ДИПЛОМАТИЧНІ ПЕРЕГОВО­РИ — це офіційне обговорення представниками держав політичних, економічних та інших питань двосторонніх і багато­сторонніх відносин з метою погод­ження зовнішньополітичної стра­тегії, тактики і відповідних дипло­матичних акцій, обміну думками, взаємного обміну інформацією, підго­товки до підписання договорів, вре­гулювання спірних питань і т. д.

Дипломатичні переговори — ос­новний спосіб мирного розв´язання спорів і конфліктів, які виникають між державами, один із найпошире­ніших у міжнародному праві методів розвитку і поглиблення відносин міус державами. (1)

Переговори як форма офіційно­го спілкування між керівниками держав і урядів, міністрами закор­донних справ, спеціально упов­новаженими представниками, дип­ломатами, воєначальниками відомі ще з глибокої давнини. Згадки про переговори зустрічаються в багатьох історичних документах. Саме сло­во «переговори» з´явилось, очевид­но, разом із зародженням дипло­матії, тобто в період появи і роз­витку перших державних утворень. В ті далекі часи головною темою переговорів, як правило, були пи­тання війни і миру, створення військових союзів, обміну бранця­ми (особливо представниками знаті) і т. п.

Відомими ще з ранньої історії Київської Русі буди переговори Великої княгині Ольги з імперато­ром Константаном Багрянородним в 957 р. Посольство (делегація) Київської княгині нарахо­вувало понад сто чоловік і готувалося дуже ретельно. Де­коли переговори проводилися в умовах військових дій, наприклад переговори князя Святослава з візантійським імператором Іоаном І Цимісхієм у човні на Дунаї (971 р.). Деякі Руські посольства (делегації) очолювались князя-ми-васалами, боярами, купцями.

Дипломатична правова думка Київської Русі, як це видно з договорів між Києвом і Константинополем (907—911, 944 рр.), базувалась на юридичних нормах руського і візантійського права, котрі фактично ставали нормами міжнародного права. Переважно це були договори про мир, дружбу і торгівлю. Крім гарантії особистої недоторкан­ності і безпеки майна руських послів, купців, їх челяді передбачалось також взаємне повернення полонених за викуп, а також взаємна видача злочинців (!). Правила про­токолу поступово вдосконалювались, набираючи форм, які частково збереглись і до сьогоднішнього часу (вру­чення грамот (вірчих), скріплення підписами договорів «писанням і клятвою»),

Київські князі вели активні дипломатичні стосунки і зі своїми західними сусідами — Польщею, Угорщиною, Чехією, з країнами Скандинавії. Побутували династичні шлюби з метою поглиблення міжнародних зв´язків.

З плином часу технічні методи і форми ведення пере­говорів змінювались і удосконалювались і поступово вони стали проводитися не лише для врегулювання збройних конфліктів (Гаазька конвенція 1907 р. рекомендувала використовувати переговори як ефективний спосіб мир­ного врегулювання), але і для вирішення міжнародних проблем.

Своє сучасне юридичне оформлення і закріплення практика переговорів знайшла в Статуті ООН. В статті 33 наголошується:

1. Сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, про­довження якого могло б загрожувати підтримці міжна­родного миру і безпеки, повинні перш за все намагатись розв´язати спір шляхом переговорів, обслідування, посе­редництва, примирення, арбітражу, судового розбору, звер­нення до регіональних органів чи угод, або іншими мир­ними засобами на свій розсуд.

2. Рада Безпеки, якщо вона вважає це необхідним, ви­магає від сторін розв´язання їх спору з допомогою таких засобів». (2)

Але не слід вважати, що переговори проводяться лише для врегулювання спорів і конфліктів. Сьогоднішня дип­ломатія все частіше звертається до них для розробки і ко­ординації загальних політичних, економічних або гумані­тарних акцій, що мають міжнародний або регіональний характер. Тому переговори активно використовуються для погодження і координації окремих зовнішньополітичних, а в деяких випадках і внутрішньополітичних заходів, для вироблення загальної стратегії і тактики у розв´язанні складних проблем науки і техніки, які зачіпають інтереси багатьох країн (наприклад, проблеми Чорнобильської ка­тастрофи). Об´єктом переговорів у наші дні стають загальні питання боротьби з тероризмом, розповсюдженням зброї і наркотиків, захисту довкілля, освоєння космосу і Світо­вого океану, боротьби проти найнебезпечніших захворю­вань (наркоманія, СНІД) і т. ін. Це дуже яскраво і наочно демонструється в діяльності нових європейських об´єднань (таких, як Рада Європи, Центральноєвропейська ініціати­ва, ОБСЄ, ПАРЄ, ЧЕС і т. п.).

