Офіційною датою впровадження християнства у Київській Русі вважається 988 рік, коли князь Володимир хрестив свій народ. Але, як зазначалось раніше, історичні документи свідчать, що християнство прийшло на наші землі ще задовго до 9 століття.

Християнство давало нові можливості розвитку духовного і матеріального. Його впровадження на Русі здійснювалося з ініціативи княжої верхівки. Тогочасні князі, що не раз бували за кордоном у чужих державах, мали змогу порівняти життя християнських і язичницьких країн, зрозуміти різницю в їх укладі і надати перевагу першим. Саме у княжому середовищі почалася християнізація руських земель: їхні діти здобували високу на той час освіту, відстоювали християнську віру, розуміючи її надзвичайне значення, зумовлене, перш за все, тим, що християнство, як віровчення, побудоване на Біблійних книгах, принесло в Руську державу писемність. Кирило та Мефодій створили алфавіт з метою перекладу Святого Письма руською мовою. Це стало початком письменства та розвитку літератури (і оригінальної, і перекладної). Крім того, християнство принесло на слов´янські землі нові уявлення про світ та людину як такі, що створені Богом, віру в єдиного Бога-Творця, що виявляється у трьох іпостасях — Отець, Син і Святий Дух, а також віру в Ісуса Христа — единородного Божого Сина, що прийшов у світ, щоб стати жертвою за гріхи людства і цим спасти людей, дати їм вічне життя.

Разом з новим віровченням, християнство принесло в Русь нову .мораль, що будувалась на біблійних заповідях, основу яких становить любов до Бога та до ближнього, новий погляд на сім´ю та шлюб, що укладається між двома людьми (до того не було закону про моногамну сім´ю, і не тільки прості люди, а й князі мали по кілька жінок а то й наложниць); а також — негативне ставлення до язичництва, до магії та чаклунства, поганських жертвоприношень, ритуальних оргій, закону кровної помсти, поклоніння силам природи і т. ін. — як тому, що протистоїть вірі.

Будучи абсолютно відмінним від існуючого на Руських землях язичницького світогляду, християнство вступило у довгу боротьбу зі старими традиціями. Протягом цієї боротьби християнська культура перетворювала місцеву, часом сама підпадаючи під впливи місцевих звичаїв. Після прийняття християнства в Києві і на периферії ще довго поклонялись поганським богам. Часто християнські храми чи просто хрести ставились у гаях поряд зі старими ідолами, де здійснювались поганські обряди. Неосвічений народ, який не мав змоги читати Біблію, не міг зрозуміти нового віровчення, намагався «прилаштувати» його до старої системи обрядів. На основі зіткнення двох світоглядів створилось нове явище, яке старими руськими пастирями називалось двовір´я — тобто поєднання у свідомості народу язичницького та християнського світоглядів.

«Збіги християнських і язичницьких свят... занадто численні, щоб бути лише справою випадку. Вони свідчать про компроміс, до якого церква у час свого торжества вимушена була вдатися з протидіючими культами, що навіть переможені, ще не втратили свого впливу».

Про те, що після офіційного прийняття християнства продовжували існувати язичницькі капища, свідчать археологічні розкопки, зокрема святилищ Збруцького культового центру. Археологи пов´язують формування цих городищ з реформою 988 року, яка супроводжувалась ліквідацією практики ідолопоклонства. Це змушувало язичників, особливо жерців, що не хотіли приймати християнство, втікати далеко в ліси і будувати там язичницькі капища. Вони всі розміщувались далеко від центрів цивілізації, куди переміщалися магічно-ритуальні традиції. Зберігаючи поганські обряди та ідолопоклонство, ці культові центри продовжували практику людських жертвоприношень до кінця 13 ст.48 Боротьба між двома світоглядами приводила і до того, що, як свідчать писемні джерела, язичники приносили в жертву християн.

Говорячи про цей період руської історії, Г. Булашев зазначає, що наші новонавернені предки поділились на дві групи, першу становили освічені люди, що прийняли християнство, а другу, «незрівнянно численнішу, складала народна маса», яка не читала книг, тому, хоч і звикла до християнського обряду, лишалась «на колишньому щаблі»: «В народній масі відбувалося змішання предметів поклоніння, давніх богів з християнськими святими (Перун — та Ілля Пророк, Волос — і святий Власій та ін.). Не забувалися старі головні боги, навіть дрібні представники міфології, які всуціль наповнювали народний побут. Викривачі старих традицій незмінно виступали проти «поганських» звичаїв, «бісівських» пісень і розваг; згадуючи про поклоніння давнім язичницьким божествам і вогню — Сварожичу, про жертви Роду й Рожаницям, бісам, колодам і колодязям і про різні обряди язичницької давнини. Подібні викриття не раз свідчать про те, що в народі довго не міг утвердитися християнський шлюб, замість якого діяв давній звичай — «умикання» (викрадання) або Купівля нареченої, чи шлюб за умовою, з посагом. Де за християн ським ученням потрібна була молитва, удавані християни звертались до «чародійства», вузлів («науз»), нашептів і т. ін. Тоді ж відбулась і та заміна давніх язичницьких свят християнськими...». Тому релігія часто носила формальний характер.

