Традиційно в різних типах навчальних закладів України скла­лися такі організаційні форми навчання: денна, заочна, екстернатна. В останні десятиріччя у світовій освітній системі з огляду на соціально-економічні потреби й розвиток нових засобів навчан­ня почала розвиватися дистанційна форма отримання професій­ної освіти. Нині є всі підстави говорити про формування нової інформаційної культури, що поступово стає елементом загальної культури людства. В її основі лежать знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, уміння орієнтувати­ся в інформаційних потоках. На думку вчених, інформаційна культура поки що є показником не загальної, а, скоріше, профе­сійної культури, але в майбутньому слугуватиме важливим чин­ником розвитку особистості.

Розвиток інформаційної культури сприяє формуванню в ба­гатьох країнах груп людей, об´єднаних розумінням тих проблем, у розв´язання яких вони включені. Інформаційна культура орга­нічно є реальністю суспільного життя, надаючи йому нових властивостей. Вона призводить до зміни багатьох соціально-економіч­них, політичних і духовних уявлень, вносить якісно нові риси в спосіб життя людини.

Є велика кількість дефініцій інформаційної культури. До­цільно розглянути широке і вузьке її визначення. Інформаційна культура в широкому розумінні — це сукупність принципів і реальних механізмів, що забезпечують позитивні взаємодії етніч­них і національних культур, їх об´єднання в загальний досвід людства. У вузькому розумінні — це оптимальні засоби маніпу­лювання зі знаками, даними, інформацією та подання їх зацікав­леному споживачу для розв´язання теоретичних і практичних завдань; механізми удосконалення технічних середовищ вироб­ництва, зберігання й передачі інформації; розвиток системи на­вчання, підготовки людини до ефективного використання інфор­маційних засобів та самої інформації.

Більш повне визначення дане професором МЛ. Жалдаком у процесі дослідження системи підготовки вчителів. На його дум­ку, основи інформаційної культури мають методологічний, світо­глядний, загальноосвітній та загальнокультурний характер, що виявляється у використанні в загальній практиці універсальних процедур пошуку, обробки та подання інформації на базі відповід­ної системи наукових понять, принципів та законів як необхідних чинників системно-цілісного пізнання й відображення об´єктив­ної реальності, а також пов´язаного з такою системою фактогра­фічного матеріалу (бази даних, бази знань тощо), і повинні форму­ватися в процесі вивчення комплексу всіх навчальних дисциплін.

Оволодіння інформаційною культурою — це шлях універса­лізації якостей індивіда, що сприяє реальному розумінню люди­ною самої себе, свого місця і своєї ролі. Велике значення у ство­ренні інформаційної культури має освіта, що покликана готува­ти фахівця інформаційного співтовариства, формуючи у нього навички та уміння диференціації, виділення значущості інфор­мації й вироблення критеріїв її оцінювання, а також створення інформації та її використання.

Історія інформаційної культури налічує тисячоліття. Поча­ток її сягає часів зміни формального ставлення до сигналу ситуа­ції, що було властиво тваринному світу, на змістове, притаманне тільки людині. Обмін змістовими одиницями став основою роз­витку мови. До появи писемності становлення мови викликало до життя гаму вербальних методик, породило культуру сенсу й тексту. Письмовий етап концентрувався навколо тексту, який увібрав у себе все розмаїття усної інформаційної культури.

Інформаційна культура людства в різні часи переживала кри­зи. Одна з найбільш значних інформаційних криз привела до поя­ви писемності. Усні методики збереження знань не забезпечува­ли повної цілісності обсягів інформації. Тому фіксація інформації на матеріальному носієві породила новий період інформаційної культури — документальний. До її складу ввійшла культура спілкування з документами: культура витягу фіксованого знан­ня, культура кодування й фіксації інформації, культура докумен-тографічного пошуку. Оперування інформацією стало легшим, змінився й спосіб мислення, але усні форми інформаційної куль­тури не лише не втратили свого значення, а й збагатилися систе­мою взаємозв´язків з письмовими.

Чергова інформаційна криза викликала до життя комп´ютерні технології, що модифікували носії інформації та автоматизува­ли окремі інформаційні процеси.

Сучасна інформаційна культура охоплює всі форми, що їй передували, і об´єднує їх в єдиний засіб.

Інформаційна культура як особливий аспект соціального жит­тя є предметом, засобом і результатом соціальної активності. Вона відображає характер і рівень практичної діяльності людей. Це результат творчості суб´єкта та процес збереження зробленого, розповсюдження й споживання об´єктів культури.

Нині створюється база для формування протиріччя між кате­горією індивідів, інформаційна культура яких формується під впливом інформаційних технологій і відображає нові зв´язки й відносини інформаційного суспільства, та категорією індивідів, інформаційна культура яких визначається традиційними підхо­дами. Це зумовлює різні рівні якості інформаційної культури при однакових затратах сил і часу, призводить до об´єктивного ви­кривлення, пов´язаного зі зниженням можливостей творчого вия­ву одних суб´єктів порівняно з іншими.

Нині в освіті часто використовується термін "віртуальний", що походить від латинського слова virtual — можливий, такий, що може або має з´явитися за певних умов. У технічній літера­турі він застосовується досить широко: віртуальні частки (тео­рія елементарних часток), віртуальна температура (метеороло­гія), віртуальне переміщення (теоретична механіка), віртуальна пам´ять (електроніка). Широкої популярності набув термін "віртуальна реальність" — взаємодія людини зі штучним триви­мірним візуальним або будь-яким сенсорним середовищем. Ви­ходячи з особливостей цього терміну, ймовірно, що віртуальна освіта — це зміна та набуття внутрішніх якостей реальних су­б´єктів (студента, викладача), що відбуваються в результаті їхньої діяльнісної взаємодії (віртуального процесу).

