Магія (лат. magia, від гр. mageia — чародійство) — система обрядів, пов´язаних з віруваннями у здатність надзвичайним чином впливати на людей, тварин, сили природи, а також на божества та духовний світ з користю для світу живих.

Магія як явище, породжене прадавнім світоглядом, є характерною ознакою первісних стадій розвитку усіх народів. Вона тісно пов´язана з міфологічною системою і не мислиться поза її межами, оскільки, будучи відірваною від світоглядних уявлень та вірувань, повністю втрачає своє значення. Мета магії чи, за словами М. Грушевського «її провідна ідея — се не ідея служіння правлячим доохресним (дохристиянським — авт.) світом силам, щоб придбати їх ласку, яка вже сама, по своєму плану, все на добре попровадить, як то собі укладає людина на інших стадіях релігійної думки. Се ідея повелівання, кермування тими силами або забезпечування себе від їх недобрих впливів певними засобами, ірраціональними з погляду наших відомостей на природу, але доцільними з становища тодішніх поглядів на світ». Основною причиною виникнення магічних (таємних) знань Б. Тайлор вважав асоціативність мислення у поєднанні з людським нерозумінням справжньої сутності речей.

Магія як цілісне сформоване явище життя суспільства на низькому рівні його розвитку поділяється на два пласти: 1) теоретична магія (магія як псевдонаука); 2) практична магія (магія як псевдомистецтво).

Магічне мислення за Дж. Фрезером53 будується на двох основних принципах: 1) подібне викликає (створює) подібне або наслідок схожий на свою причину; може бути окреслений як закон подібності;

2) речі, які один раз доторкнулись одна одної, продовжують взаємодіяти на відстані після завершення їх прямого контакту; закон дотику чи зараження.

На основі першого закону виникає гомеопатична чи імітативна магія. Тут бажана дія викликається шляхом її імітування (проколювання або знищення зображення ворога, вмурування його тіні; виливання води, кроплення, щоб викликати дощ). Поширеними її різновидами є магія родючості (землі, людей і тварин); магія вузла (похідна — магія ткацтва, прядіння; за асоціацією зав´язати певну справу).

На основі другого закону виникає контагіозна магія. Тут дія на людину здійснюється через предмет, який колись її торкався (її волосся, одяг, залишки їжі, яку вона споживала тощо; вважається, що те, що відбувається з одним предметом, неминуче відбувається й з іншим, якого він колись торкався; звідси — спалювання свого волосся, нігтів, кісток тварини, яку з´їдали). Поширеним різновидом її є магія слідів. Проявом контагіозної магії є також ритуальне биття з метою стимулювати життєву здатність людини.

Закони магії поширюються не лише на людину чи її дії, а й на природу, оточуючий світ, потойбіччя. В основі обох видів магії лежить певна асоціація ідей: в гомеопатичній магії — асоціювання ідей подібних; в контагіозній — асоціювання ідей суміжних. Таким чином, «магія є спотвореною системою природних законів і хибним керівним принципом поведінки».

Магія була тісно пов´язана з анімістичними уявленнями та віруваннями і мала на меті здійснювати вплив на потойбічний світ, явища природи (дощ, сніг, гроза, повінь, проростання злаків тощо) з користю для світу живих. Це відбувалось у формі обрядів та ритуалів.

Вірування — це релігійні уявлення людей, які сприймаються без логічного пояснення, на віру і становлять основу релігійного світогляду, обрядів та ритуалів.

Обряд — це виконання людьми символічно-умовних дій, якими супроводжуються певні події родинного життя (народження, весілля, похорон та ін.), календарні свята, а також окремі трудові процеси (сіяння, косовиця). Подібним за значенням є слово ритуал (лат. ritualis — обрядовий), що означає форму складної символічної поведінки, системи дій та мовлення, яка у минулому була основним вираженням культових взаємин.

Значення давніх обрядів та ритуалів зумовлювалося насамперед сільськогосподарським календарем, діяльністю людей, їх родинними та суспільними взаєминами. До нашого часу дійшли обряди, які стосуються різних сфер людського життя та діяльності, і за своїм входженням є магічними, сягають корінням давнини.

Первісно усі ритуальні дії відбувались у священних гаях, біля водоймищ чи давніх дерев, яким поклонялись. Там заборонялось полювати, рубати дерева, рвати квіти, оскільки вони вважались місцем перебування уявних божеств та духів. Там стояли язичницькі храми (хороми, мольбища, капища, контини — на різних територіях існували свої назви) з требищами (жертовниками) та ідолами чи бовванами, біля яких здійснювались обряди. У найдавніші часи була окрема язичницька духовна верства людей, що займались магією і вважались посередниками між світом живих і світом мертвих. Вони залежно від специфіки виконання ними певних магічних дій називались волхви, кудесники, жерці, чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі, біси.

Навіть в етимології цих слів подекуди збереглися відтінки значення їх виду діяльності: чарівники при виконанні ритуалів використовували чари або чарки — чаші, у які вливався особливий напій, як правило, приготований з трав, що містять наркотичні речовини, молоко, віск, чи іншу рідину; жерці (від жерти, пожирати вогнем) здійснювали жертвоприношення; відуни, віщуни (відати — знати) — передбачали майбутнє; потворники (від творити) — здійснювали певні дії, маніпуляції, щоб впливати на події, природу, людей; біси (від індоєвропейського блищати) — ті, що запалювали вогнище; громники (які ворожили за громом); чорнокнижники (використовували книги чорної магії); ворожбити та ворожки (вороже ставились до людей певної категорії, насилали зло), годинники (здійснювали «гадання», маніпуляції чи ворожіння за допомогою гадюк, змій тощо). Ними могли бути і чоловіки, і жінки, хоча в цьому плані в різні періоди акценти зміщувались.