В сучасній дипломатичній практиці широко застосо­вується кілька видів міжнародних переговорів, серед яких на першому місці стоять дипломатичні (або політичні) пе­реговори. Але активно проводяться і економічні, військові, торгові, переговори з проблем культурно-гуманітарного і науково-технічного співробітництва, спеціальні (галузеві) і т, д. Тобто, будь-які питання, що стосуються інтере­сів різних країн, можуть обговорюватися на переговорах. В міжнародному праві не існує якихось чітких рекомен­дацій, як вести переговори, але дипломатичною практи­кою вироблено певні загальноприйняті норми,

По-перше, всі учасники офіційних переговорів будь-якого виду повинні мати офіційні повноваження своїх урядів або інших керівних органів, що направили їх на переговори. Не потребують спеціальних повноважень лише три офіційні особи країни: глава держави, уряду, а також міністри закордонних справ. В практиці окремих країн таке право згідно з їх конституціями надається і деяким міністрам, зокрема оборони, торгівлі, культури і т. д. Дуже часто переговори від імені своєї держави ведуть посли. В такому випадку їм також не потрібно спеціаль­них повноважень, бо ведення переговорів з урядом країни перебування відноситься до прямої функції дипломатич­ного представника відповідно до статті 3 Віденської кон­венції про дипломатичні зносини. (3)

Проте, якщо в результаті переговорів посол має підпи­сати якийсь договір або угоду, то він обов´язково повинен пред´явити повноваження свого уряду.

По-друге, результати міжнародних переговорів, як правило, фіксуються в загальноприйнятих у міжнародній практиці документах: договорах, угодах, протоколах, де­клараціях, заявах і т. ін. Для інформування громадськості після переговорів публікується комюніке або повідомлен­ня для ЗМТ.

По-третє, згідно зі ст. 102 Статуту ООН учасники пе­реговорів повинні надати для реєстрації і публікації до секретаріату ООН міжнародні договори і угоди, які підпи­сані в результаті переговорів, бо в разі невиконання цієї процедури сторони не зможуть посилатися на них в орга­нах ООН, тобто де-факто ці документи не матимуть міжна­родного визнання.

По-четверте, при рівноправних переговорах дотри­муються загальноприйнятих норм протоколу і порядку проведення переговорів. Всі делегації, що беруть участь у переговорах, повинні мати належним чином оформлені повноваження (крім тих, кому це не обов´язково). На рівноправних засадах учасники переговорів домовляють­ся про мову переговорів: як правило, це мова країн, де відбуваються переговори, звичайно з відповідним, бажано синхронним перекладом, або одна з офіційних мов ООН (англійська, французька, іспанська, китайська, арабська, російська); про регламент переговорів, попередньо про форму заключного документа, про порядок головування на переговорах.

І останнє. Загальноприйнято, що глави делегацій на переговорах обговорюють найважливіші питання, а решту великої, складної, часто невидимої роботи здійснюють екс­перти і радники. Вони ж готують проекти заключних до­кументів, які потім остаточно погоджують глави делегацій, проекти комюніке і повідомлень для ЗМЇ.

У дипломатичній практиці існують і особливі перего­вори, коли йдеться, скажімо, про капітуляцію у війні. Вони мають трохи інші (індивідуальні) процедурні норми про­ведення і завершення.

Дипломатичні переговори в нинішній час діляться на два види — двосторонні або багатосторонні.

У безпосередніх двосторонніх переговорах беруть участь тільки два партнери і проходять вони віч-на-віч. Такі переговори відбуваються під час офіційних візитів або міжнародних форумів. Практично жоден офіційний візит чи міжнародна зустріч не відбуваються без двосторонніх переговорів.

В наші дні дуже популярною і ефективною формою двосторонніх відносин е політичні консультації, які дають можливість глибоко і всебічно обговорювати питання не тільки двосторонніх, але й міжнародних відносин взагалі. Консультації проводяться згідно з попередньо встановле­ним графіком, або в міру виникнення необхідності. Про­водяться вони, як правило, на рівні спеціальних робочих комісій, але частіше на рівні офіційних представників двох держав, переважно це директори (або їх заступники) де­партаментів мзс.

Переговори ведуться як у формі безпосередніх бесід на зустрічах, нарадах, різних міжнародних форумах, так і у письмовому вигляді шляхом обміну відповідними дип­ломатичними документами (нотами, меморандумами, пам´ятними записками і т. п.).

В сучасних умовах виникають деякі нетрадиційні фор­ми двосторонніх переговорів на постійній основі. Наприк­лад, у відносинах з Республікою Польща дуже добре за­рекомендував себе такий інститут, як Консультативний Комітет Президентів України і Польщі, частини якого очо­люються відповідно Секретарем Ради національної без­пеки і оборони України і Секретарем Ради національної безпеки Республіки Польща. Переговори в рамках цього Комітету проводяться два-три рази на рік і присвячують­ся як політичним та економічним проблемам двосторонніх відносин, так і найважливішим питанням міжнародного життя.

В багатосторонніх міжнародних переговорах беруть участь від трьох до декількох десятків учасників, і присвя­чуються вони, як правило, розглядові глобальних проблем міжнародних відносин або врегулюванню якихось супере­чок чи конфліктів. Число учасників цих переговорів абсолютно не обов´язково залежить від числа, скажімо, кон­фліктуючих сторін. Прикладами таких багатосторонніх пе­реговорів можуть бути: Женевська нарада 1954 р. по Індо­китаю (брало участь 9 держав), Міжнародна нарада по врегулюванню лаоського питання в 1961 — 1962 рр. в Же­неві (брало участь 14 держав), Загальна Європейська на­рада 1973—1975 рр. по безпеці і співробітництву (брало участь 35 держав).

Багатосторонні переговори проходять, переважно, в рамках важливих міжнародних контактів, як це видно з наведених прикладів. Ініціаторами таких переговорів мо­жуть бути як окремі держави, так і групи держав або ок­ремі міжнародні організації.

