Усі тексти, якими супроводжувалися магічно-обрядові ритуали, виникли на основі прадавніх замовлянь, ритмічний характер та часті повтори яких сприяли природному їх поєднанню з мелодією. Відповідно до призначення чи зв´язку із конкретним святом, до зимового календарного циклу відносимо такі словесні жанри: колядки, щедрівки, посівальні та водохресні пісні.

Колядки. Єдиної думки щодо походження слова «коляда» немає. Багато дослідників схильні вважати, що воно походить від латинського слова Calenda, що означає свято нового року. Зокрема, Ф. Колесса пояснює його походження від назви нового року у римлян — Calendae lanuariae. M. Грушевський звертає увагу на зв´язок української назви із новогрецьким «колянта», болгарським «коленде» або «коляда», що використовувались на означення вечора перед Різдвом на Балканах, і вважає, що «се ім´я вигнало стару тубильчу назву «корочуна», значення якої не зовсім ясне»96(можливо, вона пов´язана з древніми магічними творами кощунами). Як зазначає О. Знойно, безсумнівним є факт, що слово «коляда» пов´язане з іменем язичницького божества Коляди, що уособлювало народження Сонця у сузір´ї Водолія.

Відповідно, колядками називаються поетично-пісенні народні твори, які виконуються в час і з нагоди святкування Коляди, якими супроводжуються магічно-ритуальні різдвяні дійства. Оскільки колядка як жанр пройшла довгий період становлення і побутування, то на її тематичну структуру, поетику наклали відбиток різні історичні епохи та світоглядні системи. За цей час вона значно видозмінилась від ритмічно-речитативних замовлянь до пісень сюжетного характеру. Традиційно композиція колядок проста. Вони складаються із заспіву, власне колядки, приспіву та поколяді.

Щодо особливостей побутування, твори цього жанру виконувалися групою колядників, одягнених у маски тварин чи духів, які із Танцями та співами обходили усі двори. Серед них був провідник чи счинальник», який відігравав головну роль і виконував основну Частину творів; скарбник чи міхоноша, який збирав дари, решта людей підтримували дію своїм співом. За словами М. Грушевського, саме у цьому обряді виявляються запозичення з балкано-романських сатурналій і новорічних свят та містичних маскарадів з перевдяганнями, що проводились з їх нагоди.

Класифікація колядок. Колядки, що дійшли до нас, є різнорідними за своєю тематикою та відбитим у них світоглядом. Ф. Колесса97, подаючи класифікацію колядок, виділяє 5 груп: 1) з хліборобськими мотивами; 2) з воєнними мотивами; 3) з фантастичним чи казковим підкладом; 4) любовного змісту; 5) з біблійним підкладом. С Килимник98, подаючи класифікацію коляд-щедрівок, виділяє в ній 10 груп: 1) філософічні (про походження світу); 2) світоглядовомітологічні, хвальні (в яких відбилась віра у надприродні сили, міфологія та віра у ці сили); 3) лицарсько-дружинні (період племінного життя); 4) історичні (дружинно-князівська рання доба, в яких відображається тема походів та чеснот князів); 5) пізньої княжої доби; 6) початків християнства; 7) періоду двовір´я; 8) апокрифічні; 9) біблійні; 10) релігійно-національні: господарські та з політичним забарвленням.

Значним недоліком цієї класифікації є те, що дослідник не розмежовує понять «колядка» та «щедрівка», вважаючи їх єдиним жанром. Окрім того, він виділяє групи за різними принципами, тому твори 3 групи (лицарсько-дружинної та 5 (пізня княжа доба) теж можна віднести до історичних. 6 та 7 групи — початки християнства та період двовір´я накладаються одна на одну, пересікаючись у тематиці (це стосується 8 та 9 груп — апокрифічні та біблійні колядки). За тематично-часовим принципом можна виділити такі основні групи колядок: міфологічно-культові, родинно-господарські (величальні); історичні (лицарсько-дружинні); біблійно-апокрифічні.

У міфологічно-культових колядках, що є найархаїчнішими, відбились давні погляди праукраїнців, збереглися елементи давніх міфів та культів. До цієї групи належать колядки про створення світу, у яких поєднані елементи анімізму, тотемізму, фетишизму з образами колишніх вірувань — сонця, місяця, зірок, птахів, світового дерева, води, землі. Наприклад:

Коли не било з нащада світа,       

Дрібний пісочок посіємо ми,

Тогди не било неба й землі.

Та нам ся стане чорна землиця.

Ано лем било синєє море.   

Та дістанемо золотий камінь —

А серед моря зелений явір. 

Золотий камінь посіємо ми.

На явороньку три голубоньки.    

Та нам ся стане ясне небонько,

Три голубоньки радоньку радять.

Ясне небонько, світле соненько,

Радоньку радять, як світ сновати.

Світле соненько, ясний місячик,

Та пустимося на дно моря,  

Ясен місячик, ясна зірниця,

Та дістанемо дрібного піску —    

Ясна зірниця, дрібні звіздочки...

Або:

Ой в ліску, в ліску, а в жовтім піску

В корінь глибоке, в листок широке.

Росте деревце, тонке, високе,        

В листок широке, в цвіток багрове,

Тонке, високе, в корінь глибоке.  

В цвіток багрове, в верху кудряве...

За давнім звичаєм замовлянь у колядках зверталися до сил природи, вірячи у магію слова, відповідали від імені сонця, місяця, дощу, землі, тому часом вони набувають діалогічної форми. Своєю тематикою та образністю вони перегукуються з подібними пісенними творами інших народів. До міфологічно-культових колядок зараховуємо й ті, у яких знаходимо величання язичницьких божеств (як правило, народження Сонця, Коляди, Даждьбога, якого святкували у ці дні). У творах такого типу частим є рефрен «Ой Коляда, Коляда» чи «Ой Даждьбоже», або звертання до інших божеств чи тварин-тотемів: «Ой Див, Див та Ладо, та повідай, козле, правду». Поодинокі уривки таких древніх коляд, що дійшли до нас, є свідченнями їх зв´язку з магією та ворожіннями, які вони супроводжували. На думку С. Килимника, «розвиток філософічно космічного мотиву в колядках розвивається й доходить аж до наших часів. Але дальший розвиток цього типу коляд вже частково відходить від космічно-світового дерева й наближається з силою магії до господарського двора...».

Родинно-господарські колядки походять від культово-міфологічних і є витвором пізнішого періоду. Про їхні витоки свідчать образи небесних світил, сил природи, язичницьких божеств. Але тут вони не просто звеличуються, а покликані для того, щоб принести користь у господарстві. Тому з´являється мотив гостювання сонця, місяця, зорі, дощу в домі окремої родини, якій співається колядка:

Пане-господарю, вставай з постелі,

рефрен (повторюється після кожного рядка):

славен ти є, славен ecu, славне сонечко на небеси!

Вставай з постелі, застеляй столи,

То втішаться мені діти маленькі.

Бо буде в тебе троє гостоньків, —

Другий гостонько, чим ся радуєш?