Види та форми давніх обрядів. Найдавнішим зафіксованим магічним обрядом є обряд жертвоприношення як задобрення чи викликання прихильності у духів і божеств. Він виконувався у формі ритуального знищення (вбивання) людини, тварини, дерева чи рослини, предмета. Жертвоприношення були надзвичайно різноманітними у залежності від жертви та того, кому вона приносилась. Так, для духів вогню чи світла (світил) жертви, як правило, спалювались; для води, вологи, дощів — топились або зливались, кропились водою; для землі — закопувались у землю; для повітря та духів існували жертви куріння і т. ін. Факт людських жертвоприношень підтверджується не лише численними археологічними доказами, а й великою кількістю вказівок, які знаходимо у фольклорних текстах. Такими були — ритуальні спалювання (запікання у короваї), топлення, закопування в землю (поховання живцем; замуровування у фундамент або стіну будівлі) тощо. Поряд з людьми приносились у жертву тварини, птахи, земноводні; пізніше вони заміняли й людські жертви. У жертву також приносились дари природи — плоди, зерно, мед, квіти та трави; а також речі, виготовлені з них — печені короваї, калачі, різноманітні страви і напої, плетені вінки, прикрашені дерева тощо.

Важливим магічним обрядом був обряд посвячення або ініціації (initiation — від лат. initium — початок, посвячення). У найдавніший період він означав смерть і відродження, що давало змогу входження юнаків у рід, щоб стати повноправними його членами і отримати право вступати у шлюб. Ритуал відбувався у формі проковтування хлопця страшним чудовиськом: «Для здійснення цього обряду часом вибудовувалися спеціальні доми у формі тварини, де двері відігравали роль пащі... Обряд завжди здійснювався в глибині лісу чи чагарника, в суворій таємниці. Обряд супроводжувався тілесними знущаннями. Інша форма тимчасової смерті виражалась в тому, що хлопця символічно спалювали, варили, жарили, рубали на куски і знову воскрешали... Хлопець проходив більш-менш довгу та строгу школу. Його вчили прийомам полювання, йому сповіщали таємниці релігійного характеру, історичні дані, правила і вимоги побуту і т. д. Юнак проходив школу мисливця і члена суспільства, школу танців, пісень і всього, що здавалось необхідним у житті»56. Якщо після цього обряду юнак не хотів повертатись у своє поселення, він залишався жити у лісі у так званому «чоловічому домі», який часом вміщував навіть кілька десятків жителів і мав вигляд палацу. Воїни, які жили в ньому, не підкорялися законам племені, тому їх часто називали розбійниками. З часом вони могли залишати ці доми і приєднуватись до своїх родин.

Як підтверджують дослідження прихильників ритуально-міфологічної школи, обряди ініціації лягли в основу багатьох жанрів народного мистецтва (у тому числі і словесного). Сучасний дослідник В. Балушок виділяє кілька основних видів ініціації:

1. Юнацькі вікові ініціації і взагалі посвячувальні ритуали, що пов´язані з соціалізацією молоді.

2. Обряди, які ритуально оформлюють вступ до різних таємних товариств, які вже не пов´язуються з юнацьким віком і набуттям соціальної зрілості і доступні, як правило, для представників однієї статі.

3. Жрецькі, шаманські та чаклунські посвячення.

4. Ініціаційні ритуали введення на посаду.

5. Посвячення у вищий ритуальний статус або так звані «календарні» ініціації.

6. Жіночі ініціації.

Обряди відбувались у кілька етапів, які трансформувались від прадавніх часів до новітньої епохи. Найдавнішими з відомих вважаються ініціації вступу до жерців і в так звані «звірині союзи». Останні оформлялись на основі тотемічних вірувань і становили громаду «посвячених», які за допомогою магічних ритуалів мали особливий зв´язок та спілкування з тотемними предками (вовками, собаками, рідше — ведмедями тощо), і навіть могли набувати їх вигляду (звідси — культ вовкулаків та песиголовців). Дещо пізніше виникла форма ініціації до військових громад (на зразок княжих дружин, що згодом розвинулась в обряд посвячення у запорозькі козаки). Іншими були ініціації ремісничі (посвячення у майстри) та селянські (прийняття в гурт косарів, конюхів, жниць тощо); а також — кобзарські та старцівсько-жебрацькі.

Вони ґрунтувалися на спільній основі: в усіх випадках обряд ініціації складається з трьох фаз: 1) передлімінальна (відділення ініційованого з колективу); 2) лімінальна (порубіжний період; перебування за межею соціального світу, коли ініціант вважався мертвим); 3) постлімінальна (реінкорпорація до колективу в новому соціальному статусі). Скрізь залучалися елементи магії: гомеопатичної — пострижения, маніпуляції з частинами тіла; контагіозної — ритуальне побиття; а також — переходом межі між світами — ритуальне входження у світ мертвих з метою набуття «потойбічних» предметів, певних вмінь, розкриття таємниць чи секретів. Тому цей ритуал завжди асоціювався з довгою дорогою, яку мав пройти ініціант, що у багатьох випадках виконувалось буквально (зокрема військові походи воїнів; походи ремісників за розгадками секретів майстерності тощо). Оскільки обряд пов´язувався з порушенням табу — заборон звичайним людям (зокрема переходу межі); то він супроводжувався й елементами негативної поведінки, зокрема ритуальними безчинствами.

