Економічна думка країн середньовічного Сходу визначалася тогочасними проблемами. Наприклад, в Індії великий вплив на економічні уявлення мала сільська громада (община), влада якої позначалася навіть на поведінці торговців. Причому сільська громада-община охоплювала не одне село, а кілька десятків, утворюючи своєрідне територіальне помістя.

Звичайно, в Індії, як і в Європі, економічні погляди ґрунтувались на релігійних традиціях. "Теорією" внутрігромадських відносин були соціальні норми, пов´язані з функціонуванням кастової системи. Існувало чотири касти. Згідно з таким поділом одні могли займатися землеробством, інші - скотарством, ще інші - торгівлею і ремеслом.

Кастовий поділ господарської діяльності сприяв негативному ставленню до фізичної праці, яке в Індії набуло чітко окреслених форм. Це легко виявити в середньовічних індійських пам´ятках. "Теорією" економічної організації сільської громади була, передусім, ідея незмінності цього поділу праці, а також кастові правила та норми цієї громади.

Індійська традиція відображена у коментарях надхармашастри, з яких найвідомішими є коментарі Куллукі на "Мана-вадхармашастру" і Віджнянашвари Апарарки на "Яджнявал-к´ясмріті". Від давнини залишилось розуміння єдності державного господарства, яким керує цар. Згідно з таким поглядом володар "забезпечує їжею всі 64 варни". Головним вважалося те, як спонукати платника податку до активного господарювання і скільки брати з нього податку, щоб забезпечити всім належний добробут. Селянин мав сплачувати податок цареві, бо той вважався його захисником.

Обов´язок правителя полягав у нагромадженні грошей, у державну скарбницю він мав віддавати 1/4 своїх доходів, визнавалась можливість конфіскації частини майна вельмож для поповнення державної скарбниці. Заохочувалось у Індії лихварство, яким займались і замолені мусульмани. Що стосується сільського господарства, то його проблематика не залишила відображення у політичних і релігійних трактатах середньовічної Індії. Однак питання щодо оподаткування, форми і методи збору податків були в центрі уваги, що відповідало інтересам східної деспотії.

Це стосується і середньовічного Китаю, де податки і повинності були поширеною формою поповнення державної скарбниці. Джерелами розвитку економічної думки Китаю були розділи династичних історій та енциклопедії "Продовольство і товари" (шіхо). Типовими виразниками економічних знань були реформатори Фань Чжуньянь (982 -1052), Лі Гоу (1009-1059), Оуян Сю (1007-1072), Су Ші (1036-1101), Ван Аньші (1021-1086), вчені Е. Ші, Шень Ко (1031 - 1101), мислителі XVII ст. Хуан Цзунсі, Гу Яньу, Ван Чуань-Шань та ін.

Економічна думка в Китаї, як і в інших країнах середньовіччя, не була відокремлена від решти культури. Вона була складовою керування, спрямованою на забезпечення соціального спокою в країні. У цьому аспекті економічна думка середньовічного Китаю була продовженням стародавніх традицій. Джерелом багатовікового досвіду управління були конфуціанські погляди. Згідно з ними мала бути забезпечена єдність інтересів держави і народу (всіх підданих). Збагачення держави це стрижень державної політики. Запорукою збагачення вважалось землеробство. Китайські мислителі твердили, що землеробство - стовбур (основне), торгівля і ремесло - відгалуження (другорядне)". Отже, можна нехтувати торгівлею, але зосереджувати увагу на землеробстві.

Звичайно, в середньовічній Індії економічне мислення ґрунтувалося на засадах кастовості. Китайський мандрівник Сюань Цзан у нотатках "Про країни Заходу в епоху великої династії Тан" (596-664 pp.) писав: "Сім´ї в Індії поділені за чотирма класами. До першого класу належать брахмани - це люди чистої поведінки, ретельно виконують настанови релігії, дотримуються морального способу життя і найправильніших принципів. До другого класу належать кшатрії. Упродовж багатьох сторіч вони становлять керівний клас. Кшатрії пильнують добродійства і милосердя. Люди третього класу називаються вайш´ями. Вони займаються торгівлею і шукають прибутку, як у своїй країні, так і за її межами. Люди четвертого класу називаються шудрами. Це клас землеробів. Шудри обробляють землю".

