Безкоштовна бібліотека підручників
Дидактика

§ 4. Принцип наочності


Принцип наочності в історичному аспекті. Коріння цього принципу знаходимо в народній педагогіці, підтвердженням чого є такі вислови: "Краще раз побачити, ніж сто разів почути", "Бурчання наскучить, приклад научить", "Приклад кращий за правило" та ін.

Суть і психологічна основа цього принципу буде зрозуміліша при з´я­суванні деяких історичних моментів його становлення й розвитку. У промові, присвяченій 100-річчю від дня народження великого педагога Й. Песталоцці, видатний німецький педагог А.Дістервег говорив: "Я спробую бути, за можливості, більш ясним і зрозумілим, як це і подобає промові, присвяченій людині, котра ввела у школу принцип наочності і свідомості" [ 16, 248], а в одній із своїх праць педагог говорить про прин­цип наочності і про Й.Г.Песталоцці таке: "Він не винаходив його. Цілі століття говорили про нього, висловлювались про нього зрозумілими словами, але заслугою Песталоцці було і є те, що він його здійснив, що він зробив його пануючим практичним принципом навчання" [6, 283].

Сам же Й. Песталоцці у свій час зазначав: "...я утвердив вищу осно­ву навчання у визнанні наочності як абсолютного фундаменту всякого пізнання" [6,525], на що видатний російський педагог П.Каптєрєв зро­бив таке зауваження: "Напевне, дивно, як це Песталоцці приписує собі заслуги утвердження такого принципу, про який вже давно йшла мова в педагогіці, який розроблявся вже не одне століття і мав свою літера­туру. Проте слова Песталоцці справедливі" [6. 525].

З усього видно, що найбільша заслуга в утвердженні в педагогіці принципу наочності належить саме Й. Песталоцці.

Однак, наукове обґрунтування принципу наочності, а точніше, спроба його формулювання належить основоположнику наукової пе­дагогіки, великому чеському педагогу Я. Коменському. Цей принцип він сформулював у вигляді правила, яке ним же було назване золотим, а пізніше стало відоме як "золоте правило дидактики":

"Тому нехай буде для учнів золотим правилом: усе, що тільки мож­на, пропонувати для сприймання відчуттями, а саме: видиме — для сприймання зором, чутне — слухом, запахи — нюхом, що підлягає сма­ку - смаком, доступне дотику - дотиком. Якщо які-небудь предмети відразу можна сприйняти декількома відчуттями, нехай вони відразу охоплюються декількома відчуттями" [18, 303].

Не будемо вдаватися в полеміку великих і видатних педагогів, а продовжимо наші міркування щодо суті і психологічної основи прин­ципу наочності, почавши з Ф. Бекона. Його ідеї про необхідність вив­чення природи, критика поширених тоді методів схоластики, спроби створити новий метод (індукцію) зумовили новий рух у середовищі педагогів.

Як і Я. Коменський, багато тодішніх педагогів міркували так: у на­вчанні необхідно, наскільки це можливо, предмети, що вивчаються, представляти безпосередньому спостереженню учнів, учити учнів за самими предметами, а не з книжок про ці предмети. Саме ця думка зак­ладена у "золотому правилі" Я. Коменського. Зокрема у відомій усім педагогам книзі "Накреслення всезагальної школи мудрості" він ви­магає, щоб вправи для відчуттів були визнані необхідними для вправ розумових. Крім того: "Потрібно у навчанні справу поставити так, щоб не ми говорили учням, а самі предмети, щоб учні могли торкатися їх або їх замінників, розглядати, слухати"[18].

Як далі пише Я. Коменський, "усі стіни навчальних кімнат і всере­дині, і ззовні повинні бути заповнені картинами, надписами, рельєфа­ми так, щоб куди не глянув учень, він скрізь бачив предмет. У цьому відношенні цілком справедливе положення "Краще надлишок, ніж нестача" [ 18, с.519].

Я. Коменський навіть видав книгу, в якій розмістив 300 малюнків, де зобразив усе видиме й невидиме. Книга була задумана як наочний посібник при вивченні латинської мови. У ній він навіть зобразив на малюнку Бога, душу, божественні діяння: мудрості, терпіння тощо.

Аналіз "золотого правила дидактики" Я. Коменського переконує, що педагог мав на увазі наслідування зовнішньої природи. Паралелізм природного і штучного в нього передбачає передусім паралелізм із зов­нішньою природою. Ті аналогії, які він приводить, без сумніву є дове­денням цього.