Двосторонні переговори проводяться тоді, коли стосу­ються відносин тільки між двома країнами. Але в історії дипломатії відомі (хоч і дуже рідко) такі прецеденти, коли на двосторонніх переговорах обговорювалися багато­сторонні міжнародні проблеми, а на багатосторонніх -питання, що стосувалися лише двох, а деколи й однієї окремої країни.

В дипломатичній практиці ХЇХ і першої половини XX століття вищою формою переговорів вважався конгрес, наприклад Віденський конгрес 1815 р., рішення якого сто­сувалися облаштування Європи після закінчення наполе­онівських війн, документального оформлення практики дипломатичних відносин. Сьогодні ця форма в диплома­тичній практиці майже не застосовується, а найпошире­нішою формою міжнародних політичних переговорів ста­ли конференції і міжнародні форуми (зустрічі). Вони, як правило, скликаються на рівні глав держав або урядів, на рівні міністрів і урядових делегацій.

Дуже часто для ведення як двосторонніх, так і багато­сторонніх переговорів використовуються періодичні сесії і засідання міжнародних організацій, в кулуарах яких об­говорюється багато важливих проблем як двосторонніх, так і багатосторонніх відносин.

До речі, хотілося б звернути більше уваги саме на ку­луарну роботу, яка в сучасній дипломатії займає досить важливе місце.

Кулуарна робота — один із невід´ємних елементів про­фесії дипломата, джерело цінної інформації, можливість налагодження неформальних зв´язків з колегами-іноземцями. За важливістю кулуарна робота не поступається фор­мальній, офіційній дипломатії. Однак, на відміну від ос­танньої, не регламентується настільки чітко, не має коди­фікованих правил, тому вимагає не лише високої фахової підготовки, а й специфічних особистих якостей, постійної роботи над собою.

Мета кулуарної роботи — особисто познайомитися з партнерами по переговорах, зустрічах, конференціях, увій­ти з ними в неформальний контакт, що нерідко буває надзвичайно корисним для отримання чи передачі інфор­мації, попереднього обговорення можливих пропозицій, викладу аргументів з метою впливу на позицію партнерів тощо.

За формою кулуарна робота може мати активний і па­сивний характер. Активна передбачає дії дипломата для встановлення швидкого контакту. В дипломатичній прак­тиці вважається цілком прийнятним, коли дипломат під­ходить до одного або трупи дипломатів і після представ­лення приєднується до бесіди або й розпочинає її.

За цих умов необхідно попередньо вирішити, яке пи­тання дипломат пропонуватиме для бесіди, чи буде воно цікавим для співрозмовника, чи не виглядатиме штучним, вигаданим тощо. Безперечно, керуватись при цьому треба вказівками чи директивами визначеними позиціями з цього питання, а не власним бажанням. Треба мати в запасі при­наймні ще одну тему і бути готовим перейти до неї. До­свідчений дипломат, крім того завжди має так звану «відхідну» тему, що пов´язана з актуальними для країни перебування або країни акредитації подіями, бажано по­зитивного змісту (вигране спортивне змагання, церемонія відкриття якогось офісу чи громадського закладу, підпи­саний контракт тощо).

У разі, коли намічається перспектива контактів з впли­вовою особою, навряд чи варто піднімати всі питання од­разу, аби не упередити враження, яке ви хотіли б справи­ти саме на неї. Важливо мати чітке уявлення про тему, яку порушено у бесіді. Найкращий варіант — розпочати роз­мову з розповіді про власну позицію з якогось питання, залишивши основні аргументи на кінець розмови, а поки що натякнути на бажання вислухати думку співрозмов­ника. Також важливо, прощаючись, домовитися про можливість наступних контактів, якщо вони того варті.

Необхідно пам´ятати про значення, яке має саме перший контакт. Встановивши відносини, можна і далі будувати, виходячи з них, ланцюжок корисних зв´язків.

Пасивна кулуарна робота полягає в умінні, знаходя­чись серед співрозмовників, уникати викладення позиції своєї сторони з того чи іншого питання. В складних ви­падках таку поведінку можна пояснити відсутністю відпо­відної державної позиції тощо. Водночас пасивна позиція залишає можливість вислуховувати аргументи сторін, не висловлюючи власних. Досвідчений дипломат ніколи не вдасться лише до пасивних або лише до активних форм спілкування.

У цілому слід зазначити, що кулуарна робота належить до дипломатії високого рівня. Уміле її ведення часто дає кращі результати, ніж формальне обговорення проблем під час офіційних заходів. Однак це можливо лише за ви­сокої майстерності дипломата, незграбні ж манери, неконк­ретна розмова не лише не зацікавлять співрозмовника, а навіть можуть створити хибне враження про наміри дип­ломата, зашкодити його репутації. Тому важливо роз­починати ведення самостійної кулуарної роботи поруч з досвідченим дипломатом, вдаючись до його порад щодо ситуації, ймовірних співрозмовників, звичаїв країни пе­ребування, традицій даного форуму тощо.

Терміни проведення переговорів жодними міжнарод­ними актами не обумовлюються і можуть тривати від кількох днів до кількох років (звичайно, з відповідними перервами). Так, наприклад, кілька років тривали перего­вори з питань безпеки і співробітництва в Європі.

