Найбільшу групу казкового народного епосу становлять чарівні (героїчні) казки. Інколи їх ще називають фантастичними. Але, як буде обґрунтовано нижче, те, що сучасна людина сприймає за елемент фантастики, в далекому минулому на ранніх етапах розвитку свідомості було частиною образного розуміння світу, елементами обряду, розгорненими метафорами, що збереглись із праміфів, тому, на нашу думку, термін «фантастична казка» не зовсім правомірний. Ряд вітчизняних та зарубіжних учених, опираючись на дослідження Дж. Фрезера, притримуються думки, що казка виявляє тісний зв´язок із обрядом, ритуалом (а відтак — з міфом), тому зберігає давні форми мислення, трактування дійсності, магічно-релігійні погляди тощо. На походження казки з міфу вказував й В. Гнатюк: «Коли в 19 ст. учені звернули увагу на казки, зараз винирнуло питання, звідки вони взялися і як пояснити велику подібність поодиноких казок у різних народів. Зразу уважали їх за винахід середньовічних трубадурів та арабів. Потім висловлювали погляд, що міфологія одної епохи переміняється в поезію дальшої епохи, а поезія в казки ще дальшої. Тому казки належить уважати за наймолодшу форму міфів...». Опираючись на дослідження братів Ґрімм, М. Міллера та теорію Бенфея, В. Гнатюк вважав, що українські казки «належить уважати за останки тих давніх арійських міфів».

Пояснення багатьох мотивів казкового епосу можна знайти лише у їх зіставленні з давніми ритуалами, елементами соціально-релігійного укладу життя праслов´ян та древніх євроазійців: «У казці правда не є зовнішнього змісту; в ній правда внутрішня, ідеальна, як відблиск релігійної ідеї, що перейшла від первісного міфу. Через те в ній фантазія вільніша... Отже казка є ніщо інше, як старовинні міфи, що витворились і перейшли на землю ще за часів індоєвропейських. Міфічне зерно зосталось цілим як головний мотив, як сенс казки. Казка має космополітичне значення. Критерієм дослідження казки є порівняльна міфологія; метода дослідження міфології казок — порівняльна».

Означення «чарівні» щодо цього виду казок може вживатися лише умовно, оскільки елемент чарівності зустрічається і в інших жанрах усної народної творчості (у плані незвичайних персонажів чи подій). Але у казковому епосі до цього виявляється неабиякий інтерес, а чари, чарівні речі, чарівні персонажі набувають найширшого потрактування. Незвичайність є обов´язковим елементом цього жанрового різновиду. Серед чарівних казок виділяється велика група творів, які окреслюються терміном «героїчні казки». Героїчними вони називаються тому, що у центрі зображення в них знаходиться образ героя-богатиря, лицаря, завдяки доблесті, мудрості та звитязі якого відбуваються всі описувані події. Героїзм обов´язковий для казок цього типу, оскільки вони виникли та розвинулись у перед-княжий та княжий періоди слов´янської історії.

Значна частина героїко-чарівних казок носить виразний історичний характер. їх головні герої (такі як Кирило Кожум´яка чи Ілля Муромець) мали реальних прототипів. У них зустрічаються описи чи згадки про дійсні події минулого (напади турків, татар). Інші твори позбавлені конкретного історичного підґрунтя. Усе, що описано в них, зображено як можливе, позачасове чи навіть як сучасне, що відбувається десь далеко («у тридесятому царстві», «за високими горами, за глибокими морями»).

Але серед чарівних казок є й такі, що майже позбавлені або й зовсім позбавлені героїки. Це — твори типу «Дванадцять місяців», «Про дідову та бабину дочку», «Казка про гоніння мачухи». У них центральним персонажем постає знедолена героїня, яка, подібно до лицаря з героїчних казок, потрапляє в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються незвичайні події. Багато з цих творів з часом набули нових рис, тому деякі з них можуть сприйматись як перехідні до соціально-побутових.

Вирішальною та обов´язковою ознакою всіх вище згаданих груп чарівних казок є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій, динамічність їх розгортання. Центральним мотивом кожної казки, яку зараховують до цього жанрового різновиду, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа.

Як явище, пізніше за походженням, ніж тваринний епос, чарівні казки — значно складніші у сюжетно-композиційному та художньо-образному планах. Вони об´єднані рядом спільних ознак.

Важливою особливістю цих творів є їх динамізм. Розвиток сюжету відбувається у зв´язку із подіями навколо центрального героя. Дія, як правило, розгортається не лише у часі, а й у просторі, який постійно змінюється. Категорії часу та простору (хронотоп казки) функціонують за певними законами. Час як такий майже не вказується — не повідомляється, скільки часу пройшло між вказаними подіями, (напр., скільки герой був у дорозі). Часові періоди часто підміняють один одного. Як у казці «Про Сейпентел Ілонку» герой тричі залишається у лісової баби на трирічну службу, але цей термін описано трьома днями та ночами. У казці «Про Сученка-богатиря» головний герой і його чарівна собака «ростуть не по літах, а по годинах... Виросли за вісімнадцять годин, як за вісімнадцять літ». Потім у казці відбувається безліч подій, але вік героїв не змінюється. У багатьох казках вік героя, який досягнув зрілості, залишається незмінним.

Простір у чарівній казці плинний. Він, як і за уявленнями первісних людей, поділяється на світ «своїх» і «чужих», «живих» і «мертвих» (своє царство, тридесяте царство тощо). Чуже, потойбічне царство, знаходиться під землею, у воді, на небі, на високому дереві, або «за тридев´ять земель». Воно функціонує за своїми особливими законами. Межею між царствами служать ліс, море, річка, колодязь, міст, гора, вогонь, дерево чи інша рослина, яма, печера, щілина в горах і т. п., перейшовши або перестрибнувши які герой опиняється у потойбіччі. Інколи цей перехід можливий лише в певний зачарований час. У цьому героєві можуть допомагати інші персонажі — одухотворені чи неодухотворені. Чуже середовище завжди виявляється ворожим до головного героя. На нього звідусіль чатують небезпеки та випробування, що вимагають сили фізичної та магічної, пройшовши які, він отримує нагороду.

