Біля джерел відродження класичного лібералізму XX ст. стояв відомий економіст і філософ Людвіг фон Мізес (1881- 1973), австрієць за походженням. Народився у Львові, формувався в середовищі австрійської економічної школи, навчався у Віденському університеті. Під час навчання брав участь у соціально-економічному семінарі, в якому виконав перше своє дослідження "Розвиток поміщицько-селянських відносин в Галичині (1772-1848)". На це дослідження дав розлогу рецензію Іван Франко, який відзначив, що хоч Л. Мізес в основу свого дослідження поклав тільки польські та німецькі джерела, а українських не цитує, але "головні висновки його праці вповні згідні з тими результатами й поглядами, які висловлені в працях Терлецького й моїй".

Це була висока оцінка геніального І. Франка дослідження Л. Мізеса, яка, очевидно, підбадьорювала молодого автора, сприяла його самоствердженню. Та найголовніше, що позиція Л. Мізеса збіглася щодо розвитку аграрних відносин у Галичині з кінця XVIII ст. до 1848 р. з поглядами українських дослідників демократичного спрямування.

Людвіг фон Мізес - вихованець Віденського університету - став лідером другої хвилі австрійської школи, представники якої відкидали теорію загальної рівноваги, математичну економіку та економетрику. Їх цікавили переважно пристосовчі процеси в економіці й конкуренція в економічних умовах, що змінюються. Л. Мізес сформувався як економіст під впливом ідей австрійської школи граничної корисності. Його книга "Теорія грошей і засобів обігу" протягом двох семестрів обговорювалась на семінарі, яким керував Бем-Баверк. Однак в історію економічних вчень Мізес увійшов як автор праць, присвячених захисту вільної ринкової економіки і критиці інтервенціонізму.

У 1940 р. Мізес переїхав до Нью-Йорка, де заснував нью-йоркську школу лібералізму. Абсолютними засадами цивілізації, за Мізесом, є розподіл праці, приватна власність і вільний обмін. З вільним обміном нерозривно пов´язані ціни. Система цін, що складається стихійно, - це лоція підприємництва.

У 1922 р. Мізес видав книгу "Соціалізм", в якій стверджує, що централізовано запроваджені ціни роблять неможливим досягнення економічної рівноваги в плановій економіці. Якщо ціна не врівноважує попит та пропозицію, то її не можна використовувати для вибору ефективних комбінацій факторів виробництва. Тому централізована економіка, яка не послуговується цінами, що вільно змінюються, керується свавіллям чиновників, котрі навіть у випадку їх виключної чесності та компетентності не мають у своєму розпорядженні інструментів ефективного планування. Система планової державної економіки - це "запланований хаос". Соціалістичне суспільство ніколи не зможе досягти раціонального використання ресурсів, оскільки воно не може мати дійсної системи цін. Вільні ціни відіграють вузлову роль в ефективному функціонуванні ринкової економіки. Однак для цього вони повинні керуватись попитом, а не знеціненням грошей. Звідси інтерес Мізеса до проблем інфляції.

Мізес виступав проти контролю над цінами і заробітною платою, проти низьких темпів приросту грошової маси як основи антиінфляційної політики. Річ у тому, вважав він, що при інфляційному "нагріванні" економіки виробники та інвестори отримують нерівні сигнали від банків у вигляді заниженої відсоткової ставки. У результаті відбувається невиправданий перерозподіл ресурсів між галузями. Уперед виходять обробні галузі. Доходи їх працівників зростають, але це зростання не підкріплюється відповідним збільшенням споживчих товарів. Це призводить до зростання цін. Причина інфляції, таким чином, полягає в нееластичності відносних цін, а ефективна боротьба з нею передбачає структурні зміни в економіці, що відновлюють чутливість відносних цін до змін економічної кон´юнктури.

Найчіткіше теоретична система Мізеса викладена в ґрунтовній праці "Людська дія" (1949 p.), вихідні позиції якої спираються на праксеологію. Мізес твердив, що його принципи - це вічні істини. Однак конкретнішого пояснення цих істин, як зауважив Б. Селігмен, він не дав. Мізес однозначно і енергійно наполягав на тому, що економічна теорія має суб´єктивний характер. В основу процесу оцінки благ він поклав теорію граничної корисності.

Центральну теоретичну модель у концепції Мізеса відіграє модель "економічного безперервного кругообігу". В її основі лежить поділ праці та приватна власність. Отже, в моделі Л. Мізеса немає нічого нового, бо розподіл праці та власність мали на увазі попередні покоління економістів. Можна сказати інакше: прагнучи бути оригінальним в економічній теорії, Л. Мізес не зумів домогтися того, однак він посідає належне місце в історії теорії економічного неолібералізму.

Економічні ідеї Мізеса помітні у його учня і послідовника Фрідріха фон Гайєка.

Ф. Гайєк (1899-1992) - австрійський економіст і соціолог, один з найоригінальніших представників економічної думки XX ст., коло дослідницьких інтересів якого доволі широке - економічна теорія, політологія, методологія науки, психологія, історія ідей. Широта його поглядів виявилась у своєрідній аргументації давно відомих положень економічної теорії.

Ф. Гайєк працював спочатку в Австрії, а потім - у Великій Британії, США та Німеччині. Ранні роботи Гайєка присвячені проблемам цін та грошей. Його ідеї отримали розвиток у сучасній концепції монетаризму. Полемізуючи з Кейнсом у 30-ті роки, Гайєк бачить причини "великої депресії" з її масовим безробіттям у неправильних співвідношеннях цін, які утворилися через непередбачені зміни пропозиції грошей. Відновити баланс попиту та пропозиції праці може тільки ринковий механізм, державне втручання тільки погіршить становище. Воно здатне дати лише короткостроковий ефект, а його віддаленими наслідками будуть інфляція і зростання безробіття. Гайєк визнає, що уряди, які проводили політику кейнсіанства, дійсно мали успіх у підтримці повної зайнятості за рахунок кредитної експансії й стимулювання сукупного попиту, спираючись на кейнсіанську формулу, де безробіття є прямою функцією сукупного попиту. Але ціною цих досягнень стала відкрита інфляція. Крім загально визнаних висновків щодо негативних наслідків інфляції, Гайєк звертав увагу нате, що інфляція породжує набагато більше безробіття, ніж те, якому з самого початку передбачалось перешкодити, і висловлює незгоду з тезою, згідно з якою інфляція має наслідком простий перерозподіл суспільного продукту, в той час як безробіття зменшує останній, будучи більшим злом. На думку Гайєка, інфляція сама стає причиною збільшення безробіття, оскільки вона призводить до дезорієнтації трудових ресурсів. Нема нічого легшого, пише він, ніж забезпечити на деякий час додаткові робочі місця, займаючи працівників тими видами діяльності, які тимчасово стають привабливими з уваги на призначені для цього додаткові витрати. Але відповідні робочі місця зникнуть, як тільки буде зупинена інфляція. Що ж до штучно прискореного економічного зростання, то багато в чому це означає марнотратство ресурсів.

Світову славу Гайєку принесла книга "Дорога до рабства" (1944 p.). Проблема ринкової економіки у ній розглядається у нерозривному зв´язку з проблемою політичної свободи. За Гайєком, тільки нічим не обмежена свобода економічних відносин може забезпечити основні свободи людини. Будь-яке втручання держави в гру спонтанних сил - крок до тоталітаризму. Навіть суб´єктивно налаштований на демократію уряд, стаючи на шлях контролю за цінами і рівного розподілу доходів, неминуче перетвориться на тоталітарну владу.

Гайєк розглядає і зворотний процес. Оскільки свобода вибору, що закладена в основу ринку, принципово несумісна з тоталітаризмом, будь-яка спроба диктаторської влади запровадити конкурентні ринкові відносини в економіку зумовить політичні потрясіння, що може мати наслідком повалення диктатури.

Щодо власне економічної критики державного регулювання і, передусім, критики соціалізму, то Гайєк акцентує увагу на двох моментах: достатності інформації для прийняття рішень і швидкості реакції на зміни економічної ситуації. Взагалі у системі поглядів Гайєка на економічні процеси інформації надається дуже велике значення. Економічний аналіз має справу з поведінкою індивіда, яка будується згідно з накопиченою цим індивідом інформацією. Гайєк критикує традиційне уявлення про конкуренцію, яке виходить з того, що всі її учасники мають однакову інформацію. Насправді знання про попит і пропозицію сьогодні й у майбутньому розподілені між людьми аж ніяк не рівномірно. Ринок - це механізм поширення інформації. Конкуренція - це спосіб повідомити людям, які варіанти виробництва є найдешевшими і дають якісно найкращий результат. Як наслідок і свідоцтво поширення інформації, ціна в той же час стимулює дії людини після пристосування до умов, що змінюються. Звідси, за Гайєком, основна умова ефективності економіки: безперешкодне поширення інформації через інститут ринку. Централізоване запровадження цін не тільки не пов´язане з інформаційним механізмом ринку - воно позбавляє можливості раціонально діяти навіть тих виробників, які мають достатнє знання про порівняльну технологічну ефективність різних варіантів виробництва, про попит на продукцію тощо.

Тільки ринок здатен швидко і адекватно реагувати на коливання попиту і пропозиції; централізоване планування завжди буде запізнюватись з внесенням коректив у плани виробництва і розподілення.

У 1974 р. Гайєк отримав Нобелівську премію за праці з теорії грошей і економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних та інституційних явищ.

Двома роками пізніше він опублікував книгу "Денаціоналізація грошей", в якій виступив проти державної монополії на випуск валюти. Емісійна діяльність держави часто послуговується не потребами економіки, а цілями покриття бюджетних витрат. Крім того, в сучасних умовах уряди використовують емісію для оперативного впливу на інвестиції, безробіття, зовнішню торгівлю тощо. Так, регулювання дає неправильні сигнали ринкові й замість стимулювання економічного зростання спричинює кризу. Гайєк пропонує вважати валюту звичайним товаром і виробляти її "ринковим способом". "Приватні" гроші будуть конкурувати між собою, що призведе до витіснення гірших валют і підвищення якості тих, що залишилися. Грошовий обіг повністю буде відповідати вимогам ринку. Денаціоналізація грошей сприятиме позитивним перетворенням кредитних та інвестиційних інститутів. З позицій ефективності конкуренції валют Гайєк виступав проти єдиної валюти Європейського Співтовариства країн.

Будучи на сторожі свободи людини, Гайєк твердив, що її забезпечує лише функціонування вільного ринкового господарства. Подібні висловлювання не нові, але Гайєк надає їм небаченої досі послідовності. Очевидно, не випадково Б. Селігмен назвав теорію Ф. Гайєка "витонченою розробкою теорії австрійської школи". Він готовий був підпорядкувати економіку діям рятівної "невидимої руки" абстрактного ринку, перекресливши історію останніх півтора сторіччя, протягом якого господарські структури настільки ускладнились, що держава повинна турбуватися про правильне функціонування ринку. В реальному житті важко очікувати здійснення абсолютної економічної та особистої свободи.