Перший гостонько — ясне сонечко       

Як зійду я пізно з вечора,

Другий гостонько, світлий місяцю,—    

То втішиться мені гість у дорозі.

Третій гостонько — дрібен 

Третій гостонько, чим ся радуєш?

дощику, —Як зійду я три рази в маю,

Перший гостонько, чим ся радуєш?      

То втішиться мені жито-пшениця,

Як зійду я рано-пораненьку,        

Жито-пшениця, всіляке зело...

Небесні сили постають товаришами господаря, який пригощає їх найкращими стравами зі свого столу (жертовна їжа). За добре гостювання вони обіцяють свою допомогу. Для цієї групи теж характерні коляди у формі діалогу з елементами замовлянь для задобрення природних стихій, аби вони не завдавали шкоди в господарстві. Поширеним є мотив світового дерева, що росте на дворі у господаря, чим вся увага зосереджується навколо дому та родинного життя окремої сім´ї:

А в пана, в пана, в пана Івана Або:  

  Пане господарю!

Стояла яблуня посеред двора.     

На твоїм подвір´ї верба стояла.

На тій яблуні золотая кора.

Тонка, висока, листом широка.

На тій вербі трійця горіла.

А що почечка — його донечка,    

Три гискри впало, три моря стало

А що віточки — його діточки,

А що сучочки — його синочки...

У цій давній коляді маємо відголос не тільки культу дерев, а и міфа про створення моря з вогню (взаємозв´язок та взаємоперехід сил всесвіту).

Серед родинно-господарських коляд значну частину становлять коляди — побажання здоров´я, успіху та процвітання родині, удачі на полі, на городі, у різних видах праці, багатого приплоду худоби. Тут збережене звертання до божеств та сил природи, які цей добробут повинні забезпечити:

Будьте здорові на новий рік, ой Даждьбоже, Щоб водилось вам краще, як торік, ой Даждьбоже, Льон по коліна, щоб вас голова не боліла, ой Даждьбоже, Бувайте здорові, щоб велись вам воли та корови, ой Даждьбоже...

Ці коляди, як помітив О. Потебня, тяжіють до замовлянь. М. Гру-шевський з цього приводу писав: «Ті описи багатства, життя, краси, мудрості господаря, котрі містять вони, се не прості поетичні прикраси-перебільшення: се магічні закляття на щастя, оперті на вірі в чудодійну здібність слова наводити те, що ним сказане. Коли колядники малюють в таких перебільшених рисах багатство дому, незчисленні урожаї, безконечні стада господаря, вони зовсім не мають заміру описувати дійсність, і так не розуміють того хазяї... Колядники своїми розкішними образами накликають се багатство, щастя, шану і славу на свого господаря... Обрядові і пісенні поздоровлення і величання — се рід закляття на щастя, на здоровля, котре й досі заховалося в усній традиції».

Серед родинно-господарських коляд існують спеціальні твори, звернені до вдови (рідше удівця), які можуть набувати різного характеру залежно від віку особи, якій вони виконуються. Про давній період їх творення свідчать образи тотемних тварин-помічників, яких бідна вдова кличе на допомогу в господарстві:

Ой не знала бідна вдова, як на світі жить, Да й найняла ведмедика за плугом ходить, А вовчика сіренького волів погонить, А зайчика куценького передні водить, А лисицю Парасицю обідать носить...

Безумовно, ця колядка зазнала змін під впливом пізніших нашарувань (зокрема жартівливо-гумористичне змалювання вдовиних помічників), але у ній збережено елементи давніх вірувань та уявлень. Своїми мотивами такі твори дещо співзвучні із казками про тварин, а також із казковою та неказковою народною прозою про родинне та суспільне життя. У творчості пізнішого періоду мотиви вдівства, самотності, нелегкої долі та негараздів у господарстві самітної людини зустрічаємо у вдовиних піснях.

У родинно-господарських колядках, на відміну від попередніх груп, центральними є образи членів родини. Часто вони змальовуються як небесні світила, порівнюються з ними: господар — красне сонце, господиня — ясний місяць, діти — дрібні зірки. Якщо коляда звернена до молодого подружжя, у ній є побажання плодючості на полі та у родині:

На городі стовпчики, роди, Боже, хлопчики, ой Даждьбоже! На городі шалата.роди, Боже, дівчата, ой Даждьбоже! На постелі рядна, господиня ладна, ой Даждьбоже...

Вітаючи господарів дому, у колядах цього циклу оспівується лад у сім´ї та господарстві, хваляться двір, подвір´я, хата, клуня, піч, обори, комори, кошари (усі ці елементи відігравали певну роль у давніх уявленнях, мали своє магічне значення); а також — воли, коні, корови, вівці, кури, бджоли, ідеалізується праця людей. Господаря славили за багатство та заможність:

У тебе вівси жеброванії,      

У тебе корови, як обороги,

У тебе ячмені золотії, 

У тебе вівці гори покрили,

У тебе коні все турецькії,     

У тебе худоби без рахуби,

У тебе стрільби все стрілецькії,    

У тебе скрині все кованії,

У тебе воли, як стодоли,      

У них червінці нерахованії.

Величальними рисами окреслюється образ хорошої господині у звернених до неї колядках. У них звеличується її краса, працелюбність, щедрість, любов до чоловіка та дітей, лагідна вдача:

По двору ходить — як сонце сходить, А в хату ввійде — як зоря зійде, Як заговорить — як дзвін задзвонить, Як засміється — сад-виноград в´ється, Як зажартує — коня дарує.

У дівочих колядках оспівується краса господаревої дочки: «Красива, ясна у лузі калина, Та ще красивіша у батька дочка...» Дівчина стає доброю, роботящою, веселою. В її образі втілюються найкращі людські риси. Тому майже у всіх колядках, які призначені для дівчини складовим елементом є обіцянки винагороди за її працю, добри характер. Колядники закликають сили природи наділити господа реву дочку красою, багатством, щасливою долею, часто обіцяють їй дорогі дарунки — золотий перстень, люстерко, стрічки, хустину та ін., кожен з яких має своє символічне значення.

Особливого звучання набувають колядки, які співаються дівчині на виданні. її образ тут сягає найвищого рівня поетизації. У цих пісенних творах, окрім дарунків, колядники бажають дівчині здійснення її заповітних мрій, провіщають сподіваних гостей-сватів:

Стань, дівчино, ранесенько,

Що за воротячка, тим одказала,

Умий личенько білесенько. 

Що кіньми під сіни — по хусточці дала,

Будеш мати гості троякії:       

Що в новій світлонці — сама молода.

Одні гості за воротячка,      

Бувай же здорова, красная панна...

Другії гості кіньми під сіни,

Третії гості в новій світлонці.

Серед величальних колядок є й такі, які призначаються для парубка — господаревого сина. У них оспівується його краса, відвага, мужність, розсудливість. Залежно від часу творення та особливостей території, на якій виникали колядки, у них були побажання успіхів на полюванні, у праці на полі чи в певному ремеслі, у родинному житті. Були й спеціальні колядки, що виконувались для дорослого парубка з побажаннями щасливого одруження. У них зустрічаються заклики збиратись у дорогу, щоб знайти для себе дружину, прохання сил природи охороняти його на шляху від усякого лиха та нещастя.