На відміну від казок про тварин, чарівні казки характеризуються значно багатшою художньообразною структурою. В них діє більша кількість образних типів. Російський дослідник В. Пропп виділив сім основних типів персонажів: 1) герой; 2) суперник (той, проти кого бореться герой); 3) лжегерой (той, хто присвоює результат героя); 4) чудо-помічник (людина, тварина чи предмет); 5) дарувальник (той, хто дарує героєві чарівний предмет; може відноситись до категорії помічника); 6) об´єкт, якого шукає герой (жива істота чи предмет); 7) відправник (той, хто ставить умови, виряджає героя в дорогу; як правило, виконує епізодичну роль). Поряд з головними образами діє значна кількість персонажів для зв´язку дії — скаржники, наклепники, зрадники і т. п. Л. Дунаєвська подає трикатегорійну систему казкових персонажів, поділяючи їх на злотворців, добротворців, знедолених.

Усі персонажі чарівних казок є статичними, остаточно сформованими, — в оповіді не вказуються фактори, не змальовуються обставини, за яких вони викристалізувались, під впливом чого сформувався їх характер. У дії жоден персонаж не міняє своєї приналежності до визначеної категорії (добротворець не стає злотворцем і навпаки), морально-ціннісні характеристики образів не змінюються. Більшість дослідників вбачають обов´язкову умову казки в тому, що торжествує добро та справедливість (відтак їх прихильники), а зло покаране. Хоч у трактуванні добра і зла простежується дохристиянський підхід: герой часто перемагає хитрістю чи обманом, здобуває необхідний об´єкт, викравши його, тощо, і при цьому його дії не засуджуються. Помічник головного героя (тварина, птах, баба-яга) сприймається позитивним, навіть якщо завдає шкоди іншим персонажам казки. Таким чином, не зважаючи на пізніші текстові нашарування (з християнськими поглядами на добро і зло), у багатьох казках зберігається дохристиянський принцип користі та шкоди (шкоди чужим заради користі своїм). Тому мотив перемоги добра над злом є тільки умовно трансформованим мотивом перемоги «своїх» над «чужими». Тобто головний герой («свій») виходить переможцем зі світу «чужих» або «мертвих».

Як явище, що виникло на ґрунті прадавньої міфологічно-релігійної системи, чарівна казка увібрала в себе значну кількість культово-обрядових рис, без врахування яких втрачається можливість трактування багатьох творів чи їх елементів, або ж вони сприймаються лише як продукт народної уяви та фантазії без суспільно-історичного підґрунтя.

Система прадавніх культів як основа виникнення чарівної казки

Уже було стисло окреслено зв´язок між міфологічними віруваннями та казковим епосом. Культові елементи у структурі чарівних казок вказують на їх витоки з праслов´янської міфології. Тотемні вірування в композиції чарівної казки виявилися зокрема у її зв´язку з культами дерев, тварин, птахів тощо. Вони становлять основу побудови казкової дії або простежуються на рівні мотивів, образів.

Так, у казці «Дерево до неба» сюжетна дія розгортається навколо незвичайного дерева, що гіллям сягає неба, пов´язуючи земний і небесний світи. Воно росте в царському саду поміж прекрасними квітами, але жодна людина ніколи не бачила його верхівки. Змій з небесного царства, яке знаходиться у гіллі дерева, викрадає царівну, і цар посилає своїх слуг та добровольців визволяти принцесу. Але ніхто з них не може вилізти до гілля, і лише головному героєві через особливі вміння та поради тварини вдається дістатись змієвого царства, перемогти змія і звільнити царівну. У казці події розгортаються на ляху центрального персонажа — спочатку догори по дереві, поки герой добирається до першої гілки, потім — до листя; нарешті — у ебесному царстві, в якому як і на землі є ліси, поля, моря.

З міфом про світове дерево перегукуються мотиви й інших казок. Як у «Казці про Кощія Безсмертного, Івана-царевича та Булата-молодця»: «На морі, на окіяні, на острові Діяні... є дуб, а під дубом сундук, а в тім сундуку заєць, а у зайці качка, а у качці яйце, а у яйці смерть». Мотив смерті, що знаходиться на древньому дереві, (що уособлює верховного жерця як дух лісу) також поширений в українському народному епосі. Його можна трактувати крізь призму досліджень Дж.Дж. Фрезера «Золота галузка» як символ передачі влади від старого жерця чи царя новому, який переміг у поєдинку, що су проводжується одруженням переможця з дочкою свого попередника. В народних чарівних казках прадавнє дерево знаходиться в гущавині лісу, на острові серед моря чи перед царським палацом (цим мотивом образ дерева перегукується з відповідним із колядок). Завжди незвичайне, воно відіграє важливу роль у фабулі. Часто в його корінні криється скарб, якого ніхто не може дістати: «Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незлічений. І оголосив король: «Хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався — ніхто не може того дуба зрубати». («Козак Мамарига»).

Дерево у казках одухотворене і наділене людськими рисами: воно може говорити, нахиляти гілля з яблуками до того, до кого прихильне, і не давати зірвати фруктів тому, кого не знає й остерігається його. Окрім того, воно наділене магічними властивостями: родить цілющі плоди («Молодильні яблука»); від ягід з вишні виростають роги, які відпадають, коли з´їсти плоди з іншого дерева («Козак Мамарига»); виготовлені з особливого дерева сокира, сопілка, колиска чи інший предмет стають чарівними; з найбільшого в лісі дуба, «у якого гілки хрест-навхрест ростуть», за наказом лісового дідуся будується летючий корабель («Летючий корабель»); зруб дерева перетворюється в дитину («Івасик-Телесик»). За законами гомеопатичної магії чарівні властивості передаються на інші предмети, що торкались дерева або були біля нього закопані. Надзвичайними якостями наділені диво-плоди, що ростуть на чарівному дереві: з´ївши їх, герой починає розуміти мову звірів та птахів («Про гору, що верхом сягала неба»); плоди дерев приносять допомогу, удачу («Золота яблунька»).

