Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напряму сучасної економічної думки - "раціональних очікувань" та "економіки пропозиції".

У 60-70-х роках XX ст. зростає розуміння того, що регулюючого впливу держави недостатньо, щоб забезпечити збалансоване та стабільне економічне зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що знаходяться поза можливістю кількісної оцінки. Стало очевидним, що ринковий механізм здатний чутливіше реагувати на динаміку факторів, хоча і в ньому відбулися суттєві зміни.

Загальновизнаним автором ідеї раціональних очікувань, згідно з якою чекання є раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на основі моделі, вважають Дж. Мута, який сформулював 1965 року це положення і відобразив його в моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї звернувся і використав як методологічний підхід до аналізу Р. Лукас (1975 р.) - професор Чиказького університету. Він є засновником політ-економічної школи, яка в 70-х роках поставила під сумнів правильність багатьох положень кейнсіанської та монетаристської доктрин. Цей напрям отримав назву "нової класичної школи економіки", оскільки закликав до припинення будь-якого втручання в економіку. В основі ідей цієї школи лежить суб´єктивістський підхід до аналізу економічних явищ, а саме теза про "раціональні очікування".

На думку Лукаса та його послідовників, економічні агенти прогнозують наслідки (рівень цін) будь-якого впливу на економіку, виходячи із знання закономірностей її функціонування, і відповідно до цього формують власну економічну поведінку. Вони прогнозують свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, що отримуються на основі моделювання.

Наприклад, якщо люди знають, що бюджетний дефіцит зростає, аби стимулювати економіку, то вони чекають у найближчому майбутньому зміни цін, інфляції. Врахування цієї можливості приводить в умовах досконалої конкуренції й швидкої адаптації ринків до того, що жодна систематична політика стабілізації не зможе результативно впливати на зайнятість та виробництво. Всі регулюючі дії негайно нейтралізуються поведінкою індивідів на ринку.

Важливою ознакою нового напряму є твердження, що будь-яка економічна політика втручання, крім випадків, коли держава свідомо регулює структуру виробництва або підтримує вільно ринкові відносини, наносить шкоду розвиткові. Ця теза однаково стосується як кейнсіанських, так і монетаристських доктрин. Лукас звернув увагу на те, що в теорії адаптивних очікувань Фрідмана, який відзначав їх відповідність економічній реальності й зазначав, що вони формуються методом спроб та помилок, враховується лише минулий досвід, нехтуються суб´єктивні передбачення. Модель Фрідмана ігнорувала, наприклад, вплив змін у політиці, що завжди позначається на економічній поведінці та враховується суб´єктом при прогнозуванні. Але Лукас пояснює це тим, що необхідні методи аналізу ще не були сформульовані. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом щодо використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропозиції праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін. У результаті дослідження діяльності окремої фірми була отримана функція попиту на працю. Поєднання двох цих функцій дало змогу побудувати функцію сукупної пропозиції, яка визначала співвідношення між рівнем цін та обсягами виробництва.

Основними висновками, сформульованими на основі цих функцій, були такі, що суперечили кейнсіанській тезі про визначальну роль попиту, регулювання якого нібито не впливає на інші параметри (наприклад, заробітну плату), але визначає обсяги виробництва та рівень зайнятості.

Нові неокласики пояснили наявність зв´язку між цінами та зайнятістю суб´єктивною помилкою економічних агентів, яка зумовлюється їх недостатньою поінформованістю. Наприклад, підвищення загального рівня цін не завжди свідчить про зростання попиту на товари, але товаровиробники розширюють їх виробництво, враховуючи цю інформацію, що досягається за рахунок збільшення інвестицій. Однак зі збільшенням обсягів виробництва та пропозиції зростання цін припиняється; крім того, з´ясовується, що ціни не відображали розмірів реального попиту. Починається скорочення виробництва, що призводить до згасання виробничої та інвестиційної активності й спаду цін.

Одночасно переглядався вихідний принцип неокласичної школи про адекватну реакцію економічного суб´єкта на ситуацію, зазначалось про необхідність враховувати обмеженість інформації, яка є в його розпорядженні й на основі якої він приймає рішення. Лукас та його послідовники підтвердили висновок монетаристів про недоцільність грошової політики стимулювати попит, щоб розв´язати проблему зайнятості. З´ясувавши суб´єктивну природу зв´язку між зростанням цін, рівнем виробництва та зайнятістю, представники цієї школи виступили проти політики грошових шоків, доводячи, що ефект від неї буде швидкоминучим, оскільки в цих умовах поведінка економічних агентів нівелюватиме всі переваги такої політики, а шкода буде значною, бо така поведінка суб´єктів дестабілізуватиме ринки.

У перших розробках Лукаса та його однодумців функції споживання, інвестиційних рішень, фінансової діяльності з урахуванням фактора раціональних очікувань досліджувались кожна окремо, ілюстрували умови часткової рівноваги, потім зводились в одну, на основі якої будувалась врівноважена модель циклу. Автори виходили з того, що процес прийняття рішень суб´єктами економічної діяльності здійснюється завжди за одними правилами. Однак згодом стало очевидно, що політичний курс держави впливає на економічну поведінку, тобто економічні агенти не дотримуються цих правил при зміні державної політики, тому їх поведінку важко спрогнозувати і формалізувати. Але через деякий час ця поведінка знову стає типовою. За висловлюванням Сарджента, перевага гіпотези раціональних очікувань полягає в тому, що вона передбачає загальне врівноваження за рахунок типової поведінки. Неокейнсіанські моделі розраховані на те, що зміна попиту дасть довгостроковий реальний ефект, а у монетаристських моделях це заперечується і наголошується, що ефект буде тимчасовим і діятиме доти, доки не відбудеться адаптація і зміни будуть нейтралізовані. Нові класики стверджують класичний постулат про негайну реакцію і негайне врівноваження попиту та пропозиції.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання, наводячи кілька аргументів. Один з них - недоцільність, оскільки всяке втручання нівелюється поведінкою агентів, є загальним; другий - що ця політика породжує саме через раціональні очікування результати, протилежні прогнозованим. Так, регулювання сукупного попиту призвело до наростання інфляційних процесів, хоча зайнятість залишалась на тому ж рівні. З іншого боку, монетаристські рецепти також не давали необхідних результатів, оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної політики. Третім аргументом був той, що державна політика стосується макроекономічного рівня, ігнорує мікроекономічний, де приймається рішення про економічну поведінку в конкретній економічній ситуації. Нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не пов´язувалася з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила починали діяти через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії. Безпосереднім результатом була б повна деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та грошового регулювання.

