Теорія економічного неолібералізму при всій її загальності має національні особливості. Наприклад, у США альтернативою кейнсіанству стала так звана чиказька школа неолібералізму, монетарні ідеї якої зародились у Чиказькому університеті ще в 20-ті роки. Однак самостійне, а тим паче, лідируюче значення в неоліберальному русі американський монетаризм отримав наприкінці 50-х - на початку 60-х років, з появою низки публікацій Мілтона Фрідмана, який у 1976 р. став одним з Нобелівських лауреатів з економіки. М. Фрідман та його прибічники надали перевагу саме грошовим факторам перед кейнсіанськими негрошовими факторами (наприклад, інвестиціями).

Відбувалось це протягом 60-х років, коли перші досить серйозні сумніви щодо необхідності "спрощених економічних рекомендацій політикам, що були типові для часів кейнсіанської революції" з´явились у вчених-економістів після ознайомлення з виведеною у 1958 р. А. У. Філіпсом емпіричною кривою, яка характеризувала зв´язок між щорічною відсотковою зміною заробітної плати у грошовому виразі та рівнем безробіття в Англії у 1861-1913 pp. До того ж дискусії з приводу цієї залежності набули ще більшого розголосу після того, як у 1964 р. П. Семюелсон включив пов´язану з цією кривою фактично нову концепцію до шостого видання свого підручника "Економікс" і назвав графік іменем його автора - "крива Філіпса".

Вона виявилась тим відкриттям, яке заперечило попередній кейнсіанський ідеал повної зайнятості без інфляції як мету економічної політики.

Стабільність цін і безробіття виявились несумісними, конфліктуючими цілями: зменшення безробіття можна досягти лише ціною прискореної інфляції, а зменшення інфляції, як правило, передбачає збільшення безробітних. Отже, колишня надія на одночасне досягнення стабільних цін і повної зайнятості поступилась місцем поняттю вибору між стабільністю цін і повною зайнятістю.

Так М. Фрідман і його колеги на основі досліджень "конструкції" кривої Філіпса зробили висновок, що ця крива не стабільна, особливо з урахуванням ситуації в економіці багатьох країн світу наприкінці 60-х років, коли зростання інфляції всупереч логіці цієї кривої супроводжувалось не зниженням, а зростанням безробіття, і потім - на початку 70-х років - спостерігалось навіть одночасне зростання інфляції та безробіття.

М. Фрідман спробував відродити значення грошей, грошової маси і грошового обігу в економічних процесах.

Монетарну концепцію, неоліберальну за своєю суттю, апробував республіканський уряд США за президента Р. Ніксона у 1969-19 70 рр. (тоді М. Фрідман був радником президента цієї держави). Але найбільший успіх монетарні економічні погляди мали за наступного республіканського уряду США, у часи так званої рейганоміки, яка дала змогу сповільнити інфляцію з одночасним реальним зміцненням долара.

Новизна концепції державного втручання в економіку, за Фрідманом, полягає в тому, що вона, на відміну від кейнсіанської концепції, обмежується жорсткою грошовою політикою. Ця політика тісно пов´язана з "природною нормою безробіття" М. Фрідмана, яка досягається шляхом постійного і стабільного темпу зростання кількості грошей у розмірі 3-4 % на рік, незалежно від стану кон´юнктури (враховуючи середні темпи зростання валового національного продукту США за низку років, за якими встановлюється максимально можливий рівень національної економіки).