З-поміж величальних дівочих та парубоцьких колядок найдавнішого періоду виокремлюються твори, які С. Килимник називає еротичними. Створені на основі язичницьких поглядів на кохання, вони говорять про швидкий прихід весни, тепла, а разом з тим торкаються ігрищ та оргій у гаях та лісах. Ці «гуляння» були частиною язичницьких відправ та ідольських служінь. Вони часто приурочувались до конкретних річних свят, пов´язаних із сонячним колообігом, і супроводжувались паруванням молоді, що вважалось частиною магії родючості — накликання родючості природи. Із приходом на слов´янські землі християнства, а разом з ним формуванням нового ставлення до сім´ї, ці колядки та подібні їм твори поступово видозмінилися. У них почали оспівуватись близькі взаємини між парубком та дівчиною, вірність у коханні:

Пішов Петруньо на лонку косити.

Рефрен (повторюється після кожного рядка): Бриніла коса коло покоса з росою, бриніла!

Прийшов до нього батенько його. Петруню, сину, іди додому! Покоса дійду, додому піду!

(потім його просять матінка, брат і сестра, але отримують цю ж відповідь), а коли:

Прийшла до нього миленька його: уіилий Петруню, іди додому! Покосу дійшов, додому пішов.

У подібній колядці для дівчини з´являється мотив яблуні, яка зродила одне яблуко. Вона відмовляється дати його батькові, матері, братові та сестрі, та віддає своєму коханому.

Згодом величальні коляди, звернені до юнацтва, набувають нового звучання. У них особлива увага приділяється детальним описам дорогого одягу, зброї, кінської упряжі. Це є свідченням їх пізнішого творення — часу виникнення та поширення чоловічих військових громад. Такі твори об´єднуються в групу лицарсько-дружинних коляд. Найхарактернішими для цього циклу є твори про сімсот молодців: про їх женихання з дівчатами, наймання у військо, походи по Дунаю, привольне життя молоді, що не підкорялась нікому, а жила за власними правилами. М. Грушевський та С Килимник у своїх дослідженнях подають короткі уривки цього типу коляд:

А в густім лісі на Либедині  

Або: А в лісі, в лісі, в зеленім гаю,

Блудило блудців сімсот молодців,        

Росте дубочок тонкий, високий,

Відблудилися в чистеє поле,         

Під тим дубочком ясна

В чистеє поле, над тихий Дунай... світлонька,

А в тій світлоньці тисові столи,

За тими столами сімсот

молодців, Радоньку радять, судоньку судять...

Одним з найпоширеніших серед них є мотив випроводжання молодця з дружинним братством на здобуття собі нареченої:

Ой рано, рано кури запіли, 

На погуляннє, на розгляданнє,

А ще раніше Івась устав,     

Та найдемо, браття, куну в дереві,

Лучком забряжчав — братів        

Куну в дереві, дівку в теремі —пробуджав,        

Вам буде, браття, куна на шубу,

Браття, вставайте, коні сідлайте,  

А мені буде панна до шлюбу...

Та поїдем в чистеє поле

Як відомо, у той період «умикання» (викрадення) дівчини було звичним явищем. До того ж лицарська громада, що жила у лісі у спеціально збудованих хоромах, могла захопити дівчину, яка приходила до лісу по ягоди, гриби чи горіхи. З іншого боку, дівчина, з якої знущалась мачуха, або сирота могли за власним бажанням вирушати в ліс, щоб залишитись жити з лицарським братством, де вона ставала так званою сестрицею — спільною дружиною лицарської громади. Згодом з лицарсько-дружинних колядок цей мотив переходить у казки, близькі за тематикою.

Мотив викрадення дівчини семистами молодцями зустрічається також у колядах, в яких лицарі наймаються на роботу або зустрічаються з паном господарем. За його послугу вони обіцяють викрадену Дівчину як викуп:

Ой ходять, блудять сімсот молодців,

Доблудилися к доброму пану.

Ой ти, пане наш, виведи ти нас (або: переночуй нас),

Станемо тоді всі до помочі,

Як будеш їхав в угри по дівку (або в гори по панну).

Подібними мотивами сповнені інші твори, зокрема про дівчину-перевізничку, що зустріла сімсот вибраних молодців-русичів. Головною ознакою, за якою колядки можна віднести до раннього княжого періоду творення, є однакове ставлення у них до всіх лицарів. Це була історична доба, коли серед війська дружинників-побратимів ніхто не виділявся як ватажок. Згодом з´явився новий статус князя. Спочатку князем називали воїна-лицаря, для якого викрадали дівчину, і який повинен був очолювати цей похід. З часом так почали називати військового ватажка, який став провідником усіх військових дій та битв. М. Грушевський з цього приводу писав: «Характеристичною прикметою пізнішої дружинної верстви являється саме се, що в ній виступає особа ватажка не іменем тільки, а самою річею: настільки випинається, що фактично закриває собою всю дружину... Перед нами малюється тільки постать героя, навіть без згадки, що він свої діла виконує все-таки за поміччю війська, полку, дружини і т. д.»

У княжих колядках оспівується та ідеалізується краса героя, його багаті шати, гаптовані дорогоцінним камінням, золотом та сріблом, зброя, звеличується його героїзм та відвага. Князь у цих творах часто постає переможцем у битвах з дикими звірами. Він перемагає чорного тура, дикого вепра, оленя із сімдесятьма рогами, люту змію. Його супротивники постають як міфічні істоти із золотими чи срібними рогами (іклами, копитами), з незвичайними можливостями, або володарями скарбів, вони розмовляють з героєм людською мовою. Нерідко, бачачи свою близьку поразку, вони пропонують князеві за дароване їм життя свої послуги та допомогу «дістати славну панну». Такі ж мотиви звучать у творах про княже полювання:

..Аж тут пливе вутка, сивая голубка, Він приціляється, він приміряється, Він приміряється, хоче її вбить. «Ой не приціляйся, пане Іване, Бо я тобі стану в великій пригоді: Ой як будеш їхать дівчину сватать, То помощу гатки з кудрявої м´ятки, Та помощу мости з тонкої трости».

Стоїть ми стоїть зелений явір,

На тім яворі cue сокіл сидить...

...Надійшов красний молодець, премудрий стрілець.

Золотим луком потрясаючи, ясное шабельков вивідаючи.

Та няв сокола стрілков стріляти, Стрілков стріляти, шаблев рубати. Cue сокіл каже: «Не стріляй мене! Коли ти будеш женитися, Тебе, молодця, перепроваджу, Твою молоду на крильця возьму, А твої гроші возьму на ноші».

У деяких колядках птахи, в яких цілиться лицар, виявляються рідними героя: сокіл — батьком чи матір´ю, голубка — милою: «Ой не стріляй, Іване, то не соколонько, то твій батенько». Сам князь зчаста називається сивим соколом, яструбом, голубом тощо. У цьому виявляється тісний зв´язок такого типу колядок із вірою у перевтілення людей у тотемних предків-тварин, а відтак із тваринним народним епосом.