Узагальнюючий висновок нових неокласиків полягав у тому, що результати політики багато в чому визначаються суб´єктивними оцінками та очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише за допомогою економічних дій.

Критика новими неокласиками інфляційної кредитно-грошової політики "вмонтованих стабілізаторів", започаткованої ще монетаристами, була доповнена критикою державної фіскальної політики, яку розгорнули автори теорії економіки пропозиції.

При всебічному аналізі економіки, коли до уваги беруться суб´єктивні та об´єктивні чинники, було зроблено висновок, що політика стимулювання попиту не така ефективна, ніж можна було сподіватися. Вона зумовлює зростання темпів інфляції, забезпечуючи короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість. Але, з іншого боку, і монетаристська модель, що, безумовно, дає змогу контролювати темпи інфляції, веде до дестабілізуючого зростання безробіття, коли ринки не досить чутливі до кон´юнктури.

Напрошувався висновок, що однієї політики фінансового та грошового впливу недостатньо для стабілізації економіки. Тому багато економістів дійшли висновку, що політика впливу на попит повинна бути замінена політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, вони висувають тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме ця ідея була покладена в основу дебатів з проблем "економіки пропозиції", спрямованих на визначення напрямів стабілізації економіки.

Авторами цієї ідеї були спочатку політики, які, критикуючи існуючу систему взаємовідносин держави та ринку, пропонували заходи щодо її реформування, виходячи з тези про визначальну роль виробництва щодо розподілу, споживання і пропозиції як одного з елементів саморегулюючого механізму.

За визначенням прихильників, економіка пропозиції в основі моделі має не підприємство, не фірму, а індивіда - індивідуальний капітал та індивідуальну працю. Тому державне регулювання ринку повинно бути спрямоване на підвищення прибутковості, доходності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вбачати шляхи їх розв´язання в оподаткуванні.

Ці вихідні положення, які загально сформулювали політики, знайшли подальший розвиток. Серед економістів, що їх теоретично обґрунтували, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на основі розв´язання проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.

Передусім вони піддали сумніву висновок, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності, а отже, зайнятості, тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками вважали недоцільними.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Стимулювання пропозиції праці безпосередньо пов´язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку в сукупних витратах. Зменшення податків позитивно впливатиме на розмір заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позначиться на доходах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, приведе до зростання обсягів та зменшення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що не лише не зменшить надходження до державного бюджету, не викличе бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить податкову базу.

Економічний зміст кривої Лаффера полягає в тому, що якщо податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження до бюджету спочатку зростають, а згодом починають спадати. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спад ділової активності, зростає схильність до споживання та скорочуються обсяги інвестування, тобто фізично зменшується об´єкт оподаткування. Крім того, звужується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її в такій ситуації надалі збільшувати ставки податків до того часу, коли вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх. Зниження ставки податку в короткому проміжку часу приведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що, зрештою, позначиться на їх обсязі. Лаффер вказав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.

Отже, основним у теорії економіки пропозиції було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та системи прогресивного оподаткування, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощадження та інвестиції, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і спричиняє отримання неоподаткованих доходів, що супроводжується появою тіньової економіки, бартерного обміну, прихованої зайнятості.

Мандель зазначав, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва і сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляцію.

Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції й зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на їх основі розрахунки, що підтверджують цей висновок, були представлені професорами М. Фелдстайном (Стенфордський університет) та М. Боскіним (Гарвардський університет).

Високі податки, на їх погляд, спричинюють перерозподіл ресурсів з приватного сектора в державний, що веде до спаду продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Тобто інфляція - це не лише грошовий феномен, як вважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлений не обсягами надходжень, а розмірами видатків, які й породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, відпаде необхідність у збільшенні надходжень, не потрібно буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту.

Узагальнюючим є висновок про те, що будь-які намагання держави зрівняти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвитку економіки, яка побудована на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава повинна забезпечувати рівні можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залучаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування найширші маси населення.

Представники школи економіки пропозиції, захищаючи принципи вільного підприємництва, порушили проблему оподаткування до рівня конкретної економічної політики, підкріплюючи свої висновки економетричними моделями та програмами подальшого розвитку економіки.

Отже, теорії неолібералізму і монетаризму мають багато спільного і відмінного, взаємодоповнюються і конкретизуються, мають загальні й національні ознаки, збагачуючи тим арсенал економічної науки.

Водночас потрібно зазначити, що теорії неолібералізму і монетаризму свідчать більше про пошуки шляхів приведення економічної теорії до завдань господарської практики, ніж про завершеність моделі економічної теорії.

Література

1.  Бартенев С. А. Экономические теории и школы: История и современность. - М., 1996.

2.  Еременко В. Історія економічної науки. - К., 2002.

3.  Нестеренко О. П. Історія економічних вчень. - К., 1995.

4.  Селигмен Б. Основные течения экономической мысли. - М., 1968.

5. Эукен В. Основные принципы экономической политики. – М., 1995.