До 17 ст., коли література розвивалась як церковно-релігійна, її зв´язок з фольклором був практично односпрямованим. Усна народна творчість впливала на розвиток літературного письменства від початків його зародження. Уже в «Руському літописі», «Слові о полку Ігоревім», інших пам´ятках давньої літератури зустрічаємо вкраплення фольклорних джерел (міфологічні уявлення, легенди, прислів´я і приказки, народнопоетичні образи, символи тощо). Фольклор як витворена віками система народних уявлень і текстів навпаки дуже важко піддавався літературним впливам. Усна народна творчість, в основі якої лежали язичницькі культи, не могла мати нічого спільного з християнською літературою, що різко відрізнялася ідейно і тематично.

Однак, в 17 ст., коли в літературі чітко окреслюється світська тематика, яка, виробляючи нові жанри, відокремлюється в окрему вітку письменства, починається зворотний вплив — літератури на усну народну творчість. Найбільше така взаємодія виявилась у побутуванні серед народу літературних текстів з усіма атрибутами фольклорних (анонімність, варіативність та ін.). Передусім це стосується пісень, хоча народом запозичувалися й тексти інших жанрів, зокрема байки, притчі, приповідки, афористичні вислови та інше.

Пісні літературного походження — це твори, що увійшли в народну словесність з професійної літератури. Шляхи запозичення можуть бути різними. Найчастіше — пісня, створена автором і композитором, ставала популярною серед народу, а оскільки сприйнятий текст передавався в усній формі, ім´я автора й композитора затиралось, втрачалось, і пісня починала побутувати як народна. Можливі й інші випадки. Наприклад, відомий авторський текст (вірш) клався на народну мелодію або мелодію композитора, ім´я якого залишалося невідомим. Бувало й таке, що на основі певного авторського тексту складався подібний мотивами та образами з тією ж ритмомелодикою, але інший народний текст, що побутував паралельно з літературним.

Кожна пісня літературного походження має свою історію (яка, однак, не завжди зберігається в народній пам´яті), проходить різні періоди поширення, шліфування, переробки; поки входить в народну традицію, зазнає певних змін (часом досить значних), нашарувань різних епох і т. п. Але, незважаючи на ретельну народну обробку (подекуди упродовж кількох століть), пісні літературного походження все ж відрізняються від народних специфічними рисами. Це дає підставу відносити до їх розряду пісень, авторство яких не збереглося, які не мають літературних відповідників, але певними ознаками виокремлюються з-поміж власне народних. Найвизначальнішою їх рисою є інший рівень індивідуалізації. У той час, як усна творчість вибирає усе найтиповіше, творить схематичні сюжети і доволі абстрактні узагальнені образи, літературна пісня як індивідуальна творчість побудована на основі особистих переживань, нетрадиційних ситуацій: фольклорне узагальнення життєвих явищ тут поступається місцем індивідуальним почуттям, які викликані конкретними обставинами. Ліричний герой таких пісень висловлює своє власне бачення і розуміння світу, яке, як правило, не збігається із загальноприйнятим. Зроджені в його душі почуття виходять за рамки народної психології (яка тяжіє до спрощення) — вони драматизуються, поетизуються, зображаються як щось небуденне, унікальне за своїми проявами. Як вказує І. Франко, «...така часто індивідуальна лірика... являється не на початку, а на кінці еволюції, рівночасно з тим, як і сама людська індивідуальність робиться самостійною, одержує певну ціну і почуває свою вартість супроти переможного зв´язку гро мади, роду, сім´ї. З другого боку, історія поетичних форм, будови вірша, ритму, рими та мелодії показує нам, що все се прояви зовсім не відвічні, не природжені чоловікові, але витворені цивілізацією, переношені в певнім часі і серед певних обставин від народу до народу, а спеціально до нас занесені досить пізно».