Значна кількість колядок княжого періоду має спільні елементи із билинами та чарівними казками. За тематикою це картини походів та перемог головного героя у битвах із ворогами, у виконанні незвичайних завдань, у завоюванні чи викраденні нареченої. Виконуючи дані йому доручення, князь повинен пройти цілий ряд випробувань, побороти різні стихії (вогонь, воду, вітер, мороз і т. ін., що часто помагають йому). Наприклад, він мусить на вечерю своєму господареві зловити в Дунаї незвичайну Виз-рибу:

Далеко видить, в Дунай ся дивить Виз-рибу видить і з нее говорить: Ои визе, визе, припливи ближе, Най я тя зловлю свойому пану.

Незвичайна риба набуває сакрально-магічного значення, оскільки, як обов´язкова страва, повинна стати жертовною їжею на свята. В інших випадках князь ловить дивну рибу, з кістки якої робить незвичайну стрілу, та сокола, пір´ям якого цю стрілу оздоблює. У таких колядках ще зберігаються образи язичницьких божеств, зокрема Дажбога:

Поміж трьома дорогами, рано-рано,

Поміж трьома дорогами ранесенько,

Там здибавсь КНЯЗЬ ІЗ Даждьбогом, рано-рано,

Там здибавсь князь із Даждьбогом ранесенько.

У княжих колядках є ряд мотивів, що теж зустрічаються у героїчному (зокрема билинному) та казковому епосі. Наприклад, мотив Дороги, роздоріжжя. Серед спільних образів найпоширенішим є образ чарівного магічного коня, який рятує героя з усіх небезпек та Стихій, виносить з тридев´яти земель:

-А в того коня срібні копита,        

Срібні копита камінь лупають,

А в того коня шовковий хвостик, 

Срібло-золото розсипають,

- А в того коня кілова грива —    

Шовковий хвостик слід замітає.

Кілова грива коня покрила.

Подібними до нього є образи інших чарівних тварин-помічників, таких як старий дев´ятирогий, тридцятирогий чи сімдесятирогий олень: «Спасає його сивий оленець,/ На тім оленці тридесять рожків, / На пер. шім ріжку золотий терем». Часом зачарований терем, скриня зі скарбом чи твариною-помічником, колиска знаходиться на старому дереві: «А в чистім полі стоїть яблінка,/ На тій яблінці золота гильця,/ а на тій гильці гей колисочка...» Мотив чарівного дерева пов´язаний із образом родового дерева чи райського деревця. У колядках карпатського реґіону ним часто виступає виноград, що тут водночас постає символом весільного гільця. У цих творах мотив плекання дівчиною винограду чи виноградника, яблуні чи саду означає зберігання себе для милого. При змалюванні цих дерев використовується багато казкових елементів — золота кора, срібна роса, на гіллі — райські пташата. Частий мотив обтрушування дівчиною з дерева золотої ряси собі на весільний убір. Часом у цьому їй допомагають дивні птахи або буйний вітер.

У колядках цього типу образ дівчини ідеалізується, оспівуються її зовнішні риси та хороша вдача, значна увага звертається на детальний опис її дорогого, багато оздобленого вбрання. На ній — дорога лисяча чи соболева шуба, одяг гаптований золотом, прикрашений перлами чи самоцвітами, золоті чобітки, вінець із пав´яних чи страуси-них пер, на руці цінний перстень. Ці елементи є теж ознаками княжої доби. Відповідно, у величаннях хлопця головний герой колядок змальований не менш колоритно. У нього «срібна стрільбонька, золотий лучок, золотий човничок, срібне весельце, золотий міст, срібная лавка».

Колядки княжого періоду органічно пов´язані з розвитком весільного обряду. Тому згодом образи князя та його дружини входять у обряд весілля: наречений — князь, наречена — княгиня, друзі нареченого — дружина (дружби, дружки), гостина — княжий бенкет. Таким чином ритуал весілля стає інсценізацією життя княжого двору. Тому весільні обрядові пісні часто перегукуються із колядками цієї групи. Таким, зокрема, є мотив викупу для молодця, якому виводять сідланих коней, дорогої зброї, красивої панни.

Наступну тематичну групу колядок можна окреслити як історично-героїчні. Це — твори, які зафіксували окремі історичні факти та імена своєї епохи — періоду пізньої княжої доби. Центральним образом цих коляд є головний герой, який, як правило, називається по імені:

Ой, славен, явен красний Володимирка.

А чим же ти та прославився?

Що ізвечора коня осідлав,

А вже к світові під Царівград став.

У них часто знаходимо вказівки на конкретні території, міста чи поселення. Згодом у цих колядках поряд із звеличенням окремих князів та їх героїчних походів з´являються описи конкретних історичних подій — нападів степових кочівників, печенігів, половців, турецько-татарських завойовників: «Ой, вставай, пане, бо наступає Погана віра, турці й татарці». Оспівуються переможні походи на 0рога. Ці коляди створювались та виконувались у ту історичну добу, оЛи всі українські землі були напоготові відбивати часті напади. їх метоЮ було не лише звеличувати господаря, його синів та родину, а й заклякати до подальшої боротьби з ворогами. У цих творах змальовано відвагу та доблесть князя і дружини (пана і його слуг), переможне повернення героїв із походів, оспівано полеглих воїнів — оборонців рідного краю: «Коляди цього типу пройняті надзвичайною динамікою, патріотизмом, любов´ю до свого народу, жертвенністю в ім´я вітчизни... Молодь тих часів характеризується в коляді як завзята, натхнена войовничим духом, жадаюча лицарства».

Часто твори цього типу поєднують нову образність зі старою символікою та поетикою. Так, у давнішій колядці сімсот молодців підміняються образом семиста козаків:

їхав Павлечко через густий лісок, Соколе ясний, паничу красний, Павлечко!

Зустріло його сімсот козаків... Питають його, чи є в нього батенько...

—      В мене батенько — вороний коник. Питають його, чи є в його матінка.

—      В мене матінка — гостра шабелька. Питають його, чи є в його братичок.

—      В мане братичок — золотий лучок... Питають його, чи є в його сестриця.

—      В мене сестриця — ясна зірниця... Питають його, чи є в його миленька.

—      В мене миленька — постіль біленька.

В історично-героїчних колядах поряд з образами відважних воїнів зустрічаються й жіночі образи, які теж звеличуються й опоетизовуються. Це — мати, яка виряджає сина у військо захищати рідний край від нападників, сестра-сестриця, що «вийшла — зброю винесла, хусточку дала — збоку прип´яла...».

Найновішою групою цих колядок є твори періоду визвольних змагань та важкої долі України у час її поневолення. У них з´являються мотиви визволення рідного краю з ярма, заклики до незалежності. Але є й окремі твори, у які вкраплюються мотиви доль окремих людей:

В цього господаря були дочки дві —2

Ми прийшли колядувати,

їх удома не видати — напевно, в тюрмі...

Або:

Сумний Святий вечір в сорок третім році, По всій нашій Україні плач на кожному кроці.

Посідали до вечері мати з діточками,

Замість мали вечеряти — облилися сльозами.