Виникнувши в доісторичні часи, традиція посвяти міцно закорінилась у народі, виявилась надзвичайно стійкою. Аналіз фольклорних творів підтверджує думку про те, що вона мала неабиякий вплив на формування цілих пластів усної народної словесності. Словесний супровід обрядів та ритуалів Магічні обряди та ритуали поєднували в собі різноманітні прийоми та дії — рухи, жести, маніпуляції з використанням певних речовин, предметів. Але первісно усі вони будувались на вірі у магічну дію слова, його вплив на сили, що існують у світі. Тому словесний супровід всіх магічних дій був обов´язковим (ймовірно у найдавнішому її вияві магія зводилась тільки до мовленнєвої форми). М. Костомаров писав: «З глибокої давнини слову... приписувалась всемогутність, і це вірування залишається в силі до цих часів. Існувала в уявленні таємнича наука, уміння поєднувати слова певним чином,

веВідомим для людської громади і відомим лише відунам і відьмам. Цапгі предки язичники, як і їх нехрещені потомки, вірили, що словом можна зцілити людину і нагнати на нього хворобу, врятувати від небезпеки і погубити. Слово могло повідомити воді, зіллю, різним 0редметам та речовинам лікувальну і нищівну силу чи збільшувати ту, яку знання знаходило вже в самій природі. Слово могло перетворити людину в тварину, в дерево, в камінь, і сам відаючий силу слова міг також перетворюватися за допомогою слова, міг літати в повітрі, не топитись у воді, не горіти у вогні, коротше кажучи — володіти і керувати усією вселенною». Із вірою у магічну дію слова пов´язувалось поширене повір´я про вроки — наслання немочі на людину словом чи словесною думкою.

Багато дослідників висловлюють думку про те, що словесні формули, якими супроводжувались давні магічні обряди та ритуали, були першими текстами усної народної творчості та основою для її подальшого розвитку. Вони, як магія в цілому, тісно пов´язувались із міфологією від найдавніших її часів. Підтвердження цієї думки знаходимо у М. Новикової: «Ритуал — це драматизація міфу, його «розігрування» в особах і предметах. Міф — це вербалізація ритуалу, його втілення і тлумачення у слові. Для певного прастану людської думки «слово» і «діло» взагалі ледве чи не синоніми».

Говорячи про найархаїчніший шар розвитку суспільства, вона зазначає: «Дослідники первісної культури людства показали: що давніша та чи інша культура (або її етап), то частіше зображується в ній: звір, а не людина; жінка, а не чоловік; мертвий, а не живий. У найдальшій ретроспективі первісна свідомість взагалі більше зосереджується на нелюдському: йдеться про світ духів і тотемних тварин, про знаки природних сил і стихій»80. І далі: «В архаїчній свідомості мертвий могутніший від живого: духи предків забезпечують добробут родові своїх живих нащадків, — і навпаки. Звір могутніший від людини: від наявності звіра залежить існування людини, — не навпаки. Жінка могутніша від чоловіка: вона дає відродження та примноження життя; роль чоловіка або довгий час не усвідомлюється зовсім, або вважається супутньою, другорядною. Нарешті, мертвий, звір, жінка ближчі до природних першопочатків: мертвий — тому що він «повернувся» в землю, ліс, небо...; звір або птах — тому що вони одвічно там живуть; жінка — тому що... вона не менш наочно носить у собі й «повертає» у світ живих — живе життя, дитину». З такого погляду, тексти, в яких зберігається ця закономірність, відносяться до найдавніших часів.

Такими є словесно-поетичні магічні формули, без яких не обходився жоден обряд чи ритуал, — замовляння, заклинання, прокляття (закляття), клятви.

Замовляння — словесна формула усної творчості, якою супроводжувались обряди та ритуали, і яка, начебто, мала магічну силу та здатність впливати на оточуючий світ людей та духів з метою отримання певної користі для їх виконавця (виконавців). Замовляння стосувались найрізноманітніших сфер людського життя та діяльності.

Враховуючи тематику, Г. Сухобрус відповідно класифікувала цей жанр, виділяючи такі тематичні групи: господарські (на добрий урожай, на успішне рибальство, полювання, бджільництво та ін.); лікувальні (на забезпечення здоров´я); родинно-побутові (на зміцнення волі, розуму, на забезпечення щасливої любові, шлюбу, родинного добробуту і т. д.); суспільно-громадські (проти панів, начальства тощо).

Такий поділ можливий, хоча, на наш погляд, остання група у цій класифікації дещо надумана чи розуміється дослідницею занадто спрощено, оскільки навіть у первісному суспільстві існували важливіші громадські справи — війни, розподіл земель та здобичі. Причому в тогочасній свідомості за тих умов управління навряд чи спадало на думку здійснювати замовляння проти начальства (яке становили жерці, що самі й здійснювали усі ритуали), виникнення панства теж відноситься до значно пізнішого періоду. Суттєвим недоліком згаданої класифікації є те, що її автор не розмежовує замовляння та заклинання.

Щодо текстів замовлянь, які дійшли до нас, то найбільшими та найвиразнішими групами є лікарські, любовні, господарські та сімейно-побутові замовляння.

Лікарські, в свою чергу, можна поділити на менші групи, в залежності від конкретної потреби:

— замовляння кровотечі — у них, як правило, фігурує образ води — ріки, потоку, — за аналогією до потоку крові, чи здатності водою змивати кров:

1)      Калиновим мостом ішло три сестри: Калина, Малина і Шипшина. Не вміли вони ні шити, ні прясти, тільки вміли сікти-рубати, ріки пропускати: одна ріка водяная, друга ріка огняная, третя ріка кров´яная. Водяною огонь заливати, кров´яною кров унімати;

2)      Було собі красне море. їхав чоловік красним возом, красними волами, красні колеса, красне ярмо, красна війя, красні притики, красне море рубати, хрещеному, народженному, молитвенному Іванові кров замовляти;

3) Летів орел через море, спустив крило, заткнув жерло. Злетів півень на камінь, крилами махає: чорний камінь, не движись, християнська кров, остановись у нарожденного, молитвенного, хрещеного Івана;

—      замовляння зубного болю: головним образом тут є неповний місяць, покійники чи жителі потойбіччя:

1)      Місяцю-князю! Вас три у світі: Один на небі, другий на землі, третій в морі, камінь білий. Як вони всі не можуть докупи зійтися, так не можуть у мене, раба Божого Івана, зуби боліти! Нехай тобі золота корона, а мені щастя й здоров´я;