Для передачі цілого спектра почувань та ідей, невластивих для народної творчості, у піснях літературного походження використовується дещо відмінний арсенал художньо-поетичних засобів. Поряд з традиційними прийомами і тропами тут з´являються й оригінальні авторські: нетрадиційні порівняння й епітети, складна асоціативна метафорика, навіть лексичні неологізми. Це виводить народну лірику на якісно новий рівень: у ній не лише фіксуються окремі життєві явища (як це робить народна уява), а й з´являється філософське осмислення дійсності, висловлюється індивідуальне ставлення. Це приводить до переосмислення тематики пісенної лірики. Переносяться акценти з побутових тем і конфліктів у сферу людських почуттів і переживань, підсилюється психологізм поезії. Тому пісня набуває рис елегійності, медитативності. Це у свою чергу спричиняє й інші особливості. Зокрема в текст вводиться пейзаж, який як композиційний елемент відсутній у народній ліриці (де використовується практично лише у випадках паралелізму і ніколи не набуває вигляду розгорнутих картин природи). З властивих для фольклору рис відтворення життєвої конкретики (реалій побуту, подій, явищ), увага переноситься на саму людину, її думки і почуття. Елементи сюжетності чи подієвості поступаються місцем відтворенню душевних станів, а отже, пісня тяжіє до описово-споглядального характеру.

Ці пісні відрізняються і формальними зовнішніми ознаками. У них спостерігається значно складніша, ніж у народних, ритмомелодика: поряд з усталеними в традиції ямбом і амфібрахієм набувають поширення й інші віршові розміри та їх комбінації (різноскладова метричність). Відбуваються зміни у способі римування: від традиційної дієслівної рими здійснюється перехід до складніших іменникових, прикметникових рим, з´являється складне багатоскладове римування.

Таким чином, пісням літературного походження властивий авторський стиль, при чому кожна окрема пісня чи група пісень одного автора відрізняєтья стилевими ознаками від інших пісень цього жанрового різновиду. Але попри ці всі відмінності пісні літературного походження мають дуже багато рис, спільних із народними піснями (в іншому випадку вони не поширюються серед народу). Народна свідомість реагує лише на те, що є співвідносне з національною традицією, близьке до неї духовно та ідейно, відповідає художнім уподобанням народу. Якщо у тексті є щось несприйнятне, в процесі усної обробки це відкидається, шліфується, поки пісня не вкладеться в рамки національної традиції. Твори, які «не піддаються» такій обробці, ніколи не зможуть увійти у ранг народних. Народ не присвоює собі те, що є для нього чужим, незрозумілим. Фольклоризація літературних пісень — явище складне і часом важко пояснити, чому відбираються саме ті тексти, а не інші, чому в одні вносяться значні зміни (деякі пісні доповнюються, деякі, навпаки, скорочуються, замінюються окремі слова і т. п.), а інші залишаються без змін. Зіставлення варіантів літературних пісень з їх оригіналом не завжди дає логічне пояснення цього складного, непередбачуваного процесу. Тут діють якісь свої внутрішні закони відбору і трансформації, які неможливо нав´язати ззовні. Ф. Колесса так формулює цю думку: «Щоби ж книжковий твір міг перейти в усну традицію і стати народною піснею, мусить він змістом і формою достроюватися до творів усної словесності, і, що найважливіше, він мусить, неначе прищеплена галузка, прийнятися на дереві народної поезії, втягти в себе його животворні соки та зростися з ним в одно, мусить перейти довгий процес асиміляції та вигладжування, а цього ніяк не можна заступити штучним способом»237. Оскільки пісня — літературно-музичний твір, у цьому процесі важливе значення має і мелодія. Деякі пісні побутують з музикою відомих композиторів, інші мають кілька варіантів мелодій.

До найдавніших пісень літературного походження відносять ряд текстів, авторство яких невідоме. Серед них «Ой біда, біда мені, чайці-небозі» (інший варіант «Ой горе тій чайці»), «Перепеличенька я не-величенька» та ін., літературне походження яких не викликає сумніву, оскільки вони стилістично істотно відрізняються від інших народних пісень; їх словесно-зображальні засоби вказують на те, що їхні оригінали були книжними текстами.

