Кінець ХХ ст. ознаменувався подіями надзвичайної історичної ваги, які кардинальним чином змінили весь подальший розвиток історії багатьох народів, в першу чергу єв­ропейських. Розвал Радянського Союзу та Соціалістичної Федератив­ної Республіки Югославії, роз´єд­нання Чехословаччини і об´єднан­ня Німеччини, розпад таких струк­тур, як Варшавський Договір і Рада Економічної Взаємодопомоги, пере­інакшили політичну карту Європи, спричинили до появи на ній нових держав, народи яких розпочали активне входження в західноєвро­пейське та світове співтовариство, надолужуючи те, що було втрачено протягом століть напівколоніально­го існування.

Оприлюдненням Акту прого­лошення незалежності України 24 серпня 1991 р. було утверджено «створення самостійної української держави — України» з неподільною та недоторканною територією, де «мають чинність виключно Консти­туція і закони України».(1)

1 грудня 1991 р. народ України голосами понад дев´яносто від­сотків учасників референдуму «підтвердив Акт проголошення не­залежності України, схвалений Вер­ховною Радою України 24 серпня цього року». (2)

Здійснилася віковічна мрія ба­гатьох поколінь одного з найчисельніших народів Європи — відро­дити свою державність, утвердити свою незалежність і суверенітет. Як підкреслив у своєму Посланні до Верховної Ради (лютий 1999 р.) Президент України Л. Д. Кучма, «Україна виборола свою незалежність і ут­вердила себе високоавторитетною державою у світовому співтоваристві. Багато було таких, хто мало вірив у наше майбутнє, хто пророкував нам неминучу поразку. Однак сьогодні вже ясно всім: головне і визначальне випробу­вання ми витримали. Незважаючи на всі складнощі, які існують і сьогодні, ми вистояли. Державна незалежність України, яка впродовж століть виборювалася українським народом на чолі з його авангардом — українським націо­нальним рухом, є сьогодні реальністю». (3)

У Зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5 грудня 1991 р. наголошувалося:

«Україна, одна з держав — засновниць Організації Об´єднаних Націй, у повній відповідності з цілями і прин­ципами Статуту ООН спрямовує свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжна­родного співробітництва в розв´язанні екологічних, енер­гетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватися на загально­визнаних принципах міжнародного права.

Україна як європейська держава готова приєднатися до Гельсінського заключного акта, Паризької хартії та інших документів НБСЄ. Україна закликає парламенти та уряди країн-учасниць НБСЄ підтримати ЇЇ намір стати безпосереднім і рівноправним учасником Загальноєвро­пейського процесу, брати участь в інших європейських структурах.

Україна готова встановити з іншими державами дип­ломатичні відносини і будувати двосторонні відносини з ними на засадах рівноправності, суверенної рівності, не­втручання у внутрішні справи один одного, визнання те­риторіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів.

Україна вважає свою територію неподільною і недо­торканною, визнає непорушність існуючих державних кор­донів і не має жодних територіальних претензій до жодної держави», (4)

Для забезпечення успішного виконання завдань, що постали перед керівництвом країни у новій історичній ситуації, треба було корінним чином змінити зовнішньо­політичну діяльність держави, забезпечити її суверенітет, сприяти формуванню позитивного іміджу України на міжнародній арені як прогнозованого, надійного і відпові­дального партнера світового співтовариства.

Якісно нові завдання постали і перед Міністерством закордонних справ України, яке протягом десятиліть існу­вання Радянської України, за словами професора Б. І. Гу-менюка, «як по суті, так і по формі відігравало незначну роль, було здебільшого «маріонетковим придатком відом­ства на Смоленській площі» (МЗС СРСР. — Авт.), що відбивало двоїсту, «оруелівську» сутність існуючої тоді по­літичної системи». (5)

Ця ситуація, безумовно, відбивалася на практичній діяльності українських дипломатів того періоду, переваж­на більшість яких, все ж незважаючи на усі відомі склад­нощі роботи в умовах тоталітарного режиму, «якщо не прямо, то опосередковано приносили користь рідній Україні, допомагали як ближнім, так і далеким сусідам краще розуміти її Історію, оцінювати невичерпний потен­ціал». (6)

Міністерство закордонних справ України радянського періоду виконувало лише незначні функції сфери багато­сторонніх відносин, маючи своїх представників при між­народних організаціях у Нью-Йорку, Парижі, Відні та Женеві, що скоріше формально засвідчувало, що Україна була одним із засновників Організації Об´єднаних Націй та членом світового співтовариства.