Я. Коменський часто повторює, що потрібно виховувати у відпові­дності до природи, але при цьому розуміє не природу дитини, а зовні­шню природу. Принцип природовідповідності він розумів не антро­пологічно, а фізично.

За такого чисто зовнішнього розуміння принципу природовідпов­ідності Я. Коменському по-справжньому неможливо було глибоко зро­зуміти принцип наочності. Затвердженням П. Каптєрєва, напрошуєть­ся думка, що Я. Коменський не з аналізу явищ зовнішньої природи виводив вказівки для порядку в школі, а зовсім навпаки, розробляючи ідею про школу, про необхідність у ній порядку, він шукає для пояс­нення своїх думок аналогії у зовнішній природі. Він ішов не від природи до школи, а від школи до природи [18, 287]. Отже, і наочність у на­вчанні педагог розумів як зовнішню.

Серйозною проблемою наочності займався І. Базедов, особливо щодо практичних наочних робіт. Географію, наприклад, у нього учні вивчали на двох розкинутих у полі півсферах, на поверхні яких були виділені суша, вода тощо.

Півсфери були не кулеподібні, а лише трохи опуклі, так що по них можна було ходити, стрибати. Усі предмети, які необхідно було запам´я­тати _ чи то з мови, чи з географії, історії, чи з арифметики, він перетво­рював у рухливі ігри, які приносили дітям велике задоволення [18,483].

Й. Песталоцці та А. Дістервег про принцип наочності. Певний внесок у проблему наочності зробив Ж. Руссо. На його думку, перший розум дитини - це чуттєвий розум, відсутність власного спостереження й дос­віду спричинюють дуже велику шкоду розумовому розвиткові дитини.

Однак, корінні зміни у трактуванні принципу наочності, в утверд­женні його як власне принципу, належить саме Й.Г.Песталоцці. Ваго­мий внесок у розвиток його положень, їх пропаганду зробив видатний німецький педагог А.Дістервег.

З чого виходить Й. Песталоцці і що захоплює у його роботах А. Дістверга?

Й. Песталоцці поглибив принцип природовідповідності у вихованні дитини. Усе виховання має бути природовідповідним, тобто здійсню­ватися відповідно до природного розвитку самої дитячої природи. Він здійснив у дидактиці поворот від зовнішньої природи, як це у Я. Ко­менського, до природи людини.

Й. Песталоцці вважав, що характерна риса людської природи по­лягає у самодіяльності, у вільному розкритті всіх сил за власними внут­рішніми законами, а не під тиском зовнішніх причин, а тому " ...всі освітні засоби, як більш чи менш штучні, не повинні відхилятися від природного ходу розвитку людських здібностей чи протидіяти йому, а бути в повній згоді з образом дій, якого дотримується сама природа". Усе навчання, на його думку, є не що інше, як мистецтво допомагати природному прагненню людини до розвитку, що засновується на гар­монії вражень, засвоюваних дитиною, зі ступенем розвитку її сил. Саме тому будь-яке знання повинне виходити зі спостережень і до них по­вертатися.

Й. Песталоцці рішуче заявляв, що визнає "наочність абсолютною основою пізнання", що "наочність є безумовна основа всякого знання".

"Немає живого, істинного пізнання, яке б не виходило із безпо­середньо чуттєвого сприйняття або не зводилося б до нього. Тому будь-яке елементарне навчання повинне не тільки накінець бути пов’язаним з чуттєвими сприйманнями, а починатися з них і виходити з них".

Він не хоче і не може допускати ніякого навчання, крім безпосе­редньо наочного або заснованого на наочному принципі.

Таким чином, наочність у розумінні Й. Песталоцці — це не тільки і не стільки забезпечення чуттєвого, сприйняття предмета вивчення, це коли людина володіє певними чуттєвими елементами знань і викорис­товує ці елементи для обстеження, для орієнтування, тобто зводить складне до сукупності простих елементів, чуттєвих алфавітних одиниць сприйняття. Він пише: "Утвердження в дитини простого спостережен­ня як необхідної основи будь-якого досвідного знання і піднесення зго­дом спостереження до ступеня мистецтва, тобто до ступеня засобу, являє собою предмет спостереження як об´єкта критичної здібності і штучно виробленої вправності та становить завдання й суть наочності".