Культ рослинності простежується і в інших образах — незвичайної рослини, що виростає до неба, по якій герой лізе вверх, дістає чарівний млинок, що сам пече млинці («Чарівний млинок»); розрив-трави, яка всі замки відмикає («Казка про Кощія Безсмертного, Івана-царевича та Булата-молодця»); чарівної горошини, з´ївши яку жінка народжує незвичайного хлопчика, що росте не по днях, а по годинах («Котигорошко») та ін. З культами рослин та землі пов´язані казкові образи незвичайного дрімучого лісу, чарівного саду, який родить срібні, золоті та діамантові яблука; поля золотої пшениці.

Тотемічні погляди в чарівних казках відлунюють в образах незвичайних тварин, птахів, риб, комах. Вони також виступають захисниками та чарівними помічниками головного героя, який, у свою чергу, знає таємниці природи, нерідко розуміє мову звірів та птахів, уміє поводитися з лісовими, морськими чи повітряними мешканцями. Наприклад, Іван Голик закликає супутників зупинитись на шляху, щоб дати дорогу мишачому війську, дозволяє комариному війську напитись з нього крові, купує в рибалок щук і випускає їх у море; і від усіх згодом отримує допомогу («Іван Голик і його брат»). У багатьох творах головний герой здобуває владу над певним представником природи через шерстинку, риб´ячу лусочку, крильце комахи тощо. За законами гомеопатичної магії за допомогою цих речей персонаж викликає необхідного йому помічника (напр., підпаливши пір´їну, потримавши крильце над вогнем, чи потерши луску об себе).

Іноді головний герой чи героїня народної казки отримує чарівну тварину-помічника у спадок від померлих батьків. Так, сирітці із казки «Золота яблунька» допомагає мамина корівка, яка вміє розмовляти людським голосом. Вона наказує дівчинці зайти в її вушко, де та знаходить все необхідне — їжу, полотно і т. п. У подібних образах відбиваються прадавні уявлення про посмертні перевтілення предків у тотемів. Чарівні тварини продовжують допомагати власникам і після своєї смерті. Корівка, знаючи, що її вб´є зла мачуха, наказує дівчинці посадити кісточки в землю, з яких виростає золота яблуня, що приносить сирітці щастя. У «Казці про гоніння мачухи» корова радить дівчинці взяти після смерті її кишки і помити в річці, що натякає на давній обряд гаруспікації (ворожіння на внутрощах). В іншій казці, з´ївши незвичайну рибу, царівна народжує сина, а з риб´ячих кісток, посаджених в землю, виростає незвичайний меч. У багатьох інших казках частини тіла вбитих тварин чи птахів зберігають магічну силу.

Чарівними помічниками можуть бути тварини свійські і дикі. Герой казки «Іван — коровий син» стає сильним завдяки своїй названій матері-корові, що вигодовує його своїм молоком. Парубкові-свинопасові з казки «Дерево до неба» вдається витримати ряд випробувань лише завдяки порадам старої свині. У «Казці про Івана-Богатиря» заєць, лисиця, вовк та ведмідь за порятунок віддають парубкові власних дітей, які згодом допомагають хазяїнові та рятують його від смерті. В іншій казці хижий вовк із вдячності за звільнення стає вірним порадником і побратимом молодому царенкові («Казка про королевича та залізного вовка»).

Цю роль можуть виконувати і птахи. Чарівна пташка з однойменної казки приносить успіх, бо щодня несе золоті яйця, не втрачаючи магічної сили після смерті: «Хто з´їсть печінку потяти — той кожного ранку в себе під головою знайде по три тал яри, а хто з´їсть серце потяти — той стане королем!» Магічну силу має молоко тварини (коня чи ведмедя), випивши яке герой стає сильним, змінюється, набуває нових якостей.

Неабиякого значення в українських казках набуває образ великого птаха — грифа, орла, коршуна, яструба. Він має здатність у кігтях чи на крилах переносити людину в потойбіччя (інше царство, винести на недосяжну скелю чи на далекий морський острів). Підставою цього мотиву є вірування, що птахи забирають померлих людей у вирій. Часто для того, щоб птах переніс героя в інше царство, той мусить зашити себе в шкіру тварин (як це робили з покійниками). У казці «Коли має бути чоловік щасливим» головного героя зашивають у шкіру вбитого коня, після чого «раптом із високої скляної гори злетів страшний птах — такий великий, як сам кінь, а, може, ще й більший. Він схопив убитого коня, у котрому був зашитий кочіш, і полетів знову на скляну гору. Там розірвав пазурами здобич і з кінського черева випав чоловік». Головний герой казки «Яйце-райце» вигодовує м´ясом пораненого орла, який згодом допомагає своєму рятівникові. Орел як представник небесної стихії постає посередником між світами — землею та небом. Особливого значення цей мотив набуває в образі Жар-птиці, що є втіленням магічної сили й допомоги чарівного тотема («Про Жар-птицю»). Цей птах поєднує елементи різних стихій — землі, повітря, вогню, сонця і здатен виконувати будь-які завдання.

Прадавні уявлення про тотемного предка-помічника в народних казках по-своєму виявляються в зображенні чарівного коня. Він, як і інші диво-помічники (вовк, гриф) сприймається хтонічною істотою і має безпосередній зв´язок із царством мертвих. Через важливу роль, яку виконувала ця тварина в язичницьких капищах та системі ритуально-магічних дій, образ незвичайного скакуна став втіленням надприродної сили, що виходила з поєднання усіх стихій. Дивний кінь є водночас представником земного царства («копитами землю б´є», «по коліна в землю вріс») і небесного («летить понад горами, понад лісами, копитами землі не торкається», «на чолі зірка горить»); він знайомий з морем, може бігти по хвилях; причетний до вогняної стихії — «їсть жар, полум´ям дише, з ніздрів валить дим, з-під копит іскри сипляться». Кінь є найкращим помічником героя у будь-якому випробуванні, володіє більшою мудрістю, ніж людина, надзвичайною магічною та фізичною силою. У казці «Іван — мужичий син» цар видає наказ знайти коня, «що жар їсть, полум´я п´є, а як біжить — на дванадцять верств земля гуде і листя на дубах осипається». Маючи такого коня, герой стає непереможним у будь-якій битві. І лицареві доводиться пройти немало випробувань, щоб здобути його.

