Закон — це об´єктивно існуючий, постійно діючий і необхід­ний взаємозв´язок між предметами, явищами та процесами, що випливає з їх внутрішньої природи, сутності. Законом у дидак­тиці можна вважати внутрішній істотний зв´язок явищ навчан­ня, який зумовлює їх необхідний вияв і розвиток (І.Я. Лернер).

Практично вся історія людства супроводжується намагання­ми знайти найбільш загальні, спільні для всіх елементів навчан­ня, чинники, правила, закономірності. Платон, Арістотель, Квінтіліан робили спроби узагальнення практики навчання у вигляді певних правил. Я.А. Коменський, А. Дистервег вироби­ли цілі системи правил-рекомендацій щодо дій суб´єктів і чин­ників навчально-виховного процесу. Окремі закономірності на­вчання сформулював Й. Песталоцці. Багато настанов, рекомен­дацій і правил К. Д. Ушинського цілком обґрунтовано можна вва­жати дидактичними закономірностями. Значну увагу встановлен­ню і формулюванню правил, принципів, законів і закономірностей навчання приділяли Дж. Дьюї, Е. Торндайк, Е. Мейман. Практично всі відомі теоретики педагогіки намагалися встано­вити об´єктивні зв´язки між суб´єктами, явищами, чинниками навчально-виховного процесу. Одним це вдалося більше, ін­шим — менше. Але ще донедавна вчені утримувалися від форму­лювання педагогічних законів. У вітчизняній педагогіці до 70-х років минулого століття навіть терміни "закон" і "законо­мірність" вживалися рідко й обережно, а відкриті й задіяні у світовій практиці закони й рекомендації або замовчувалися, або заперечувалися з ідеологічних міркувань.

Є й об´єктивні причини стриманого підходу вчених і практиків педагогіки до формулювання законів, що діють у сфері навчаль­но-виховної діяльності. Справа в тому, що педагогічні закони виявляються в умовах впливу на процеси навчання і виховання великої кількості чинників, а тому не завжди дають чітко визна­чений, гарантований результат. Вони, як правило, мають прогно­стичний, імовірнісний, стохастичний характер на відміну, ска­жімо, від фізичних, хімічних, біологічних законів. Є й така особ­ливість, що в соціальній сфері прояви закону складно побачити, відстежити і зафіксувати. Одні й ті самі чинники, закономірності педагогічного процесу в різних умовах, з різними суб´єктами мо­жуть давати зовсім різні, а інколи й протилежні, наслідки.

І все ж значна частина теоретиків педагогіки (Ю.К. Бабанський,Б.С. Гершунський, М.І. Махмутов, І.Я. Лернер та ін.) виді­ляють і формулюють педагогічні закони, які визнаються і засто­совуються практиками.

В.І. Загв´язинський групує і характеризує закони навчання, які мають об´єктивні джерела виникнення і діють у будь-яких ситуаціях навчального процесу:

—закон соціальної зумовленості цілей, змісту та методів навчання. Він розкриває визначальний вплив суспільства через соціальне замовлення освіті на зміст, цілі, масштаби, засоби, ме­тоди організації навчального процесу;

закон розвивального й виховного впливу навчання на учнів. І зміст, і стиль спілкування, і характер завдань — усі ком­поненти навчання неодмінно впливають на формування орієн­тацій, особистісних якостей, духовного світу, здібностей, рис ха­рактеру вихованців;

—закон зумовленості результатів навчання характером діяльності та спілкування учнів. Цей закон розкриває вплив процесів, які формують особистість, у тому числі пізнавальних, ступеня самостійності та продуктивності діяльності учнів на ре­зультати навчання;

—закон цілісності та єдності педагогічного процесу. Він відображає зв´язок частини (наприклад факту, закону) і цілого (наприклад теорії, загальної наукової картини світу), взаємозв´я­зок раціонального та емоційного, репродуктивного і продуктив­ного, зумовлює необхідність гармонійної інтеграції предметів, змістового, мотиваційного й операційного компонентів (діяль­ності), оволодіння знаннями і розвитку;

—закон взаємозв´язку та єдності теорії і практики в на­вчанні. Він означає, що будь-яке наукове знання прямо чи опосе­редковано слугує практиці (та й виводиться в кінцевому підсум­ку з неї). Звідси виплилває необхідність опори на суспільну прак­тику та життєвий досвід учнів, конкретизації і застосування на­укових положень у практиці, наскільки дають можливість спе­цифіка матеріалу, підготовленість учнів та умови навчання;

—закон взаємозв´язку та взаємозумовленості індивідуаль­ної, групової та колективної навчальної діяльності. Ці види організаційної діяльності можуть бути розведені у часі або по­єднуватися, взаємопроникати; на певному етапі якомусь видові діяльності може надаватися перевага, але вони мають не виклю­чати, а передбачати один одного.