На основі язичницьких вірувань та релігійних уявлень формується давньослов´янська міфологія. Українська міфологія як сукупність народних міфів розвивалася як частина загальнослов´янської міфології. У літературознавчому словнику зазначено: «Українська міфологія не зафіксована цілісно: елементи давніх міфологічних уявлень, сюжетні мотиви ритуальних дійств опосередковано збереглись у фольклорних творах (казках, легендах, обрядових піснях, баладах), часто у поетично трансформованих формах».

Міф (від гр. mythos — слово, переказ — розповідь про богів, духів, героїв, надприродні сили та їм., які брали участь у створенні світу. Або «сказання про давні вірування народу, щодо походження землі, явищ природи, богів, героїв, Всесвіту. Донедавна у радянській науці міфами вважались вигадані нереальні оповіді. Але сучасні дослідники розглядають міф дещо в іншому значенні: не «як казку, вигадку, фантазію, а так, як його розуміли в первісних і примітивних суспільствах, де міф навпаки означав «справжню, реальну подію» і, що ще важливіше, подію сакральну, значущу, яка служила прикладом для наслідування». Міф як явище світової та національної культури еволюціонує. Він зародився як найпростіше уявлення про оточуючий людину світ. Як вказує О. Фрейденберг, первісними міфами найдавніших племен були предмети-фетиші, які для первісної людини були втіленням космосу та його творця. Підставою для цього було образно-асоціативне мислення наших далеких предків, для яких кожен найпростіший образ сприймався розгорнуто метафорично, багатозначно. Згодом розвіювались міфи, що існували у рухах та жестах (особливо при ритуальних танцях: рука вверх — образ неба, знак життя; вниз — підземелля, смерть; рух по колу — хід небесних світил тощо). Це приводить до ритмізації міфу, поєднання його зі звуком — з´являються міф-крик, вигук; міф-плач; міф-сміх; згодом — міф-питання-відповідь, міф-пісня. у цьому розумінні міф ще не має оповідних функцій, він є не суцільною оповіддю, а лише метафоричним сприйманням речей, світу природи.

Лише згодом міф оформлюється у слова, але речі, рухи, звуки зберігають міфічне значення. Тому «міф становить систему значень (метафор), які не зв´язані причинно-наслідковою залежністю, і в однаковій мірі означають, хоч і на різний лад, основний смисл міфу (образ)... тут центральний образ не є визначена конкретна категорія... сам як образ поза межами метафор він не існує... Значення міфу незалежно не існує... воно може передаватись і існувати, бути вираженим тільки в метафорі»79.

Таким чином, міфічне мислення — це особливий вид світовідчуття, специфічне чуттєве уявлення про явища природи і життя. Воно полягає у творенні в уяві іншої реальності, ілюзорної дійсності, що будується на основі правірувань. Його основна форма — це образ, його сутність — це вербалізація речі, руху, дії, згодом — ритуалу. Лише з часом міфи оформлюються в суцільні оповіді, які є розширеними метаформами, сакралізуються, стають священними сказаннями.

Міфи існували на всіх територіях, причому міфи народів світу мають багато спільних рис і мотивів. Г. Булашев вважає, що в основу давньоукраїнської міфології «без сумніву покладено загальноарійський міф, що знайшов собі ясне відлуння навіть у космогонічних переказах американських індійців чи певаї». М. Костомаров виділяв три джерела витоків міфологічного мислення пранародів: 1) перенесення язичницьких ознак на природу, що оточувала людину; 2) уявлення про загробне життя і вшанування покійників; 3) вбачання таємничої сили у речах чи явищах та волхвування81.

