Найміцнішим елементом міжнародних договорів як і до цього залишається папір.

Пітер Устінов,

англійський письменник

ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ СЕРЕД дипломатичних документів займають документи договір­ного характеру. Саме у них встановлюються взаємні пра­вила і обов´язки партнерів по зовнішньополітичних зв´язках у політичній, економічній, науково-технічній, культурній та гумані­тарній галузях.

«Договори були відомі в прак­тиці держав задовго до появи міжнародного права,— пише відо­мий юрист-міжнародник І. Лукашук,— оскільки у взаємовідноси­нах незалежних формувань угода є єдиним засобом мирного врегулю­вання. З появою міжнародного пра­ва договори між державами наби­рають правового характеру. Із зро­станням потреби врегулювання міжнародних відносин зростає і роль договорів». (1)

Прийнято вважати, що най­давнішим писаним договором був договір, укладений в 1296 р. до Р. X. між єгипетським фараоном Рамзесом II і Хеттським царем Хатгушілом III. За ним встанов­лювався мир між обома держава­ми і оформлювався військовий союз, що передбачав взаємодо­помогу на випадок війни з треті­ми державами, при придушенні внутрішніх повстань, а також ви­дачу перебіжчиків. Текст договору був написаний на срібних дощеч­ках, причому обидва екземпляри були скріплені підписами і дер­жавними печатками. Як не дивно, але структура цього договору ана­логічна сучасним подібним до кументам: преамбула (вступна частина), основний текст договору і заключна частина. (2)

В «Руській правді.» Ярослава Мудрого договір імену­вався «ряд» і найчастіше був словесним актом, не пов´яза­ним з якоюсь усталеною формою. Взагалі у старорусько­му праві були більш поширені договори, так би мовити, усного характеру. У Литовському статуті вже йшлося про складання письмових договорів; в часи Гетьманщини вони отримали назву «запис». (3)

Незважаючи на те, що документи договірного характе­ру мають справді давню історію, але і до сьогодні в міжна­родній дипломатичній практиці немає чіткої їх класифі­кації. Найчастіше вони називаються «договорами», але нерідко вживаються назви «пакт», «угода», «протокол», «декларація», «конвенція».

Договорами, як правило, скріплюються важливі до­мовленості глобального чи стратегічного характеру в галу­зі дво- чи багатосторонніх відносин. Так, під час першого офіційного візиту Президента України Л. Кравчука до Рес­публіки Польща 18—19 травня 1992 р. було підписано До­говір про добросусідство, дружні взаємовідносини і співро­бітництво. (4) Такі ж Договори пізніше були підписані з багатьма іншими державами.

Документами такого ж рівня можна вважати декларації. Декларація про розвиток співробітництва між Україною і Латвійською Республікою від 28 травня 1995 р., Декларація про принципи відносин між Україною і Аргентинською Республікою від 28 жовтня 1995 р.; конвенції: Віденська конвенція про правонаступництво щодо державної влас­ності, державних архівів і державних боргів, Міжнародна конвенція по пошуку і рятуванню на морі 1979 р., Міжна­родна конвенція про боротьбу з вербуванням, викорис­танням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 р.; пакти: «Пакт чотирьох» 1933 р. про злагоду і співробіт­ництво між Великобританією, Францією, Італією і Німеч­чиною, Пакти про права людини — Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.)

Для окреслення відносин держави з міжнародними організаціями часом вживається термін «хартія». Так, на­приклад, відносини України з НАТО задокументовані саме в хартії.

Можна сказати, що найпоширенішою формою міжна­родних домовленостей є угоди, якими оформляються, як правило, конкретні економічні проекти (про торгівлю, ри­боловство, повітряне, залізничне, автомобільне сполучен­ня і т. п.). Наприклад, під час візиту Президента України Л. Кучми до Аргентинської Республіки 27—28 жовтня 1995 р. були підписані Угода між Урядом України та Уря­дом Аргентинської Республіки про торговельно-економіч­не співробітництво, Угода про скасування віз для осіб з дипломатичними, офіційними та службовими паспорта­ми. Такі ж угоди були підписані і під час візиту Л. Кучми до Федеративної Республіки Бразилія 25 жовтня 1995 р.