Інколи тварина-помічник народжується в один день зі своїм володарем або зустрічає лицаря на дорозі. Часто герой викрадає чарівного скакуна, підстерігши його на полі чи в лісі, або у володіннях свого супротивника. У казці «Дерево до неба» лише кінь, схований у змія, має над ним владу, тому змій мучить цього коня. Іванові достатньо раз нагодувати коня полум´ям та жаром, щоб до нього вернулась його магічна сила, і він переміг змія.

Подекуди цей образ постає не просто незвичайним, а найкращим із чарівних, і прикликати цього коня можна лише магічним способом: «Як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з-межи сих коней, а іди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із поля пригримить табун коней. Всі будуть чарівні. Але ти із них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу» («Шовкова держава»). Фізична немічність чудо-скакуна підкреслює думку, що його сила — у магічному вмінні. У деяких казках перед тим, як вирушити в дорогу, лицар здійснює зі своїм конем певні ритуали: годує вночі на пшеничному полі, викупує кілька ночей у трьох росах тощо, адже для того, щоб подолати межу між світами, коневі необхідна особлива сила, отримати яку можна за допомогою магії. Винятковість цієї тварини підтверджується особливістю його масті, і тим фактом, що в нього в підковах діамантові вухналі, і йому призначена особлива збруя: «...поспитай царя, де є моя збруя — сідло і узда, що двадцять п´ять років не були на мені». Те, що цього коня використовують лише в окремих випадках, уподібнює його до сакральних жеребців з язичницьких капищ. Лише такий кінь міг добігти до Шовкової держави (як дізнаємося з казки, інші коні не добігали навіть до півдороги). Країна, в яку потрапляє герой на диво-коні, сприймається як потойбіччя — її відділяє від світу живих не лише величезна відстань, а й надзвичайно висока скляна гора, там все зроблено із золота. І нікому звідти не вдається повернутися. Лише чудо-кінь виносить героя назад у світ живих.

Як вказує Л. Дунаєвська, «...походження образу коня дослідники пов´язують не лише з його господарською роллю, а й з релігійними уявленнями про службу в потойбічному світі, для чого й ховали коня разом з покійниками».

У зв´язку з цим ще одним цікавим персонажем чарівних казок є кінська голова, що може з´являтись у лісі, допомагаючи своїм прихильникам і завдаючи шкоди противникам («Кобиляча голова»). Цей персонаж може інтерпретуватись давніми уявленнями про те, що саме в голові знаходиться душа.

Відображення культу тварин у народних казках доповнюється багатьма негативними образами представників світу природи, що чинять людині зло. У творі «Про сім братів-гайворонів та їх сестру» вбита братами коза виявляється дочкою Баби-Яги, яка шукає помсти за її смерть; у «Казці про Кощія Безсмертного» Кощій володіє стадами худоби, які пасуться на його полях.

Але найвищого вияву негативна сила сягає в образі змія. Про зв´язок цього персонажа з давнім культом говорить його магічна природа: як і чарівний кінь, він причетний до всіх стихій: живе в землі, біля гори або на ній (змій-горинич), пов´язаний з водою (змій морський), із повітрям (має крила і може літати), із вогняною стихією (живе біля вогняної ріки, дихає полум´ям, з ніздрів дим іде). Його подоба — поєднання частин тіл різних тварин — різноманіт них природних середовищ: хвіст (як у плазунів), кігті та крила (від птахів), покритий лускою (як риби, ящірки) тощо. Частим елементом є його багатоголовість, а відтак — здатність пожирати, живучість, оскільки голова — тілесне уособлення душі. Щоб перемогти його, треба відрубати всі голови, які при битві можуть відростати знову.

Ця істота постає як повелитель природних стихій: в морі хвилі піднімає, ліси корчує, ріки підпалює; коли летить, — грім гримить і трясеться земля, креше блискавки в небі. Безумовно, змій наділений магічною владою, тому простій людині перемогти його не під силу: тут потрібні надприродні вміння, знання чарів, незвичайні помічники тощо. Змій завжди виступає противником головного героя казки, обов´язковим елементом якої повинен бути їх смертельний двобій. В. Пропп вказує на те, що «генетично змій пов´язаний з уявленнями про смерть». Тому змій часто знаходиться на межі між двома світами, виконує роль воротаря. Місце перебування цієї істоти є уособленням царства смерті: доходячи до житла змія, герой бачить багато розкиданих людських кісток, на огорожі розвішані людські черепи, у його домі може бути потаємна кімната з людськими головами, в котлі варяться руки та ноги. Ці елементи є натяками на канібалізм давніх часів. Такий висновок підтверджується ще одним надзвичайно поширеним мотивом — змій викрадає людей і вмить переносить в інше, дуже далеке царство: «Коли нам повідомляють, що тварини викрадають душі живих, то завжди може бути поставлене питання, чи не розвинулась ця тварина із зооморфного мерця»270. Як правило, змій викрадає молодих дівчат (або їх дають йому на їжу як данину), але іноді він залишає одну з них собі за дружину. «Про те, що в українського народу збереглося уявлення про шлюб померлої дівчини з потойбічним божеством, свідчить давній звичай, який дійшов до нашого часу, — ховати її у весільному вінку, іноді у фаті».

Такий елемент є не лише можливим відголоском обряду одруження дівчини з представником природи, духом води з метою накликання родючості (як зазначає Дж. Фрезер, цей ритуал донедавна зберігався у низькорозвинених племенах), а й підтвердженням людиноподібної природи змія. Його людську сутність видає і той факт, що іноді герой, бажаючи одружитися з прекрасною дівчиною, довідується, що вона дочка змія, і, щоб побратися з нею, необхідно вбити її батька.

Часто у казках роль змія виконує Кощій, морський цар, чарівник Ох та ін. Головна характеристична прикмета цих образів — володіння магією; щоб їх здолати — необхідно вбити, що зробити нелегко. Героєві в цьому інколи допомагає дочка змія чи полонянка, яка володіє чарами. Вказані здатності казкового змія, Кощія та подібних персонажів дають підставу припускати, що ці образи можуть бути уособленням жерців, які мали верховну владу (можливо, магів чужого племені), володіли сакральними знаннями і вороже ставились до чужинців. Звідси — атрибути смерті, адже жерці були причетні до жертвоприношень, використовували у ритуалах людські кістки, черепи тощо. Слушною з цього приводу є думка Дж. Фрезера про закони передачі влади чужинцеві через його одруження з дочкою жерця-царя. Обов´язковим тут було випробування сили першого та вбивство другого (нерідко у двобої між ними, як претендентами на престол; у казках двобій відбувається на калиновім мості або на тоці).