В сучасній дипломатичній практиці часто застосовуєть­ся метод проведення важливих міжнародних переговорів «під егідою» однієї або кількох держав, чи міжнародних організацій. Суть полягає в тому, що в такому випадку на міжнародній конференції головують не представники країн, безпосередньо зацікавлених у розгляді того чи іншого пи­тання, а представники третіх країн чи міжнародних орга­нізацій, під егідою яких проходить форум. Метод «під егі­дою» застосовується на прохання зацікавлених країн або з ініціативи ООН. Метод посередництва в дипломатичній практиці відомий давно, а нове в ньому полягає в тому, що роль посередників відіграють, як правило, впливові держави, які тією чи іншою мірою стають гарантами без пеки і миру не тільки в окремому регіоні, але І в світовому масштабі.

Підготовка до переговорів розпочинається задовго до їх початку, і від того, наскільки політичне, організаційно і технічно вони забезпечені, залежать їх результати: успіх чи провал. Підготовка до переговорів на початковій стадії ведеться майбутніми учасниками часто сепаратне, неза­лежно один від одного. Потім наступає друга стадія, коли сторони намагаються спільно вирішити всі організаційні, технічні, а інколи деякі другорядні політичні питання, щоб не залишати зайвих проблем на завершальну стадію пере­говорів.

Підготовча робота до переговорів ведеться по кількох основних напрямах:

1) по дипломатичних каналах;

2)   по внутрішньодержавних каналах в рамках МЗС та інших зацікавлених відомств;

3)   по інформаційному забезпеченню всередині країни та за кордоном.

Що це означає практично? По дипломатичних кана­лах проводиться узгодження програм переговорів, проектів документів і рішень, можливих спільних акцій. У випадку багатосторонніх переговорів проводиться велика робота по забезпеченню підтримки своєї пропозиції з боку яко­мога більшої кількості учасників переговорів. Проводиться детальний аналіз можливої позиції партнерів по перего­ворах. Ця робота часто ведеться не тільки серед учасників переговорів, але й країн, які не беруть безпосередньої участі в переговорах, але можуть прямо або опосередковано впли­вати на членів переговорного процесу. Щоб не створю­вати зайвих проблем під час основних переговорів при розгляді головних питань, всі другорядні, як правило, роз­глядаються і вирішуються напередодні.

Підготовка до переговорів по внутрішньодержавних ка­налах включає розробку директив для делегацій на май­бутніх переговорах, визначає межі максимальних посту­пок і компромісів, накреслення тактики делегації на пе­реговорах, різні внутрішньо- і зовнішньополітичні акції, пов´язані з майбутніми переговорами.

Що стосується інформаційного забезпечення перего­ворів, то воно зрозуміле само собою. Практика свідчить, що широка і продумана інформаційна кампанія в ЗМІ може мати надзвичайний вплив на хід переговорів. Головне при цьому — чітке врахування як внутрішньої ситуації в країні, так і зовнішньополітичних факторів.

Провадиться і спеціальна підготовка до переговорів. Вона має врахувати специфічні фактори майбутніх пере­говорів.

Технічна підготовка до переговорів передбачає забез­печення нормальних умов для роботи делегацій на пере­говорах — спеціально обладнаних приміщень прес-служб, наявності перекладачів, транспорту, зв´язку, охорони тощо. Технічна підготовка — це погодження проектів документів, які мають обговорюватися на переговорах, розробка (в разі необхідності) альтернативних варіантів. Ця складна і відпо­відальна робота вимагає глибокого знання всіх аспектів проблеми, що буде обговорюватись: змісту наявної доку­ментації, міжнародних прецедентів, історії дипломатії, міжнародного права та багатьох інших нюансів.

Під час підготовки до переговорів велика увага при­діляється добору необхідних документально-довідкових матеріалів, до яких відносяться:

—офіційні документи, двосторонні і багатосторонні до­говори і угоди, що заключались між учасниками пе­реговорів, а інколи — між учасниками та третіми державами;

—документи про законодавство сторін з проблеми, яка є темою переговорів;

—проекти документів (у максимальному та мінімаль­ному варіантах).

В довідкові матеріали входять також короткі аналітичні довідки про країну проведення переговорів, її політичний устрій і державний апарат, звичаї, традиції і протокольні норми, а також статистичні дані, біографічні довідки на вищих офіційних осіб, з якими доведеться зустрічатися. Досвідчені дипломати ще напередодні переговорів заго­товляють цікаві цитати, приказки і прислів´я, посилання на вже існуючі документи і факти.

Під час самих переговорів створюються такі умови, Щоб усі учасники могли викласти свою точку зору і за­хищати її. Перед початком переговорів затверджується порядок денний, уточнюються повноваження делегацій, учасники домовляються про створення різних робочих комісій і підкомісій, ставляться завдання для них. Потім розпочинаються власне переговори по темі. Як правило, переговори відкриває глава делегації приймаючої сторо­ни, а потім по порядку (найчастіше за латинським алфа­вітом) виступають глави інших делегацій.

Двосторонні переговори під час офіційних візитів про­ходять за стислою програмою. Після обміну привітання­ми, слово, як правило, надається гостям.

Головне завдання переговорів — якомога чіткіше і яс­ніше викласти свою позицію, переконати співрозмовників в її правильності і доцільності та домогтися прийняття заключного рішення на її основі — це в ідеалі. Але найчас­тіше, щоб виробити спільний документ, треба йти на ком­промісні формулювання і рішення, в жодному разі не поступаючись своїми принциповими позиціями.

Всі виступи на переговорах перекладаються і стено­графуються, а документи складаються (за домовленістю) мовами учасників, причому вони мають однакову силу.