Давній праслов´янський міф — це не стільки оповідь про створення світу, як сукупність поглядів, на основі яких пояснювали природні та суспільні явища, здійснювали ритуали та обряди, — тобто своєрідна система уявлень людини про Всесвіт. Труднощі дослідження української міфології полягають у тому, що вона майже не зафіксована у писемній формі, а існуючі згадки про стародавні вірування надто фрагментарні. Окрім того, побутуючи усно, міфи з часом видозмінювались, підпадаючи під різноманітні впливи. З уривків прадавніх міфів, які дійшли до нас, важко вибудувати єдину систему.

Говорячи про світоглядний пласт праслов´янських племен, О. Знойко виокремлює в ньому міфи різного етнокультурного походження. Принаймні чітко виділяються два періоди: перший — до часу трипільської культури, коли основним заняттям давніх племен було скотарство та полювання; другий — трипільської культури, по. в´язується з переорієнтацією праслов´ян на землеробство. У сучасній системі фольклору міфічні елементи побутують і в епічній, і в ліричній (передусім пісенній) формі. З огляду на давність їхнього походження, важко сказати, яка з цих форм була первинною. Вірогідно й те, що міфи могли виникати паралельно у різних формах.

За тематичним принципом міфи можна поділити на кілька циклів.

1. Героїчні — найдревніші міфи. Герої в них — космічна категорія і втілюють в собі весь видимий світ. Він є втіленням різних стихій або проходить їх, має зв´язок із небом і підземеллям; є частиною природи, розуміє мову птахів, звірів, риб. Нерідко герой постає божеством чи має божественну природу.

2. Космогонічні — про створення світу, елементів Всесвіту та виникнення життя. Одним з найархаїчніших міфів цієї групи є «Міф про перший вік творіння» із «Записок о Южной Руси» П. Куліша, де, за словами М. Сумцова, збереглися «уламки давньослов´янського міфу про участь у створенні світу миші і горобця і про походження світу з яйця». Інший міф побутує не тільки в оповідній, а і в пісенній формі: серед моря ріс явір (дерево світу), на якому три голуби радилися, як світ «сновати». Вони створили землю з піску, небо — з золотого каменю.

Є ще один міф — про Білобога (уособлення добра, світла) та Чорнобога (уособлення зла, мороку) і про їхню боротьбу при створенні світу, а також міфи про те, як цар Вогонь і цариця Вода світ сотворили. До цієї ж групи належать міфи про створення небесних світил та природних явищ. В одному з них Сонце постає як красива панна в золотих шатах, Місяць — як парубок, що хоче з нею одружитись, але згодом закохується в Зорю. За це Сонце своїм мечем розрубує Місяця навпіл, і з того часу він стає щербатим. У міфах Місяць часто постає як цап, що басує з цапенятами (зорями), або як голова вужа, що ховається у Чумацькому Шляху.

3. Антропогонічні та антропологічні — про створення людини та її життя. В одному з них оповідається, що людина при народженні отримує свою зірку-рожаницю. Прамати при появі на світ дитини починає прясти нитку її життя, прив´язавши її початок р,° зірки, а коли людина вмирає, — перерізує нитку, і зірка падає.

4. Тотемічні — про тотемних предків різних племен. Сюди відносимо міфи про чоловіка та вужа (знак Дани), якого чоловік году6 молоком, і який потім за це віддячується (насправді вужі не їдять молока, його, очевидно, приносили в жертву вужам або богині Дані)! а також — про козу, козла (цапа), які є символом Перуна. 5.  Теогонічні — про походження богів. Це — міфи про народження Місяця в сузір´ї Перуна, про народження Коляди, Дани, інших божеств, а також міф про Зорю, яка сповіщає про появу на світ богів та різдво Всесвіту.

6. Анімістичні — про духів, що наповнюють світовий простір. Сюди відносяться численні оповіді про водяників, лісовиків, домовиків, перелесників, русалок і таке інше. Так, перелесник уявлявся крилатим змієм, який влітав уночі в хату і, вдарившись об підлогу, ставав красивим парубком, а водяник — володарем підводного царства.