Дослідження прадавніх язичницьких звичаїв дає можливість пояснити частий казковий мотив перетворення людини в тварину чи пташку і навпаки. За свідченням дослідників-етнографів, жерці (члени їх родини та прибічники) жили за своїми законами, один з яких забороняв їм показувати своє обличчя. Тому існувала спеціальна верства людей, які виготовляли для жерців маски тварин, одяг зі шкір. За допомогою цих речей вони «перевтілювались» у відповідних істот (згодом маски збереглися як елементи ритуальних дійств з нагоди окремих свят чи, зовсім втративши магічну функцію, стали атрибутами маскарадного костюма). Такі ж перевтілення відбувались і в середовищі «звіриних союзів», члени яких повинні були ходити зодягнені лише у шкіру тварини-тотема (не маючи права її знімати) і повністю наслідувати її поведінку, повадки. Тому часто в образах диво-тварин (таких як залізний вовк чи собака-охоронець) можна вбачати перевтілених представників «звіриних союзів».

Прихильники міфологічної школи вказують на тісний зв´язок цих мотивів з прадавньою міфологією. Зокрема М. Чумарна зазначає: «Образ Дани — богині земних вод і всіх земних стихій доносить нам казка «Царівна-жаба». Як вона вмивається росою — дощик накрапає, як одягає золоте вбрання — блискавиці крешуть, а як У золоту бричку сідає — могутні громи б´ють. Хто ще може мати таку силу, як не земноводна володарка?».

В українському народному епосі поширеними є казки про дівчину-тварину чи пташку («Царівна-жаба», «Біла льошка», «Дівчина-пташка», «Про жінку, що уткою зробилась», «Кривенька качечка» та ін.); та про хлопця-тварину («Жених жаба», «Про дивовижного чоловіка-гору», «Про вужа-царевича та вірну жону»). Головні персонажі цих творів вважаються тваринами, але мають здатність на деякий час ставати людьми. Наприклад, Царівна-жаба, виконуючи завдання тестя, поки спить її чоловік, випікає коровай, тче рушник, вишиває сорочку. При цьому обов´язково акцентується на магічній силі героїні. Усе, що вона робить, свідчить про її надприродні можливості: на рушнику, який вишила, сяє сонце, місяць і зорі, на короваї — випечені міста з палацами і птахами на них; танцюючи на бенкеті, вона вино, вилляте з рукава, обертає на озеро, а кістки — на живих лебедів.

Такий образ непоодинокий: дочка морського чуда Варвара-краса із однойменної казки вміє ткати очима, перетворюватись у тварин; царівна при втечі від змія перетворює себе і нареченого у пшеничне поле з дідом, у старий замок з вартовим, у море з рибою тощо («Яйце-райце»); дівчина-пташка робить кросна, що самі тчуть чудо-покрівці. Магічна сила головної героїні підтверджується тим, що вона постає повелителькою світу природи: свистом скликає змій, які їй виконують всю роботу, знається з мешканцями лісу, повітря, моря тощо. Незвичайними є й ті героїні, які живуть у лісі в домі молодців, мисливців, розбійників чи братів (чоловічих військових чи звіриних громад). В. Балушок висловлює думку, що «дівчата, які жили в будинках «вовчих» союзів, вважалися жрицями жіночої богині... що в багатьох народів була особлива «діва-войовниця», якою може бути давньослов´янська Мокош».

Винятковість героїні підтверджується не лише її надприродними здібностями, а й замкненим способом життя. Вона часто посаджена у темницю чи високу вежу, палац на скелі чи острові посеред моря, що, як вказує Дж. Фрезер, є ознакою царської спадкоємиці, яка утримувалась в ув´язненні з метою опіки та охорони. Так, змієва дочка у казці «Яйце-райце» замурована у стовпі, але за те, що головний герой одружився з нею, допомогла йому магічною силою витримати всі випробування.

Цікавий той факт, що у казці «Царівна-жаба» та їй подібних після перетворення жаби у людину залишається її шкіра, втративши яку, героїня вимушена повертатись у володіння змія за тридев´ять земель і героєві нелегко повернути її назад. Кривенька качечка, обертаючись у дівчину, скидає своє пір´я, втративши яке, вимушена залишити своє людське житло і летіти з качками «у вирій». Герой казки «Про вужа-царевича та вірну жону» скидає дванадцять шкір і стає людиною. Він залишається зі своєю дружиною навіть тоді, коли вона спалила його дванадцять вужевих вбрань, але забороняє їй говорити про свою людську зовнішність. Коли вона розповідає таємницю його батькам, він переноситься в інше царство. Наречений-красень з «Казки про герумію», втративши свою шкіру, вирушає у потойбіччя, пояснюючи: «Я мушу сеї ж хвилини тікати, бо мене можуть умертвити. Дотепер мене хоронила тота кожа, а від сеї хвилини я беззахисний».

У мотиві перетворення виявляється здатність героя в разі необхідності перевтілюватись у тварину. Для того, щоб стати ведмедем, птахом, рибою, комахою він по черзі підпалює шерстинку ведмедя, перо орла, луску щуки, крило комара. Л. Дунаєвська розвиває думку О. Фрейденберг про те, що «кожний помічник — це персоніфікація певних властивостей головного персонажа або його стану». Такими помічниками можуть бути не тільки мешканці лісу, води чи повітря, а й всілякі чаклуни, віщуни чи баби, яких герой зустрічає на своєму шляху. Так, Вернидуб та Вернигора в праслов´янській міфології вважались помічниками Перуна, подібними були образи Морозка, Батька вітрів тощо. «Казкові чарівники, маги — міфічні управителі стихій, — пише Л. Дунаєвська, — ґенетично споріднені з жерцями, жрицями, які виконували колись культові обряди... Поміч їхню можна одержати просто згадавши про них після зустрічі з ними... у більшості казок віщуни і тварини допомагають герою тричі: на землі, на воді і на небі. У цій традиційній казковій трикратності «світів»... відображена давня традиція змалювання дерева життя з його триярусністю по вертикалі та чотирикратністю по горизонталі. В цьому чітко виявляється споконвічне прагнення людини пізнати суть всесвіту, підкорити своїй волі не лише землю, а й небо, світовий океан».