Про обмежені можливості впливу МЗС України на формування зовнішньої політики свідчить структурний і кількісний склад його центрального апарату та закордон­них представництв, який на початку 90-х років налічував 156 осіб, в тому числі 97 дипломатів та 59 адміністратив­но-технічних працівників.

Станом на березень 2000 р. за кордоном діяло вже 89 дипломатичних представництв та консульських установ України, зокрема 62 посольства (до складу Посольства Ук­раїни в Бельгії включається дипмісія України в Нідерлан­дах, а до складу Посольства України в Швеції — дипмісія в Данії), 8 постійних представництв при міжнародних організаціях, 13 генеральних консульств і два відділення посольств. На цей час Україна має свої закордонні уста­нови в 62 країнах світу.

На початку 2001 р. в центральному апараті МЗС пра­цювали 694 співробітники: 453 дипломати і 241 адміністративно-технічних працівників; в закордонних установах України — близько 1157 співробітників (655 дипломатичних і 502 адміністративно-технічних працівників). ЗО закор­донних установ України очолюють кадрові дипломати, а решту — представники органів законодавчої та виконав­чої влади, політичні діячі, науковці.

Цікавими для порівняння можуть бути дані щодо кількості співробітників зовнішньополітичних відомств деяких держав світу. Так, у 90-х роках в системі МЗС Франції працювало 10000 осіб (4000 в центральному апа­раті і 6000 в закордонних установах); Великобританії -9100 (6100 і 3000 відповідно); ФРН - 8000 (2600 і 5400); Російської Федерації - 10700 (3200 і 7500); США - 25500 (6500 і 19000); Канади - 4600 (2600 і 2000); Швеції - 2250 (850 і 1400); Фінляндії - 2200 (800 і 1400); Угорщини-1500 (700 і 800); Швейцарії - 1900 (700 і 1200).

Сьогодні Україна стає все більше відомою у світі, її визнали 167 держав і 162 встановили дипломатичні від­носини. На 1 березня 2000 р. в Україні функціонувало 61 посольство, 4 відділення посольств, 15 представництв міжнародних організацій, 14 генеральних консульств, 18 почесних консульств. Посли 53 держав виконували свої функції за сумісництвом. Дипломатичний корпус в Ук­раїні на цей період налічував майже 2500 працівників, у тому числі 1214 фахових дипломатів.

Свідченням високого міжнародного авторитету Украї­ни стало обрання її на сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1999 р. непостійним членом Ради Безпеки ООН. Україна є членом понад 40 міжнародних міжурядових організацій, зокрема ОБСЄ і Ради Європи. На засадах рівноправного партнерства розвивається співробітництво України з НАТО і Європейським Союзом, а курс на інтеграцію з європей­ською спільнотою проголошено стратегічним вектором зовнішньополітичної діяльності України.

Все це ставить перед українським МЗС та його за­кордонними установами нові вимоги по забезпеченню реалізації курсу, визначеного Президентом України та «Основними напрямами зовнішньої політики України», затвердженими Верховною Радою України 2 липня 1993 р.

Особливо наголошується на:

1. Розвитку двосторонніх міждержавних відносин.

2. Розширенні участі в європейському регіональному співробітництві.

3.  Співробітництві в рамках Співдружності Незалеж­них Держав.

4.  Членстві в ООН та інших універсальних міжнарод­них організаціях.

В Основних напрямах окреслено і головні пріоритетні функції української зовнішньої політики, якими є:

—забезпечення національної безпеки;

—створення умов, необхідних для нормального функ­ціонування національної економіки;

—сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку її національної культури і освіти;

- участь у вирішенні глобальних проблем сучасності;

—контакти з українською діаспорою;

—інформаційна функція.

Таким чином, у цьому документі визначені стратегічні напрями і пріоритети зовнішньої політики України на три­валу перспективу. (7)

Для успішної реалізації завдань зовнішньої політики потрібні цілеспрямована і скоординована керівна діяль­ність Президента України, Кабінету Міністрів України, законотворча робота Верховної Ради України, ініціативне і чітке виконання своїх функцій зовнішньополітичним відомством — Міністерством закордонних справ.

Використана література

1. Україна на міжнародній арені: Збірник до­кументів! матеріалів 1991 —1995рр.: У 2кн.— К„ 1998. -Кн. 1.-С. 7.

2. Там же.— С. 14.
3. Урядовий кур´єр. — 23 лют. 2000.— № 34.

4. Україна на міжнародній арені.— Кн. І.

5. Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та кон­сульської служби,— К., 1998.— С. 3.

6   Там же.

7.  Україна на міжнародній арені.— Кн. 1 С. 40-41, 47-48.