Найдавнішим відомим автором пісень, що побутують в народі анонімно, є Семен Климовський. Хоч ця постать українського коза-ка-віршувальника є напівлегендарною, огорнута романтикою народної фантазії, проте ряд дослідників фольклору (зокрема М. Петров, І. Срезневський, М. Максимович та ін.) сходяться на думці, що саме він є автором відомої пісні «їхав козак за Дунай»:

їхав козак за Дунай,    Ти, конику вороненький,

Сказав: — Дівчино, прощай!         Неси та гуляй!..

Безперечно, написана на початку 18 ст., ця пісня не могла зберегтися у первісному вигляді, без змін, однак, напевно, і в авторському варіанті вона мала ті риси народнопісенної поетики, що дали їй можливість поширитись по всій Україні і пережити століття.

Приблизно такими ж давніми є пісні, авторство яких приписують легендарній українській народній поетесі Марусі Чурай. До наших днів не збереглося жодних документів чи пам´яток давнини, які б підтверджували достовірність народних переказів, пов´язанах з іменем цієї полтавської піснярки. Проте її ім´я настільки відоме і поширене серед людей, що подібні докази видаються зайвими — Маруся Чураївна сама стала частиною народної творчості, як і її твори.

Загальновідома легенда оповідає трагічну історію кохання дочки полтавського козацького полковника Чурая і сина його найближчого друга, що загинув у бою, — Гриця, який після смерті батька виховувався в домі Чураїв. Маруся з дитинства покохала Гриця. Коли він став дорослим чоловіком і разом з її батьком ходив у походи, вона багато років чекала на його повернення, не віддаючи серця іншому, її туга в час розлуки з милим виливалася у піснях. Найвідоміші з них — «Засвіт встали козаченьки», «В кінці греблі шумлять верби», «Болить моя головонька від самого чола», «Віють вітри, віють буйні», «Чого ж вода каламутна» та ін. Усі вони глибоко ліричні пісні любовної тематики. Серед них є також жартівливі — «Грицю, Грицю, до роботи». Повернувшись із походів, Гриць не посватав Чу-раївну, з якою був заручений, і яка його вірно чекала. Довідавшись, що він залицяється до іншої — багацької дочки, — Маруся, яка за народною легендою зналася на чарах, отруїла Гриця, напоївши відваром чаклунського зілля. За іншою версією цей напиток вона приготувала для себе, щоб випити і не страждати від такої зради, але випадково його випив її невірний коханий. Так зродилась пісня-бала-да «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» — одна з найпопулярні-ших в українській народній словесності. Ще й досі точаться суперечки навколо постаті Марусі Чурай. Однак, як не можна довести факту, що це — історична особа, так само не можна заперечити, що вона насправді була. Залишаючись «дівчиною з легенди», Маруся Чурай увійшла в народну історію як відома піснетворка козацької доби. її постать приваблювала багатьох письменників різних епох.

З відомих поетів, твори яких стали народними піснями, першим є Григорій Сковорода — мандрівний філософ, світогляд якого був наскрізь національним, а тому народ сприйняв висловлені ним думки як свої. Створена Г. Сковородою збірка «Сад божественных песней» (1757—1782), хоч не була надрукована за час його життя, але поширювалась у рукописах і мала значну популярність. Деякі з пісень побутували усно як зразки народної пісенності. Оскільки в них відобразилися мораль, думки, повчання християнського філософа, люди називали їх псалмами. Спорідненість пісень Сковороди з біблійною Книгою Псалмів і шляхи побутування їх у народі є зразком взаємодії книжної літератури і народної творчості.