Виступи на переговорах повинні бути аргументовани­ми, чіткими і лаконічними. Треба завжди бути готовим дати відповідь на аргументацію партнера, планувати і вміло використовувати усі тактичні ходи.

По закінченню переговорів головуючий підводить підсумки, з короткими заявами виступають глави деле­гацій. Потім сторони домовляються про формальне за­вершення переговорів підписанням договору, угоди чи протоколу, про порядок їх публікації. Після цього влаш­товується прес-конференція, спільна або окремо кожною делегацією.

Про результати переговорів делегації інформують гла­ву своєї держави або уряду, вносячи при цьому власні пропозиції щодо конкретних кроків по реалізації під­писаних документів; розробляють схему контролю за їх виконанням. Нарешті, вирішується питання щодо інфор­мування ЗМІ своєї країни, оформлення і здачі документів в архів.

Зокрема, своєчасному аналізу відгуків на досягнуті до­мовленості у внутрішніх та зарубіжних ЗМІ приділяється велике значення.

Багатостороння дипломатія в сучасних умовах реалі­зується у двох головних формах: на спеціальних міжна­родних конференціях і регулярних сесіях міжнародних організацій. Міжнародні конференції ще називаються на радами, а у деяких випадках — переговорами або зустрі­чами (самітами).

Міжнародні конференції скликаються за ініціативою однієї держави або групи держав. Якщо йдеться про Ініціа­тиву групи держав, то вона оформляється у вигляді доку­мента, підготовленого нарадою представників цих держав.

Якщо ж це пропозиція однієї країни, то права на її реалізацію мають глава держави або уряду, міністр закор­донних справ або спеціально уповноважені на це офіційні особи. Перш ніж скликати міжнародну конференцію, ініціатори її повинні заручитися підтримкою тих держав, без участі яких проведення такої конференції неможливе. Наприклад, реалізуючи ідею проведення за ініціативою Президента України Ялтинської конференції (1999 р.) країн Балто-Чорноморського регіону, Україна заручилася підтримкою всіх країн-учасниць. «Сучасна міжурядова конференція,— пише професор Б. Гуменюк,— це тим­часовий колективний орган суверенних держав-учасниць, що створюється для досягнення узгоджених цілей. Мета і діяльність будь-якої міжурядової конференції має відпо­відати загальновизнаним нормам сучасної дипломатичної практики в рамках міжнародного права. Відмінності в на­звах міжурядових конференцій — з´їзд, конгрес, нарада — юридичного значення не мають». (4)

«Кожна міжнародна зустріч чи конференція є важли­вим етапом у розвитку міжнародних відносин і розвитку відносин між окремими державами»,— писав відомий ра­дянський журналіст-міжнародник В. Зорін. (5)

Для проведення чергових сесій міжнародних органі­зацій визначаються конкретні дати. Про таку дату держа­вам — членам організацій розсилаються відповідні повідом­лення. Незважаючи на те, що чергова сесія Генеральної Асамблеї ООН розпочинається в третій вівторок вересня, Генеральний Секретар повідомляє всіх членів організації про відкриття щорічної сесії не пізніше ніж за 60 днів до її початку. Крім чергових можуть скликатися і позачергові або спеціальні сесії.

Учасниками міжнародної конференції мають право бути всі зацікавлені в ній держави, і їх суверенні права не по­винні порушуватися. Тому під час погодження кола учас­ників міжнародної конференції винятково важливим є не допустити будь-яких ознак дискримінації стосовно окремої держави. Навіть факт невизнання держави з боку ко­гось з учасників конференції не є перешкодою для її за­прошення.

Тобто, визначення кола учасників міжнародної кон­ференції — дуже тонкий і складний процес, особливо, коли це стосується проведення конференції не на універсальній, а на селективній (вибірковій) представницькій основі. Часто важким буває визначення кола учасників з правом вирішального і дорадчого голосу.

Суверенне право кожної держави — відмовитися від участі в міжнародній конференції. Як правило, при цьому пояснюється причина такого відмовлення. Ніхто не може примусити суверенну державу підтримати те чи інше рішен­ня або заяву, хоч нерідко окремі країни чинять у цьому відношенні тиск на партнерів, погрожуючи, а то і засто­совуючи санкції, особливо економічні.

В дипломатичній практиці відомі і використовуються дві форми участі в міжнародних конференціях:

а) в якості повноправної делегації з правом вирішаль­ного голосу;

б) в якості спостерігача.

Статус делегації з правом вирішального голосу давно визначений міжнародним правом. Що ж до спостерігачів, то цей інститут став особливо популярним у сучасній дип­ломатичній практиці, бо дає можливість державам, не по­в´язуючи себе рішеннями конференції, мати повну інфор­мацію про розгляд тієї чи іншої проблеми.

Крім спостерігачів на міжнародні конференції можуть запрошуватися почесні гості — найчастіше це представ­ники міжнародних організацій.

Своєрідною формою причетності до міжнародних кон­ференцій є так звані внески. Ця форма виникла під час проведення Загальноєвропейської наради з питань безпе­ки і співробітництва як компроміс між тими, хто пропо­нував включити до складу учасників середземноморські держави, і тими, хто вбачав у випадку їх участі небезпеку відхилення наради від головного завдання — забезпечен­ня безпеки І розвитку співробітництва в Європі. Внески означають можливість довести до відома конференції точку зору країн, які не беруть у ній участі, і вони можуть подаватися письмово або у формі виступу представника держави. Так в ході другого етапу Загальноєвропейської наради внески представників середземноморських країн були зроблені від імені ряду держав (Алжиру, АРЄ, Ізраї­лю, Марокко, Сирії, Тунісу) Генеральним директором ЮНЕСКО.

