Жовнірські (вояцькі) пісні дуже подібні до солдатських та рекрутських за образною структурою, однак відрізняються від них емоційною тональністю: вони позбавлені того суцільного смутку, мотиву горя і страждання, що є провідною рисою рекрутських пісень. Це зумовлено історичною дійсністю, якою вони були породжені. Західні землі України (Галичина, Буковина, Закарпаття), які були у складі Австро-Угорської імперії (пізніше — Польщі) не відчували на собі такого сильного тягаря військової повинності, як східні українські землі у складі царської Росії.

У 17 ст. в Австрії, як і в інших західноєвропейських країнах, армія була найманою і комплектувалась шляхом вербування. Лише в кінці 18 ст. була здійснена перша спроба ввести військову повинність. Конскрипція — спосіб комплектування війська, за яким вся територія держави розподілялась на округи (кантони), які поставляли вояків певним полкам, поширилась і на українські землі. Так, Галичина від 1852 р. мала постачати жовнірів для 11 полків інфантерії (піхоти), двох полків стрільців, двох полків драгунів і шести полків уланів (кавалерійців). Якщо вербунок здійснювався переважно на добровільній основі, то конскрипція була спробою примусового набору до війська. Тому в жовнірських піснях є мотиви, споріднені з рекрутськими піснями: лови хлопців, переховування їх від влади, втеча та ін. Але конскрипція давала можливість легко відкупитись від військової служби, тому в цій групі пісень поширений мотив звертаня хлопця до матері з проханням продати коня вороного, щоб відкупити його від служби. Тут витворюється ліричний образ матері, яка готова продати все, щоб її син не йшов до війська. Оскільки майже все населення Австро-Угорської імперії ухилялось від служби, там практикувалася змішана система набору до війська, але провідним було вербування. Найчастіше у літературі описано такий спосіб найму хлопців на військову службу: «По селах розсилались браві жовніри, які справляли в коршмі музики, удавали із себе веселих, безжурних вояків, що п´ють, гуляють, сіють грішми. Простий селянський парубок, дивлячись на ці картини веселого життя, до того ж підпоєний вербувальниками та улещений привабливими розмовами про славу майбутніх походів, спокутувався «привільним» життям у війську і давав згоду на «службу цісареві». Часом така згода була викликана певними обставинами — нещасливим коханням або злом на дівчину...». Такий вербунок широко відображений у галицьких, буковинських, закарпатських піснях:

В Бердичеві, славнім місті    Пристань, Юрку, до вербунку,

Звербовали хлопців двісті.    Будеш їсти з маслом курку,

А чим же їх вербовали?                 Будеш їсти, будеш пити,

Злотих грошей дарували.      Будеш, як панок, ходити...

Насправді жовнірське життя не було таким безтурботним. Хоч умови побуту в австрійській (та польській) армії не були такі жахливі, як у російській, але щоденна муштра, строгий режим виснажували вояків. Це відбилось у народнопісенній творчості:

Ой ніхто так не бідує,    Ще до днини дві години —

Як жовнір бідує,           Він вже марширує...

Особливо важко було в час війни. Як і в солдатських, так і в жовнірських піснях драматично змальовано наслідки війни: кровопролиття, каліцтво, смерть. Найпоширеніша тема — смерть вояка. Вона розкривається за традицією козацьких пісень, з усіма їх рисами: смертельно ранений жовнір сам у чистому полі розмовляє з конем, зозулею, вороном, орлом; просить сповістити рідних про його загибель:

В темнім лісі на камені                   Хоче й очі видзьобати,

Лежить жовняр поранений.         Кости ж мої розтягати.

Темна нічка зимненькая,       Ой ти, орле сизокрилий,

Мати ж моя рідненькая.      Ти мій брате рідномилий,

Нащо мене породила?           Принеси сю вістку мою

Умираю, ревно плачу.            Та й прощай рідню мою —

Що при смерти вас не бачу: Брата, сестру, мать стареньку

В темнім лісі ні хатини,       Та й вдовицю молоденьку,

Ані жінки, ні родини.            Та й дрібненькі сиротята,

Нема кому заплакати,          Що не мають свого тата...

Рани мої завивати.              («В темнім лісі на камені»)

Лишень сумно вітер грає, Орел збоку заглядає:

Переважна більшість цих пісень побудована в формі діалогу (часто уявного діалогу-звертання до найближчих людей):

Умер жовняр, умер, ему не дзвонили, Приїхали два жовняри та му вистрілили. Не плач, тату, не плач, не вдавайся в тугу, Поховали твого сина у зеленім лугу. Не плач, мамко, не плач, не йди до ворожки, Поховали твого сина в полі край дорожки. Не плач, брате, не плач, не вдавайся в ліки, Поховали твого брата жовняри навіки. Не плач, сестро, не плач, гіркими сльозами, Поховали твого брата межи деревами. Не плач, мила, не плач, черлена калино, Бо вже нема та й не буде того, що-с любила.