Найбільшого поширення набули 10 та 18 пісні збірки. Фольклорні інтонації 18 пісні «Ой ти, пташко, жовтобока» дали поштовх для створення народних версій тексту, на основі якого виникли два пісенні варіанти — «Ой ти, пташко жовтобока» та «Стоїть явір над водою». Як свідчать документи (рукописні збірники, книжки, дослідження перших фольклористів — П. Житецького, І. Срезневського та ін.), особливо популярною була 10 пісня — «Всякому городу нрав і права». Висловлені у ній думки були настільки близькі до народної філософії та етнопсихології, що у 18—19 ст. вона поширилась у безлічі варіантів і народних редакціях, покладена на різні мелодії (навіть у виконанні лірників і кобзарів у стилі, наближеному до дум). Після того, як І. Котляревський використав переробку тексту Сковороди у п´єсі «Наталка Полтавка», — «Всякому городу нрав і права» стала загальновідомою піснею на мелодію в обробці М. Лисенка. Відомі й пісні самого /. Котляревського до драм — «Видно шляхи полтавськії», «Ой доля людськая», «Де згода в сімействі...» та ін.

Після І. Котляревського багато драматургів почали використовувати фольклорні джерела для створення пісень до п´єс. Наприклад, Г. Квітка-Основ´яненко включив літературну обробку народної пісні «Хусточка ж моя» у свою п´єсу «Сватання на Гончарівці», і його авторський варіант набув поширення в народі. Великим успіхом користувався твір С. Писаревсъкого «За Немань іду», а особливо популярною стала його пісня «Де ти бродиш, моя доле», написана для оперети «Купала на Івана», а також пісні С. Гулака-Артемовського «Місяцю ясний», «Ой казала мені мати», написані до опери «Запорожець за Дунаєм».

Плідним для розвитку зв´язків фольклор—література був період романтизму. Перша половина 19 століття стала початком потужного звороту до народної творчості. Інтерес до фольклору, масове зацікавлення, збирання, упорядкування, дослідження творів усної словесності вилилися у численні збірники, фольклористичні праці, альманахи («Сборник малороссийских песен» М. Максимовича, альманах І. Срезневського «Запорожская старина» та ін.). Поети-романтики (Л. Боро-виковський, А. Метлинський, О. Корсун, М. Петренко, В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Маркевич, О. Шпигоцький, М. Костомаров та ін.) почали використовувати у своїй творчості мотиви, образи, сюжети народних пісень, балад, переказів, а тому їхні твори були дуже наближені до усної словесності, а подекуди спеціально стилізовані під народні пісні. Саме у той період народна творчість збагатилася численними зразками пісень літературного походження. Особливо улюбленими були і залишаються до цього часу твори Михайла Петренка «Взяв би я бандуру» (народна переробка вірша «Туди мої очі...»), «Дивлюсь я на небо» («Небо»), та Віктора Забіли «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку», «Пливе човен без весельця», тематика та художньо-образна система яких споріднена з народною лірикою.

Новий етап і для розвитку літератури, і для розвитку усної словесності починається з виданням Шевченкового «Кобзаря» (1840), який настільки глибоко був сприйнятий народом, що став частиною його творчості. Жодна власне народна пісня не може зрівнятись у популярності із «Заповітом» Т. Шевченка чи піснею «Реве та стогне Дніпр широкий» (вступ до балади «Причинна»), що стали немовби національними гімнами. Не менш відомими і улюбленими є «Думи мої, думи мої...», «По діброві вітер виє», «Така її доля», «Летить галка через балку», «Зоре моя вечірняя», «За байраком байрак», «Плавай, плавай, лебедонько», «Нащо мені чорні брови», «Садок вишневий коло хати». Менш поширеними є інші пісні на слова Шевченка чи створені на їх основі народні варіанти — «Вітер з гаєм розмовляє», «Все йде, все минає», «Гей, три шляхи широкії», «Ой не п´ються пива, меди», «Ой одна я, одна», «Тече вода в синє море» та ін. Недаремно автор цих пісень має визнання народного кобзаря.

Джерелом тематики та образності його творів була усна словесність, ритмомелодику своїх поезій він теж черпав зі скарбниці народної лірики (лише коломийковим розміром написано більше, ніж половина усіх його текстів). А тому таким природним і невимушеним був процес проникнення поезій Шевченка в український фольклор. Його лірика, глибоко закорінена у національну образність, символіку, традицію форми, у свою чергу стала необмеженим джерелом усної словесності.