2)      Місяць у небі, кит-риба в окіяні, дуб на землі. Як оці три брати зійдуться, то тоді і раба Божого Івана зуби будуть боліти;

3)      «Ти, місяцю Адаме, молодик! Питай ти мертвих і живих:

У мертвого зуби не болять?» — «У мертвого зуби ніколи не болять: кості задубіли, зуби заніміли, ніколи не будуть боліть». — «Даруй, Господи, щоб і у мене, раба Божого нарожденного, молитвяного, хрещеного Івана зуби заніміли, ніколи не боліли!»;

—      замовляння укусу змії: тут є частими звертання до гадюк, змій:

На Сіянських горах, на морських плитах стояв дуб, на тім дубі Семенове гніздо, у Семеновім гнізді Олена-змія. Приходжу я до ясного сонця: «Олена-змія! Збери всіх лютих змій, збери, розпитай, котра люта змія упустила жало, нехай вона вийме жало, рану залиже, опух потушить»;

—      замовляння окремих хвороб чи хворобливих станів: пропасниці, сухот, хвороб очей. Наприклад:

1)      Добридень, пропасниці! Єсть вас сімдесят сім, а я принесла вам снідання всім;

2)      їхав Юрій на білім коні, білі губи, білі зуби, сам білий, в біле одягся, білим підперезався, веде за собою три хорти: один білий, другий сірий, третій червоний. Білий більмо злиже, сірий сльозу, а червоний кров;

—      замовляння вроків:

1)      Як навідліг рукою не робити, так моєму лицю і тілу від нікого не боліти: як неба й землі нам не міряти, так і мені не наврокувати;

2)      Уроки-урочища, підіть собі на луги, на ліси дрімучії, на степи степучії, де глас чоловічий не заходить, де півні не співають; піди собі, болість очная;

—      замовляння з побажанням загального здоров´я і довголіття:

Тобі, місяцю, сповні, мені на здоров´я. Тобі, місяцю, насвітитися, мені по світу надивитися, добре находитися!

Любовні замовляння, в залежності від особи, що здійснює їх, чітко поділяються на дві групи:

—      замовляння дівчини (жінки) з метою «привернути» парубка (чоловіка):

1)      Місяцю Владимиру, ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники й невольниці плачуть за батьком та за матір´ю, за дітками маленькими; як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною нарожденною, хрещеною і молитвяною рабою Божою Іван плакав;

2)      Ви, зорі-зоряниці, вас на небі три сестриці: одна нудна, друга привітна, а третя печальна. Беріть голки і шпильки, горове каміння, бийте його і печіть, паліть і нудіть; не дайте йому ні спать, ні лежать, ні їсти, ні пить — других любить. Тягніть до мене нарожденного, хрещеного і молитвяного козака Івана до нарожденной хрещеної і молитвяної раби Божої Марії;

—      замовляння парубка (чоловіка) з метою «привернути» дівчину (жінку):

1 ) Стою на порозі, вижу сволок, а зо сволока на клямку, а з клямки на Марію. Як мати моя за мною побивається, так би за мною убивалась Марія;

2) Як голубу без очей, так би тобі, раба Божа Марія, за мною без ночей.

Господарські замовляння можна поділити на менші підгрупи залежно від виду діяльності (землеробство, скотарство, бджільництво, будівництво тощо). Ось, наприклад, замовляння, пов´язані з бджільництвом:

1)      Як тієї води ніхто не може обернути на свій обичай, так щоб мої бджоли жодний уречи не міг;

2)      Водо Иорданко, омиваєш луги, береги, бервіння, коріння, — омий моєї пчоли от прозору жіночого, парубочого, дівочого — головки, крильця, утроби, ніжки.

Окремі господарські замовляння виконувались лише в конкретний час, наприклад, садячи капусту, господиня повинна була вдаритись у ноги, промовляючи: «Щоб моя капусточка була з кореня коренистая, а із листу головистая!». Своєрідними замовляннями супроводжувався початок посіву, перший вигін худоби на пасовиська тощо.

Сімейно-побутові замовляння — різноплановіші, бо можуть стосуватись різноманітних ситуацій чи обставин життя родини. Серед них значну групу становлять магічні формули, спрямовані на дитину (її зростання):

Дубе, дубе! Ти чорний: у тебе, дубе, білая береза, у тебе дубочки синочки, а у березочки дочки. Тобі, дуб і березо, шуміть та густи, а рожденному, хрещеному рабу Божому Івану спать та рости!

В окрему групу можна виділити замовляння проти переляку та дитячого плачу:

Гора з горою, камінь з травою, риба з водою! Як камінь закаменів, так щоб крикливці заніміли!

Значну групу становлять замовляння, пов´язані з певними процесами людського організму: чхання, гикавки та ін. Не розуміючи причин цих явищ, людина трактувала їх по-своєму: людину морозить — значить хтось нею трясе, людина чхнула — значить її відвідав якийсь дух (якщо поганий, то вона захворіє, тому ще й досі збереглось видозмінене замовляння «Будь здоровий», щоб відвернути хворобу, а добрий дух — щоб підтвердити правоту людських слів, тому подекуди це виявляється у словесній формулі — «Правду кажу»).

Можна виділити також замовляння, приурочені до певних ритуалів, пов´язаних із календарно-обрядовими святами. Такими, зокрема, є замовляння морозу, зими (чи смерті) у час зимових ритуалів: «Смерте, смерте, іди на ліси, Йди на безвість, йди на море; І ти, морозе, великий і лисий, Не приходь до нас із своєї комори...»; замовляння під час ритуалу биття вербою (за законами контагіозної магії з метою стимулювати життєві сили) на Вербну неділю: «Не я б´ю, верба б´є: За тиждень Великдень! Будь здоровий, як вода, Будь багатий, як земля!» або: «Не я б´ю, верба б´є: За тиждень Великдень! Не вмирай, не вмирай, Великодня дожидай!»; замовляння до вінків на Купала: «Пливи, пливи, віночку, до мого миленького» та ін.

