Мілтон Фрідман народився у Брукліні 1912 року в сім´ї вихідців з України. У1932 р. він закінчив навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві науки - математику та економіку. Його вчителями з економічних дисциплін були два лауреати Нобелівської премії С. Кузнець (також виходець з України) та Дж. Стіглер, а також майбутній президент Федеральної резервної системи США А. Бьорнс. Це сприяло формуванню інтересів Фрідмана і вплинуло на його рішення продовжити вивчення економічних дисциплін. Він вступив до Чиказького університету, де зайнявся дослідженням економічних проблем і 1933 року отримав магістра. Великий вплив на формування неокласичних поглядів Фрідмана мали викладачі цього університету Г. Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що досліджували шляхи виходу економіки з кризи на основі використання неокласичних підходів. Згодом Мілтон Фрідман перейшов до Колумбійського університету, де мав змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором теорії ділових циклів У. Мітчеллом. У 1937 р. під керівництвом С. Кузнеця бере участь у розробленні наукового проекту Національного бюро економічних досліджень, під час війни працює у державній скарбниці, потім - у відділі військових досліджень Колумбійського університету. В 1946 р. він захистив докторську дисертацію з проблем філософії. З 1948 p. M. Фрідман працює у Чиказькому університеті, де займається методологічними проблемами суспільних наук, проблемами правових відносин (захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він бере участь у роботі Національного бюро економічних досліджень, декількох наукових організацій та комісій, стає президентом американської економічної асоціації, радником президента з економічних питань, членом редколегій багатьох економічних видань.

М. Фрідману належить понад 250 праць, серед них 27 книг. Основні - "Капіталізм і свобода", "Нариси з позитивної економіки" , "Вільні вибирати", "Власна точка зору", "Теорія цін", "Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи" і головна його праця - "Монетарна історія США, 1867-1960" (у співавторстві), написана для Національного бюро економічних досліджень. Фрідман брав участь у розробленні програми республіканської партії, був автором та ведучим популярної телепрограми "Свобода вибору".

Шлях Мілтона Фрідмана від академічного вченого до засновника чиказької монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії, присудженої йому в 1976 р., був пов´язаний з розробленням теорії капіталізму як саморегулюючої системи, з формулюванням монетаристської доктрини, яка була визнана як антипод кейнсіанській системі державного втручання в економіку.

У середині 50-х років Фрідман виступає з ініціативою перегляду підходів до економічного аналізу. Він та його послідовники Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та ін. запропонували протилежний погляд на природу розвитку сучасної капіталістичної економіки, оптимістично оцінили її перспективи.

Нове вчення спочатку негативно сприйняли академічні кола, оскільки монетаристи піддали сумніву та критиці основні положення та висновки Дж. М. Кейнса про необхідність державного регулювання процесу розширеного відтворення методом грошових шоків, тобто заперечували доцільність використання кейнсіанських форм активного втручання держави в економіку, що свого часу добре зарекомендували себе на практиці. Та після того, як централізм в обох системах - капіталістичній та соціалістичній - почав демонструвати свої недоліки та суперечності, теорія монетаристів привертає до себе все більшу увагу. Метод Фрідмана можна визначити як суб´єктивно-позитивістський, заснований на емпіричних та статистичних узагальненнях. Суб´єктивізм Фрідмана (одна з ознак неокласичного напряму в економічній теорії) виявляється в тому, що він враховував психологічний фактор - мотиви поведінки людини у різних економічних ситуаціях (наприклад, "інфляційне чекання" і його вплив на ціни та відсоткові ставки). Психологічні фактори виступають, на його думку, природним тлом тяжіння системи до рівноваги.

Багато положень його теорії були викладені у вигляді гіпотез, які доводяться на базі припущень та аналізу статичного в економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, зроблені класичною політекономією. Власне його монетаризм - це сукупність теорій, які мають самостійне значення, але всі вони об´єднані кількісною теорією грошей, яку Фрідман розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Основним принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку сучасного капіталізму, за Фрідманом, є визнання необхідності економічної свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспільстві.

Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмана, за умови невтручання держави в економіку, зменшення тієї частки національного продукту, що становить дохід держави і є матеріальною основою державних "вмонтованих стабілізаторів". Державне втручання в економіку, наголошує Фрідман, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють досягненню рівноваги; воно орієнтоване на короткострокову перспективу, оскільки будь-які непередбачені зовнішні чинники можуть викликати відхилення від наміченого напрямку. Та головне - це те, що, використовуючи модель Кейнса, держава може впливати лише на сукупний попит, фінансуючи його за рахунок власних доходів, але вона не може впливати на обсяги товарної пропозиції, тому не може забезпечити рівноваги між попитом і пропозицією. Щодо зовнішньої торгівлі монетаристи виступають проти протекціоністських засобів її регулювання з боку держави. Закони ринку повинні мати простір для дії і в цьому секторі економічної діяльності.

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тому, що альтернативи ринковому механізму не існує. Та все ж, на думку Фрідмана, інколи виникають ситуації, коли ринковий механізм не відіграє позитивної ролі, суперечить економічним діям, націленим на досягнення суспільнозначимої мети, не пов´язаної з ефективністю виробництва (скажімо, забезпечення обороноздатності). Тоді виникає необхідність в економічному втручанні держави, яке в цій ситуації виправдане. Крім того, воно можливе у формі бюджетного стимулювання, але за умови, що відбуватиметься залучення до виробничого процесу реальних ресурсів. Монетаристи рішуче заперечують можливість бюджетного фінансування програм розширення зайнятості.

Фрідман та його послідовники не задовольнялися лише аргументованою критикою кейнсіанської теорії, а й вносили власні пропозиції щодо створення умов вільного функціонування ринкової економіки. Дослідження переносяться в галузь кредитно-грошових відносин, які, на думку Фрідмана, завойовують визначальні позиції в економічному розвитку і тому можуть бути стихійним регулятором економічних процесів. Свою концепцію він характеризує як "теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей". Теза про вирішальне значення грошей для саморегулювання економіки стала відправним пунктом наступу на позиції кейнсіанства.

Спираючись на базу даних з економічної історії США, він доводить, що винятковий вплив на циклічність економічного розвитку має грошовий фактор, що саме зростання грошової маси визначає інфляцію, і тому економічна політика повинна бути спрямована, насамперед, на обмеження та стабілізацію грошової маси. У зв´язку з цим основну увагу Фрідман зосереджує на проблемі грошової маси, розмірів, темпів зростання та її складових величинах. Циклічність розвитку він пояснює, відштовхуючись від "рівняння обміну", відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту повинна дорівнювати величині грошової маси, помноженої на швидкість обороту. Тоді вартість грошей і ціни залишатимуться незмінними, отже, загрози інфляції не існуватиме. Недостатня кількість грошей в обігу, на думку Фрідмана, веде до кризи виробництва, а надлишкова - до інфляції. Він висуває твердження, що попит на гроші об´єктивно стабільний і пов´язаний з динамікою основних економічних показників - національного доходу (валового національного продукту), реальних доходів на душу населення, зайнятістю та ін. Суттєву роль відіграє також, на його погляд, співвідношення кількості грошей, що знаходиться в сфері обігу, та грошей, які зберігаються на рахунках (відкладений попит), і потенційно є джерелом кредитування та у будь-який момент збільшення кількості грошей в обігу. Мілтон Фрідман аналізує механізми суб´єктивного регулювання кількості грошей в обігу, які не враховують об´єктивних зв´язків між економічними явищами та впливу різноманітних видів непередбаченої мотивованої поведінки (наприклад, ефекту інфляційного чекання, ажіотажного попиту) на стабільність розвитку. Він показує, що суб´єктивний вплив на грошово-кредитну сферу відбувається завдяки діяльності центральних банків (і також Федеральної резервної системи), які є організаторами та контролерами грошового обігу.

Фрідман відзначив недолік кейнсіанської схеми, яка головну увагу зосереджує на регулюванні грошового попиту шляхом бюджетної та фіскальної політики, який саме завдяки цьому ніколи не буде стабільним. За цих умов зростання грошової пропозиції зумовить негайну реакцію ринку: відбудеться зростання цін на товари та послуги. Здійснення політики регулювання попиту в довгостроковому періоді призведе до того, що держава буде змушена здійснювати фактично інфляційне фінансування. Якщо в центрі кейнсіанської моделі знаходиться регулюючий вплив держави на норму відсотка за кредит з метою стимулювати процес інвестування як важливого протициклічного заходу, а не боротьба з інфляцією, що, за визначенням Кейнса, навіть необхідна як додатковий генератор ефективного попиту, то головною ідеєю теорії Фрідмана є цінова стабілізація за рахунок контролю над пропозицією грошової маси, для чого він уважає за необхідне удосконалення кредитно-грошової політики центрального банку та ФРС. Функції центрального банку не повинні зводитись до швидкого реагування за допомогою ставки відсотка та дотацій держави на вияви дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання попиту розбалансовує фінансову систему. Його стратегічною лінією повинен бути курс на скорочення державної участі в розподілі національного продукту. Центральний банк не повинен допускати коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її зростання.