Ні до, ні після Шевченка не було письменника, який би долучився до продовження народної традиції такою мірою, як великий Кобзар. Проте всі наступні покоління поповнювали скарбницю української пісенності. Майже усі відомі поети другої половини 19 століття залишили в ній більш чи менш помітний слід. Серед них варто відзначити С. Рудонського. Складені ним пісні «Ти не моя, дівчино мила», «Хлопці-молодці», «Голубонько-дівчинонько, зіронько моя», «Серед лісу, серед гаю», «Мене забудь, моя дівчино» та ін. відзначаються особливим ліризмом і глибиною почуття. А такі його твори як «Повій, вітре, на Вкраїну» та «Щоб співати колір чорний», переживши століття, досі користуються великою популярністю.

Не менше визнання має пісня «Стоїть гора високая», літературним джерелом якої є вірш Л. Глібова «Журба». Доволі відомі й твори Я. Щоголіва «Кажуть всі, що я сирітка» (вірш «Чередничка»), «Як до милого ходила» («Черевички»), «Рано-вранці я вставала» («Праля»), які наближаються до суспільно-побутової народної лірики, а також пісні на тексти М. Старицького «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» («Виклик»), М. Кропивницького «На вулиці скрипка грає», «Ой у саду на вишеньці», В.Александрова «Я бачив, як вітер березу зломив», П. Грабовського «Зелений гай, пахуче поле», «Втіш мене: занедужала я», Ю. Федьковича «Пою коні при Дунаю», «Як я, браття, раз сконаю», В. Самійленка «Тихесенький вечір на землю спадає» («Вечірня пісня»), /. Воробкевича «Заграй ми, цигане старий», К. Думитрашка «Чорнії брови, карії очі» та ін., ряд пісень невідомих авторів — «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой вербо, вербо, сухая вербо», «Ой, дівчино, шумить гай», «Ой ти, дівчино, зарученая» таін.

Складні історичні обставини на зламі століть спричинили деяку жанрову переорієнтацію української народної пісенності. Поряд з інтимною лірикою, яка до того часу була єдиним жанром, зразки якого переходили з літератури у фольклор (до неї можна віднести твори /. Франка «Як почуєш вночі край свойого вікна», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», Лесі Українки «Стояла я і слухала весну», В. Пачовського «Забудь мене» та ін.) народними стають твори політично-патріотичного змісту, маршові пісні. У період визвольних змагань українського народу національними гімнами стали поезії О. Кони-ського «Ой у лузі червона калина», «Боже, великий єдиний», /. Франка «Вічний революцьонер», «Не пора, не пора...», О. Маковея «Ми — гайдамаки», М. Вороного «О, Україно! О люба ненько...» та ін.

Тенденція розвитку національно-патріотичної тематики особливо виразно проявилась у ліриці січових стрільців. Це покоління свідомої освіченої молоді, виявляючи інтерес до мистецтва, здійснило вагомий внесок в українську словесність. Відомими письменниками серед них були Богдан Лепкий та Роман Купчинський, твори яких найбільше поширились в Україні і до сьогодні побутують у народі. Патріотично наснаженими є пісні на слова Р. Купчинського «За рідний край», «Вдаряй мечем!», «Не сміє бути в нас страху». З-поміж відомих творів на слова Б. Лепкого найпопулярнішою є пісня «Чуєш, брате мій», створена на основі поезії «Журавлі», яка є кращим зразком елегійної філософської лірики.

Досить поширеними (особливо на території Західної України, зокрема Галичини) є стрілецькі пісні любовної тематики. За характером вони споріднені з відповідною групою козацьких пісень, де оспівуються сцени прощання, біль розлуки, туга за коханою, драматизм почуттів. Такими є твори Р. Купчинського «Дівчино, рибчино», «Лети, моя думо», «Як з Бережан до кадри» та ін., Б. Лепкого «І снилося з ночі дівчині», «Колись, дівчино мила», «Маєва нічка» та ін. Серед них є і жартівливі (напр., Р. Купчинського «Мав я раз дівчиноньку чепурненьку», «Ірчик», Б. Лепкого «Кладочка» таін.)