Рівень представництва на міжнародних конференціях залежить насамперед від важливості питань, які будуть обговорюватися, від найвищого рівня — глави держав або урядів до рівня міністрів або заступників міністрів закор­донних справ, директорів департаментів або спеціальних представників. Різним може бути і рівень спостерігачів.

В практиці діяльності міжнародних організацій деле­гацію очолюють, як правило, міністри закордонних справ, їх участь обмежується загальними дебатами, згодом деле­гацію очолює заступник міністра або постійний представ­ник при міжнародній організації.

При підготовці конференції необхідно уважно підійти до вибору місця її проведення з урахуванням в першу чер­гу політичних мотивів, а також мотивів технічного харак­теру (місце проведення пленарних і групових засідань, технічна оснащеність і рівень обслуговування — пере­кладачі, протоколісти, секретарі-стенографісти, наявність готелів, клімат країни і т. п.). Важливу роль в умовах не­безпеки міжнародного тероризму відіграють питання за­безпечення охорони.

Якщо конференція проводиться в кілька етапів, то мо­жуть визначатися різні місця її проведення. Часто конфе­ренції, які присвячуються врегулюванню конфліктів, відбу­ваються в нейтральних країнах або там, де знаходяться штаб-квартири міжнародних організацій (наприклад, Же­нева, Відень, Брюссель тощо).

Складність і багатоплановість завдань, що ставляться перед міжнародною конференцією, пошуки шляхів зба­лансованості інтересів сторін, що беруть участь в кон­ференції, зумовлюють багатоступеневий характер її під­готовки. Підготовча робота, як правило, проводиться під час багатосторонніх або двосторонніх консультацій. Кон­ференція проходить в три етапи: визначення загальних завдань конференції, підготовка документів, їх прийнят­тя. Між цими етапами, як і всередині них, можуть мати місце перерви, які делегації використовують для отриман­ня додаткових директив, проведення консультацій для уточ­нення позицій, в тому числі і між учасниками конференції.

Яскравим прикладом у цьому відношенні може бути підготовка і проведення Загальноєвропейської наради з питань безпеки і співробітництва. Багатосторонні консуль­тації по підготовці наради проходили в Гельсінки з 22 ли­стопада 1972 р. до 8 червня 1973 р. На них були підго­товлені завдання і розроблені правила процедури — «Заключні рекомендації консультацій в Гельсінки» («Синя книга»). На початку липня 1973 р. пройшов перший етап Наради за участю міністрів закордонних справ, які викла­ли свої позиції з принципових питань і схвалили Заключні рекомендації. 18 вересня 1973 р. засіданням консульта­ційного комітету розпочався другий етап Наради. Він три­вав 22 місяці і три дні і закінчився повним узгодженням усіх текстів, що увійшли до Заключного акту. 1 серпня 1975 р. вищі керівники 33 європейських країн, США і Канади підписали Заключний акт — так звану «Зелену книгу».

Порядок денний міжнародних конференцій поперед­ньо погоджується усіма учасниками по дипломатичних каналах (переговори, обмін нотами). Це дуже важливе питання кожної конференції, бо вже в порядку денному закладаються характер конференції, напрями її роботи і навіть — кінцеві результати.

При підготовці складних питань, що виносяться на кон­ференцію, порядок денний може погоджуватися на нара­дах або консультаціях спеціальних уповноважених, навіть на рівні міністрів закордонних справ. Наприклад, нара­дам глав держав СНД, як правило, передують наради міністрів закордонних справ.

Проект порядку денного сесійних конференцій між­народних організацій визначається або на попередній сесії, або на нарадах спеціальних уповноважених і надсилаєть­ся завчасно. Попередній порядок денний чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН складається Генеральним Секретарем ООН і повідомляється державам-членам ООН, як уже тут зазначалося, не пізніше, ніж за 60 днів до ЇЇ відкриття.

В попередній порядок денний чергової сесії включа­ються доповідь Генерального Секретаря про роботу ООН, доповідь Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради (ЕКСОР), Ради опіки, Міжнародного суду, допоміжних органів Генеральної Асамблеї, спеціалізованих установ; всі питання, про включення яких постановила сесія Генераль­ної Асамблеї попереднього скликання; всі пункти, запро­поновані іншими членами ООН або її головними органами; всі пункти проекту бюджету на наступний фінансовий рік і доповідь-звіт про виконання бюджету попереднього фінансового року; всі пункти, які вважає необхідними розглянути Генеральний Секретар ООН тощо.

Пропозиції про доповнення до запропонованого по­рядку денного може вносити будь-який член ООН, будь-який з її головних органів чи Генеральний Секретар. На­решті питання надзвичайно важливого і термінового характеру можуть вноситися І бути включені в порядок денний в ході чергової сесії, якщо більшість присутніх на Генеральній Асамблеї проголосують за це.

