Окрім пісенної лірики, дорослі у спілкуванні з дітьми створили цілий ряд непісенних жанрів. Г.С. Виноградов, один з перших дослідників дитячого фольклору, об´єднав ці твори спільною назвою «поезія пестування». Переважна більшість — це невеликі поетичні твори, які примовляють дорослі, пестячи немовля. Але не тільки. Є й інші піджанри, які мають своє призначення і конкретні функції.

Найближче до колискових пісень за змістом і характером стоять потішки або утішки — невеликі віршики, які промовляють дитині перед тим, як кладуть спати. їхнє призначення — заспокоїти дитину, вплинути на її психічний стан, щоб вона швидше заснула. Тексти утішок дуже подібні до колисанок, в них фігурують ті ж дійові особи, що в пісенній ліриці, найчастіше — кіт, який допомагає приспати дитину:

Ой ти, коте-рябку,     Виженемо овечки,

Та вимітай хатку.       Щоб по гірці не ходили,

А ти, котку сірий,       Діток малих не будили,

Та вимітай сіни. Щоб вовниці не губили.

А ти, котку-котарю,  В нас вовниця дорогая,

Та вимітай кошару.    У нас дитина малая.

Частина утішок спрямована на те, щоб втихомирити дитину, коли вона плаче:

Тихо, (ім´я дитини), не плач, Іде киця на мостику,

Киця принесе калач.    Несе калач на хвостику...

 

Спеціальні примовляння використовуються під час колисання дитини з метою не приспати її, а заспокоїти:

Гойда-да, хліба нема.

Був буханець — з´їв баранець,

Була кришинка — з´їла дитинка...

Окремий цикл становлять потішки, якими втішають чи забавляють дитину під час купання:

Купалися ластів´ята   У любисточку купали.

Та в чару водиці, Живу воду наливали,

Щоб були ми білотілі  Щоб здоров´я тіло мало,

Та ще й білолиці. Лиха-горенька не знало...

Тут неважко простежити зв´язок із магією слова.

Найбільшу групу забавлянок становлять пестушки — коротенькі віршики, які виконуються у поєднанні із своєрідними рухами чи вправами, якими дорослий пестить дитину, підбадьорює, спонукає до певного виду діяльності і т. ін. Найпоширенішими є варіанти «Ласочки». Гладячи дитину по руках, примовляють:

—      Лася, Ласочка, де була?       — Чим кусала?

—      У лісі.         — Зубами.

—      Що їла?     — Куди клала?

—      Горісі.        — До мами.

У словесності всіх слов´янських народів є забавлянка «Сорока» (або її різновиди чи варіанти). Вона пов´язана із пещенням дитячої руки:

Сорока-ворона Діткам кашку варила, На порозі студила, Ополоником мішала, Діточок скликала...

(говорячи це, дорослий робить пальцем колові рухи по долоні дитини, ніби мішаючи кашу):

Ідіть, діти, по тріски, Дам вам каші потрошки;

(говорячи, відбивають ритм короткими ударами, а тоді перебирають пальчики дитини):

Тому дала, тому дала, тому дала,

А тому не дала, (мізинчик),

бо він — ледар: дров не рубав, печі не палив, каші не варив,

діток гулять не водив — іди собі геть.

Полетіли — .... (махають руками дитини, ніби крилами).

Дітям дуже подобаються такі забавлянки, вони сміються, пробують наслідувати рухи дорослих. Подібним є цикл пестушок, пов´язаний із пещенням ноги дитини. Як правило, це імітація «кування чобітка»:

Кую, кую чобіток,

Подай, мамо (тату і т. д.), молоток,

Не подасиш молотка,

Не підкую чобітка... (При цьому вдаряють по нозі дитини пальцем).

Ряд поетичних текстів супроводжують фізичні вправи дитини: розводячи руки і ноги дитини, примовляють:

Потягусі, потягусі,     Росла-виростала,

На (ім´я) пестусі.         Щоб своїй мамці

Щоб (ім´я) росла,         Скоріш в поміч стала.