«Мамо, де наш тато?» — діти ся питають.

«Чому з нами не сідають, чом не вечеряють»...

... Тато на Сибіру там за дітьми плачуть:

«Трьох синів мав як соколів, більш ніколи не побачу».

Історично-героїчні коляди тематикою, мотивами, образністю та поетикою співвідносяться з героїчним пісенним епосом — думами, історичними піснями, баладами, які формувались або на їх основі, вбираючи вказані елементи, або паралельно з ними, під впливом тих самих історичних умов та факторів.

Апокрифічні та біблійні коляди (подекуди їх називали христо-санки) теж пов´язані з історичним минулим давньоукраїнських земель, зокрема із приходом на ці території та прийняттям християнства. Будучи творами язичницькими, колядки дуже повільно засвоювали біблійно-християнські елементи, які упродовж довгого часу вкраплювались у давні тексти. Згодом назви язичницьких божеств та інших реалій стали підмінятись християнськими. Наприклад, рефрен «Ой Даждьбоже» видозмінився у «Ой, дай, Боже» або «Дай же, Боже»; а «Славен ти є, славен єси, славнее сонечко на небеси» став виконуватися як «Славен ти є, славен єси, славен Господь-Бог на небеси». Під впливом таких нашарувань коляди, як й інші жанри періоду двовір´я, стали віддзеркаленням тогочасного язичницько-християнського світогляду. У них елементи анімізму поєднались із християнськими:

Перший гостонько — ясне сонечко,

Ясне сонечко — сам Господь-Христос!

Другий гостонько — ясна зірниця,

Ясна зірниця — Пресвята Діва!

Третій гостонько — ясний красен місячик.

Ясний красен місячик — то святий Петро-Павло...

Із утвердженням християнства церква, борючись проти ідолопоклонства, намагалась викорінити язичницькі свята календарної обрядовості, тому християни вирішили на противагу язичницьким оргіям святкувати християнські урочистості у ті самі дні. Зимовий цикл став величанням народження Ісуса Христа. Тому з часом коляди поповнилися апокрифічними мотивами про Христа, Діву Марію, Петра та Павла. Оскільки досить довгий час після прийняття християнства на наших землях Біблія була малодоступна простим неписьменним людям, то народ складав твори, у яких відображав своє бачення біблійних образів та мотивів, що нерідко зберігало язичницькі уявлення і не співвідносилось із текстами Святого Письма, а то й повністю суперечило їм. Такою є апокрифічна коляда про пошуки Ісуса Христа після його народження. Тут, щоб знайти Христа, вирубують ліс, викошують траву, лупають скали, спускають води.--Сюжетами, образами та тематикою апокрифічні коляди наближені народних апокрифічних легенд, які широко побутували у ранній період християнства і час двовір´я. Такою, зокрема, є коляда «Добрий вечір тобі пане господарю», де дохристиянська поетика та образність , наприклад, мотиви гостювання у господаря; образи хлібів, зерна, святого столу) поєднались із окремими християнськими вкрапленнями, згадки про церковні свята — зі святами язичницькими:

Добрий вечір тобі, пане господарю.

Рефрен: Радуйся, ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Накривайте столи та все килимами, (Рефрен)

Та кладіть калачі з ярої пшениці, (Рефрен)

Бо прийдуть до тебе три празники в гості. (Рефрен)

А той перший празник — то Різдво Христове, (Рефрен)

А той другий празник — святого Василя, (Рефрен)

А той третій празник — святе Водохреща! (Рефрен)

У середовищі освічених людей, які знали біблійні тексти, зароджуються та поширюються біблійні коляди. В окресленні цього жанрового різновиду відображається значна зміна у ставленні до вказаних творів усної народної творчості зимового циклу. їх призначення вже не звеличення об´єктів ідольських культів чи супровід ритуально-магічних маскарадів, а звеличення народження Ісуса Христа, оспівування подій, пов´язаних із цим; — а також — супровід вертепної драми.

Незважаючи на християнсько-біблійну спрямованість, коляди даної групи (як і інші обряди, пов´язані із зимовими святами) зберігають подекуди елементи древніх вірувань. До групи біблійних коляд належить значна кількість церковних духовних пісень. Це — поетичні твори, які увійшли в народний побут із репертуару християнських общин, тому їх тематика та поетика значно відрізняються від коляд, створених безпосередньо у простонародному середовищі. Вони позбавлені язичницьких елементів, а також сталих художньо-поетичних засобів та прийомів. За тематикою ці твори є суто біблійними, з окремими вкрапленнями апокрифічних мотивів чи образів. Як вказує І. Франко, там, «де колядка наша черпала зміст прямо з оповідання євангельського, а форму з пісні народної і де надто правдиво Релігійний настрій і глибоке чуття автора здужали перетопити ті Далекі від себе елементи в одну органічну цілість, там тільки ми °Держали пісні справді взірцеві, твори високої поетичної стійності, яких не повстидалась би жодна література на світі... твори, котрі справедливо і по заслузі здобули собі серед народу таку широку популярність і не стратять її доти, доки серед народу тривати буде тепле ^Уття релігійне і прив´язання до своїх гарних та поетичних звичаїв і обрядів». Такими є загальновідомі твори «Бог Предвічний», «Нова радість стала», «У Бетлеємі нині новина», «Бог ся рождає», «Небо та земля нині торжествують» та інші. Основними мотивами цих творій є народження Божого Сина, Спасителя світу — Ісуса Христа, який прийшов на землю, щоб врятувати людство від гріха та смерті:

Бог предвічний народився, 

В Бетлеємі народився:

Прийшов днесь із небес,      

Месія, Христос наш

Щоб спасти люд Свій весь,  

І Пан наш для всіх нас

І утішив вся...     Нам народився.

У цих творах усі мотиви — біблійні, взяті із Новозавітніх Євангелій: провіщення небесними ангелами про цю новину бетлеємськиц пастухам, які йдуть переконатися у слушності цих слів і бачать Спасителя у яслах; принесення царями Сходу дарів Немовляті; провіщення ангелами миру на землі:

Ангели співають,        

Пастушки з ягнятком

Славу й честь віддають,      

Перед тим Дитятком

На небесах і на землі  

На колінця припадають,

Мир проповідають.    

Христа-Бога вихваляють...

Значна частина таких різдвяних творів носить виразний молитовний характер. У них є слова звернення до Ісуса з проханням дарувати здоров´я, мир, щастя та благополуччя на наступний рік окремій родині чи всій Україні:

Ісусе милий, ми не багаті,    

Глянь оком щирим, о Божий Сину,

Золота, дарів не можем дати,       

На нашу землю, на Україну,

Та дар цінніший несем від мира,  

Зішли їй з неба дар превеликий,

Се віра серця і любов щира.         

Щоб тя славила во вічні віки.

Деякі з цих коляд можна назвати величальними: у них звеличується Господнє Ім´я, Ісус Христос, який прийшов у світ як звичайна людина, щоб благословити людство; говориться про славу, яку співають Божому Синові ангели та херувими на небесах. Але зустрічаються й сумні мотиви, оскільки в цих творах вже згадується про нелегку долю Христа, про те, що Він прийшов у світ, щоб померти мученицькою смертю за гріхи людства:

...Спи, Ісусе, спи, очка зажмури, Не питай, що колись буде, Що зготовлять Ти хрест люди. Люлі, серденько, люлі!