Така ж приблизно процедура погодження порядку ден­ного існує і в практиці інших міжнародних організацій, вона може відрізнятися лише термінами і порядком вне­сення питань. (6)

Перед початком міжнародних конференцій визначають­ся принципи розташування делегацій за столом конфе­ренції. Згідно з загальноприйнятою практикою делегації розміщуються в алфавітному порядку. Так, на Загально­європейській нараді вони були розсаджені за французьким алфавітом, а на переговорах у Відні — за англійським.

В багатьох випадках з метою визначення країни, з якої буде розпочинатися відрахунок, проводиться жеребкуван­ня. Перед початком кожної сесії Генеральної Асамблеї ООН така процедура відбувається в кабінеті Генерального Сек­ретаря ООН.

Правила процедури проведення міжнародних конфе­ренцій включають широке коло організаційних питань (го­ловування, метод прийняття рішень, міжнародний секре­таріат, документація, робоча мова чи мови, порядок про­ведення засідань тощо) і підлягають схваленню всіма учас­никами конференції. Правила процедури відіграють вели­ку роль у дипломатичній практиці, а їх уміле застосування є запорукою успіху в багатосторонній дипломатії?)

В минулому на міжнародних конференціях часто ви­никали суперечки щодо рангів і місць, які займали їх учас­ники, а тому було запропоновано так званий «круглий стіл», коли всі делегації розташовуються практично в од­наковому порядку. Часто при великій кількості учасників круглого столу організувати не можна, тоді розставляють­ся звичайні столи у вигляді великого кола.

Відкриття конференції зазвичай проводить представ­ник країни, де проходить конференція, або ініціатор її скликання у випадку, якщо учасники конференції бажа­ють виявити йому особливу увагу.

Велике значення має питання про головуючого на кон­ференції, В минулому на конференціях здебільшого голо­вував представник країни, де проходила конференція, або країни-ініціатора ЇЇ проведення. Згодом ця процедура ста­ла більш демократичною, і на сьогодні, як правило, голо­вують представники всіх делегацій, визначені згідно з ал­фавітом або шляхом жеребкування. Часто застосовується принцип співголовування, який дозволяє оперативніше вирішувати поточні питання конференції.

Прийнято, що чергові сесії Генеральної Асамблеї відкриває голова попередньої сесії, а наступними голова­ми обираються почергово представники географічних груп (Азії, Африки, Латинської Америки, Західної Європи, Східної Європи і США). За цим же принципом здійснюєть­ся обрання голів І віце-голів різних органів ООН.

Робота міжнародних конференцій проходить в режимі пленарних засідань, які є вищим органом конференції, а розгляд конкретних питань провадиться в комітетах і ко­місіях. Часто формування комісій, визначення їх повно­важень і складу перетворюється в гостру політико-дипло­матичну боротьбу, бо кожна з країн-учасниць конференцій переслідує насамперед досягнення вигідних для себе результатів.

На пленарних засіданнях конференцій розглядаються основні питання порядку денного, виносяться на обгово­рення проекти документів, резолюцій і поправки до них. В ході дискусій важливою «зброєю» дипломатів є також виступи і заяви з приводу порядку ведення конференції, так зване слово для довідки, а також виступи щодо мо­тивів голосування. Для підготовки заключного документа створюється редакційна комісія, до складу якої входять експерти, що представляють всі робочі мови конференції. Під час роботи Загальноєвропейської наради було створе­но і діяло 20 робочих груп.

Сесійні конференції міжнародних організацій, як пра­вило, мають постійну структуру робочих органів.

На попередній нараді або на початку конференції ви­значається характер її засідань: відкритий чи закритий. Закриті засідання проходять за участю тільки учасників конференції; на відкриті допускаються представники ЗМІ та публіка. Відкритими бувають в основному пленарні засідання, натомість, комітети і комісії працюють в за­критому режимі. Відкриття і закриття конференції, висту­пи високих представників проходять також у відкритому режимі.

Закритий характер мають конференції з проблем ско­рочення озброєнь і збройних сил, окремих видів зброї масового знищення, припинення військових конфліктів.

Важливим елементом проведення конференції є робо­та над її документами, підготовка рішень з урахуванням інтересів учасників зустрічі, тому і не дивно, що під час обговорення заключних документів часто вноситься вели­ка кількість проектів і пропозицій.

Крім офіційних на міжнародних конференціях відбу­ваються і неофіційні засідання та переговори для обгово­рення тих чи інших проблем у невимушеній обстановці за участю певних груп учасників. Для цього використову­ються прийоми, сніданки і обіди.

Рішення конференцій, як і сесій міжнародних органі­зацій приймаються шляхом голосування більшістю голосів: звичайною — коли голосує більше половини і кваліфіко­ваною — дві третини голосів учасників. Кожна делегація має право одного голосу, що є вищим виразом рівноправ­ності малих і великих держав. Голосування може бути відкритим або таємним. Відкрите голосування провадить­ся підняттям руки або поіменно.

В практиці конференцій існує правило роздільного го­лосування — по частинах документа.

При голосуванні рішень міжнародних конференцій пра­вило підпорядкування меншості більшості не діє, і при­йняті рішення мають характер рекомендацій і побажань. Рішення конференції є обов´язковими, якщо вони при­ймаються за згодою всіх її учасників або за рішенням Ради Безпеки, що випливає із статуту ООН.

Останнім часом на міжнародних конференціях все час­тіше застосовується метод погодження (консенсус), тобто розробка таких рішень, які всі учасники вважають обо­в´язковими для себе. Але навіть у випадку консенсусу учасники конференції можуть мати певні зауваження до до­кументів. На основі методу консесусу проходила робота Загальноєвропейської наради.