Ключовими ознаками віртуального процесу є: попередня не­визначеність для суб´єктів взаємодії; унікальність кожного виду їхньої взаємодії, в тому числі і з навчальними об´єктами; існу­вання тільки протягом безпосередньої взаємодії.

Віртуальний освітній простір поза комунікацією педагогів, студентів та інших навчальних об´єктів не можливий. Основна мета віртуальної освіти — виявлення й досягнення людиною сво­го призначення в реальному світі, який сполучається з його віртуальністю та іншими можливостями. Педагогіку, суголосну вірту­альній освіті, можна віднести до ситуативної.

А.В. Хуторський стверджує, що філософія російського космізму (П.В. Федоров, B.C. Соловйов, К.Е. Ціолковський, П.О. Фло­ренский, В.І. Вернадський, А.Л. Чижевський, Н.О. Лосський, М.О. Бердяев, Д. Л. Андреев та ін.) містить передумови для вияв­лення сенсу та цільових орієнтирів віртуальної освіти.

Віртуальна освіта — це процес руху людини до нового, непізна­ного, невідомого, що відбувається в результаті взаємодії з реаль­ним світом. Сенс віртуальної освіти людини полягає в розширенні її внутрішнього світу до зовнішнього, взаємопроникненні в мікро-і макрокосмос.

Віртуальній освіті найбільш відповідає сферична модель, що має необмежене число ступенів свободи та не задає для кожної людини однозначного спрямування руху. Центром такої сферич­ної моделі є особистий потенціал людини, стосовно якого й відбу­вається її розвиток. Єдиного центру освіти всіх людей у такій моделі немає, кожна людина розвивається і навчається відповід­но до своєї індивідуальної сутності.

Просторова модель передбачає можливість створення різно­манітних освітніх сфер (віртуальних університетів), у яких відбу­ватиметься індивідуальний для кожного розвиток. Людина сама визначає свій віртуальний університет, вибудовує в ньому різно­манітні структури та цінності, наповнює його змістом, за допо­могою якого орієнтується, пізнаючи внутрішньо й зовнішньо різноманітні освітні галузі.

Побудова просторової моделі віртуальної освіти веде до ре­презентації внутрішнього світу людини у вигляді безлічі сфер, що поширюються на інтелектуальні, емоційно-образні, культурні, історичні, соціальні та інші сфери. Усі вони тісно пов´язані, ди­намічні й утворюють у сукупності так званий віртуальний освітній простір. Цей простір здатний поширюватися в зовнішній світ, відкриваючи для себе його зовнішні сфери.

До пізнання людиною сфер зовнішнього світу варто додати її самопізнання, рефлексивну діяльність з виявлення власних дій, станів та змін. Таким чином, збувається давня мудрість: пізнаю­чи себе, ти пізнаєш весь світ.

Як відомо, основні характеристики досвіду навчання мають по­лягати в розвитку індивідуальних здібностей, умінні мислити кри­тично, аналітично та творчо, у допомозі студентам у розвитку їхньо­го освітнього хисту, щоб підготуватися до пожиттєвого навчання.

Одна з останніх дискусій форуму IFETS (17—28 травня 1999 р.) мала назву "Технології та майбутнє вищої освіти". її учас­ники зазначили, що в майбутньому освіта звільниться від дер­жавного контролю й розвиватиметься в рамках приватних орга­нізацій. Це дасть змогу знизити ціни на навчання, урізноманітни­ти його, поліпшити якість. Тобто передбачається своєрідний ре­несанс в освіті. Головним тут буде не передача знань та їх серти­фікація, а саме учіння. Розвиток технологій приведе до створен­ня навчальних закладів нового типу (глобальних, віртуальних, дистанційних тощо), змусить педагогів зосередитися на якості навчального плану та врахуванні потреб студентів.

Уже тепер Інтернет є прикладом використання технологій для залучення студентів до активної участі в процесі навчання. Тра­диційне та дистанційне навчання наразі існують водночас.

Університети перетворюються, так би мовити, в набір кон­структора. Виберіть самі деталі (викладач, курс, навчальний заклад) та розробіть свою власну програму. Після цього складіть іспити, де вам до вподоби, і виберіть навчальний заклад, що видасть вам диплом. Це вже стає реальністю й до цього прийдуть усі країни.

Дистанційне навчання є технологією, яка передбачає, що в освітньому процесі використовуються кращі традиційні та інно­ваційні засоби, як і форми навчання, що ґрунтуються на комп´ю­терних і телекомунікаційних технологіях.

У системі освіти дистанційне навчання відповідає принципу гуманізму, згідно з яким ніхто не повинен позбавлятися можливості навчатися через бідність, географічну або тимчасову ізольо­ваність, соціальну незахищеність та неможливість відвідувати освітні установи з причин фізичних вад або зайнятості виробни­чими чи особистими справами. Будучи наслідком об´єктивного процесу інформатизації суспільства й освіти і вбираючи в себе кращі риси інших форм, дистанційне навчання ввійде у XXI ст. як найбільш перспективна, синтетична, гуманістична, інтеграль­на форма отримання освіти.

Вбачається доцільним на першому етапі розробок, пов´язаних із впровадженням дистанційного навчання, визначити якості та особливості викладача, що працюватиме у сфері дистанційного навчання, оскільки ця галузь потребує ретельного добору фа­хівців для освітнього простору, в якому цей процес відбувати­меться, а також основних понять самого процесу. При цьому йде мова насамперед не про дистанційне навчання як нову методику у викладанні навчального матеріалу, а про сукупність якостей педагога, що знадобляться для успішного впровадження в жит­тя цієї нової технології. Особистість учителя відіграватиме важ­ливу роль в індивідуалізації навчання.