Часто диво-істоти, чарівні помічники з потойбіччя є втіленням культу померлих предків, що з іншого світу допомагають живим, сприяють їх щастю. Такими, зокрема, є мешканці природи, яким герой рятує життя, вбачаючи в них своїх родичів, братів («Будеш мені братом»).

У чарівних казках представлені й інші культи. З поклонінням землі пов´язані такі найпоширеніші мотиви: меч чи інші речі, що виростають з-під землі, або ж підземні скарби виявляються чарівними; з-під землі з´являються диво-чарівники, а противники провалюються крізь землю. Іноді змальовується й підземне царство — «От як повів його Ох та й повів, аж на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої; а в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все... А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута... Мавки подають йому страву — і страва зелена» («Ох»). Ох — володар підземного царства — виступає водночас володарем лісу.

Земля у казках додає сили. Ілля з «Казки про Іллю Муромця та Солов´я-розбійника» в час смертельного поєдинку згадує слова: «Скільки на землі лежатимеш, стільки сили набиратимешся». От цар Калін його до землі притискає, а Ілля лежить собі й думає: «Гай-гай, притискай, притискай!» Та все стає сильнішим та сильнішим».

Чарівна не лише земля, а й урожай, який вона родить: поля золотої чи білоярої пшениці є місцями, де гуляє вітер, прилітає Жар-птиця їсти зерно чи випасається золотогривий кінь («Про двох братів і пшеницю, що двічі на рік родила»).

Земля теж постає межею між світом живих та мертвих: герой іде дорогою, «...коли дивиться, аж земля завалилась — нікуди далі йти. От цар звелів зробити собі ланцюг, та такий довгий, щоб на той світ дістав...» («Про того царя, що був під землею»). У потойбіччі він бачить світ підземного змія, подібний до наземного — там теж є дерева, тварини та птахи, падає дощ, але звідти неможливо повернутись. Межею у казках постає також місце, де сходиться «небо з землею».

У чарівних казках карпатського регіону поширені елементи культу гір. Тут зустрічаються незвичайні мідні, срібні, золоті, скляні чи кришталеві гори, що розмежовують царства одне від одного («Таємниця скляної гори»). Так, у казці оповідається, що за скляною горою знаходиться держава, «де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають» («Про двох братів і пшеницю, що двічі на рік родила»). Вершина, якої ніхто не бачив, теж виявляється потойбічним світом. Такими мотивами ці гори дуже нагадують похоронні кургани. Герой казки «Про гору, що верхом сягала неба» після важких випробувань, «думав, що помер і вже попав на другий світ», а виявилось, що він опинився на таємничій горі, на вершині якої ріс дивний сад з птахами, чарівним колодязем та деревами, на яких росли плоди «в сто разів добріші, смачніші тих, що на землі». Ця гора була настільки високою і далекою від світу людей, що з неї землі навіть видно не було.

Риси культу води постають у мотивах мертвої, живої та цілющої води (перша — вмертвляє; друга — оживлює, навіть, коли покропити нею, зрощує куски порубаного тіла; третя — зціляє рани). «Безногий суху паличку в воду встромив, а вона враз розпускатися стала, зазеленіла вся. Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами» («Іван Голик і його брат»). Поширений образ молодильної води: «В одному краї царював ста-рий-престарий цар. А йому приснилося, що там і там, у дворі одної осиротілої принцеси, є такий колодязь, що хто з нього нап´ється і ще помиється водою, стане таким молодим, якби йому було лиш двадцять років» («Колодязь із молодильною водою»). Головний персонаж казки «Про гору, що верхом сягала неба», напившись води з криниці у гірському саду, почав розуміти мову звірів, птахів, комах — усього живого; а герой «Казки про Іллю Муромця», напившись води від старців, відчув таку силу, «що коли б у сиру землю встромити кільце, то взявся б за те кільце та всю землю й перекинув би». У народних казках часто зустрічаються образи чарівного джерела, напившись з якого, герой стає твариною; та чарівної криниці, стрибнувши в яку, можна потрапити в царство морського царя.

Іноді водна стихія поєднується з вогненною, зокрема в образах вогняної води (вогняного озера чи вогняної річки, біля якої живе змій), чи мертвої води: «...я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода! Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум´ям» («Іван Голик і його брат»). Деколи ці стихії як втілення антагоністичних образів протидіють одна одній: герой перетворюється у дощ, а супротивник — у вогонь, і так ведуть двобій: «Раптом загорівся великий вогонь і пішла густа злива. Вогонь горить, а дощ його гасить. Дощ тече, вогонь пече. Дощ цебенить, а вогонь шипить... Потім вогонь почав згасати, а дощ лляв ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіялася геть, і лишилася на місці лише купа попелу». («Про легіня, що повернув людям сонце, місяць і зорі»).

Але зустрічаються й випадки, коли ці стихії не протидіють, а доповнюють одна одну: «Ох звелів наносити дров, положив на дрова зв´язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна углина і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, — наймит знов став живий». Ох зробив так тричі, після чого «з ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні задумать, ні згадать, хіба в казці сказать» («Ох!»).

Вогонь в народному епосі, як і в системі обрядів, постає очищаючою силою. Герой казки «Шовкова держава» вбив бабу-лиходійку, її кросна порубав і спалив, а «як вогонь розгорівся, кинув бабу в полум´я», але невдовзі «з вогню вискочила кістка і стала тою ж самою бабою, що ткала. Володимир ухопив шаблю й хотів стару зарубати знову, але вона почала просити: — Не вбивай мене, легіню. Я знаю, хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб´єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа». Отже, вогонь, як і вода, має в казках очищаючу силу; він теж служить межею між світами, і героєві у своїх випробуваннях не раз доводиться проходити через полум´я. Чарівним виступає й образ кузні та диво-коваля, що своїми вміннями здатний перемогти Кощія чи Бабу-Ягу.