М. Новикова подає класифікацію українських замовлянь на основі їх форми. За цим принципом вона поділяє їх на такі різновиди: замовляння-звертання, замовляння-моління, замовляння-описи ритуальних дій та епічні замовляння. Ця класифікація теж є не зовсім вдала, оскільки важко провести межу між звертаннями та моліннями (які теж є звертаннями); можливо, не варто окреслювати окрему групу епічних замовлянь.

На нашу думку, доцільніше виділити такі групи: Звертання-жонологи, діалоги, оповіді. Замовляння у формі звертань-монологів були своєрідними язичницькими моліннями до сил природи, явищ, духівстот. Найархаїчніші з них стосуються давніх культів, наприклад, вогню, який вшановували як божество, а в домах зверталися до Овеаа — домашнього вогню. Відповідно до систем культів та первісних Уявлень про світ, у замовляннях знаходимо також звертання до:

сонця:

Добрий день тобі, сонечко яснее, ти святе, ти ясне-прекрасне; ти чисте, величне й поважне; ти освіщаєш гори, і долини, і високії могили, — освіти мене, рабу Божу перед усім миром — добротою, красотою, любощами й милощами; щоб не було ні любішої, ні милішої од раби Божої нарожденної, хрещеної, молитвяної Марії. Яке ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром християнським. Навіки віків, амінь;

місяця:

Усі перед тобою, місяцю, і я, нарожденна, хрещена, молитвяна раба Божа Марія. Саме голо зерно пшениці, сонце мені у вічі, місяць мені у плечі...;

зорі:

Зорі, зірниці, єсть вас на небі три рідні сестриці, четверта хрещена, нарожденна Марія. Ідіть ви, зберіть ви красу, покладіть на хрещену нарожденну Марію. Як ви ясні, красні межи зірками, щоби була така красна межи дівками;

води:

Водо Єлено! Очищаєш луги і береги, очисть мене від усього злого,

болісті й слабості;

дерев, тварин та птахів:

Гад, гад, земля горить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю! Гад, гад, вода (камінь, трава, пісок) горить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю! А, крім того, — до природних явищ (морозу, дощу, хмари); до різноманітних міфологічних істот (домових, русалок, нечистих духів); уособлених хвороб — пропасниці, моровиці та ін.

Вірячи у сили, до яких говорилися замовляння, давня людина очікувала відповіді на своє прохання. Ця віра більшою мірою відбилась у замовляннях-діалогах, особливість яких полягає в тому, що у них сама людина відповідала на своє звертання.

Дещо відрізняються замовляння-оповіді, які не можна назвати звертаннями. Суть їх полягає у вірі предків у магічну силу слова як такого: «На Осіянській горі, там стояв колодязь кам´яний; туди йшла дівка кам´яна, кам´янії відра, кам´яний коромисел, кам´яна коса, кам´яна вона вся; коли вона відтіля води принесе, тоді з рожденного, хрещеного раба Божого Івана кров потече».

Якщо перші дві групи замовлянь є первісними елементами драми, яка в основному складається з монологів та діалогів, то третя група, безумовно, більше пов´язана з казкою та народним епосом в цілому. Тут є багато образів-персонажів — князя, білогривого коня, сокола, орла, річки, дороги та ін., які пізніше часто зустрічаються у казковій природі; а також художньо-поетичних засобів (потрійні повтори). Замовляння, які входять до цієї групи, часто завершуються «ключами», якими «замикається» сказане: «Замикаю я вас (слова) тридев´ятьма замками, закриваю я вас тридев´ятьма ключами» або «Всі ці слова до слова закриваю замками міцними й ключ — в водУ"-» Втративши своє первісне пояснення, замовляння згодом переходять у зміненому вигляді у розряд забобонів.

За структурною будовою, за поетикою заклинання близькі до замовлянь.

Заклинания — це замовляння, у яких вимагається виконання певної дії, що супроводжується певними погрозами або можливими негативними наслідками у разі його невиконання. У цьому плані вони подібні до заклять.

Закляття (прокляття) — це магічні словесні формули, дія та вплив яких спрямовані на те, щоб завдати шкоди іншому. У цьому і полягає їх основна відмінність від замовлянь.

У прадавній язичницькій свідомості ще не існувало таких понять як добро та зло (це розмежування приходить разом із християнством, в якому є розуміння гріха). Тому в уявленні прадавніх людей їхні уявні божества не поділялись на «добрих» та «злих». Усі сили та духовні істоти, яким вони поклонялись (вогонь, вода, дощ; пізніше їх уособлення в образах Сварога, Перуна, Дани та ін.), могли приносити користь або завдавати шкоди. Отже, людина починає діяти відповідно до своїх уявлень, намагаючись шкодити своїм ворогам. Це вона здійснює за допомогою заклинань (чи заклять), причому звертається в них до тих же сил, що і у замовляннях:

1) На коні їду, а гадюкою поганяю, усім, усім моїм неприятелям і супостатам роти затикаю. Гадючий хвіст, а жаб´яче черево, як приїду я між пани, то щоб стали вони, як сухе дерево.

2) Каменія вам на язик, каменія вам на язик, каменія вам на губи, зуби і уста, каменійте ви самі!

У заклинаннях часто звучить побажання, щоб людина перетворилась у якийсь предмет — дерево, камінь, звіра, або щоб природні сили розправились із нею, чи забрали її зі світу живих. На відміну від замовлянь, які згодом стають забобонами, закляття переходять До розряду прокльонів (проклять): «щоб тебе Перун уперіщив», «щоб тебе грім побив», «щоб тебе вітер розвіяв», «щоб ти крізь землю провалився», «хай тебе трясця возьме» та ін.