Домовленості по окремих, порівняно вузьких питан­нях часто оформляються у вигляді протоколу. Цей доку­мент може мати самостійний характер: наприклад, Же­невський протокол про заборону застосування на війні удушливих, отруйних та інших подібних газів і бактеріо­логічних засобів 1925 р., або бути складовою частиною об´ємного договору чи угоди в якості доповнення чи до­даткового роз´яснення певних позицій: наприклад, Додат­ковий протокол до Європейської конвенції про інформа­цію щодо іноземного законодавства 1978 р., Протокол про введення нової статті 83-біс до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію.

Зараз практично не вживаються застарілі назви міжна­родних договорів: «конкордат», «компроміс», «регламент», «прелімінарна угода», «трактат», «реверсалії». (5)

В практиці дипломатичної роботи існують домовле­ності, які не оформляються в письмових документах — так звані «джентельменські угоди». Деякі юристи вважа­ють, що такі угоди мають лише моральну, а не юридичну силу, хоча багато дипломатів дотримується думки, що і «джентельменська угода» повинна цілком відповідати принципові, характерному для всіх міжнародних догово­рів -- Расіа зипї $егуапс1а (договори повинні дотриму­ватися) .

Посилення ролі договірних процесів у сучасних між­державних відносинах вимагає від кожного дипломата поглибленого вивчення як міжнародного права, так і обов´язкового знання договірних актів своєї держави.

Дипломати (особливо старші за рангом) протягом своєї дипломатичної практики багато разів беруть участь у підготовці важливих міжнародних актів різного характеру, тому кожен з них повинен знати основні положення Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних до­говорів, яка увібрала в себе як досягнення дипломатич­ної практики попередніх історичних періодів, так і нові реалії.

Право укладати будь-які міжнародні договори без пред´явлення повноважень (згідно з Віденською конвен­цією 1969 р.) мають лише глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ. Всі інші учасники перегово­рів повинні мати спеціальні повноваження, якщо вони не делеговані урядом у положенні про відповідне міністерство чи інший загальнодержавний орган. Міжвідомчі угоди підписуються відповідними міністрами без пред´явлення повноважень, або іншими офіційними особами — на ос­нові виданих міністром повноважень.

Дещо інакше вирішуються справи на міжнародних пе­реговорах, зокрема на конференціях. Чітко встановлено, що посол в силу своїх функцій має право без пред´явлен­ня будь-яких повноважень проводити переговори і роз­робляти текст міжнародного договору з країною, де він акредитований. Що ж до підписання багатостороннього міжнародного договору, то у Віденській конвенції 1969 р. категорично наголошено, що без пред´явлення спеціаль­них повноважень посол чи інший представник держави може лише засвідчити завершення переговорів по вироб­ленню тексту договору і парафувати текст договору, про­ставивши свої ініціали на кожній його сторінці.

Віденська конвенція 1969 р., таким чином, виходить з того, що без пред´явлення спеціальних повноважень по­сол не може підписати багатосторонній договір, якщо цей підпис має означати остаточне прийняття державою на себе зобов´язань за договором, або навіть договір, який передбачає наступну ратифікацію або затвердження уря­дом. Але життя свідчить, що цих вимог дотримуються не завжди категорично. Якщо посол підпише договір, навіть без спеціальних на це повноважень, то на практиці це означає, що в майбутньому такий договір не може стави­тися під сумнів.

В Україні повноваження для підписання міжнародних договорів згідно з законом «Про міжнародні договори України» надаються:

-   щодо договорів, які укладаються від імені України - резидентом України;

-   щодо договорів, які укладаються від імені Уряду Ук­раїни — Урядом України або за його дорученням - іністерством закордонних справ;

-   щодо договорів міжвідомчого характеру — відповід­ним міністерством або іншим центральним органом ержавної влади спільно з Міністерством закордон­них справ України. (6)

Текст договору погоджується в ході міжнародних пе­реговорів на двосторонній чи багатосторонній основі (на спеціальній конференції чи в рамках міжнародної орга­нізації). У цих переговорах беруть участь співробітники відповідного дипломатичного представництва як у складі експертних груп, так і на рівні Послів.

