Особливою прикметою розвитку економічних вчень, яка притаманна всім теоріям, науковим школам і напрямам, є послідовність еволюції, що включає принаймні три стадії: зародження, розквіту і критичного переосмислення. Це стосується і класичної політичної економії, яка досягла апогею у вченні А. Сміта і Д. Рікардо, ставши згодом предметом відповідної критики, що зумовила виникнення нових систем економічних поглядів.

Власне відзначену закономірність підтверджує творчість швейцарсько-французького економіста Жана Шарля Леонара Сімонда де Сісмонді (1773-1842), який 1819 року видав свою основну працю "Нові засади політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення". Очевидно, назва "Нові засади" не була випадковою, а виражала сутність економічних поглядів Ж. Сімонда де Сісмонді, який народився у сім´ї протестантського пастора на березі Женевського озера. Здобувши середню освіту в протестантській колегії, він, не закінчивши університету, став службовцем Ліонського банкірського дому. В 1800 р. Сімонд де Сісмонді обійняв посаду секретаря Торговельної камери в Женеві, продовживши свої наукові пошуки в галузі економіки. У 1801 р. вийшла його праця "Образ сільського господарства Тосканії", в 1803 р. - "Про комерційне багатство, або Принципи політичної економії в їх застосуванні до торговельного законодавства". У 1807 р. побачила світ двотомна праця Сімонда де Сісмонді "Історія італійських республік", а 1837 року - "Етюди з політичної економії" та інші дослідження. Однак славу Сімонду де Сісмонді здобула вже праця "Нові засади політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення".

Сісмонді був молодшим сучасником А. Сміта і Д. Рікардо, однак відстоював не вільну конкуренцію, а втручання держави в економічний процес. Він дав нове визначення економічної науки. "Матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави, становить, - на думку Сісмонді, - предмет політичної економії".

Сісмонді вважав політичну економію "моральною" наукою, оскільки вона має справу з людиною. Крім того, він ототожнював політичну економію з економічною політикою. Управління народним багатством Сісмонді називав політичною економією. Він критикував А. Сміта і Д. Рікардо за абстрагування багатства від людини, тоді як мета багатства - задоволення людських потреб.

Сімонд де Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості. "Праця є єдиним джерелом багатства", - твердив він. Гроші трактував як продукт розвитку товарних відносин, що мають внутрішню вартість, визначену працею. Сісмонді зробив крок у трактуванні прибутку, він також вимагав чіткого розмежування понять капіталу і доходу. Прибуток учений вважав результатом продуктивності капіталу. Сісмонді відкидав теорію ренти Д. Рікардо, вважаючи неможливим переносити категорії товарного виробництва на землеробство. Він вважав, що гірші землі також повинні приносити ренту.

Сісмонді зробив аналіз заробітної плати, вказав на вплив безробіття на її рівень, пропонував обмежити зростання населення. Це його зближувало з Т. Малтусом.

Виходячи з примату розподілу над виробництвом, Сісмонді розглядав процес задоволення людських потреб на прикладі поведінки Робінзона. Отже, метою виробництва повинно бути споживання, а не прибуток. Суспільство зацікавлене в тому, твердив Сісмонді, щоби праця регулювалася попитом, щоби всі товари мали збут і щоб не втратив жодний виробник. "Держава повинна прагнути такого порядку, котрий забезпечив би як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій, такий порядок, при якому ніхто не страждає". Ось прагнення С. Сісмонді, яке його противники називали романтичним.

В економічній концепції Сісмонді чільне місце посідає теорія реалізації криз. Оголосивши себе противником теорії відтворення Сміта і Рікардо, він усе ж сприйняв від них чимало, зокрема, у трактуванні сукупного суспільного продукту. Сісмонді вважав, що для реалізації виробленого товару потрібно, аби виробництво повністю відповідало доходам суспільства. На думку Сісмонді, продукт, вироблений протягом року, складається з двох частин: "одна - це прибуток, друга - здатність працювати". Національний дохід і виробництво є рівними величинами. Отже, якщо виробництво перевищує суму доходів суспільства, то продукт не буде реалізований.

Звівши реалізацію до особистого споживання, Сісмонді твердив, що надлишок продукту треба реалізувати на зовнішніх ринках. Однак кількість країн і ринків звужується. Це загрожує майбутньому капіталізму взагалі. Основною причиною криз Сісмонді вважав невідповідність виробництва і споживання. Цілком очевидно, твердив він, що оскільки продукти купуються на доходи, то перевищення виробництва над доходами є водночас перевищенням над споживанням. І це повинно привести до криз. Він уважав, що 100 дрібних виробників споживають значно більше, ніж один підприємець і 99 робітників. Заслугою Сісмонді є те, що він звернув увагу на суперечність між виробництвом і споживанням. Сісмонді називав економічні кризи хворобою суспільства, яку потрібно лікувати втручанням держави в регулювання господарського життя країни. Він заперечував можливість створити місткий внутрішній ринок, здатний забезпечити реалізацію виробленого в країні сукупного продукту.

Економічна теорія Сісмонді є частково перехідною від учення А. Сміта, Д. Рікардо і Т. Малтуса до вироблення нових уявлень щодо господарських процесів. З одного боку, вона має багато спільного з трудовою теорією, а з іншого - є конкретизацією і критикою її теоретичних постулатів. У тому цінність "Нових засад політичної економії" Сімонда де Сісмонді.