На основі віри давніх племен у те, що сили природи є свідками Усього, що відбувається в житті людини, і можуть впливати на все, що стається, виникає ще один жанр давньої словесної творчості — клятви.

Клятва (присяга) — це словесна формула, якою людина скріплює правоту своїх слів чи виконання даної обіцянки. При цьому вона, як Правило, прикликає за свідків вогонь, землю (з´їдає грудку землі чи бере у руку), небо чи духів (піднімає праву руку вверх). Обов´язковим елементом клятви виступає закляття у видозміненій формі — вернене на себе. Ним людина, яка дає клятву, заклинає себе, що означає: «якщо я не виконаю сказаного, то нехай це завдасть мені шкоди». Такими, зокрема, були клятви не розкривати таємниць ініціантів, які посвячувались у певну громаду. Нерідко вони включали елемент суворого прокляття того, хто розголосить заборонені знання. Так, у клятві не розкривати нікому таємниці «Устиянських книг», ініціант, що вступав до громади кобзарів, промовляв: «хто її одкриє, хай тому язик одпаде і рот перекоситься. Чиє вухо третю повість з 12-ї Устияниці почує, хай він оглухне нічною глухотою, хай він зробиться німий, як смертельна пустиня, хай йому очі витечуть, а білий світ зробиться йому чорним, як ніч під землею...».

Зважаючи на об´єкт клятви, їх можна поділити на кілька груп, кожна з яких буде представляти інший історичний період. У найархаїчніші часи клялися сонцем, вогнем, силами природи, що відповідало певним уявленням; пізніше — язичницькими божествами; ще пізніше — собою чи кимось із близьких.

Як правило, усі тексти були неримованими, а лише ритмізованими і виконувались речитативом. Віршова форма таких замовлянь є свідченням їх пізнішого походження або трансформації первісного варіанта у більш сучасний, силаботонічний.

Дослідження вище згаданих жанрів усної народної творчості є складною проблемою з кількох причин. По-перше, вони становлять найдавніший пласт словесності народу. Тому тексти, які дійшли до нас, значно деформовані. По-друге, їх єзотєричність (таємничість, своєрідний код) та сакральність (священність) стали перешкодою у їх фіксуванні та записуванні. По-третє, навіть з текстів, що дійшли до нас, зрозуміло, що словесне їх виголошення супроводжувалось певними діями чи символічними зображеннями, імітуваннями прикликуваної сили. Наприклад, говорячи: «Топчу, топчу ряст: дай, Боже, потоптати і того року діждати», — людина повинна була топтати ряст. Очевидно, що паралельно з текстами (1) «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск! Щоб твоє серце за мною так топилось, як топиться той віск, і щоб ти мене тогді покинув, коли найдеш той віск!» або (2) «Переляк, перелячище! Я ж тебе яйцем викочую, а водою виливаю, на пущі і на сухий ліс відсилаю...» здійснювались певні маніпуляції з указаними предметами — воском, яйцем. Чи, наприклад, клянучись землею, людина повинна була з´їсти грудку землі, а після замовлянь, звернених до води, випити «замовлену» чи непочату воду. Тому вивчення цих жанрів лише в їх словесному вияві носить однобічний характер. Щодо синкретичних характеристик (поєднання слова з дією), подібними до замовлянь та заклинань є ворожіння, які умовно можна назвати «практичною релігією» язичників.

Ворожіння — це система словесно-обрядових дій, в основі яких лежить віра у зв´язок людей з потойбічним світом, які здійснюють я 3 метою дізнатись про майбутнє та впливати на нього чи змінювапги його. Ці дії виконувались певними людьми (віщунами, чаклунами, чарівниками), функції яких полягали у тому, щоб «регулювати» стосунки між живими і душами померлих, які, відповідно до тогочасних вірувань, могли допомагати людям своїми порадами та вчинками.

Серед давніх язичницьких ворожінь — спірітуалізм (спілкування з душами померлих); гаруспікація (гадання на нутрощах вбитої тварини, з крові якої потім робили кров´янку — жертовну тотемну страву); ворожіння за черепом, кістками людей чи тварин (головний прийом тут скапулімантія чи омоплатоскопія — провіщення за лопатковою кісткою); птаховолхвування — ворожіння за польотом птахів чи їх поведінкою (кування зозулі, спів солов´я тощо); за громом (в якій фазі місяця гримить); ворожіння, пов´язані з календарно-астральними культами — розміщенню небесних світил (гороскопи); за фазами місяця, за часом народження людей; згодом — гадання на картах та костях (які подекуди, як і інші види ворожінь, переходять в азартні ігри) та ін.

При цьому могли використовуватись найрізноманітніші предмети, речі, що належать певній людині, елементи чи відбитки тіла (кров, волосся, слід тощо). Важливого значення тут набували елементи культів — вогню (свічок, попелу, воску); води (дзеркала); рослин та тварин (коріння, насіння; частини тіл тварин, особливо роги, кістки); предметів (заколки, шпильки, голки); культові матеріали — дерево, камінь, кварц, кришталь, скло; прості та дорогоцінні метали; коштовне каміння. Ворожіння також використовувались, щоб приносити користь чи шкоду. Із цим, окрім вище згаданих, була пов´язана магія вузла (тут кожен тип вузла мав своє значення та назву; пов´язана з цим магія прядильництва і ткацтва), магія родючості (землі та людей, пов´язана з цим магія оборювання села чи певної території) та інше.

Цікавими є відомості М. Костомарова про найдавніші ворожіння, Що здійснювались при язичницьких храмах Дажбога — над вином, яке виливали у ріг, що знаходився в руці ідола; над білим конем, який, як вважалось, належав божеству, і на якому можна було їздити лише окремим жерцям за певних обставин. Ворожіння відбувалося в такий спосіб: у землю навхрест устромляли списи чи мечі, а кінь повинен був між ними (чи під ними) проходити або їх перестрибувати. При цьому вважалось поганим знаком, коли кінь спіткнувся, спостерігали також, яку ногу він піднімає першою. Були теж ритуали, пов´язані з киданням жереба. Зафіксовані ворожіння з допомогою ритуальних дощечок, по-різному пофарбованих з кожного боку (як правило, на біло та на чорно).