Оскільки саме центральний банк визначає облікову ставку відсотка за користування грішми, то, підвищуючи її, він змушує до цього комерційні банки, а попит на грошовий товар, що подорожчав, падає. Так можна запобігти інфляції, але й стримати ділову активність. Здешевлення кредиту, навпаки, сприяє припливу грошової маси в сферу обігу. Завдання банку - впливати на обсяги цієї грошової маси.

Ще в ранніх працях Фрідман сформулював "грошове правило" збалансованої довгострокової монетарної політики, відповідно до якого збільшення грошової маси повинно бути систематичним, стабільним і плановим процесом, незалежним від кон´юнктури та циклічних коливань.

Фрідман пропонує підтримувати темп приросту грошової маси на рівні 3 % на рік щодо готівки (чеки, банкноти, вклади до запитання і т. ін.) та 1 % щодо суми потенціальних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик), загалом не вище 4 %, виходячи з тенденції до уповільнення швидкості обороту грошової одиниці та стабільності приросту національного доходу в США за тривалий строк. Темпи середньорічної інфляції не повинні перевищувати цих показників, оскільки можливе розкручування інфляційної спіралі. Отже, пояснюючи причини криз, безробіття та інфляцій, з одного боку, регулюючим втручанням держави в кредитно-грошову сферу за кейнсіанською схемою, з іншого боку, Мілтон Фрідман і його послідовники вбачають способи "лікування" економіки у контролі за грошовою масою. Різниця, на їх погляд, полягає в спрямованості ліберальної та державної грошової політики і очікуваних наслідках.

Причиною зростання цін та інфляції за кейнсіанською схемою є зростання заробітної плати. Аналізуючи залежність між зайнятістю та інфляцією, його послідовники посилались на "криву Філіпса", яка ілюструвала існування зворотного взаємозв´язку між заробітною платою, цінами та рівнем безробіття, між інфляцією та безробіттям. (Сам Філіпс свого часу пояснював це так: коли рівень безробіття на ринку праці високий, заробітна плата знижується, тоді робітники залишають ринок праці, що викликає зростання попиту на робочі руки і це призводить до збільшення заробітної плати і, відповідно, цін).

Ще в 60-х роках Фрідман критикував висновки, які були зроблені на основі аналізу кривої Філіпса, а саме: що за допомогою політики стимулювання попиту, тобто разового підвищення темпів інфляції, можна "купити" постійно низький рівень безробіття. Він стверджував, що довготривалої залежності між рівнем інфляції та зайнятістю існувати не може, оскільки робітники з часом сформулюють свої вимоги до заробітної плати в реальному виразі, коли зрозуміють, що мають інфляційний приріст. Коли підприємець побачить, що підвищення попиту - наслідок інфляції, а не реальний приріст купівельної спроможності, він скоротить виробництво і попит на робочу силу. Якщо інфляція зростає швидше, ніж того чекають (інфляційне чекання), ніж вимоги до заробітної плати, то безробіття може утримуватись на низькому рівні, але лише ціною галопуючої інфляції.

Монетаристи на чолі з Фрідманом вважали, що першопричиною інфляції є форсована емісія грошей, яка ініціює процес її самозростання. Політика експансії дає лише тимчасовий ефект. Причину безробіття він пов´язує з існуванням "об´єктивного" попиту на робочу силу, зумовленого обсягами виробництва, і якщо стимулювати цей попит за допомогою штучного впливу, то відповіддю буде зростання цін. Фрідман вважає економічно виправданим 4-5 % рівень безробіття, оскільки соціальне утримання такої кількості безробітних не є проблематичним. Він доводить, що безробіття може скорочуватись в періоди прискорення інфляції лише за непередбачених змін номінального попиту на ринку, де існують довгострокові угоди між працею та капіталом. Але ці зміни матимуть короткочасний ефект. Наприклад, раптове зростання попиту на товари викличе зростання виробництва у розрахунку на майбутнє зростання цін. Підприємець буде готовий платити більшу заробітну плату для залучення додаткової робочої сили. Однак цей вплив швидко минає і безробіття повертається до рівня, що визначається об´єктивним попитом. Лише тимчасово прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття, головним її підсумком є скорочення зайнятості.