У жовнірських піснях теж домінуючими є мотиви туги за домом, смутку, самотності, тяжкого вояцького побуту. Особливо період Першої світової війни спричинився до появи значного пласту пісень, породжених історичними та суспільними обставинами того часу. Страх перед війною вилився у ліричне осмислення її жахів та наслідків (смерті, каліцтва, сирітства). Все частіше зустрічається мотив небажання іти у військо, спроб уникнути служби:

Як прийшла ми карта нароковать.

Став я свого неня дошиковать:

—              Ой неню ж мій, неню, вчини ми ту волю

—               Йди за мене служить на ту войну!

Але навіть про війну жовнірські пісні не є такими трагічними, як солдатські: вони більш ліричні, ніж драматичні, передають почуття молодого вояка, не згадуючи подробиць його побуту. Ряд пісень присвячено любовній тематиці: багато з них оспівують кохання жовніра і дівчини з того дому, де він на постої, залицяння вояка до молодиці У корчмі та ін.:

В неділю рано стало світати          — Чом в тебе, госпосю, уста солодкі?

Стали ся жовніри квартирувати. — То від медочку, мій жовнірочку. Господар з хати — жовнір до хати, — Чом в тебе, госпосю, очки чорненькі? Став жовнір госпосю ревідовати. — То від ноченьки, мій ти миленький... («Кукала зозуля од калиночки»)

Серед жовнірських пісень на любовну тематику є чимало жартівливих:

Ой надвисли чорні хмари,     А я молод споглядаю

Дрібні дощі йдуть,                На чужі жінки.

А молоді жовнярики             Чужі жінки, як ластівки,

Мід-горівку п´ють.                 Як ружевий цвіт,

Ой п´ють они мід-горівку,    А ти мені, шабелино,

їдять ягідки,       Зав´язала світ...

(«Ой надвисли чорні хмари»)

Ф. Колесса в огляді «станових» пісень, зазначав: «Але ж деяка частина вояцьких пісень касарняного типу має дуже свобіднии, навіть сороміцький характер, а в мові їх помітні сліди чужих впливів: чеських, словацьких, польських, російських, а то й німецьких». Слушність такого спостереження підтверджує і такий текст:

Машеруют шволіжери, щаслива їм дорога Гей, га, ха, ха, ха, щаслива їм дорога. А вахмайстер попереду бефель їм видає... А ритмайстер на конику швадрону рівняє... Коли ж вас ся, шволіжери, назад сподівати?... Вже не треба, дівчинонько, о том споминати... Кохалися, любилися, старшина не знала... Ой та тепер розийшлися, як чорная хмара... Чорна хмара розийдеся, дощику не буде... З жовнірського закохання ніґди ніц не буде...

(«Машеруют шволіжери»)

Жовнірські пісні є дуже своєрідним жанровим різновидом усної словесності, що формувався під впливом іншомовних культур, відмінного способу життя і мислення. Тому хоч вони до певної міри зберігають національну традицію (елементи тематики та поетики козацьких, історичних пісень, українську символіку, образи-архетипи та ін.), проте в них відчувається і деякий відхід від цієї традиції, породжений суспільними та політичними умовами.

Жовнірські пісні, які як жанр формувались на основі козацьких пісень, у свою чергу стали джерелом тематики та поетики стрілецьких пісень. Частина з них, що має виразний епічний характер, де вказуються конкретні особи, події та ін., творять історичний героїчний епос. Однак чимало стрілецьких пісень є власне ліричними творами, побудованими на зразок козацьких, вояцьких, жовнірських Кріпацькі пісні

Після зруйнування Запорізької Січі і ліквідації всіх ознак державної автономії в Україні царська Росія почала запроваджувати на українських землях кріпацтво — систему суспільних відносин, внаслідок якої селянин знаходився в особистій залежності від поміщика чи пана. Це закріплювалось державною владою у вигляді кріпосного права, фіксувалось в ряді документів, правових норм, що узаконювали залежність селянина від землевласника. На Україні процес закріпачення селян набув особливого поширення у II половині 18 ст., коли царським указом 1763 р. було різко обмежено (а практично майже зовсім заборонено) переходи селян з місця на місце, категорично заборонено селянам продавати земельні наділи і вступати в козаки. Остаточно кріпосне право на Україні було оформлене указом Катерини II 1783 р. Відтоді становище селян-кріпаків стало нестерпним. Серед різних видів кріпацьких повинностей, крім численних податків, була ще й панщина чи відробіткова рента — примусова праця закріпачених селян у господарстві поміщиків.