М. Костомаров звертав увагу на те, що в часи двовір´я язичницькі волхвування супроводжувались принесенням у жертву християн, використанням священних орлів чи інших птахів, які, як і коні, зберігались при капищах і використовувались лише в окремих випадках (зокрема, на війні). Упродовж часу свого функціонування магія завжди супроводжувалася спірітуалізмом (викликанням духів), що базувався на анімістичних уявленнях та вірі у силу духів померлих предків.

Записи словесних формул, якими супроводжувались ворожіння, відсутні, оскільки вони завжди зберігались у таємниці. Виконання та поетика магічних жанрів усної народної творчості дуже своєрідні. Вони, як правило, здійснювались уночі, а «ніч у цих (і багатьох інших — обрядових, казкових, легендарних) випадках є, безумовно, значущою, як час дії. І значущою, як опозиція до дня»66.

Пізніше християнство пояснюватиме: «Замовляння — це магія, а магія — це звертання до темних сил, до «нечисті»67. Тому ці ритуали супроводжувались тривогою, жахом, цьому сприяло і своєрідне голосове оформлення. Вони могли виконуватись у формі нашіптувань, шептань, зі зміною голосу. Зокрема О. Знойко, описуючи археологічні розкопки капища Хвойки храму Дажбога, зазначає: «Каміння примхливих обрисів із сірого пісковику з різними, інколи наскрізними отворами, очевидно, мало дивну властивість химерно змінювати звуки, то притишуючи їх, то посилюючи і змінюючи напрямок так, начебто вони «йшли з неба» — від богів». Цікавою з цього приводу є згадка І. Срезневського про виконання своєрідних архаїчних язичницьких творів «кощунів», які, за його словами, подібні до байок: «Инии гудуть, инии бають ему кощунать». «Гудіти» означало грати на музичних інструментах — сопілці, гуслах. Отже, цей жанр виконувався з музичним супроводом, а про їх язичницьке спрямування робимо висновок із слова «кощунствувати», що набуло виразно негативного значення. Хоча слово «кощуна» (яке етимологічно походить від «кощей» — її виконавець або об´єкт звертання, В. Балу-шок, вслід за І. Срезневським, пояснює слово «кощей» як «ініціант у лімінальній, порубіжній фазі ініціації») збереглося до 12 ст. у перекладній літературі (де воно вживалося замість грецького слова «міф»), характер виконання цих творів до кінця не з´ясовано. Можливо, вони виконувалися речитативом, подібно до дум.

Дехто із сучасних дослідників вважає, що кощуни творились спеціальною верствою волхвів — кощунниками, і окреслює зміст цих творів так: «Центральний персонаж «кощун» — Кощій (Кащей) — володар «кощного», потойбічного, мертвого, «зимового» царства, який полонив дівчину і тримав у полоні певний період (період зимового омертвіння природи), після чого цю дівчину визволяв, убиваючи Кощія, позитивний герой (князь, царевич). Влада зими припинялася, й наставало пробудження природи, починався новий землеробський цикл»70, у далекому минулому ворожіння здійснювались лише жерцями-чаклунами. Згодом ця традиція поширилась в народі. До нашого часу дійшли відголоски святкових ритуальних ворожінь, а то й цілі магічно-обрядові дійства. З найрозгорнутіших та найбільш поширених є:

1)      ворожіння на Андрія (так звані святочні Андріївські вечорниці)- Вони зберігають навіть відголоски тотемічних вірувань найдавніших часів — при виконанні магічних ритуалів не другорядна роль відводиться тваринам, які сприймаються як душі предків: дівчата випікають ритуальні коржики, які кладуть на вулиці, закликаючи собак, і спостерігають, у якому порядку собаки їх їдять. Хлопці кусають ритуальну калиту (спеціально випечений для цього калач, підвішений під сволоком). Подібні ритуали поєднуються з різноманітними табу (заборона говорити, сміятися); культом води (яку нерідко носять ротом з річки чи криниці) тощо. На Андрія існує традиція ворожіння з підслуховуванням (дівчата підходять близько до хат, намагаючись підслухати, про що там говорять, і сприймають це як провіщення на майбутнє). До наших днів дійшли окремі тексти, якими супроводжувались ворожіння у цей день, на зразок: «Андрію, Андрію, конопельки сію, Спідницею волочу, заміж вийти хочу...»;

2)      ворожіння у час зимових свят здійснювались за допомогою води (дзеркал), вогню (свічок), різноманітних ритуальних предметів (воску, трав, макового чи іншого насіння тощо). На Слобожанщині ще донедавна зберігалась традиція на Новий рік розпалювати ритуальне вогнище на ріці біля ополонки, за допомогою якого ворожили дівчата (підпалювали головешки і, кидаючи в ополонку, спостерігали, як вони гаснуть). Тоді дівчата шукали дивовижне зілля нечуйвітер, яке, за повір´ями, могло робити людину «нечуваною та невидимою». Більшість ворожінь були спрямовані на вибір майбутнього судженого, провіщення подружньої долі. Поширеними були ворожіння на сон: дівчата, лягаючи спати, здійснювали певні ритуали, промовляючи: «З ким вінчатися, з тим за руки триматися», вірячи, що У сні побачать свого судженого;

3)      весняні ворожіння в основному були спрямовані на вибір судженого. Найпоширенішим з тих, що супроводжуються традиційними текстами — Вербовая дощечка (ритуал, що проводився на річці в умовному хисткому мості): По ній гречна панночка ходжала. Та й на свого милого чекала... Звідки буйний вітронько повіє, Звідти її миленький приїде...;

4) купальські ворожіння здійснювались у день Івана Купала. Тут чітко простежуються культи води і вогню, культ дерев і трав. Найпоширенішими були ворожіння за сплетеними вінками (свіжим чи зів´ялим). Вінки кидали на воду, спостерігаючи, як вони пливуть (рівно, крутяться, тонуть, стоять на місці тощо). При цьому теж промовлялись тексти-замовляння: «...Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку, за миленьким, за миленьким...» або:

Ой на Івана, ой на Купала            Далі водою їх пускала...