7.  Календарні — про річні цикли природи та обряди, пов´язані зі зміною пір року та господарською діяльністю. Ось, як в одному з них пояснюється зміна пір року: Живе золота Жар-Птиця (сонце), що може одним своїм пером освітити сад. Зимовий Холод її викрадає, але вона встигає знести золоте яйце, з якого навесні знову народжується джерело світла і тепла. Коли нова Жар-Птиця виростає, настає літо. Міф «Зоря, ключі, роса і мед» оповідає про те, що Зоря на світанку відмикає ключами небесні ворота і випускає сонце на небо. Сонце (Полель) женеться за Зорею (Ладою), але вона останньої миті стає росою і падає на землю. Бджоли п´ють «святу росу» і приносять мед, народжується життя. До цього циклу належать також міфи про богів. Наприклад, міф про боротьбу Велеса з Перуном, в якому говориться, що Велес викрадає череду худоби (в інших варіантах — людей або дружину Перуна), за що Перун періщить стрілами небо і землю. Велес ховається за каміння, під деревами, перетворюється в різних істот. Дощ, який іде із «прорваного неба», поїть землю, що дає життя тваринам і рослинам.

8. Культовобіографічі, історичні — про події, випробування та вчинки окремих персонажів (богів, героїв) — об´єктів культів. Серед них — міф про Василіска — Дракона-царя, в якого голова півня (символ сонця, вогню), а тулуб і хвіст — жаби й змії (символ води). Поширеним був міф, який у різних формах зберігся до цього часу, про культ Золотого Плуга за царя Тарчитая і царевича Колоксая, а також міф про морську пані, в яку закохане сонце, і яка бризкає на нього водою. До цього циклу належать міфи про походження Дніпра та Дунаю з крові богатирів-богів та інші про виникнення річок, озер, гір тощо.

9. Есхатологічні — про кінець світу та потойбіччя.

Ці теми можуть переплітатись та поєднуватись, героями в них Можуть виступати і божества, і люди, і фантастичні персонажі.

З розвитком людської свідомості (особливо — реалістичного Світосприймання) міфічні оповіді значно трансформувались. Дещо  застигало у прадавній формі, інше сприймалось як уявне, фантастачне. Головною ознакою давньої української міфології є те, що в Ній відображена тогочасна народна свідомість. Серед найприкметніших рис міфологічної поетики чітко виділяється алегоричність — характер образотворення, в якому відбиваються давні погляди та вірування, а також численні епітети, порівняння, паралелізми, метафоричність та асоціативність як ознаки давнього мислення. Незважаючи на те, що до нашого часу не збереглись міфи у чистому вигляді, залишки міфософії знаходимо в образах та звичаях, у багатьох фольклорних жанрах — замовляннях, колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях та ін. Тісно пов´язаний з давньослов´янською міфологією і народний епос, зокрема легенди, перекази та бувальщини, які черпають з неї фабули, сюжети, мотиви та образи. Багато міфологічних елементів знаходимо і в казках, але вони відрізняються від міфічного світосприйняття своїм ставленням до дійсності (тобто не сприймаються як реальність). На думку Г. Булашева, «жоден з розрізнених членів міфічного переказу не живе в народі окремо, сам по собі; всі вони взаємопереходять один в одного, пов´язуються міцними узами повір´я, з´єднуються і зміщуються, підпорядковуючись грайливій фантазії народу, зображувальній і художній. Часто загадка переходить у цілу поему, і поема скорочується до загадки; прислів´я народжується з легенди і стає невід´ємною частиною поеми, хоча й ходить в устах народу окремо; клятва й замовляння відчленовані від переказу, розвиваються в цілу легенду або стають звичайним прийомом в епічній оповіді; навіть прикмета, звичайно домислювана, а не висловлювана, іноді стає щедрим джерелом для епічного вимислу».

Знання давньої міфології відкриває нові можливості до розуміння інших жанрів усної народної творчості та фольклору як функціональної системи в цілому.

На основі давньої української міфології (великою складовою частиною якої є демонологія) виникло безліч повір´їв, які побутують у багатьох варіантах і мають свої особливості та відмінності на різних територіях.

Повір´я — пласт народної творчості, в якому відобразились народний світогляд, язичницькі релігійні вірування, міфологічні демонологічні уявлення та погляди, табу. Визначальною ознакою повір´їв є те, що вони не існують в композиційно довершеній епічній формі, а побутують як система уявлень та поглядів без сталого словесного оформлення. У сучасній системі усної народної творчості повір´я значно чисельніші, ніж міфи. їх велика кількість дійшла до нашого часу в первісному вигляді або з незначними змінами. За тематикою повір´я можна поділити на такі ж групи, як і міфи. В них також чітко виражені елементи анімізму, тотемізму та фетишизму, хоча, на відміну від міфів, простежується тісніший зв´язок з життєдіяльністю людей. Такими є повір´я про цвіт папороті (Перунів цвіт), який з´являється раз у рік на Купала і приносить щастя людині, яка його знайде. О. Потебня звертає увагу на те, що цвітіння папороті, за уявленнями, супроводжується землетрусом, громовицею і спалахами блискавки, що уподібнює її до Перуна. Тому на деяких територіях вважали, що цвіт папороті захищає від грому та блискавки або ж має здатність викликати дощ і грозу. Анімістично-тотемістйчні вірування позначились на повір´ях про змій чи вужів, що стережуть закопані скарби чи тварин-охоронців. Останні вважалися залежними тваринами (як правило, це були коні), яких або приносили в жертву і хоронили разом з їхніми умерлими власниками, або закопували живцем разом із багатством, і з того часу вони були зв´язані з цією могилою чи місцем поховання.

За народними уявленнями коні-охоронці можуть з´являтись у тих місцях, де заховані скарби, і взагалі здатні до надзвичайних дій, долання будь-яких перешкод. Подекуди існують повір´я, що ці коні стають крилатими, або, виринаючи з-під землі, виносять свого володаря, і тоді люди можуть бачити вночі вершника на коні, який виходить з могили. Є цілий ряд повір´їв про тварин, які лякають людей, — зокрема, про вовків, що виють і клацають зубами; ведмедів, що ревуть; квочку, що лізе в очі; козеня, що скаче на шию; зрідка — левів, що лежать на скринях; змій.

Риси анімізму та тотемізму спостерігаємо у повір´ях про те, що білий цап (символ Перуна) є ворогом домовиків, які заплутують гриви коням; про русалок, які можуть залоскотати людину, але бояться запаху полину; про чугайстерів, які, зустрічаючи в лісі людину, змушують її танцювати; про людей-вовкулаків, що вночі обертаються на вовків; про перелесника, який вночі прилітає до жінок і кохається з ними, тому його імені не можна згадувати проти ночі та ін. Ці та інші міфологічні сюжети та повір´я здавна цікавили дослідників усної народної творчості. Вже у 19 ст. їх вивчали Манжура, Сумцов, Драгоманов та інші.

Коли повір´я втрачають оповідну форму, вони продовжують існувати у вигляді забобонів. Забобони — це численні вірування та уявлення, пов´язані з пересторогами, обмеженнями, заборонами, первісна міфологічна мотивація яких частково або повністю втрачена. Численні забобони, які дійшли до нашого часу, стосуються найрізноманітніших сфер людського життя, родинно-сімейного укладу, господарської діяльності.