З цією стихією пов´язаний широко відображений в чарівних казках культ печі. Найчастіше він представлений образом Баби-Яги, що постає берегинею вогнища (сидить на печі, згрібає попіл та сажу, літає на кочерзі, лопаті чи віникові, які є атрибутикою домашнього вогню, асоціюється з богинею потойбіччя Мокош). Рідше зустрічається образ чарівної печі. Так, у казці «Про дідову та бабину дочку» у різних її варіантах головній героїні по дорозі в лісі чи підземному царстві, в яке вона потрапляє, стрибнувши у колодязь, зустрічається стара піч, що людським голосом просить її почистити, обмазати та розпалити; або ж диво-піч, що сама пече хліб чи пиріжки, які просить витягти. За хорошу роботу (пошану до вогнища, духів предків) позитивна героїня винагороджується, а негативна за зневагу печі карається.

Образ печі часто поєднується з образами диво-хліба, чарівного зерна, що є відголоском поклоніння хлібові. Царівна-жаба з однойменної казки випікає незвичайний коровай із зображенням звірів, птахів та небесних палаців. А двобій героя й антигероя нерідко відбувається на тоці з золотим зерном.

У чарівних казках велика увага приділяється небесним світилам та природним стихіям. М. Костомаров вказував на дуже древній міфологічно-казковий мотив, за яким Іван йде шукати сонце, щоб розпитатись, чому воно міниться три рази на день. Прийшовши у Сонцеву хату, він від Сонцевої матері отримує відповідь: «Є в морі прекрасна Анастасія: коли я зійду, вона на мене бризне водою, я засоромлюсь і почервонію; коли ж я зійду на висоту і погляну на весь світ, мені стане весело; а коли заходжу, Анастасія знову бризне на мене морською водою, і я знову почервонію». Дослідник стверджував, що образи Сонцевої матері та Сонцевої коханої наближають цей твір до міфічної оповіді.

У багатьох творах сонце, місяць та зорі постають як священні, за них ведеться боротьба між різними силами (як у казці «Про легіня, що повернув людям сонце, місяць і зорі»). Герої казок, опинившись у безвихідному становищі, звертаються за порадою до природних стихій, ідуть шукати їх житло, гостюють у них. Дівчина із казки «Про сімох братів-гайворонів та їх сестру» заходить по черзі у доми Місяця, Сонця та Вітру, де з господарями їй допомагають зустрітись Місяцева мати, Сонцева мати та Вітрова мати. Місяць, Сонце та Вітер дають дівчині поради і допомагають знайти братів.

Ці образи не просто персоніфікуються, а постають у людській подобі: вони розмовляють, живуть у домах, мають матерів, ходять на роботу, втомлюються. На запитання своєї матері про братів-гайворонів Вітер відповідає: «Як змочив мене дощ, то я роззувся й повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати». Дівчина ховається від Сонця, Місяця, Вітру, бо знає, що, розізлившись на те, що вона прийшла зі світу живих, вони можуть завдати їй шкоди. Такими ці образи постають й у казках «Про вужа-царевича», «Красносвіт» та ін. Головній героїні з казки про Красносвіта у розмові з Морозом, Місяцем та Вітром допомагають їхні дружини — Морозиха, Місячиха та Вітриха; третій ґаздівський син із казки «Про трьох братів і пшеницю, що двічі на рік родила» ловить Вітрового коня; а в іншому творі парубок з Батьком дерев іде до Батька вітрів та Матері вітрів сватати у них Вітрову доньку, і, побравшись, живе з нею як з дружиною» («Вітрова донька»).

Відлунням культу небесних світил є мотив астральних знаків на тілі людини як свідчення її надзвичайності. Такими є сини-трійня-та царя, в одного з яких на чолі горить сонце, у другого — місяць, у третього — зірка («Хлопець із зіркою на чолі»). У царської дочки із казки «Цар дикого лісу» під правим плечем — сонце, під лівим плечем — місяць, на чолі — золота звізда, на голові — золоте волосся, і одружитись з нею може тільки той, хто відгадає ці таємні знаки. Лише героєві, навченому Царем дикого лісу, за допомогою чарівних дарів вдається побачити царівну оголеною і розкрити таємницю.

Такі ж відзнаки можуть бути і в чудо-тварин (в коня зірка на чолі або зірки по тілі, в корови — роги, як місяць).

Персоніфікація сил природи, небесних тіл та інших елементів світу тісно пов´язана з анімістичними уявленнями праслов´ян. У чарівних казках душею наділяються також дерева, каміння, річки, трави і т. ін., а нерідко — й нематеріальні речі. У казці «Дванадцять місяців і бідна дівчина» одухотворюються місяці року; а у «Калан-дарії» діючими персонажами постають дні тижня — П´ятниця, Субота і Неділя.

Давні вірування стали основою виникнення та поширення мотиву існування душі поза межами тіла. Часто у казці для того, щоб вбити негативного персонажа, необхідно знайти предмет, у якому схована його душа (життя чи безсмертя). Життя Кощія чи Змія найчастіше сховане у яйці (трьох яйцях) або на кінці голки, що в ньому знаходиться. Хоча існують й інші варіанти — душа супротивника виявляється у пташці чи й кількох істотах — шести жуках, дванадцяти шершнях, яких треба убити, щоб отримати перемогу («Казка про Лугая»). Із поступовим знищенням цих істот Змій втрачає свою силу. Останню істоту вбивають у нього на очах (в інших казках так чинять із яйцем чи предметом, що втілює життя негативного персонажа). Інколи перед очима смерті Кощій або Змій пропонує викуп за предмет, в якому криється його життя. У цих мотивах простежується чіткий зв´язок із фетишизмом, оскільки предмети як втілення душі розглядаються як надзвичайно важливі та дорогі. Тому вони знаходяться у потаємних місцях, надійно сховані (голка в яйці, яйце у качці, качка у зайці, заєць у скриньці, скринька підвішена на ланцюгах на старому дубі, дуб — на далекому острові серед моря).

Фетишами у народних казках постають предмети-помічники — скатерть-самобранка; гуслі-самогуди; чоботи-скороходи; млинок, що сам пече млинці; сокира, що сама рубає; палиця, що сама б´є, тощо. Погляди та уява праслов´ян витворили в народних казках безліч незвичайних образів чудо-предметів — зачарованих або здатних зачаровувати, наділених надприродними властивостями. Це можуть бути прикраси, елементи одягу, зброя, знаряддя праці, музичні інструменти, посуд та інше. Багато речей, що герой отримує у потойбіччі, приносять добробут та допомагають у різноманітних життєвих ситуаціях. Нерідко вони теж одухотворюються: можуть розмовляти, проявляти емоції, мислити.

