південній Кореї з 30 найбільших компаній 7 стали банкрутами менше ніж за один рік кризи. Наприклад, сума боргів індонезійських компаній у 1998 р. дорівнювала 80 млрд. дол. США. А південнокорейські транснаціональні конгломерати, так звані "чеболь", повинні були повернути банкам у 1998 р. 68 млрд. дол. З часом з´ясувалося, що немала частина набраних позик не має гарантій повернення. У Південній Кореї розмір кредитів, що не можуть бути повернені, становить від 10 до 25 % всього портфеля позик банків країни. Обсяг незабезпечених кредитів виявився настільки значним, що став небезпечним для фінансового стану багатьох навіть потужних банків і економіки загалом. Уряди країн прагнули підтримати фінансову стабільність, вливаючи кошти у національні банківські системи. Однак цей захід не може тривати нескінченно довго за умов обмеженості коштів. Тому практично у всіх "нових індустріальних країнах" регіону було оголошено про девальвацію національних валют. Це, своєю чергою, спричинило відплив коштів з фінансових ринків країн. Так у 1998 р. чисте вилучення коштів міжнародними банками становило суму 95 млрд. дол. США. Закордонні інвестори почали активно продавати місцеві цінні папери, що ще більше погіршило фінансовий стан зазначених держав. Після початку масового відпливу капіталу на ринках азіатських нових індустріальних країн почалася криза неліквідності, обвал валютних курсів, падіння банків (банки цих ринків не могли функціонувати без кредитування зарубіжними колегами), а процентні ставки досягли астрономічних значень. Таке поєднання обумовило значну рецесію ряду ринків цього регіону. Проблеми кожної окремої економіки вели до зменшення обсягів експорту в сусідні країни, що, в свою чергу, поглиблювало кризу.

Криза фінансової системи південноазіатських країн збіглася у часі зі вступом світової економіки у період дефляції. Сьогодні на світових ринках спостерігається падіння оптових цін, що зменшує доходи від експорту, а отже, додатково ускладнює змогу для азіатських ТНК повертати борги. Наприклад, у Південній Кореї у 1997 р. відзначалося економічне зростання економіки на 6 % і збільшення експорту на 8 %. Але для отримання грошової суми, потрібної для повернення боргів, темпи зростання економіки мали б дорівнювати 12 %, а обсяг збільшення експорту — 20 %.

Загальну економічну ситуацію в Азії відчутно погіршує криза японської економіки, нестабільність китайського юаня.

Для вирішення складних соціально-економічних проблем країни регіону використали кредити МВФ. Їхні обсяги вражають. Індонезія має отримати 23 млрд. дол. США, Таїланд — 17 млрд. дол.; Південній Кореї надано кредит на суму 50 млрд. дол. МВФ, своєю чергою, висуває вимоги щодо подальшого реформування економік країн. Йдеться про більшу лібералізацію фінансової системи країн, реформування конгломеративних ТНК у компанії з більш вираженою спеціалізацією, проведення більш незалежної від уряду політики центральними банками азіатських НІК, підвищення конкурентоспроможності їхньої продукції.

Аналіз причин і наслідків фінансової кризи в Азії дав змогу економістам сформулювати цілий ряд висновків, або уроків цієї кризи, актуальних для усіх ринків, що розвиваються. Головні з цих уроків такі:

1. Значну небезпеку представляє так званий "кумівський капіталізм", "капіталізм для своїх", для обмеженого кола компаній і банків. Ситуація, за якої не ринок, а урядові структури вирішують долю банків (підтримувати їх чи ні), а банки, своєю чергою, долю компаній, різко підвищує негативний вплив прихованих факторів ризику, спричиняє високу імовірність краху банків. Погано керовані, політизовані банки надають погані кредити. Загальним правилом економічного життя має бути відкритість фінансових ринків, конкуренція, а не олігополія. Потрібні абсолютно продумані, зрозумілі правила щодо банківського регулювання та банківської звітності, має реально працювати закон про банкрутства банків, необхідна достатня інформованість про стан фінансово-кредитної системи. Очевидно, виходу з кризи не може сприяти те, що короткотермінова заборгованість Південної Кореї реально виявилась більшою, ніж про це оголошував уряд. Таїланд весь час тримав у таємниці свої валютні резерви. Якщо узагальнити цей аналіз, то його можна доповнити інформацією про інші ринки, що розвиваються. Так, у Чехії прострочені кредити становлять 30 % від загальної суми усіх банківських кредитів, цей показник тут навіть вищий за аналогічний в Азії. Але уряд продовжує фінансування збиткових банків. Румунія має абсолютно застарілі методи банківської звітності, які не дають змоги оцінити реальну вартість компаній у країні.

2. Фінансовий стан економіки потребує глибокого вивчення та аналізу. Практика країн Південно-Східної Азії й особливо Японії доводить, що слабкі банки можуть завдати непоправної шкоди економікам навіть високорозвинених країн.

3. Ще один урок азіатської кризи полягає у тому, що дуже небезпечним є різке збільшення кредитів, що переважно спричиняє суттєве зростання імпорту, а це може викликати погіршення платіжного балансу країни. Наслідком усього цього може стати відплив іноземних інвестицій з країни і, зрештою, погіршення її загального фінансового стану.

До того ж позичальники на новостворених ринках (переважно банки та нефінансові корпорації) часто використовували короткотермінові кредити для довготермінових інвестицій (навіть у проекти нерухомості з терміном введення в експлуатацію 30 років). Тому, коли короткотермінові кредити вилучалися, позичальники не могли покривати вилучені короткотермінові капітали за рахунок власних ліквідних активів (втрачали свою ліквідність) навіть за умови достатньої надійності довготермінових інвестицій.

4. Центральна влада будь-якої країни, її лідери повинні точно інформувати світ і власний народ про реальний стан економіки та ті заходи, які збирається вживати уряд з того чи іншого приводу.

Приховування інформації сприяє поширенню всіляких чуток, що призводить до втрати довіри до уряду і країни в цілому.

5. Уряд повинен підтримувати власні видатки на можливо мінімальному рівні. Цей принцип переважно був реалізований у країнах Південно-Східної Азії, але він залишається дуже актуальним для центральноєвропейських ринків, що розвиваються, наприклад, навіть у високореформованій економіці Угорщини урядові видатки становлять 47 % обсягу ВВП країни.

Важливою є також умова щоб уряди, регулюючи економіку, не завдавали їй шкоди різноманітними субсидіями, пільгами тощо. Активна імпортозаміщувальна політика "нових індустріальних країн", зокрема азіатських, призвела до введення ними багатьох торговельних бар´єрів. Це певною мірою зробило ринки цих країн закритими для іноземних товарів. До того ж, така політика завжди містить ризик загальмування темпів економічного зростання.

6. Останній урок азіатської кризи — за умов глобалізації економіки інвестори дуже уважно спостерігають за ситуацією на ринках, що виникають, і у країнах, куди вони могли б вкладати кошти. Але серед них сьогодні немає легковірних. Потенційні капіталовкладники аналізують існуючі чинники ризику, можливість появи нових.

Глобалізація економіки тільки тоді забезпечує перевагу вигод над витратами для усіх суб´єктів світового господарства, коли останні на підставі аналізу факторів ризику реформують власні економіки швидше й ліпше, хоча навіть і це не гарантує жодній з країн захисту від економічних потрясінь.