Усі ці суспільні явища і пов´язані з ними життєві ситуації відбилися у кріпацьких піснях, в яких з великою силою виражено ставлення селян до тяжкої долі, умов підневільного життя. У кріпацьких піснях абсолютно нема романтичних рис (гіперболізації, ідеалізації ліричних героїв, обширних пейзажів, персоніфікації сил природи, фантастичних картин та ін.). Народна уява і фантазія поступається місцем змалюванню життєвої конкретики: нелегкої праці, умов побуту селян, епізодів знущання поміщиків та їхніх посіпак над кріпаками, приниження людської гідності та ін. «Простими й економними художніми засобами змальовуються картини, що вражають своєю страшною правдою. Характерні для поетики козацьких та чумацьких пісень розгорнуті метафори, образна символіка, Щедрі зіставлення відступають у кріпацьких піснях перед конкретним точним відтворенням реальних життєвих фактів».

Центральна тема цих пісень — важка праця, яку повинна виконувати вся родина кріпака:

Наступає чорна хмара,        

Третю дочку-паняночку

А другая синя,   

Тютюну садити,

Не заступить син за батька, 

А свекруху з невісткою

А батько за сина.        

У лан жита жати...

Женуть батька в степ косити.

Сина молотити,

Особливо важко було у час жнив — щоденно доводилось працювати на панському полі, а свою власну нивку, щоб не пропав урожай, жати вночі. Тут кріпацькі пісні перегукуються з календарно-обрядовими (жниварськими) та родинно-побутовими (у них вплітаються проблеми сім´ї, догляду за дітьми, стосунків між членами родини):

Ой отаман з прикажчиком         Осталися малі дітки

Огні заливають,                          Та їстоньки просять,

А всіх дочок з матерями             А матері із батьками

В поле посилають.                      Та снопики носять.

Майже у кожній пісні говориться про знущання з кріпаків, приниження їхньої людської гідності: нагаями їх женуть на панщину, б´ють непокірних.

У них колоритно змальовано образи панських посіпак: отаманів, десятників, економів, осавулів, що проявляли свавілля і жорстокість у ставленні до людей.

У кріпацьких піснях початку 18 ст. з´явилась ще одна тема, породжена посиленням кріпацького гніту — недільної панщини (було запроваджено працю і в неділю, незважаючи на те, що для християн це був святий день, працювати в який вважалося великим гріхом):

Ой у неділю ранесенько до церкви дзвони дзвонять,

А нашого вельможного пана десятчики на панщину гонять.

—      Ой годі вам, препогані хлопи, до церкви ходити, —

Ідіть на свого вельможного пана роботу робити!

Ой годі вам, хлопи, до Бога молитву зсилати, —

Ідіть свойому вельможному пану садочки копати...

У них також звучать мотиви зубожіння селян, трагедії їх безвихідного становища. Тут знайшли відображення і мотиви протесту проти кріпацтва, що виявились у різних формах, зокрема втечі на Запоріжжя, у вільні південні степи на Бессарабію, у збройних виступах проти поневолювачів. Кріпаки, яким вдавалося втекти, приставали до загонів опришків та гайдамаків:

Ой ходімо, пане-брате, та за круті гори.

 Нехай тута виводяться круки та ворони!

Ой ходімо, пане-брате, в степ та в гайдамаки,

 — Та дамося, пане-брате, добре панам взнаки!

Тому дехто з дослідників, крім історичних пісень про Довбуша, Кармалюка, про повстання в селах та ін., виділяє тематичні цикли суспільно-побутових опришківських та гайдамацьких пісень, куди відносить ліричні твори про безіменних народних героїв, життя, побут месників (що жили в лісах далеко від дому, ховались від переслідувачів, гинули в сутичках з владою). Основними темами та мотивами вони нагадують козацькі пісні.

Скасування кріпацтва 1861 р. позначилось в усній народній творчості циклом пісень, в яких картини панщини (недавнього минулого, про яке ще не встигли забути) поєднуються з уявними саркастичними картинами безпорадності панів, які, опинившись без кріпаків, самі мали працювати в полі:

Ой летіла зозуленька, стала говорити:

— Не будете, мужики, панщини робити!

Ой пішов же пан старий стосиків рубати,

А за ним стара пані стосики в´язати.

Ой перейшла стара пані від стоса до стоса,

Погубила черевики, йде додому боса.

Ой пішла стара пані пшениченьку жати,

А за нею паничі снопики в´язати.

В інших піснях змальовується, як пани плачуть за панщиною, уклінно просять людей іти до них працювати, обіцяють добре заплатити.