Окрім елементів культів, вірувань та уявлень, незважаючи на пізніші нашарування, народний казковий епос фіксує відголоски давнього життєвого укладу. З найпоширеніших сюди можна віднести погляди на шлюб (зокрема, одруження як нагорода за перехід ініціації; перемогу в битві, змаганні), сімейне життя, виховання та віддання на науку дітей, їх стосунки з батьками, отримання спадку, передача влади, Уклади братств, стосунки між побратимами, соціальний розподіл ролей, полювання, сільськогосподарський обробіток землі, розвиток ремесел, використання природних ресурсів, види оплати та багато іншого.

Про період виникнення народної казки може свідчити давність поглядів та звичаїв, зафіксованих у ній. Такими, зокрема, є мотиви різноманітних заборон, пов´язані із давньою язичницькою системою табу. Це можуть бути накази не заходити у певне приміщення чи кімнату, оминати певну територію (у казці «Про гору, що верхом сягала неба» батько дає синам наказ, за яким вони мають право полювати «в усіх хащах», окрім Страшного лісу, бо коли б хтось насмілився туди зайти, то «живим звідти не повернеться»). У казці «Красний Іванко і закляте місто» Дідо-всевідо дає наказ головному героєві мовчати, що б з ним не відбувалося; і це допомагає йому отримати перемогу над ворогом.

Порушення табу у казці завжди призводить до негативних наслідків. Якщо головна героїня нехтує забороною виходити за межі дому (палацу, саду), та її викрадає Змій (Кощій, Вихор); герой, порушуючи наказ нікого не цілувати, забуває все, що з ним трапилось, тощо. У головного героя виникають проблеми, коли він нехтує наказами не спати, не дивитись, не огладятись назад, не торкатись чи не продавати якоїсь речі, не брати якогось предмета.

У багатьох казках цього жанрового різновиду збереглися вказівки на закон кровної помсти. Майже у всіх випадках після поєдинку героя з супротивником зображено картину втечі головного персонажа з царівною чи викраденим предметом та погоню за ним родичів убитого (Змієвої матері, сестер, братів). Часто, вбивши триголового змія, герой змушений шукати його братів (шестиголового та дванадцятиголового), щоб вони не метились йому.

Зустрічаються в чарівних казках успадковані з глибокого минулого мотиви жертвоприношень (у тому числі й людських). У казці «Хлопець із зіркою на чолі» на запитання, чому в морі лише велика риба, а не народжується нова, старий дід на краю світу відповідає: «Мало б море і малу рибу, коли б воно втопило хоч одну людину». У «Казці про Кощія безсмертного, Івана-царевича та Булата-молодця» Іван питає Булата, оберненого в камінь, що зробити, аби його оживити, а той відповідає: «Іди заріж своїх дітей і кров´ю мене помаж, я враз оживу» — герой так і робить. Змія із казки «Телесик» запрошує гостей їсти печеного Івасика, але замість нього з´їдають її дочку Оленку. У багатьох казках Змієві в жертву щодня чи щомісяця приносять хлопця чи дівчину (а часом багато людей з поселення), яких він з´їдає. Є й інші вказівки на канібалізм (в котлі у Кощея варяться людські руки чи ноги).

Багато текстів зберегли описи чи згадки про устрій лісового братства, його закони та розподіл ролей (хто їде на полювання, хто охороняє лісовий дім, хто готує їжу для побратимів; часто в цьому встановлений почерговий порядок). До такої общини можуть належати 7, 12, 25, 40, іноді 100 чи більше побратимів або розбійників. Існують також розгорнуті картини ініціацій (наприклад, у казці «Ох»), натяки на них, окремі елементи (наприклад, відсилання героя в далеку дорогу; вивідування таємниць майстерності у магії та чаклунстві, ремеслі). Широко побутує думка, що казки взагалі становили частину ініціаційних обрядів.

З часом оповіді, які в минулому становили частину культу як елемент обряду, а відтак знаходились під забороною, набули нових функцій. Сюжети чарівних казок поступово стають художніми, втрачають свою езотеричність (від гр. esoterikos — внутрішній, таємничий, призначений лише для посвячених).

У структурі чарівних казок спостерігаються й пізніші нашарування. Християнство на цей пласт народного епосу мало невеликий вплив. Це, очевидно, зумовлено тим, що до його поширення на слов´янських землях чарівна казка була відносно сформованим жанровим різновидом. Тому християнські образи та елементи увійшли в ці тексти лише у формі окремих вкраплень. Наприклад, замість змія противниками героя постають Люцифер із Люциферкою, Поганин, цар Ірод, хоч зовні вони нічим не відрізняються від традиційних образів (з багатьма головами, вогняною природою тощо). В окремих варіантах на свист героїні замість змій та гадюк приходять чорти або «всяка нечисть», які виконують всі її накази. Такі зміни, безумовно, внесені пізніше. Хоча в чарівних казках християнські погляди часто з´являються на рівні морально-етичних оцінок, як перемога добра над злом, справедливості над несправедливістю. Тому більшість з них, у тому вигляді, в якому дійшли до наших днів, утверджують найкращі людські риси та чесноти: вірність, відданість, чесність, справедливість, людяність, працелюбство та ін.

Пізнішими нашаруваннями є також поява в структурі чарівних казок образів міністрів, генералів, полковників, купців, графів, князів та ін., пов´язаних із суспільно-історичним розвитком.

Впливи на розвиток чарівної казки різних історичних обставин та умов розвитку суспільства, народної свідомості — цікава проблема, ще вичерпно не вивчена. Вона потребує досліджень фахівців етнографії, етнології, етнопсихології та ін. Безумовно, з текстів казок неможливо відтворити суспільного та життєвого укладу наших далеких предків, але без знання цих елементів важко знайти пояснення багатьох казкових компонентів на рівні тематики, мотивів, художньо-образної структури. Зводити такі пояснення лише до сфери людської уяви та фантазії неправомірно і безпідставно.