Отже, на його думку, кейнсіанський підхід до розв´язання проблеми стабільності за рахунок регульованої інфляції не виправдовує себе. Інфляційна, бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської політики стимулювання економічного зростання і зайнятості, що протиставлялась безпосередньому втручанню держави, вела до витіснення ринкової економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на користь соціальної сфери, а головне, не сприяла розв´язанню проблеми зайнятості.

Розвиткові інфляції сприяють, на думку Фрідмана, також заходи держави щодо соціального забезпечення за рахунок прогресивного оподаткування.

Основні рекомендації Фрідмана будуються на висновку, що подолати інфляцію можна лише за допомогою політики стримування (реструктивної політики). Зменшення державних витрат сприятиме скороченню дефіциту державного бюджету, обмежить приріст грошової маси, знизить темпи інфляції. Однак це призведе до зменшення попиту, отже, зросте безробіття. Та постійне затухання темпів інфляції знизить ступінь інфляційного чекання, відродить ділову активність, і рівень безробіття почне знижуватись.

Логіка суджень Фрідмана щодо ціни, заробітної плати та інфляції спрямована на підтвердження ще однієї тези монетаризму: регулювання рівня грошової маси (на відміну від регулювання ставки відсотка за кейнсіанською схемою) забезпечує нейтральність грошей щодо виробництва, хоча можливий тимчасовий ефект зростання обсягів виробництва та відсоткової ставки під впливом зростання цін.

Зміна пропозиції грошової маси в обігу, за твердженням Фрідмана, впливає лише на рівень цін та номінальні розміри валового національного продукту. Зв´язок між грошовим фактором та номінальним ВНП тісніший, ніж між ВНП та ставкою відсотка.

Виходячи з концепції "об´єктивного" безробіття, Фрідман робить висновок, що зайнятості і, як наслідок, виробництву притаманна циклічність, її природа прихована у недостатній пропозиції грошової маси. У статті "Гроші та діловий цикл" (у співавторстві з А. Шварц) наводяться приклади того, як кризовий спад відбувався на тлі зниження цін, що зумовлювало скорочення потреби в грошах. Зменшення грошової маси було ознакою криз та застою і обов´язково супроводжувалось зміною кон´юнктури на ринку праці.

Кон´юнктурні коливання він оцінює як реакцію економічного організму на динаміку грошової маси. Зміна її обсягів спричиняє зростання цін, споживацьких витрат, інвестицій і, нарешті, реальні зміни факторів виробництва. У цьому виявляється природне тяжіння до економічної рівноваги.

Основним фактором економічної рівноваги в суспільстві є стабільна, контрольована динаміка пропозиції грошей. Цей фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної політики. Дослідження національної економіки як ланцюга світової господарської системи провадилось М. Фрідманом з позиції визнання її в якості "самонастроюваної" системи, для якої необхідний часовий та економічний простір.

Він виходив з концепції відкритості економіки, що реалізується через торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші напрями зовнішньої діяльності, відстоював тезу про застосовність законів ринку до міжнародного середовища.

Послідовники Кейнса зосередили свою увагу на дослідженні платіжного балансу для визначення впливу експортно-імпортних операцій на забезпечення економічної рівноваги. Зазначаючи позитивну залежність ефективного попиту від експорту і негативну - від імпорту, вони розробляють моделі, що демонструють залежність рівноваги від втручання держави в зовнішньоекономічну сферу методами прямого регулювання, бюджетного фінансування та позаекономічного впливу.

Економічні важелі впливу за кейнсіанською доктриною були пов´язані з платіжним балансом, що залежав від валютного курсу. Тому висхідною у моделях економічного регулювання була система фіксованих валютних курсів, яку підтримував центральний банк. Штучне регулювання курсів за допомогою відсоткових ставок давало змогу через девальвацію або ревальвацію валют стимулювати чи стримувати експортно-імпортні операції.