На основі цих двох світоглядів — церковного та двовірського відбувся остаточний розподіл між літературою (що опиралась на перший) та фольклором (що розвивався та побутував на основі другого). Не бажаючи відмовлятись від старовини, люди намагались об´єднати язичництво та християнство в єдине ціле. Часто в цьому їм сприяли і священики, які були або мало обізнані з новим віровченням, або надто прихильні до старих обрядів. О. Потебня з цього приводу зазначав: «Сама церковь во многом волею-неволею содействовала этому сбережению язычества». «Найдуховнішим, як говорить Ґрімм, — не завжди вдавалось знайти межу між язичницьким і християнським: на їх власний смак могло підходити багато язичницького, що корінилося в натовпі».

На календарно-обрядовий цикл, в основі якого лежали старі вірування та уявлення, накладалися церковні свята, які за своєю суттю, традиціями та ритуалами залишились язичницькими. Більшість дослідників визнає, що відмінною рисою розвитку народних поглядів, а відтак — засад творчості є глибока консервативність. Це стосується не тільки слов´янських народів. Скрізь, де християнство, яке за своєю суттю є віровченням, а не релігією, злилось із місцевими традиціями, утворилася своєрідна нова релігія, уподібнена до тої, яка побутувала на тих чи інших територіях в минулому. Звідси — різні варіанти християнства на різних землях.

Таким чином, християнство впливало на розвиток народної творчості в різний спосіб: спочатку — у вигляді окремих елементів та вкраплень у твори усної словесності, що до цього часу зберегли свій язичницький характер, а згодом — значно глибше. Не всі жанри народної творчості однаковою мірою зафіксували відбитки того чи іншого світогляду. Кожен із жанрів має свою історію творення та розвитку, відчуваючи різні впливи. Незаперечним залишається той факт, що під впливом християнства в усній народній творчості, як і в культурі в цілому, утворився своєрідний релігійний синкретизм (поєднання), що виявився у співіснуванні язичницьких поглядів, мотивів, обрядів та символів із християнськими. Під цим кутом зору історичних зв´язків та функціонування усної народної творчості і будемо розглядати далі розвиток окремих фольклорних жанрів та їх поетику.

Література

Боплан Г.-Л. де. Опис України: У 2 т. — К.: Наук, думка; Гарвард; Кембрідж, 1990. — 256 с

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування. - К., 1993.-414 с.

Головацький Я. Виклади давньослов´янських легенд або міфологія, укладена Я.Ф. Головацьким — К., 1991. — 93 с

Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. — Т. 1. — К.: Либідь, 1993. — 392 с.

Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.— 304 с.

Костомаров М. Слов´янська міфологія. — К.: Либідь, 1994. — 283 с

Лозко Г. Українське народознавство. — К.: Зодіак-ЕКО, 1995. — 368 с

Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія. — К., 1994. — 424 с

Москаленко М. Фольклорний алфавіт давньоруського космосу // Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. — К., 1988. — С 7—46.

Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства: Навч. посіб. — К.: Глобус, 1996. — 220 с

Плачинда С Словник давньоукраїнської міфології. — К.: Український письменник, 1993. — 63 с

Рыбаков БА. Язычество древних славян. — М., 1981. — 750 с.

Рыбаков БА. Язычество Древней Руси. — М., 1978. — 787 с.

Тайлор Э.Б. Первобытная культура. — М., 1989. — 573 с.

Тимощук Б.О. Язичницькі святилища Галицької Русі // Історико-філологічний вісник українського інституту. — М., 1997. — С. 176— 181.

Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 1994. — 256 с

Українське народознавство / За заг. ред. СП. Павлюка та ін. — Львів: Фенікс, 1994. — 605 с

Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. — М., 1998. — 800 с.

Фрэзер ДжДж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. — М., 1984. — 703 с.

Чмихов М.О. та ін. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1992. — 376 с.

Чмихов М.О., Черняков І.Т. Хронологія археологічних пам´яток епохи міді-бронзи на території України. — К., 1988. — 180 с