Коли дитина уже самостійно сидить, з нею бавляться «Ладусі» або «Ладки». Плескаючи її руками, говорять:

Ладки, ладоньки, ладусі,       — Що їли? — Оладки.

Ой ладусі, ладки.          — 3 чим оладки? — Із медком

— Де були? — В бабусі.        Та солодким молочком.

Є тексти, які використовують, навчаючи дитину ходити:

Дибки, дибки! Ходить котик по лавочці, Водить кицю за лапочки: Диб, диб, диб.

Окрему групу забавлянок становлять твори, які виконуються дорослими під час підкидання дитини на коліні або нозі. Народна назва таких творів — чукикалки (поширена в центральній та Лівобережній Україні), походить від початкових слів багатьох цих текстів— «Чук-чук», «чуки» (хоч можуть бути й інші звукосполучення: «Гоп», «гуци», «а-та-та», які імітують їзду на коні):

їде, їде пан, пан,

На конику сам, сам, а за паном — хлоп, хлоп

На конику гоп, гоп...

Простота побудови таких віршиків, милозвучність приваблива для слуху немовлят. Звучання звуконаслідувальних слів, які супроводжують певні рухи, сприяють мовному та фізичному розвиткові дитини. Такі вправи захоплюють елементами гри, вони збуджують інтерес, розвивають емоційність, спостережливість, розважають, а водночас дитина знайомиться з навколишнім світом, побутом, отримує нову інформацію про щоденне життя людини, у цьому виявляється практичне значення забавлянок для немовлят.

Для дітей старшого віку (3—5 років) народ створив забавлянки, які побудовані уже не на фізичних рухах чи елементах гри, а інтерес дитини захоплює сам текст. Він досить простий, щоб дитина могла його зрозуміти, однак деякі його елементи збуджують цікавість, сприяють розвиткові уяви чи інших видів мисленнєвої діяльності. Це — віршовані казочки з елементами сюжетності й оповідальності (напр., «Пішла киця по водицю»). Інколи вони можуть виконуватися як пісеньки на прості мелодії.

Деякі із забавлянок мають форму гри з елементами випробувань. Наприклад:

—      У лісі був? — Був.

—      Вовка бачив? — Бачив.

—      Боявся? — Ні. (В цей момент сильно дують в лице або плескають у долоні з метою налякати, і, коли дитина мружиться, говорять: «Боявся!» і знову...)

Дитина намагається довести що «не боїться».

Ігрову форму має значна кількість забавлянок. Цікава гра-забав-лянка про анциборика:

Ішов анциборик через попів дворик,

Ніс сокирку й топорик,

І мальовану торбу з пиріжками

—      їв би ти пиріжки?

—      їв би.

Тоді беруть дитину за вухо і приказують:

—      Не ласуйсь, не ласуйсь... Ішов анциборик... і т. д.

—      їв би ти пиріжки? -Ні.

—      Чом такого добра не хотіть, чом такого добра не хотіть?

Значна частина казочок-забавлянок має форму діалогу, що становить ланцюг питань та відповідей, витриманий у межах одного логічного ряду, через що їх можна назвати кумулятивними казочками:

■       Довбні побили. Де тії. довбні? Черви поточили. Де тії черви? Кури поклювали.

■       Де тії кури? Коршаки похапали. Де тії коршаки?

■       Полетіли на море. Де теє море?

■       Красками заросло.

■       Де тиє краски? Порвали Параски. Де тії Параски?

■       Вийшли заміж.

■       За кого?

■       За паничів.

■       Де тії паничі?

■       Поїхали на войну.

Ласочко, ласочко, де ти була? В Бога. Що робила? Хусти прала. Щось дістала? Кусок сала. Де те сало? Під столом. Чим накрите? Постолом. Де ти діла? Кішка вкрала. Де тая кішка? Побігла під піч. Де теє підпіччя? Вода затопила. Де тая вода? Воли випили. Де тіл воли? Таку форму мають навіть деякі забавлянки для найменших; вони інколи виконуються під музичний супровід.