Першим етапом заключення договору є прийняття його тексту. Після цього підготовлений текст є остаточним і не підлягає змінам з боку учасників переговорного процесу. Текст договору приймається за згодою двох сторін (у ви­падку двостороннього договору) або двох третин учасників багатосторонніх переговорів чи конференції. (7)

Другий етап — це встановлення автентичності тексту договору. Автентичність тексту договору чи окремих його статей встановлюється методом парафування, тобто про­ставлення уповноваженими учасниками переговорів своїх ініціалів внизу кожної сторінки тексту відповідно до пра­вил альтернату. Суть цього правила полягає в тому, що текст договору або угоди друкується мовою однієї або двох сторін переговорів з дотриманням пріоритетності напи­сання назв, абревіатур, підписів і печаток тієї країни, якій належатиме даний екземпляр. Наприклад: Угода між Уря­дом України та Урядом Республіки Польща про спів­робітництво на прикордонних водах -- в українському екземплярі; і Угода між Урядом Республіки Польща та Урядом України про співробітництво на прикордонних водах — в польському екземплярі.

Крім того, правило альтернату при парафуванні до­говорів (угод) означає: в лівому нижньому кутку кожної із сторінок українського альтернату ставить свої підписи представник України, а в екземплярі країни-партнера пере­говорів представник України ставить підпис в нижньому правому кутку. Треба мати на увазі, що при заключенні договорів (угод) з арабськими державами чи Державою Ізраїль розміщення підписів і печаток на їхньому екзем­плярі буде протилежним: першою вважатиметься права сто­рона аркуша.

В історії дипломатії відомо багато випадків, коли роз­починалися гарячі суперечки з приводу того, хто першим має підписувати текст документа. При підписанні багато­сторонніх договорів підписи іноді ставилися по колу, і лише правило альтернату усунуло цю недосконалість.

При підписанні багатосторонніх договорів часто за­стосовується алфавітний порядок переліку країн.

Текст двостороннього договору в сучасній диплома­тичній практиці складається на мовах обох договірних сторін з урахуванням принципу альтернату. В такому випадку обидва мовні варіанти визнаються такими, що мають однакову силу (це фіксується в заключній частині договору (угоди), не залежно від того, якою мовою велися переговори. Часто трапляється так, що трактування різно­мовних текстів може відрізнятися, і це інколи породжує серйозні суперечки при розумінні дійсного змісту договір­них зобов´язань. Якщо в такому випадку не можна дійти згоди, то текст договору (угоди) складається на якійсь третій мові. В такому разі сторони домовляються, що у випадку виникнення будь-яких розбіжностей, при розумінні тек­сту вони використовуватимуть саме його для зняття таких розбіжностей.

Вже зазначалося, що в практиці міжнародних відно­син загальноприйнятою мовою була спочатку латинська, а пізніше французька. Сьогодні ж однією мовою договір (угода) заключається тільки у випадку, коли сторони-партнери розмовляють цією мовою або коли приймають якусь мову за робочу у своїх стосунках.

Оскільки тексти договорів (угод), складені різними мовами, мають однакову силу, то сторони під час перего­ворів намагаються досягти їх повної ідентичності. Перед підписанням договору (угоди) представники сторін про­водять заключну спільну звірку мовних варіантів тексту, і лише після того він друкується. Часто за наслідками звірки підписується акт про відсутність розбіжностей, і цей до­кумент зберігається разом з оригіналом договору (угоди). Будь-які відходження від цього загальноприйнятого по­рядку можуть мати негативні наслідки.

Текст договору (угоди) друкується на спеціальному до­говірному папері, зшивається в спеціальній папці з гер­бом особливим шнуром (стрічкою), як правило кольору національного прапору.

Порядок розміщення екземплярів у такій папці відпо­відає порядку проставлення підписів на них (останній -третьою мовою).