Мілтон Фрідман виступав з критикою позиції кейнсіанства, відстоюючи принципи самозабезпечення валютної рівноваги за рахунок вільної гри ринкових сил. Він вважав, що втручання держави в валютне середовище може викликати дестабілізацію валютних відносин, призвести до відпливу національної валюти з усіма похідними економічними наслідками. Валютна рівновага може забезпечуватись за рахунок сталої довгострокової кредитно-грошової політики.

Цікаво, що міркування кейнсіанців та монетаристів щодо визначення ролі відсоткової ставки як регулятора переливання капіталів з країни в країну збігаються, але, за Фрідманом, вони виконують на шляху до досягнення рівноваги допоміжну функцію.

Він вважав, що в умовах ринкової економіки існує зворотний зв´язок між валютними резервами та розмірами внутрішньої грошової маси, що в сумі становить величину, яка необхідна для товарообігу. Саме через цей зворотний зв´язок забезпечується рівновага, тоді як система, створена на основі кейнсіанської моделі (Бреттон-Вуд), блокує дію адаптаційних механізмів ринку. Тобто ідея стихійного вирівнювання грошового обігу і платіжних балансів протиставляється використанню епізодичних девальвацій, бо після девальвації зростають внутрішні ціни, спричиняючи інфляцію, що знову веде до дефіциту платіжного балансу.

Очевидно, що Фрідман розглядав економічну діяльність суспільства як органічну єдність внутрішньої та зовнішньої економік і в цьому вбачав суть відкритості економіки.

Наслідком державного втручання в економіку та дії психологічних факторів Фрідман вважав передачу шокового стану з країни в країну (імпорт інфляції). Якщо в країні індекс зростання цін вищий, ніж у партнерів, то за валютної конвертованості ринок насичується імпортними товарами, а у країни-партнера, орієнтованої на експорт, зростають ціни, нарощуються інфляційні процеси, які передаються через зростання експортних цін. Лише ринковий механізм може вчасно відреагувати на цей процес. Тому ідею плаваючого (а не чітко фіксованого) валютного курсу Фрідман обстоює у контексті кредитно-грошової політики.

Досліджуючи взаємозв´язок валютного курсу та інфляції, Фрідман зазначає, що в умовах, коли золото перестає бути мірою цінності національних валют, інфляційні процеси прямо впливають на зниження курсу, а низький курс викликає зростання внутрішніх цін. Сама інфляція є наслідком внутрішніх макроекономічних процесів: зростання грошової маси, зменшення ВНП, але вона пов´язана з динамікою курсу валют, коли йдеться про зовнішню торгівлю.

Він зазначає, що попит на імпортні товари вищий там, де вони відносно дешевші, це веде до вирівнювання цін. Тому паритет валют виводиться з їхньої купівельної спроможності. Теорія паритету купівельної спроможності валют дає уявлення, як повинні змінюватися ціни, щоб забезпечувати рівновагу валютного курсу.

Фрідман та його послідовники негативно ставились до державного регулювання валютного курсу, яке забезпечувалось за допомогою валютної інтервенції для підтримання курсу власної грошової одиниці, квотування попиту на валюту, маніпулювання відсотковими ставками та депозитами. Особливо засуджувалися валютні інтервенції (збільшення обсягів пропозиції валюти на внутрішньому ринку за рахунок валютного резерву країни), оскільки це призводить до тих же наслідків, що і безконтрольна емісія грошей та зумовлює остаточне падіння валютного курсу.

Загалом Мілтон Фрідман висновки своєї неокласичної доктрини екстраполює на всі частини економічного розвитку, доводячи, що закони грошового обігу діють на всьому ринковому просторі.

Отже, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості, у тому числі й підтримки повної зайнятості, як такі, що не є проблемою держави, оскільки їх реалізація пов´язана з дестабілізацією економічних процесів. Натомість він запропонував заходи щодо проведення жорсткої грошової й стабільної фіскальної політики, підтримки бюджетної рівноваги та забезпечення законності й порядку як важливої умови функціонування вільної ринкової економіки.

Згодом з´ясувалось, що регулювання грошової маси неможливе без контролю за відсотковими ставками, що суперечило монетаристським принципам. Труднощі практичної реалізації ідей монетаризму полягали також у непопулярності соціальної політики держави. Це зумовлювало відходження від деяких принципових положень та вимог монетаристської доктрини, однак не означало, що монетаризм втратив свої позиції. На його основі виникли нові доктрини і школи, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог.