Економічний ідеал В. Еукена - соціальне вільне ринкове господарство, основними принципами якого є свобода особистості, торгівлі, вільні ціни і вільне ціноутворення, вільна конкуренція. А. Мюллер-Армак у книзі "Управління економікою і ринкове господарство" (1964 р.) вперше концептуально виклав ідею поєднання принципу "свободи ринку" і справедливого розподілу за принципом "соціального вирівнювання", а також вперше використав термін "соціальне ринкове господарство". Він писав, що сенс соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання. "Соціальне вирівнювання" розв´язує проблему однобічного ринкового утворення доходів частково за допомогою соціальних витрат держави, але головно – через проведення певної податкової політики. Соціальне ринкове господарство аж ніяк не ідентичне вільній ринковій економіці, для якої не властива така функція, як вирівнювання, згладжування гострих соціальних відмінностей та конфліктів. Розробки в цьому напрямку продовжили В. Репке, Л. Ергард та ін. До того ж про створення моделі "соціального ринкового господарства" як основного завдання економічної політики країни оголосив сам канцлер ФРН К. Аденауер у передмові до книги В. Репке "Чи правильна німецька економічна політика?" (1950 p.).

Згідно з концепцією В. Репке, "соціальне ринкове господарство" - це шлях до економічного гуманізму. У книзі "Гуманне суспільство" він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму - персоналізм, концентрації влади - свободу, централізму - децентралізм, організації - спонтанність тощо. Погоджуючись з думкою В. Репке, Л. Ергард у 1957 р. констатував початок другого етапу "соціального ринкового господарства" в ФРН. Згодом в одній зі своїх публікацій початку 60-х років Л. Ергард зазначав, що саме "вільна конкуренція є передусім основним елементом соціального ринкового господарства".

Модель соціального ринкового господарства своєю популярністю зобов´язана ефективній економічній політиці Ергарда, що забезпечила досить високі темпи зростання. Це була політика, спрямована на усунення суперечностей, на підтримку підприємництва, створення умов для зростання життєвого рівня середніх верств.

Конкретні заходи уряду, що посилювали регулятивну діяльність держави, означали відхід від теоретичної програми Еукена і його колег, але концепція і практика "глобального регулювання", як і раніше, подавались під звичними, досить популярними гаслами неолібералів. Інтеграція Східної Німеччини в економічний простір ФРН також здійснювалась згідно з принципами соціального ринкового господарства.

Отже, соціально-економічна програма і конкретна модель західнонімецької економіки відрізняються від теоретичної концепції неолібералів. Однак незаперечним є те, що реформа Ергарда спиралась на теоретичні розробки Еукена, а теорія Еукена, яку спочатку неокласики зустріли непривітно, набула широкого визнання завдяки "економічному диву" у післявоєнній Німеччині, яке було здійснене за участю і керівництва Ергарда.

Основними елементами структури соціального ринкового господарства є:

—     конкурентний лад, який заснований на приватній власності на засоби виробництва; конкуренція сприяє економічному зростанню, підвищенню продуктивності, технічному прогресу. Конкуренція може виконувати і соціальну функцію, будучи інструментом забезпечення самостійності господарювання, стимулом пошуку оптимальних рішень;

—     ринок, який виступає як координуючий механізм і регулятор господарської діяльності;

—     домашні господарства, промислові, сільськогосподарські, банківські, торговельні та інші підприємства виступають як суб´єкти господарювання;

—     держава, яка за допомогою політики зміцнення конкурентного ладу забезпечує і контролює загальні умови функціонування ринкової системи та сприяє соціальному вирівнюванню, обґрунтування особливої ролі держави.

Традиційні ліберали виступали проти будь-якого втручання держави в економічне життя. Неоліберали не тільки допускають, але й вважають за необхідне таке втручання. Це можна пояснити низкою причин. В основі господарської системи повинна бути вільна ринкова економіка, конкурентний ринок. Але умови конкуренції не реалізуються автоматично, вимагається створення певних передумов. Економічний лад, стверджував Еукен, не запроваджується сам собою, не нав´язується економічною дійсністю. Цей економічний лад повинна встановити держава. Економічна політика потребує функціонуючої держави, а певна політика економічного ладу потрібна для того, щоб зробити державу функціонуючою.

Обґрунтовуючи принципи економічної політики, Еукен стверджував: політико-економічна діяльність держави має бути спрямована на створення форм економічного ладу, а не на регулювання економічного процесу.

В. Еукен заперечував об´єктивність законів економічного розвитку. Він писав про те, що "ми не знаємо законів, за якими розвивалася історія". Економіст при виробленні економічної політики вважав пріоритетними інтереси людини, її культурно-духовні запити. "Думки людини, - писав він, - її духовний стан є для напряму економічної політики набагато важливішим, ніж самі господарські факти". І далі: "Не з економічних фактів випливає господарська політика, а передусім з думок людей про економічні факти".