«Договір,— зазначає І. Лукашук,— являє собою єдину систему норм, які повинні тлумачитися у взаємозв´язку». (8) Він, як правило, складається з трьох основних частин. Перша — це преамбула, в якій вказані мотиви заключення договору, його мета і принципи, в світлі яких повинні тлумачитися всі постанови договору (угоди). Друга - тральна частина, в якій викладається зміст договору (угоди). Третя — заключна частина, в якій встановлюєть­ся порядок згоди про обов´язковість договору, про його вступ в силу та припинення дії, форму продовження (про­лонгації) його дії і т. п.

Практикується і четверта частина — додатки, сила дії яких, як правило, однакова з дією положень основної ча­стини договору (угоди).

Далі йде процедура підписання договору, яка означає остаточне прийняття його тексту, або є виразом згоди щодо його обов´язковості. У підписаний договір будь-які зміни вноситися не можуть.

Наступним етапом є ратифікація — затвердження або приєднання до договору (угоди). Порядок ратифікації міжнародних договорів визначається внутрішнім законо­давством. Обов´язковій ратифікації підлягають міждержавні договори та частина міжурядових угод, які стосуються важ­ливих напрямів двостороннього співробітництва, насам­перед політичного та економічного.

Після ратифікації підписується ратифікаційна грамота. Процес ратифікації вважається завершеним, коли відбува­ється обмін ратифікаційними грамотами, а у випадку бага­тостороннього договору — після здачі їх на збереження.

Стосовно міжнародних договорів, які не підлягають ратифікації, застосовується принцип затвердження їх чи прийняття президентом або урядом. В наш час, як прави­ло, при підписанні договору обумовлюється, що схвален­ня договору здійснюється кожною із сторін у відповід­ності з внутрішнім правом.

У міжнародній практиці застосовується і принцип при­єднання, тобто акт згоди окремої країни на обов´язковість для неї договору, підписаного іншими державами.

У дипломатичній практиці при підписанні договорів, насамперед багатосторонніх, часто застосовується прин­цип застереження.

Застереження — де одностороння заява однієї з дер­жав, що ставить за мету змінити дію окремих положень договору (угоди) стосовно автора застереження.

Депозитарій (хранитель) договору визначається учас­никами. Ним може бути якась країна, уряд, міжнародна організація або її глава. Основна функція депозитарій -зберігати оригінал договору, що зданий на збереження; готувати і розсилати завірені копії договору; отримувати і зберігати інші документи; реєструвати договір.

Вступ договору в силу означає, що він починає діяти як юридичний акт. Договір вступає в силу на окреслених у ньому умовах. Договір, який не потребує ратифікації або затвердження, вступає в силу одразу після його підпи­сання. А той, що вимагає ратифікації, — після неї.

Велике значення в договірній практиці має термін дії договору і порядок його припинення. Договір, що заключається на певний термін, припиняє свою дію по закін­ченні терміну, обумовленого в ньому, якщо сторони не домовилися про його продовження (пролонгацію). Про­лонгація повинна здійснюватись до закінчення терміну його дії. Після цього можна поновити дію договору шля­хом його реновації, яка здійснюється за згодою сторін.

Нерідко договорам спеціально надається безтерміно­вий характер (наприклад, договори про територіальні роз­межування, про кодифікацію і прогресивний розвиток міжнародного права, статус ООН). Якщо ж сторони не надають договору статусу безтерміновості, але і не визна­чають терміну його дії, тоді в договір включаються поло­ження щодо права виходу з договору кожного із його учас­ників у будь-який час, попередивши завчасно про це парт­нерів.

Вихід учасника з багатостороннього договору або при­пинення двостороннього договору відповідно до умов, ви­значених в договорі, називається денонсацією договору.

Найбільш дійовими є двосторонні договори, які заключаються на якийсь конкретний термін, наприклад на 5, 10, 15 років, але продовжують свою дію після цього тер­міну до тих пір, доки одна із сторін завчасно не повідо­мить партнера про свій намір його денонсувати.