Значна частина пісень січових стрільців має глибоко філософський пафос. У них тема кохання переплітається з мотивом загибелі стрільця на полі бою, прощання зі світом — словами, зверненими до коханої або матері (Р. Купчинського «Стоїть явір над водою», «Ой зацвіла черемха», М. Гайворонського «Ой впав стрілець», «Прощай, дівчино»). Всенародне визнання здобула пісня невідомого автора «Повіяв вітер степовий», написана в руслі національної традиції з використанням усталених у народній ліриці архетипних образів-символів вітру, трави, сирої землі, ворона та ін. Надзвичайно популярною є також пісня М. Гайворонського «їхав стрілець на війноньку», написана на зразок українських народних балад. Побутує значна кількість пісень січових стрільців, авторство яких не встановлене: «Є в полі річенька», «У темному лісі під білов березов», «Ішли ми до бою» («Подай, дівчино, руку на прощання»), «Гей у полі черемшина» та ін.

У період національного відродження 20-х років 20 ст. з´явились пісні літературного походження на тексти поетів «Молодої музи». Крім вище названих на слова Б. Лепкого слід згадати П. Карманського «Сповнилась міра», В. Пачовського «Прощаюсь, ангеле, з тобою», «Забудь мене».

Із літературних текстів цього періоду, що увійшли до скарбниці народної творчості, не можна обійти увагою й поезій О. Олеся, присвячених темі кохання, на основі яких створено ліричні пісні «Сміються-плачуть солов´ї» і «Коли на крилах ночі». Завдяки вдалому поєднанню слів і мелодії вони до сьогодні не втратили своєї популярності.

У наш час, коли дослідники фольклору констатують факт відносного занепаду багатьох його жанрів, можна твердити, що така тенденція не заторкнула ряд жанрів. Визначальне місце тут належить пісням літературного походження: активно побутують твори, що увійшли в усну словесність століття чи два тому і здобули визнання як традиційно усталені пісні. Більше того, цей розряд народної лірики постійно поповнюється новими зразками. Із творів сучасної літератури 20 століття статус народних здобули пісні на слова А Малишка «Білі каштани», «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), «Моя стежина», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителько моя». Очевидно, визначальним фактором їхньої популярності є й мелодія, яку народ прийняв «за свою». Автором музики до усіх цих пісень є П. Майборода. Народним став ще один твір А. Малишка «Цвітуть осінні тихі небеса» (музика О. Білаша), а також твори «Пісня про Київ» та «Знову цвітуть каштани».

Не менш відомими та улюбленими у народі є пісні М. Рильського «На білу гречку впали роси», «Яблука доспіли, яблука червоні»; «Виростеш ти, сину», створена на основі вірша В. Симоненка «Лебеді материнства».

З-поміж сучасних пісень визнання всенародних здобули твори М. Ткача «Марічка» («В´ється, наче змійка, неспокійна річка»), «Ясени», М. Сингаївського «Чорнобривці», Ю. Рибчинського з музикою І. Поклада «Скрипка грає» («Вже догорає небокрай»), ряд поезій Д. Павличка з музикою О. Білаша — «Два кольори», «Явір і яворина», «Лелеченьки» та ін. Усі вони побутують як народні, деякі з них увійшли у традицію виконання як застільні пісні на весіллі. Відомі також твори В. Івасюка «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Водограй».

Як бачимо, процес проникнення літературних творів в усну словесність безперервний. Однак лише окремі перлини літератури переходять до народної лірики. Принцип відбору зрозумілий: фольклорними стають лише пісні, написані в руслі національної традиції, близькі до народної поетики, символіки та ритмо-мелодики. Хоча є значно більше творів, що зовні видаються такими, але з певних при чин не приживаються на багатовіковому дереві усної народної творчості. Цей процес — практично непередбачуваний, складний з точки зору національної психології та ролі колективного підсвідомого, багато в чому незрозумілий, відбувається не лише на основі очевидних закономірностей, а і внутрішніх скритих законів. І не можна наперед знати, яка пісня стане народною, а тим більше створити таку чи запровадити в усну творчість штучно.