Й. Песталоцці підкреслював, що необхідно розрізняти спостере­ження як вихідний пункт навчання (власне відчуття) і мистецтво спос­тереження як вчення про відношення всіх форм. Очевидно, справу він розумів так, що навчання має йти в тому напрямі, в якому розвиток дитячої спостережливості йде від простого спостереження до ступеня мистецтва спостереження, тобто до оцінки відношення всіх форм спо­стережуваного об´єкта.

А. Дістервег не тільки пропагував, упроваджував у шкільну практи­ку принципи навчання Й. Песталоцці, а й сам розвинув і поглибив ідеї Й. Песталоцці в теорії педагогіки взагалі і в розумінні принципу наоч­ності зокрема. Наочність він вважав основою природовідповідного навчання, надаючи великого значення ознайомленню дітей з предме­тами, безпосередньо доступними їх органам чуття. А. Дістервег, однак, не обмежувався тільки предметною наочністю, а допускав різноманітні її форми. Утих випадках, де неможливе безпосереднє ознайомлення з самим предметом, він пропонував звертатися до зображень на карти­нах, до спогадів про пережите дітьми за межами школи, до порівнян­ня, аналогій та інших засобів [16, 24].

Наочність він розглядав як найважливішу умову елементарної осві­ти, за якою у предметі, що вивчається, виділяються найбільш зрозумілі і конкретні для дитини елементи, доступні її спостереженню або пов´я­зані з її попередніми знаннями [16, 310].Цю думку вже у наш час відо­мий методист в галузі викладання математики В.Г. Болтянський висло­вив у своїй формулі: "Наочність - це ізоморфізм плюс простота".

Принцип наочності знаходить, як вважає А.Дістервег, своє конк­ретне вираження у правилах: 1) від близького до далекого; 2) від про­стого до складного; 3) від відомого до невідомого.

Про суть наочності. Отже, в чому суть наочності?

У джерелах зустрічається твердження, що наочний — це такий, яко­му можна дати геометричний чи механічний образ. Це правильно, але частково. Річ у тому, що слово "наочний" у звичайному, побутовому значенні означає такий, якого можна побачити, тобто одержати зоро­ве сприймання. Однак, слово "наочний" вживається у педагогіці не тільки у цьому значенні. Ми, згідно з Й. Песталоцці, наочним розумі­ємо таким, коли у складному об´єкті ми можемо виокремити, виділити прості елементи, кожен з яких для нас є певним первинним чуттєвим образом. Тоді предмет ми розглядаємо як певну сукупність цих чуттє­вих елементів.

Психолого-педагогічна наука довела, що оволодіння суспільно-історичним досвідом передбачає відновлення і формування тих функцій і здібностей, з якими пов´язано його накопичення. З віднов­ленням цих функцій і здібностей у процесі засвоєння досвіду, оче­видно, і пов´язано становлення оперативних одиниць сприймання і їх еталонно-алфавітний характер. До еталонів можуть належати, на­приклад, система музичних звуків, фонеми мови, кольори спектра, геометричні форми та інші властивості, якості, ознаки предмета і самі предмети. Ці системи чуттєвих якостей засвоюються дітьми і вико­ристовуються ними як еталони під час обстеження властивостей пред­метів, що сприймаються.

Еталони необхідно розглядати і якдеякі моделі зовнішньопредметного світу, і як свого роду букви алфавіту, за допомогою яких сприй­мається об´єктивний зміст речей і предметів. Саме такий зміст із по­гляду сучасних психологічних досліджень, ми вкладаємо в поняття "елементарності", яким користувалися і Й. Песталоцці, і А. Дістервег, розкриваючи суть наочності.

Розпізнавання комплексу ліній і кутів як каркаса куба подібно до будь-якого іншого акту розпізнавання можливе лише за умови, що цен­тральна нервова система зберегла сліди стимулів, що сприймалися ра­ніше, в даному випадку — реальних об´єктів кубічної форми, в такому вигляді, який дає змогу встановити відповідність між стимулом, що сприймається, і цими слідами. Тільки після того, як встановлена така відповідність, стимул набуває значення і наявна в ньому інформація отримує інтерпретацію. Інформація про минулі події становить, таким чином, необхідні передумови для розпізнавання інформації, що над­ходить у даний момент. Отож, розпізнавання — це порівняння акту­альних стимулів із наявним змістом пам´яті. Результат цього процесу переживається суб´єктом як сприйняття на основі чуттєвих алфавіт­них елементарних одиниць сприймання.