Ці висловлювання В. Еукена належно аргументують засади неоліберальної господарської політики в конкретних умовах післявоєнної Німеччини. Водночас вони служать матеріалом для характеристики економічного світогляду одного з провідних представників Фрайбурзької наукової школи.

Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування "вільного ринкового господарства", В. Репке та Л. Ергард визнавали за необхідне протиставити будь-якому вияву анархії виробництва відповідні заходи державного втручання, які забезпечили б "синтез між вільним і соціально обов´язковим суспільним ладом". Для класичного лібералізму характерна концепція держави "нічного сторожа": її функції - охорона спокою і майна громадян. Роль держави згідно з уявною ілюстрацією Репке - Ергарда, порівнюється з обов´язками судді (арбітра) на футбольному полі, який суворо спостерігає за діями футбольних команд згідно з певними правилами, але не має права безпосередньо брати участь у грі. Інакше кажучи, держава для забезпечення існування "соціального ринкового господарства" як "ідеального типу" вільного ринкового господарства повинна стежити за дотриманням "правил" вільної конкуренції ("чесної гри"), контролювати умови ціноутворення і перешкоджати спробам запровадити монопольні ціни, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності в товарно-грошовому господарстві без монополій. Деякі неоліберали, наприклад, Олександр Рюстов (1885-1963) припускали навіть націоналізацію монополій.

Важливою передумовою виконання державою її функцій є напрацювання і проведення чіткої економічної політики, у тому числі специфічної соціальної політики, спрямованої на досягнення економічного, соціального і політичного ладу, бо вони тісно взаємопов´язані.

Щодо аналізу економічного механізму і закономірностей його функціонування, то неоліберали не запропонували нових теоретичних конструкцій. Модель соціального ринкового господарства включає в себе лише положення досить загального характеру: приватна власність як передумова конкуренції, вільна конкуренція як обмежувач негативних моментів, що породжує приватна власність, і ринок без монополістів як регулятор виробництва через механізм вільного ціноутворення.

Умови макроекономічного розвитку неоліберали пов´язують зі стабільністю грошового обігу. Причини економічних криз прибічники соціального ринкового господарства шукають у помилковій грошово-кредитній політиці. Коливання кон´юнктури, на думку Еукена, може нейтралізувати "грошовий стабілізатор". Неоліберали основну небезпеку для економіки бачать в інфляції. Вони виступають проти кейнсіанської концепції регулювання економіки шляхом дефіцитного фінансування. Взагалі, затвердженням неолібералів, забезпечення економічного зростання не є безпосереднім завданням державної політики. Вона повинна бути спрямована на створення і збереження умов вільної конкуренції, яка сама собою призведе до економічного зростання. Відкидаючи інвестиційну діяльність держави як таку, що суперечить принципам вільного ринкового господарства, неоліберали не пов´язують економічну рівновагу з повною зайнятістю населення. Вимоги фінансово-економічної політики, що виходять з теоретичних положень неолібералізму, зводяться до забезпечення стабільності грошового обігу, збалансованості державного бюджету і вирівняності платіжного бюджету.

Цільовою настановою соціального ринкового господарства є завдання досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної свободи і на ґрунті конкурентного ладу. З цього погляду концепція соціального ринкового господарства є поки що найобґрунтованішим і доведеним на практиці синтезом лібералізму і державного регулювання в інтересах соціально-економічного прогресу.

У 1965 р. Л. Ергард оголосив про завершення в ФРН програми створення "соціального ринкового господарства", яка перетворила цю державу на "сформоване суспільство".

Згідно з цією концепцією суспільство в своєму розвитку проходить три стадії: класове суспільство, плюралістичне суспільство і сформоване суспільство. У статті 12 тез до "сформованого суспільства" німецькі економісти В. Рійк, Л. Шютце і Р. Вільгельм зазначають, що сформоване суспільство засноване на вільній взаємодії всіх груп та інтересів у підпорядкуванні загальним суспільним цілям. Доктрини "сформованого суспільства", згідно з думкою Ергарда, - це пошук найкращого природного економічного ладу, якого можна досягнути, створивши "соціальне ринкове господарство". У ній категорично заперечуються марксистські ідеї про п´ять форм (типів) суспільного ладу і виробничих відносин та про антагонізм класів. Вона ґрунтується на твердженні В. Еукена про те, що людському суспільству властиві тільки два типи економіки. "Сформоване суспільство", наголошують неоліберали, може розвиватись двома шляхами: демократичним і авторитарним.