Часто в договорі зазначається, що після закінчення визначеного терміну дії він буде автоматично продовжу­ватися на наступні, скажімо 3- чи 5-річні періоди, якщо одна із сторін за 6 місяців до закінчення дії договору не направить повідомлення іншій про свій намір його при­пинити. При цьому важливо не пропустити встановлено­го терміну повідомлення, бо без такого кроку дія договору автоматично продовжується на новий термін і для його припинення треба буде проводити спеціальні переговори з партнером.

Добросовісне виконання положень міжнародних до­говорів сьогодні є одним із найважливіших принципів міжнародного права. Договори повинні дотримуватися -Расіа Біті зегуагкіа. Цей принцип був проголошений на одному з Карфагенських соборів ще в 438 р. (9)

Про клятву дотримання умов угоди говорилося і в пер­шому відомому історії договорі, який заключили фараон Єгипту Рамзес II і Хеттський цар Хаттушіл III в 1296 р. до Р. X.: «Все, накреслене на срібній дощечці, тисячі богів і богинь країни хеттів зобов´язуються виконувати по відно­шенню до тисячі богів і богинь Єгипту. Вони свідки моїх слів». (10)

Клятвами про дотримання підтверджувались договори стародавньої Греції і стародавнього Риму, інших антич­них держав. «Римляни вважали, що слово (ІМек), навіть якщо воно дано ворогові, повинно дотримуватись. По­рушники договорів підлягали вигнанню або видачі тій державі, яка стала жертвою їх віроломства». (11)

Правило дотримання договорів відображено і в доку­ментах Київської Русі. «Целование блюдете,— звертався Володимир Мономах до своїх дітей,— да не преступнее погубите душе своее». (12)

Проте з історії відомо і багато висловлювань відомих державних діячів про ненадійність договорів. Британсь­кий парламентарій XIX ст. Райлендс говорив:

«Договори подібні до шкірки пирога, вони створюються, щоб їх порушувати». Генерал Шарль де Голль з властивим французам гумором зауважував: «Договори подібні до мо­лодих дівчат; вони зберігаються поки зберігаються». (13)

Саме тому в міжнародній договірній практиці набира­ють все більшого поширення і ваги різні міжнародні орга­ни, які покликані забезпечувати виконання договорів (ство­рення змішаних комісій, особливо в рамках Ради Європи, Європейського Союзу і т.д.).

Так чи інакше, але жодна з держав, жоден з політич­них діячів не змогли обійтися у своїй діяльності без вико­ристання міжнародних договорів.

 

 

Використана література

 

1. Лукашук Й. Й. Международное право: Особенная часть.— М., 1998.— С. 61.

2.  Див.: Андрєев О. Международньїе договорны документи // Международная жизнь.—-1986.-№ 8,-С 157.

3.  Енциклопедія українознавства.— Париж—Нью-Йорк, 1955-1957.-Т. 2.- С. 558.

4.  Україна на міжнародній арені.— Кн. 1,—С. 250.

5.  Див.: ТалшІаевА. Н, Международны договора в современном мире.— М., 1973; Тамошенко Н, Особливості найменування міжна­родних договорів// Політика і час.— 1998.—№ 8,- С. 57-60.

6.  Відомості Верховної Ради.—1994.— № 10.

7.  Див.: Лукашук Й. Й. Международное право,—С. 64-65; Тшіалаев А. Н. Международньїе договори в современном мире.— С. 43.

8.  Див.: Лукашук Й. Й. Международное право.— С. 75-76.

9.  Див.: Шуршалов В. М. Основньге вопросы теории международного договора.— М., 1959.—С. 283; Тиунов О. П. Принцип соблюдения международных обязательств.— М., 1979;Захарова Н. В. Вьтолнение обязательств, вытекающих из международногодоговора.— М., 1987.

10.Див.: Коровин Е. А. История международ-ного права (отдревности до конца XVIII века):Пособие к лекциям,— М., 1946.— С. 9—10.

11.. История дипломатии.— М.. 1959.— Т.І.— С. 15.

12.Памятники истории Киевского государства.- Л., 1936.-С. 131.

13. Лукашук Й. Й. Международное право,— С. 77.