Другу групу становлять казочки-небилиці, зміст яких будується на дотепно скомпонованих алогізмах та каламбурах. У них розповідається про те, чого не могло бути насправді, а видається, ніби це правда:

Ой у полі мужик комарами орав, Комарами орав, дубиною поганяв...

... Ой ти, дядьку, Мусію, чи ти бачив чудасію? Що попова кобила по городу ходила, По городу ходила, поросята водила, Поросята кричать, вони їсти хотять, Вони їсти хотіли, і знялись та й полетіли. І знялись та й полетіли, у лісочку на дуб сіли. У лісочку на дуб сіли, усі груші поїли...

Дитина вчиться зіставляти факти і життєві явища, і, зауваживши невідповідність змісту, сприймає казочку як комічну. Це її веселить і розважає. Звичайно, такі забавлянки розраховані на старших дітей, які починають мислити логічно, вчаться елементів аналізу, синтезу, порівняння, зіставлення і т. п.

Третя група казочок-забавлянок — безконечні або надокучливі казочки — вкрай коротенькі віршовані твори, де в жартівливому тоні йдеться про якусь несерйозну чи малоймовірну подію, яка розповідається багато разів, не перериваючи оповіді казочки. Механізм «безконечності» створюється шляхом відповіді на поставлене в кінці твору питання — «Чи казати знов з кінця?», «Гарна баєчка, чи ні?», «Розказати тобі ще?». Найпоширеніша по всій Україні казочка «Був собі чоловік Оажка»:

Був собі чоловік Сажка, На ньому сіра симражка. На голові шапочка, А на штанях латочка. Чи хороша моя казочка?

—      Ти кажеш «хороша», і я кажу «хороша».

—      Був собі чоловік Сажка... і т. д.

Текстів цих казочок записано небагато (кілька десятків), частина з них у вигляді діалогу:

—      Ми з тобою йшли?      — Ти кожух взяв?

—      Йшли.        — Взяв.

—      Кожух знайшли?         — Аде ж він?

—      Знайшли.   — Та що?

—      Я тобі кожух дав?        — Та кожух!

—      Дав.  — Та який?

А ми з тобою йшли?...

і у формі безконечної пісеньки:

Був собі журавель та журавочка,  Або:  Купив циган порося,

Наносили сінця повні ясельця.      А циганка вовка.

Наша пісня гарна й нова,     Оце пісня ловка, ловка,

Починаймо її знова.    Ловка, та не вся:

Був собі журавель...    Купив циган порося...

Як зазначав В. Пропп, основна функція таких творів відвадити дітей, коли вони дуже наполегливо вимагають оповідати казку. Тому вони не обов´язково повинні закінчуватися питанням, а можуть бути й інші форми:

Кажу, кажу казку        І про діда Петруся,

Про бабу Палажку      От і казочка уся.

Коли дитина знову просить розповісти казку, розповідають ту саму забавлянку.

Отже, коло забавлянок широке і різноманітне і щодо особливостей виконання (в залежності від віку дитини), і щодо тем, сюжетів, персонажів. Однак, оскільки слухачами є лише діти, забавлянкам, як і колисковим пісням, характерна простота структури і поетики. Незалежно від форми побудови (пісенька, казочка, оповідь, діалог), усім їм притаманне економне використання художніх засобів. Основна увага зосереджена на самій зображуваній ситуації чи дії, а тому переважають дієслівні форми, слова вживаються в їх прямому лексичному значенні. Відсутність тропів компенсується жестами, інтонацією, мімікою, рухами. Найчастішим засобом є епітет (золоті підковки, маленькі пальчики, сірі бички), інколи у формі прикладки (мишка-шкряботушка, киця-мура).

Визначальне місце, як і в колисанках, займає звукове оформлення, а тому поширені алітерації, асонанси, звуконаслідування. Усі засоби підпорядковані можливостям дитячого сприймання, коли значення багатьох слів залишається недоступним, а увага зосереджується на загальному звучанні твору, — отже, мають суґестивну природу.