Як бачимо, тут простежуються перегуки й з колисковими піснями.

Серед цих творів найвище І. Франко оцінив «Бог предвічний»: «Найкращою з них і найкращою з усіх наших пісень церковних я вважаю звісну коляду «Бог предвічний». Се правдива перла поміж нашими піснями церковними, і коли де, так іменно в тій пісні автор здужав піднятися до того чистого і високого релігійного настрою, яким відзначається оповідання євангеліста Луки о різдві Христовім..- с0кий дух релігійний тої пісні проявляється іменно в теплій любові до всіх людей»104.

Подібні колядки створювались не лише у далекому минулому, а я у 20 столітті, особливо у час визвольних змагань українських повстанських армій, про що свідчать наявні у них благання про Божу допомогу в здобутті Україною незалежності, про її процвітання.

Вище охарактеризовані групи колядок подані у порядку їх виникнення та становлення за певних історично-суспільних умов. За критеріями зміни тематики, відмирання старих і з´яви нових елементів, виразно простежується розвиток жанру колядки.

Щедрівки. Дуже поширеним жанром календарно-обрядової лірики зимового циклу є щедрівки. Ряд дослідників усної народної творчості (в тому числі М. Грушевський, Ф. Колесса, С Килимник) не виділяють щедрівку як окремий жанр, об´єднуючи її з колядкою. Це зумовлено тим, що у процесі довгого історичного розвитку колядки та щедрівки виконувались поряд як частина супроводу зимових обрядів. Втрачаючи первісне язичницьке значення, набуваючи нового християнського звучання, вони втратили диференційні ознаки.

Але, вивчаючи міфологічну основу виникнення обох жанрів, окремі з цих елементів можна відтворити, що дає змогу провести межу між ними, виявити певні особливості щедрівки, виділити її як окремий жанр.

На відміну від колядок, які первісно супроводжували магічне язичницьке дійство, пов´язане із народженням Всесвіту та божества сонця Коляди, щедрівки є словесно-пісенною частиною іншого свята — Нового року, пов´язаного із величанням місяця. Місяць посідав важливе місце у культовій системі праслов´ян, які, спостерігши його зв´язок із водою, вбачали його неабияку роль у вирощуванні врожаю. Тому свято, метою якого було вблагати духів неба та землі сприяти у господарстві, отримало назву Щедрого вечора. Звідси і походить назва творів, які виконувались у цей час — щедрівки.

Щедрий вечір для наших предків теж був сакрально-містичною містерією, що часто називалась Маланкою. За словами Ю. Федьковича, Маланка була дочкою богині Лади і втіленням родючої вологи, Необхідної для дорідного врожаю. У цьому виявлявся її зв´язок із місяцем. Містичні процесії, які здійснювались у цей день, значно відрізнялись від різдвяних. Вони називались «водіння Маланки». Головну роль виконувала, як правило, найкрасивіша дівчина, яку водили від хата до хати, бажаючи добробуту й удачі в господарстві Та на полі. Серед перевдягнених персонажів обов´язковими були ^аланка, прикрашена квітами, із зорею на чолі, що йшла у супроводі кількох дівчат із деревцем; Місяць (Василь), вдягнений в одяг селя-8ина-орача із серпом у руці (знак місяця); король, одягнений як Мисливець, в оточенні хлопців-плугатарів, які мали вола, запряженого у плуга; дід Змій з довгою зеленою чи білою бородою, оперезаний гадюками та ін. Ця містерія відображала міфологічні вірування т^ уявлення давніх слов´ян про зиму, незабарне настання весни, а від, так — нової праці на полі, весняно-літніх ігрищ у гаях.

Відповідно, елементи цього дійства відобразились у щедрівках, якими вони супроводжувались. Сталим і найвиразнішим елементом цих творів є обов´язковий рефрен типу: «Щедрий вечір, добрий вечір», «Щедрий вечір, добрий вечір на цей вечір», «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на цей вечір» та подібні, який повторюється як магічне замовляння. В образній системі цього жанру найпоширенішими є образ Місяця та Зорі, які величаються у цей день:

Йшов, перейшов Місяць по небі,  Або:

Та стрівся з ясною Зорею.   

Ой ходив, ходив Місяць по небі,

— Ой Зоре, Зоре, де в бога була,     

— Ой шукав, шукав ясної Зорі:

— Де в бога була, де маєш стати?    

— Ой Зоре, Зоре, моя зірнице,

—  Де маю стати? в пана Йвана,      

 Ой ходімо ми бога шукати,

У пана Йвана на його дворі,         

Бога шукати, людей спасати...

Та на його дворі та в його хаті.

Язичницьким богом, про якого співається у цій щедрівці, вважався Дід, який уособлювався у плетеному ідолі — Дідухові (дух Діда, померлий предок). Люди вірили, що в цей день він спускається на землю, щоб оглянути все господарство, тому може почути їхні прохання про майбутній урожай.

У щедрівках часто зустрічається образ Василія, який уособлює місяць:

Ой у лісі край дороги —     

А першая — до батенька,

Рефрен, що повторюється:  

А другая — до матінки,

Щедрий вечір, добрий вечір!       

А третяя — до дівчини.

Там Василько сіно косить,  

До батенька — по шапочку.

Сіно косить, коню носить.   

До матінки — по сорочку,

—  Ой їж, коню, теє сіно, —      

—  До дівчини — по хусточку.

Буде тобі три дорозі.  

Щедрий вечір, добрий вечір!

Подібні щедрівки співались молодим парубкам, що стояли перед життєвим вибором. Мотивами роздоріжжя, чарівного коня та його незвичайної годівлі такі твори перегукуються з колядками княжого періоду та казково-героїчним епосом. А щодо вжитого імені, то М. Ткач зазначає: «Невипадковим для загального контексту щедрівки є ім´я Василько. За світоглядним розумінням наших пращурів» Щедрий вечір в 12-денному циклі світотворення, є святом народження нового місяця. Молодий місяць — парубок. А світло місяця є відбитим світлом. І весь видимий всесвіт вважався також відлунням, наслідком дії внутрішніх невидимих сил... Отже, народження місяця Василя є народженням видимого всесвіту. Чи не тому жіночі варіанти цього імені — Василина, Уселина, Уселена, Силена тощо, лежать в якому фонетичному ключі із ... грецьким Селена — богиня, що ос0блює місяць»105, а звідси і «вселенна». Подібні жіночі імена зустрічаються не лише в казковому епосі (Василиса Прекрасна), а й у щедрівках, що є свідченням їх давнього періоду творення, коли місяць вважався жіночим началом — дружиною сонця:

Свята Василля діжу місила,

 Пироги пекла букатії, рогатії.

ще одним поширеним образом щедрівок є Маланка:

Наша Маланка малесенька, 

В ополонці ложки, тарілки мила,

Як конопелька тонесенька.  