Використання консенсусу, з одного боку, має пози­тивне значення, бо свідчить про неможливість нав´язува­ти волю одних держав іншим, але з другого — це може зумовити затягування і гальмування прийняття рішень, пе­решкоджати досягненню згоди. Тому під час Загально­європейської наради, враховуючи потенційні негативні на­слідки застосування методу консенсусу, держави-учасниці домовились, що правила процедури (ггшіап´к ІтштапсНк — «вносячи відповідні зміни», лат.) цієї наради в майбут­ньому будуть застосовуватися і в наступних загальноєвро­пейських нарадах-конференціях.

Всю підготовчу роботу і нормальне функціонування міжнародних конференцій забезпечують їх секретаріати. Переважно вони мають дві форми: адміністративний і політичний (або генеральний секретаріат). Адміністратив­ний секретаріат відає питаннями організації канцелярії, транспорту та розміщення і формується в основному за рахунок країни, де проходить конференція, або міжна­родної організації.

Політичний секретаріат займається питаннями веден­ня протоколів, розподілом справ між комітетами (комісія­ми), забезпеченням виконання графіка роботи комітетів (комісій), виданням і тиражуванням матеріалів, забезпе­ченням перекладів і т. п.

Ефективність роботи секретаріатів залежить від рівня кваліфікації їх співробітників і справедливого розподілу функцій між представниками основних груп країн.

Весь хід конференції, дискусії і рішення заносяться „ спеціальний журнал засідань і в протоколи. В журналі за­сідань фіксуються дата, час і місце проведення конфе­ренції, прийняті рішення, а в багатьох випадках заносять­ся імена виступаючих та їх пропозиції.

Надзвичайно важливою процедурою проведення кон­ференції є визначення мови для проведення диспутів, складання доповідей, проектів рішень, інших документів. У часи середньовіччя всі переговори велися латинською мовою, яка вважалася мовою всіх «цивілізованих хрис­тиян», тому ця мова не була чужою і в дипломатичній практиці Української держави козацької доби. У XVIII XIX ст. мовою дипломатії була французька. Вибір мови конференції залежить від складу учасників, і в нинішніх умовах більшість міжнародних конференцій ведеться пе­реважно англійською мовою. Наприклад, під час Загально­європейської наради робочими мовами були англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька. Переважна більшість учасників сучасних європейських конференцій робочими мовами вважають англійську, німецьку, російську, французьку.

Ніхто не забороняє представникам держав користува­тися своєю національною мовою, але в такому випадку делегація забезпечує своїми силами переклад матеріалів конференції на одну із її робочих мов. Особливо важливо підкреслити, що члени делегацій на міжнародних конфе­ренціях користуються тими ж привілеями та імунітетами, що і представники акредитованих в країні перебування дипломатичних установ.

Витрати на проведення міжнародних заходів розподі­ляються між учасниками переважно на пайовій основі за взаємною домовленістю з урахуванням національного до­ходу країни-учасниці. Так, наприклад, витрати на прове­дення Загальноєвропейської наради розподіляли таким чином: 52,8 % — за рахунок 6 держав (Англія, Італія, ФРН, СРСР, США, Франція), на долю кожної з них припадало 8,8 % загальних витрат наради; 5,52 % — за рахунок Кана­ди, 20,88 % — по 3,48 % за рахунок Бельгії, НДР, Іспанії, Нідерландів, Польщі і Швеції; 14 % — по 2 % за рахунок 7 країн (Австрія, Данія, Норвегія, Угорщина, Фінляндія, Чехословаччина, Швейцарія). (8)

Конференції вважаються завершеними після того, як на них прийнято заключні документи (угоди, декларації), або тоді, коли стає ясно, що досягнути домовленості вна­слідок гострих протиріч не вдасться. Завершення конфе­ренції і в позитивному, і в негативному плані закінчується прийняттям спільного комюніке для ЗМІ, хоча інколи це і не робиться.

Треба враховувати можливі перерви в роботі конфе­ренції, пов´язані з необхідністю проведення додаткових консультацій, обміну думками, які не обов´язково фіксу­ються спеціальним рішенням.

Під час проведення важливих міжнародних конфе­ренцій та сесій важливе значення має цілеспрямована і продумана робота зі ЗМІ. Члени делегацій можуть вільно спілкуватися з пресою, відкрито висловлювати свою точ­ку зору, критикувати позиції урядів інших держав, відсто­ювати національні інтереси, користуючись цим правом.

 

Використана література

 

1. Дипломатический словарь.— М., 1994.—Т. 1.-С. 324-325.
2. Внешняя политика Советского Союза в период Великой Отечественной войны».— М.,1947.- Т. НІ.- С. 409.
3. УРСР у міжнародних відносинах: міжнародні договори, конвенції, угоди та інші акти, учасником яких є Україна.— К., 1966.—С. 163.
4. Див.: Гуменюк В. Міжнародні конференції //«Політика і Час» - 1998. № 8 - С. 52-56.
5. Зарин В. А. ОсновьІ дипломатической службы.-М., 1977.-С. 311.
6. Див.: Блищєнко Й. II., Дурденевский В. Н.Дипломатическое й консульское право.—С. 279, 298-299.

Там же,- С. 280.