Наприклад, існувало багато пересторог щодо того, в які дні можна починати чи виконувати певну роботу, а в які ні. Особливими днями Вважалися середа (день Лади) та п´ятниця (день Дани). Цілий ряд забобонів стосувався новонародженої дитини, мерця, людини, яка вирушала в дорогу, тому дітям клали певні предмети-обереги у КОЛИСКУ, мерцям — у гріб, за людиною, що на довгий час покидала домівку, виливали глек чистої води, щоб чистим був шлях назад. На багатьох територіях було заборонено наступати на поріг чи зупинятись на ньому. Це, очевидно, пов´язано з тим, що як межа між хатою та вулицею, поріг вважався межею між цим світом та потойбічним. Вважалось, що під ним перебувають душі предків, що, можливо, пов´язано з традицією закладати живих тварин чи людей у фундамент будівель. Дотепер існують забобони, яких люди дотримуються за традицією, пояснення яких повністю втратилось. Наприклад, чому потрібно сісти людям перед дорогою чи тричі постукати об дерево, щоб не занепала справа, про яку говориться. У цьому сенсі зрозумілими стають слова М. Новикової, що «забобон — це віра, що втратила свою світовидчу систему, а тому — й істинний сенс кожної з частин цієї системи». Зв´язок жанрів магії та міфології з художньою літературою Елементи язичницької слов´янської міфології зафіксовані уже в давніх літописах та історичних пам´ятках літератури. Зокрема у «Слові о полку Ігоревім» відображені вірування, древні культи природи, астральні культи, елементи персоніфікації неживих предметів та сил, уявлення про сон, провіщення, замовляння та ін. Суть язичницького світогляду і протиставлення йому християнства відтворено у драмі Ф. Прокоповича «Володимир», де поряд з постатями київських князів (Володимира, Ярополка) виведено образи жерців (Жеривіла, Курояда та Піяра), бісів, вістуна, ідолів та ін.; їм протиставляються образи апостола Андрія та ангелів. З белетризацією літератури і зародженням новітньої української літератури елементи магії та міфології проникають в сучасні жанри. Так вони широко представлені в «Енеїді» І. Котляревського, зокрема в картинах різноманітних ворожінь (навіть гаруспікації), у стилізаціях проклять, заклинань, повір´їв тощо. Немало прикладів цих жанрів є у творчості Г. Квітки-Основ´яненка (оповіданнях «От тобі й скарб», «Мертвецький великдень», повісті «Конотопська відьма» та ін.).

Елементи найдавніших фольклорних жанрів поширені у творчості письменників-романтиків: у баладах Л. Воровиковського («Маруся», «Віщба», «Чарівниця» та ін.), творах М. Костомарова, І. Срезневського («Корній Овара») та ін. Картини ворожіння з´являються в поезії М. Маркевича («Приметы по коню», «Вороные кони»). Язичницькі міфологічні божества є образами поезії М. Шашкевича «Згадка». Найяскравіше міфологія та магія представлені у творчості М. Гоголя (збірки «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Миргород»). Мотиви міфології та ворожіння нерідко використовував у своїй творчості Т. Шевченко. Найяскравішим прикладом є його поема «Відьма»; на основі язичницьких уявлень про смерть він створює подібний образ у поезії «Косар» (цикл «В казематі»).

Чи не найширше прадавній пласт народного світогляду відображений у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», де поряд із образами людей діють образи духів лісу, поля, мавки, Щезник, Чугяйстер тощо. Тут також зображені картини магії та ворожінь (зокрема в образах мольфара Юри та Палагни). Такою ж колоритною в плані відтворення міфології є драма Лесі Українки «Лісова пісня», де виведено ряд міфологічних постатей. Міф про Перелесника поетеса також творчо опрацювала в поезії «Як я люблю оці години -раці». Розгорнутою опоетизованою картиною життя громади з елементами поклоніння природі (сонцю, деревам, камінню) є повість j# франка «Захар Беркут».

Великою мірою народна міфологія представлена у творчості письменників зламу віків. Найяскравішими прикладами є поетична збірка В. Пачовського «Ладі й Марені терновий огонь мій»; язичницькі мотиви пронизують збірки Б.-І. Антонича «Три перстені», «Книга лева», «Зелена євангелія», а також поезії В. Бобинського (кульмінацією розвитку мотивів є вінок сонетів «Ніч кохання» та збірка «Тайна танцю»).