Зробити процес навчання наочним (отже і зрозумілим) означає підвести невідоме під відоме. Наприклад, ми дали прослухати учневі ноту "ля" і попросили його запам´ятати особливості її звучання. Через деякий час учень прослухав інші ноти і теж запам ´ятав їх звучання. Якщо тепер учневі пропонується що-небудь сказати про нотний склад склад­ного звука, що є послідовною сукупністю звуків "до-ре-мі-фа-соль-ля-сі", то порівнявши цю звукову послідовність, він виділить йому вже відомі "ля, до, ре, мі", а про "соль" скаже, що він з цією нотою зустрі­чається вперше. Але в наступному і ця нота буде виконувати для учня функцію оперативної одиниці обстеження звуку.

Розглянемо інший приклад. Учень вивчив дію додавання чисел. Йому запропонували дію додавання: 5+5+5+5+5+5=30. І коли сказа­ли, що дію додавання однакових чисел можна назвати множенням і записати так: 5+5+5+5+5+5=5x6=30, то цим самим ми забезпечили наочність у розумінні дії множення.

Дивлячись на яблуко, ми ідентифікуємо його форму (близько до сфери), об´єм (у діаметрі приблизно 6 — 8 см), колір (червоно-зелений), твердість (відчувається на дотик), тобто складний об´єкт розклали на ряд чуттєвих елементів, дали їм кількісну характеристику і синтезував­ши отриману інформацію, дізнались все про яблуко, яке ми бачимо перед собою.

Зрозуміло, що з накопиченням досвіду та підвищенням рівня ро­зумового розвитку людини, оперативно-алфавітні одиниці обстежен­ня навколишньої дійсності (еталони) стають складнішими і тому на­очний у цьому випадку такий, який можна буде звести до сукупності вже інших, складніших елементів. Таким чином, поняття "наочний" має відносний характер, оскільки у вивченні того чи іншого об´єкта учень може користуватися елементами різного ступеня складності.

Наочність у навчанні, як стверджували класики педагогіки, поля­гає в тому, що предмети, які вивчаються, потрібно представляти спос­тереженню учнів, вчити за самими предметами, а не за книгами про ці предмети.

Зрозуміло, що при істинному, наочному навчанні, тобто коли воно відбувається на основі вивчення реального предмета, учень сам або спільно з учителем формулює запитання ніби до предмета, бо тільки предмет може дати відповідь на це запитання, до того ж, таких запи­тань, як правило, не одне. Але відомо, що кожен предмет виявляє свої властивості тільки у взаємодії з іншими предметами. Тому учень ре­ально включає у взаємодію з іншими об´єкт вивчення і, одержуючи відповіді на поставлені запитання, синтезує їх і створює уявлення про даний об´єкт.

У ході такої взаємодії, руху, механічної і розумової дії, учень бачить предмет у прямому і переносному значеннях з різних точок зору, у ди­наміці, перемішує, змінює його положення у просторі, рухається сам і т д Тому навчання за участю реальних предметів вивчення не тільки багате з погляду отриманої інформації, а й багатше на почуття, емоції, на відчуття часу і простору.

Під час використання малюнків, схем, зображень не можна забез­печити динаміку сприйняття, взаємодію суб´єкта з об´єктом вивчення, і тому за багатством отриманої інформації, емоцій, почуттів таке на­вчання значно бідніше.

Підсумок. Спроба формулювання принципу наочності належить Я.Коменському. Він сформулював його у формі "золотого правила" дидактики. При цьому мав на увазі наочним таке, якому можна дати механічний чи геометричний образ. За Й. Песталоцці, наочність є аб­солютною основою пізнання, наочне — це таке, яке можна звести до елементарного. За класиками наукової педагогіки, наочне навчання — це навчання на самих предметах, об´єктах, а не за описом цих об´єктів.

Навчання за участю реальних предметів вивчення не тільки багате з погляду отриманої інформації, а й багате на почуття, емоції, на відчут­тя часу і простору.



|
:
Історія педагогіки: курс лекцій
Робоча книга вихователя групи продовженого дня
Педагогіка вищої школи
Дидактика