Шовковий фартух замочила.

Невід´ємним елементом творів про Маланку є її зв´язок із водою. У цих творах вона зображається біля річки, озера, криниці, куди йде набирати воду, мити посуд тощо:

Наша Маланка у Дністрі була,     

Білий хвартух замочила.

У Дністрі була, дністровую воду пила,

Повій, вітре буйнесенький,

На камені ноги мила.  

Висуши хвартух тонесенький...

Часто оспівується шлюб Маланки й Василя (води з місяцем), який святкувався в такий день. Закономірними були й еротичні мотиви, мета яких «накликати» швидкий прихід весни — час язичницьких оргій. Серед парубочих творів цього типу невід´ємними елементами є образи річки, золотого човника, срібного весельця, скляного моста через річку та ін.

Після звеличення Маланки, яке відбувалось у кожному дворі, звеличувались члени родини — господар, господиня, їхні дорослі чи малі діти. При цьому виконувались окремі щедрівки для кожного. Ними звеличували працю, зичили добробуту всій сім´ї. Серед величальних щедрівок можна виділити такі ж тематичні групи, як і серед колядок.

У народних творах, приурочених до святкування Щедрого вечора, часто зустрічається образ пирогів, які вважалися жертовною стравою цього свята, що символізувала новонароджений місяць. Вони були обов´язковим викупом для персонажів драматизованого дійства, Що чітко зафіксувалось у багатьох текстах: «Кугу, кугу! Винесіть по пирогу, А не дасте пирога, потягнемо хату за рога!» або «Щедрик-бедрик, дайте вареник!»

Важливою особливістю щедрівок є те, що вони, навіть значно видозмінившись і втративши драматичне начало, як правило, виконуються тільки дівчатами чи жінками, рідше — дітьми, і майже ніколи — чоловіками. У цьому виявляються не тільки елементи матріархально устрою, а й наголос на жіночому началі цього свята. Щедрий вечір був передднем іншого свята, пов´язаного із культом плуга — Нового року чи Дривиного (Дідового) дня. Містерії, які відбувались у ніч напередодні, завершувалися спільними ворожіннями чоловічої та жіночої громад на еротичні теми, із багатьма нічними дійствами та ритуалами, де не другорядну роль відігравали вода, коржики у формі місяця, нічні небесні світила. Вважалось, що у цю ніч активізується вся нечиста сила, а відьми літають на мітлах до місяця.

Свято наступного дня розпочиналось із самого ранку (чи ще зночі) магічно-символічним ритуалом посівання дворів чи осель, який здійснювався виключно чоловіками або хлопцями. М. Ткач пояснює: «Такий порядок випливав теж із давнього світоглядного розуміння і його символічного прочитання. Зерно — традиційно сіяли чоловіки... Це правило підпорядковане розумінню функціонального природного призначення кожного: чоловічій статі — сіяти, а жіночій — народжувати. А тому ритуальний хліб вручати має дівчина, або жінка. Хліб — символ родючості, зерно — зачаття». Важливим драматизованим дійством вночі чи раннього ранку після Щедрого вечора був обряд «першої борозни», яку проорювали плугом на кожному подвір´ї, і цим заворожували майбутній посів. Дехто з дослідників (зокрема С Килимник) пов´язує цей обряд із тим, що у минулому предки-слов´яни святкували прихід нового року у березні, у час весняного рівнодення. Ця традиція перенесена із весняного періоду на час зимових свят. Ці ж вчені вважають це одним із можливих пояснень, чому в щедрівках часто зустрічаються картини та образи весни: поля, квітів, приліт птахів тощо:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,     

Стала вона щебетати,

Прилетіла ластівочка,

Господаря викликати...

Іншої думки О. Знойко, який вважає, що величання першої борозни пов´язане з культом плуга (сузір´я Оріона), який у цей час «падає на землю» як дарунок від магічного коваля, що навчив людей орати землю:

Кличе з неба золота мати:   

На приздобу — окрасу —

—  Гей, ясні звізди-зориці!        

—  Славлять Дривина вони,

Завтра святочний день, празник,  

Бо юнак то над юнаками.

Великий Дривинів день.      

Він то вчив, наставляв,

Ось на землі вже дівчата зійшлись        

Як плугом треба орати,

У старця старого,       

Як біле сіяти

Віють там цвіти на плуг,

Цей ритуал теж супроводжувався відповідними поетичними творами, які носять назву посівальні пісні. Найдавніша з них — «А ми просо сіяли, сіяли, Ой Дід, Ладо, сіяли, сіяли», де фігурують давні язичницькі божества, пов´язані з цим святом. Існує ряд посівальник пісень пізнішого періоду творення, де зустрічаються елементи пишного стилю, оспівання родючості землі:

Уродить нам ся золотий колос,  

Ой да господареньку, чи спиш, чи чуєш..

Золотий колос, срібнеє зерно,       

На твоїм полю сам плужок оре,

Срібнеє зерно, мідяне стебло...      

Ой оре, оре, насіння носит.

Насіння носит і Бога просит: Зародь, Боженьку, красну пшениченьку^ (краснее жито, красний ячменик тощо,).

У них поширені мотиви орання тваринами (вовками, ведмедями), рідше — птахами, зокрема орлами; часто зустрічаються образи-архетипи воза, плуга, батога тощо. Ці тексти доносять відгомони язичницьких ліфів про орання землі тваринами та птахами, культів плуга (сузір´я Плуга чи Орана, Оріона), культу коваля, що викував золотий плуг:

Орел поле ізорав, і пшениці насіяв, Або:       

Ой Петре, Павле, Іване,

Дівочкам на коровай, 

Зоремо поле орлами,

Молодицям на пиво,  

Та засіємо поле цвітами,

Парубочкам на диво...         

Та засіємо жемчугами.

Деякі пісні, якими супроводжувався в минулому обряд оранки, згодом перейшли у розряд щедрівок, набувши християнських мотивів, що долучились до язичницьких:

Ой у полі плужок оре,

Святий Петро поганяє,

Рефрен: Щедрий вечір, добрий вечір,    

 Божа Мати їсти носить,

добрим людям на цей вечір. 

  їсти носить, Сина просить:

За тим плужком Господь ходить, 

«Ори, Синку, цюю нивку,

Та й посіємо пшеничку...»

Інші посівальні пісні з часом дещо видозмінились і виконувались лише як поетично-магічні замовляння посівання (хоча, очевидно, первісно вони були словесними магічними формулами). їх основний мотив — накликання родючості на полі, в господарстві та у родині:

Сійся, родися, жито-пшениця, всяка пашниця,

На щастя, на здоров´я, на цей Новий рік,

Щоб вам ліпше велося, як той рік!

Льон по коліна, щоб вас хрищених голова не боліла!

Бувайте здорові, щоб ся вам велися воли і корови!

Як жанр усної народної творчості посівальні пісні виявились Довгоживучими у народі. Як і колядки та щедрівки, вони теж значно видозмінились під впливом християнства. Увібравши його елементи, ці твори пізнішого періоду поєднали в собі мотиви обох релі-1Иних світоглядів, але зберегли акценти на язичницькому:

-А в полі, полі Сам Господь ходив.