Народна міфологія є основою драматичних творів та поем О. Олеся «На зелених горах», «Над Дніпром», «Ніч на полонині», а також книга оповідань М. Івченка «Шуми весняні». Язичництво з його провідною темою сонцепоклонства становить змістову домінанту збірки П. Тичини «Сонячні кларнети», а також його недовершеної поеми-феєрії «Дзвінкоблакитне». Міф про схід і захід сонця як його пожирання вовком опрацьований у поезії П. Тичини «Ми кажемо». Мотив про захід сонця як вбивство чорним вершником дівчини використано М. Рильським у поемі «Марина». Рильський вводить й інші язичницькі мотиви у вірш «Косовиця», де подає поетичні стилізації замовлянь до землі, вітру, сонця, хмар: «Гей ти, земле, хліборобська мати», «Гей ти, вітре, парубче співочий», «Гей ти, сонце, мудрий господарю», «Гей ви, хмари, турки-яничари», «Ясна водо, молодая вродо», «Сестро, сестро, ти зелена рута».

Перегуки із жанром замовлянь зустрічаються у віршах В. Сосюри («Минай, проклята ніч, минай!»). Цей автор у своїй поезії також неодноразово звертався до образів небесних світил, розкриваючи їх у контексті астральних культів. Стилізацією під древній жанр є вірш В. Поліщука «Заклинання», фольклорне джерело якого підтверджене епіграфом «Роса плаче без голосу».

Новим етапом введення язичницьких мотивів у художню літературу стала творчість письменників Празької школи. їх широко використовували Є. Маланюк (збірка «Земна Мадонна»), О. Ляту-Ринська (збірки «Гусла», «Княжа емаль», «Чар-зілля»). Образи язичницьких богів, оспівання природних стихій, відповідно до духу уявлень давніх русичів виявляється у збірці Ю. Дарагана «Сагайдак»; поганський еротизм, в якому відлунює традиція українського фольклору, пронизує збірку Н. Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл». Творчість О. Стефановича є оригінальним синтезом дохристиянської Міфології (поезії «Див», «Див кличеть», «Над світом кличе чорний Див», «Перун» та ін., де зустрічаються образи Ярила, Лади, водяників русалок тощо) та біблійних мотивів, що складає своєрідне поетичне двовір´я, суголосне з двовір´ям у народній творчості. Художньою інтерпретацією давнього язичницького жанру є вірш Ю. Липи «Прокляття».

Зв´язок з давніми жанрами виявився і в прозі 20 ст. Мотиви дохристиянських вірувань використав Ю. Опільський у творах «Іду на вас», «Сумерк», «Ідоли падуть», «Золотий лев». У життя первісного суспільства заглибився й І. Сенченко у повісті «Руді вовки»; народна міфологія верховинців і вірування відображені в романі В. Гренджі-Донського «Сини Верховини», романі Докії Гуменної «Золотий плуг (епізоди вивчення Мадієм давньої Скіфії)».

З-поміж сучасних поетів язичницькими мотивами та образами чаклунів, князівен-ящірок, містичних звірів, народним анімізмом і поганською ритуальністю пронизані поезії В. Свідзинського (збірка «Поезії»), збірка В. Нечерди «Лада», І. Калинця (збірки «Вогонь Купала», «Світогляд Святовида», «Звениславині купави», «Дванадцята сумна книжечка», «Тринадцять алогій», «Міф про козака Мамая», «Ладі і Марені» та ін.). Подібними мотивами наповнені збірки Ірини Калинець «Лісовий Никифор» та «Оранта».