Красна дівчина зілля копала,        — Поплинь, віночку, по синій хвилі,

Квіти збирала, віночки плела,        Поплинь, віночку, де живе милий!

Існували також різноманітні ворожіння при купальському вогні (перестрибування парами, спалювання в ньому предметів тощо).

Усі ворожіння здійснювались вночі, а дні, коли це відбувалось, вважались часом розгулу «нечистої сили» чи особливої активності духів померлих предків. Цілий ряд ворожінь, не приурочених до конкретних свят, теж поєднують елементи язичницьких культів води, вогню, землі (закопування різноманітних предметів у землю), небесних світил (ворожіння за сонцем, місяцем, падаючими зорями), тварин і рослин (використання їх частин — шерсті, кісток; коріння чи квітів тощо), предметів (дзеркал, посуду, воску, перстенів, хусток, поясів, взуття тощо). Поряд з елементами одягу, використовуються, за законами гомеопатичної магії, частини чи сліди тіла людини (волосся, нігті, відбитки стіп, долонь) — як замінники самої людини.

Праслов´яни вірили у силу сказаного слова та виконаної дії (що може бути і позитивною, і негативною). Знаючи їх ставлення до сказаного, їх віру в силу вимовленого слова чи дії, неважко зрозуміти виникнення в їх середовищі різноманітних табу. Табу — це релігійна заборона, накладена на предмет, дію чи слово. Термін «табу» був запозичений з полінезійської мови капітаном Куком. Ряд вчених розглядають табу як прояв магії за подібністю (заборона робити певні речі, бо вони здатні викликати подібні їм у природі чи житті). Заборони властиві усім народам на найнижчих рівнях розвитку і супроводжуються вірою у неминуче покарання за порушення табу. Деякі заборони не поширювалися на жерців. Найпоширенішими словесними табу були заборони називати ім´я духа чи божества а також померлого, оскільки вважалось, що таким чином викликають названого до себе. Серед табу на дії найпоширенішими були заборони на переступання певної межі (вхід на якусь територію), на підслухування та підглядання як вивідування здатностей та характеристик духів чи божеств; на спілкування з певними людьми; споживання кремих страв. Поширеним видом табу, що зберігався довгий час в країнському фольклорі (а подекуди зберігається й нині), є заборона міятися. Це табу чинне в певні дні чи за певних обставин (побутувало повір´я» що не можна сміятись у п´ятницю). Широко відома заборона сміятись на Андріївських чи інших вечорницях під час ворожіння чи кусання калити. У першому випадку вважалось, що сміх руйнує провіщення, у другому навіть допускались певні покарання — того, хто засміявся, обмазували сажею або писали по його обличчі.

Цей найдавніший пласт обрядово-словесних дій відбився у багатьох жанрах народної творчості.

Поетика жанрів магії

У поетиці магічних жанрів перш за все виразно простежується їх композиційно-синтаксична алогічність, відсутність причинно-наслідкових зв´язків, а відтак — сюжетності. За словами М. Новикової, «замість причинності тут суміжність». Оскільки «весь фольклор побудовано за принципом паралелізму», то і «вся магія — це, по суті, вплив-діяння за аналогією. Топиться віск — тане від кохання серце. Згоряє зрізаний волос — гине в очисному вогні хвороба й неміч». Окремі елементи тіла (волосся, нігті, кров) заміщують у магічних формулах та ритуалах саму людину, що є своєрідною архаїчною синекдохою (частина замість цілого).

Особливістю поетики даних жанрів є також їх кумулятивна побудова, тобто ланцюжкове нагромадження елементів, де нерідко зображення накладаються одне на одне. Це суголосне з доісторичною свідомістю давньої людини, для якої немає часової послідовності подій чи причинно-наслідкових зв´язків, а є співіснування явищ у просторі. Композиційним засобом замовлянь та заклинань є ритуальні зачини та спеціальні закінчення-замки, якими скріплюється сказане. У текстах пізнішого періоду може зустрічатись образ ключа, яким скріплюють сказане і кидають його у воду. Важливою формотворчою характеристикою замовлянь, заклинань, клятв є їх синтаксично речитативний нерівноскладовий ритм, який значно відрізняється від синтаксично-строфічного ритму лірики.

Християнство вело боротьбу проти магії, як такої, що суперечить біблійному вченню, оскільки передбачає очікування допомоги від сил природи, померлих духів, демонічних істот, а не від Бога; а також вороже ставлення до інших людей, накликання на них шкоди. Не зважаючи на це, магія ще довго співіснувала з християнством (а Подекуди збереглась і до нашого часу). При цьому в структуру поетичних формул увійшли деякі біблійні та апокрифічні образи, які Набули язичницької інтерпретації, наприклад: «їхав Ілля на коні, тяг ноги по землі, ноги підняв — кров уняв. Ішла Пречиста: одна з Киева, друга з Чернігова, третя з Ніжина, несли срібну голочку, шовкову ниточку, рану зашивали, кров замовляли».

Архаїчна система усної народної творчості є цікавою з того огляду, що «всі міфологічні й демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не тільки пов´язані з фантастичною сферою — вони, як правило, відбивають і багатющий міжпоколінний досвід людей, а часом відтворюють їхні вікові прагнення». У них можемо шукати пояснення багатьох фольклорних явищ пізніших періодів.