Сам Господь ходив, зерно розносив.

Діва Марія Бога просила:

«Уроди, Боже, жито, пшеницю,

Жито, пшеницю, усяку пашницю»...

Обов´язковою ознакою цього жанру є оспівування чи зображення сівби, мотив якої супроводжував магічно-символічне «засівання» двора, хати, членів родини і т. ін.

Подекуди на українських землях збереглися окремі зразки чи елементи водохресних пісень — творів, які виконувались на свято Водохреща — святкування переходу сонця в сузір´я Водолія — день богині води Дани чи божества сонця Ярдана. За співзвучністю назв та під впливом християнства це свято отримало назву Йордану. Давньослов´янські язичницькі племена святкували цей день поблизу водоймищ особливими магічними ритуалами, метою яких було звеличити божества та духи води, задобрити їх, накликати їхню прихильність та допомогу. Окремі уривки водохресних пісень разом із пізнішими християнськими нашаруваннями донесли ряд поширених у них образів — води, Дани, річки, криниці, місяця; та мотивів — освячення води, замовляння до місяця чи води, виконання із водою певних магічних дій:

Ой на леді, на Йордані        

Там Орися біль білила,

Святять воду три янголи.    

Рум´янеє личко мила,

Йордан воду розливає,       

До місяця говорила:

Ворон коні напуває.   

«Ой місяцю, місяченьку,

Освіти ясно криниченьку...»

За старим звичаєм водохресні дійства (як і всі інші язичницькі святкування) проводились вночі до сходу сонця, де важливого значення набував місяць. Перед сходом сонця набиралась і так звана «непочата вода», якою кропились оселі та господарство. Цей обряд нагадує ритуальне посівання і несе те ж символічно-змістове навантаження: родючість і процвітання.

Церква, яка на слов´янських та інших європейських землях пішла на компроміс із давніми віруваннями, перейняла ряд язичницьких ритуалів та обрядових дій, закріпивши їх церковним каноном.

Щодо сучасного розвитку народнопісенних жанрів зимового циклу варто відзначити той факт, що, як усі жанри, які втратили своє магічно-міфологічне підґрунтя і позбулись ореолу сакральності, колядки, щедрівки та посівальні пісні також часто набувають гумористичних ноток. Такі твори веселого характеру нерідко виконуються дітьми:

Коляд, коляд, колядниця,      

Або:      Я маленький сівачок.

Добра з медом паляниця.    

Дайте гроші в кулачок.

А без меду не така,     

Не давайте копійки,

Дайте, дядьку, п´ятака.        

Бо діряві кишеньки,

А давайте паперові, —

 Будьте ґазди гонорові!

Але ця тенденція не поширюється на пісенні твори християнсько-біблійного змісту, які не втрачають свого духовного значення Вертепна драма зародилась у другій половині 17 ст. у середовищі студентів-спудеїв Києво-Могилянського колеґіуму (згодом академії)- Зокрема М. Маркевич вважає, що її походження можна відне-й до часів гетьмана Конашевича-Сагайдачного, до 1600—1620 pp.; україно-польський етнограф Еразм Ізопольський стверджує, що вертеп на Україні виник і поширився у 1591—1639 pp. Існує значна кількість документів початку 17 ст. із записами стосовно українського вертепу (як видатків на декорації тощо). Це дає підставу твердити, то вже на початку 17 ст. звичай вертепної драми був загально відомий по всій Україні (хоча найдавніші записи текстів вертепної драли, Щ° дійшли до нас, відносяться лише до другої половини 18 ст.). В народі вона носила назву Вертеп (подекуди — Трон, Райок тощо). Спершу її основними темами, мотивами та образами були виключно християнсько-біблійні; сюжетна основа — повністю запозичена з євангельських оповідей про народження Христа, Його вітання пастухами, які від ангелів почули цю хорошу новину, принесення дарів Святій Дитині трьома царями із далеких земель та переслідування Ісуса жорстоким царем Іродом; знищення Іродом дітей з метою вбити новонародженого Ісуса — Царя світу та плач Рахілі за вбитими немовлятами. Вертепна драма виконувалася студентами, які ходили від оселі до оселі, і мала на меті звеличити народження Спасителя, а також — поширювати християнське вчення та віру серед простого народу, для якого були недоступними або малодоступними книги Святого Письма. Головними образами тут були новонароджений Ісус, його Мати Марія, Йосип, пастухи, ангели, Ірод, його воїни, та інші. Тому І. Франко чітко розмежовує народний язичницько-світський театр скоморохів та вертеп, джерела їх походження, вважаючи, що вони «не мали нічого спільного».

Дія у цих театральних творах супроводжувалась виконанням біблійних колядок чи духовних пісень. Часто біблійна вистава була лише частиною вертепного дійства, другою частиною якого були театральні сценки на світську тематику із відтворенням елементів Життя простих людей. Ці епізоди із народного життя, які, як правило, носили гумористично-сатиричний характер, стали основою виникнення та поширення народної драми, у якій розігрувалися суспільно-побутові теми, імітувалися сценки селянського чи козацького побуту, процеси праці, у жартівливому тоні розповідалось про дотепні випадки з життя. Головними персонажами цих народних комедій були селянин, мірошник, корчмар, циган, козак, дід та баба тощо. Згодом театральна традиція була підхоплена у народному середовищі. Перенісшись на ґрунт народних драматичних дійств, вертепна Драма значно видозмінилась, поєднавши у собі елементи студентської біблійної та простонародної вистав, а подекуди — й вкраплення із Фдницьких містерій (образи кози, смерті, нечистої сили, духів та ін.).

Вертепна драма побутувала в різних формах. Поряд із «живим вертепом», де всі ролі виконували перевдягнені люди, існував «ляльковий вертеп», в якому ролі персонажів «виконували» ляльки, у народному середовищі Вертеп мав назву «шопка». Шопкою називали виготовлену малу сцену із замкнутим простором у формі хатинки (вона часто ділилась на менші яруси, що давало змогу одночасно відтворювати дію, яка відбувалась у різних місцях). Цей простір міг ділитись на небо, землю та підземелля, або на Бет леєм, де народився Ісус, та палац царя Ірода. На такій сцені розігрувалось лялькове дійство, а після його завершення ляльки складались у шопку, яка водночас служила зручною скринькою для їх перевезення. Як зазначає І. Франко, «донедавна ще держалася в науці думка, що лялькова драма була наслідуванням, копією, найчастіше пародією дійсної драми з живими акторами. Зібрані і розсліджені в новіших часах факти показали повну незалежність лялькового театру від живого і далеко більшу давність лялькового»109. Нерідко сцени вертепної драми супроводжувались колядками або церковно-християнськими піснями. Значна частина з них (зокрема з мотивами плачів Рахілі за дітьми) перегукується із похоронними голосіннями.

Отже, розглядати календарно-обрядову творчість зимового циклу потрібно лише у нерозривній єдності слова та дії з урахуванням її міфологічної основи, символічно-магічного значення та пізніших нашарувань, які увійшли в усі жанри усної народної творчості.