Слов´янська міфологія стала основою сучасної української химерної прози 70-х років, зокрема творів В. Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини»; В. Дрозда — повістей «Ирій», «Самотній вовк», новел «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», роману «Листя землі»; Вал. Шевчука «Три листки.за вікном», друга частина роману «Дім на горі» — «Голос трави» містить ряд оповідань з народної демонології: «Відьма», «Перелесник», «Свічення», «Перевізник», «Чорна куля» та ін.

Дослідження жанрів магії та міфології Як відомо, вірування, повір´я та міфологічні уявлення до останнього часу залишалися поза увагою сучасних вітчизняних учених або ж трактувались досить однобічно, хоча міфологічний пласт народної обрядовості та словесності здавна цікавив українських дослідників, зокрема представників міфологічної школи. Першими спробами проаналізувати давній пласт народної культури були праці «Краткий мифологический лексикон» (1767) та «Словарь русских суеверий» (1872) М. Чулкова, «Описание древнего славянского языческого баснословия» (1768) М. Попова, «Славянская мифология, или О богослужении русском в язычестве» (1817) I. Срезневського, «Русские народные праздники и суеверия» (том 1—4, 1837—1839) М. Снєгірьова, «Начертание славянской мифологии» (1841) М. Касторського. Ґрунтовною розвідкою, здійсненою в руслі досліджень західноєвропейських фольклористів (зокрема німецького міфолога Ф.-І. Крейцера, «Символіка і міфологія давніх народів...», 1810—1812) була праця М. Костомарова «Славянская мифология» (1846). Ці проблеми піднімалися к0яс в його працях «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях» (1871) та «Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею» (1872), «Малорусские народные предания и рассказы» (1877). Ці дослідження були продовжені О. Потебнею, зокрема у його працях «О некоторых символах в славянской народной поэзии» (1860), «О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865), «О доле я сродных с ней представлениях» (1865—1867), «О купальских огнях й сродных с ними представлениях» (1914).

Окремі дослідження міфологічного світогляду, жанрів магії, повір´їв та демонології належать Я. Головацькому («Очерк старославянского баснословия или мифологии», Львів, 1860), І. Нечуєві-Левицькому («Світогляд українського народу. Ескіз української міфології», 1876), Т. Рильському («К изучению украинского народного мировоззрения», 1888), М. Сумцову («Культурные переживания», Київ, 1890; «К объяснению малорусских гаданий», 1891), В. Милорадовичу («Заметки о малорусской демонологии», 1899; «Малорусские народные поверья и рассказы о Пьятнице», 1902), А. Свидницькому («Остатки от времён доисторических (Народные предания)»), А. Онищуку («Матеріали до гуцульської демонології»), В. Шухевичу («Гуцулыцина»), І. Франкові («Людові вірування на Підгір´ю», Львів, 1898), Ф. Колессі («Людові вірування на Підгір´ї в с Ходовичі Стрийського повіту», Львів, 1898), В. Гнатюку («Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків», тритомне видання «Знадоби до української демонології»), Д. Щербаківському («Сторінка з української демонології», Київ, 1924), В. Дашкевичу («До питання про залежних тварин в уявленнях українського народу (3 поля вивчення народного світогляду)», Харків, 1927) та ін. Космогонічних міфологічних проблем українського фольклору торкалися І. Срезневський, М. Гоголь, П. Куліш, Ю. Федькович, П. Чубинський, Г. Булашев та ін.

У радянський період розвитку фольклористики було накладене ідеологічне табу на дослідження жанрів міфології та магії, космогонії давніх слов´ян. У наш час ця прогалина заповнюється новими Дослідженнями та виданнями. Помітними стали, зокрема, М. Москаленка «Фольклорний алфавіт давньоруського космосу» («Золотослов», К., 1988), Знойка О.П. «Міфи Київської землі та події стародавні» (К., 1989), «Українці: народні вірування, повір´я, демонологія» (К.,1991), Плачинди С «Словник давньоукраїнської міфології» (К., 1993), «Українські замовляння» (К., 1993), Войтовича В. «Сокіл-Род. Легенди та міфи стародавніх українців» (Рівне, 1997) та ін.

Література 

 

Балушок В. Обряди ініціації українців та давніх слов´ян. — Львів; Нью-Йорк, 1998. — 216 с

Бондарук О. Слов´янська міфологія. Загадки прадавніх вірувань слов´янських народів // Міфи народів світу. — Львів: Просвіта, 1997— С 265—326.

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування / Вступ, ст. В. Шевчука. — К.: Довіра, 1993. — 414 с

Войтович В. Сокіл-Род. Легенди та міфи стародавніх українців. — Рівне: Оріана, 1997. — 332 с

Головацький Я. Виклади давньослов´янських легенд або міфологія, укладена Я.Ф. Головацьким. — К., 1991. — 93 с

Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. — Т. 1. — К.: Либідь, 1993. — 392 с.

Элиаде М. Аспекты мифа. — М., 1994. — 239 с. Еремина В.И. Ритуал и фольклор. — Л., 1991. — 208 с. Закувала зозуленька: Антологія української народної поетичної творчості. — К., 1998. — С 18—20.

Знойно О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989,— 304 с.

Золотослов: Поетичний космос Давньої Русі / У поряд., передм. та пер. М. Москаленка. — К., 1988. — 292 с

Ковальчук О. Українське народознавство. — К.: Освіта, 1992. — 176 с

Колесса Ф. Українська усна словесність / Вступ, ст. М. Мушиний.— Едмонтон, 1983. — С 30—35.

Костомаров М. Слов´янська міфологія. — К.: Либідь, 1994. — 283 с Котерелл Артур. Мифология: Энциклопедический справочник: Пер. с англ. — Белфакс: Белфакс издатгрупп, 1997. — 256с.

Лосев А.Ф. Миф. Число. Сущность. — М.: Мысль, 1991. — 919 с. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. — М.: Мысль, 1991. — 959 с.

Маковский ММ. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках. Образ мира и мир образов. — М., 1996. — 415 с.

Мифология. Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. Е.М. Ме-летинский. — 4-е изд. — М., 1998. — 736 с.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К.: AT «Обереги», 1992. — 85 с.

Новикова М. Прасвіт українських замовлянь // Українські замов-яння / Упор. М.Н. Москаленко. — К.: Дніпро, 1993. — С 7—29.

Нлачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. — К.: Укр. письменник,1993. — 63 с

Пономарьов А. Царина народної уяви та її класичні розробки // українці: народні вірування, повір´я, демонологія. — К.: Либідь, 1991.— С 5-25.

Потебня АА. Слово и миф. — М.: Правда, 1989. — 624 с Свидницький А. Відьми чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського // Свидницький А. Твори. — К.: Наук, думка, 1985. — С 412—455.

Свидницький А. Злой дух (Народные Южнорусские поверья) // Свидницький А. Твори. — К.: Наук, думка, 1985. — С. 406—411.

Свидницький А. Остатки от времён доисторических (Народные предания) // Свидницький А. Твори. — К.: Наук, думка, 1985. — С. 513—517.

Тайлор Э.Б. Первобытная культура. — М., 1989. — 573 с.

Тэрнер В. Символ и ритуал. — М.: Наука, 1983. — 274 с.

Топоров В. О ритуале. Введение в проблематику // Архаический ритуал в фольклорных и раннеисторических памятниках. — М.: Наука, 1980. — С. 3—51.

Українські замовляння / Упор. М.Н. Москаленко. — К.: Дніпро, 1993. — 309 с.

Українці: народні вірування, повір´я, демонологія. — К.: Либідь, 1991.— 638 с.

Франко І. Як творилася слов´янська міфологія // Франко І. Твори: У 50 т. — Т. 37. — К.: Наук, думка, 1982. — С 425—432.

Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. — М., 1998. — 800 с.

Фрэзер ДжДж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. — М., 1984. — 703 с.