У "Мінській історії", в історії династії Мін (1368-1644 pp.), міститься цінна характеристика державного землеволодіння. "Первісні державні землі, - зазначено там, - складались із земель, що входили до державного земельного фонду ще за часів Сун і Юань. Згодом до них були приєднані землі, що повернуті до земельного фонду, землі, конфісковані урядом чи ухвалою суду, шкільні землі, імператорські маєтки, кінські пасовища, приміські землі, конюшинні поля, вигони для худоби, землі при імператорських похованнях і цвинтарях, землі скарбові, які обробляються або незайняті, подаровані або випрошені, землі помість князів, княгинь, заслужених чиновників і родичів імператора, вельмож, євнухів, монастирів, посадові землі чиновників, поля, віддані на харчування прикордонникам, службовцям, землі поселень і військових, селянських і купецьких. Усі вони називались державними землями, решта ж вважалась приватними землями".

Цей документ свідчить про переваги влади землі в економічній думці середньовічного Китаю, в якому землеволодіння було економічною базою державного управління. Причому найбільшого визиску за таких умов зазнавали селяни.

«Із чотирьох категорій народу, - зазначено в Сунській історії - лише селянам живеться дуже важко". Представники китайської економічної думки прагнули полегшити долю селян. Вони були прихильниками утопійної системи "цзин тяп", згідно з якою кожен землероб мав ділянку землі й сам її обробляв. Вони визнавали натуральне господарство, зводили до мінімуму роль торгівлі й ремесла. Підтримка іригаційних заходів, освоєння цілинних земель, відміна найтяжчих повинностей, - усе це відповідало орієнтирам економічного світогляду в середньовічному Китаї. У тому напрямі розвивалися реформаторські рухи як на рівні інтелектуального мислення, так і селянської непокори.

Економічна думка середньовічної Японії пов´язана з фіскальною політикою держави, яка втручалася в розподіл землі, селянських наділів, освоєння громадських земель. Про економічний стан Японії та її економічну політику можна довідатися з пам´ятних нотаток із 12 статей Мійосі Кійоюкі (847- 918 pp.), де автор обґрунтовує необхідність надільної системи. Для нього причиною зла є те, що "землі переходять у чужі руки, багаті родини примножують свої володіння, дбають тільки про свою вигоду. Цим завдається шкода державі".

У контексті захисту землеробства розвивалася економічна думка Японії у наступні століття. Тривале нехтування купецько-торговельною діяльністю, товарно-грошовими відносинами поступово змінювалось. У пізньому середньовіччі виникла школа економічної думки купецтва, тобто напряму "вчення серця" (сінгаку), засновником якого був Ісіда Байган (1685- 1744). Рівність усіх перед грошима - це вихідна теза цієї течії, де поєдналися буддизм, синтоїзм і конфуціанство.

Економічна думка арабів розвивалась у середньовіччі під великим впливом ісламу, істини якого викладені в Корані. Ранні списки Корану припадають на період VII-VIII ст. Коран визнає приватну власність, засуджує скупість, виступає проти марнотратства. Коран визнає обов´язковою милостиню бідним, сиротам. Милостиня призначалась і на викуп рабів. Коран своїм змістом спрямований на пом´якшення суспільних відносин. По суті він був спрямований проти рабства. Коран вимагав справедливості в торговельних операціях, дотримання міри і ваги. Коран брав під захист віруючих-ісламістів, утверджував принципи соціальної справедливості. Коран мав великий вплив на економічну думку арабів у наступні сторіччя.

Видатним мислителем арабського халіфату, в працях якого трактуються економічні проблеми, був Абу Юсуф Якуб ібн Ібрагім аль Ассарі (731 - 797). У книзі "Про податки" ("Кітал аль Гарадж") він обстоював справедливу систему оподаткування.

Арабський мислитель Ібн Хальдун (Абу Заїд Абу ар-Рахман ібн Мухаммед аль Хадрамі, 1332-1406) запропонував свою періодизацію історії, а саме: 1) дикість; 2) життя у сільській місцевості; 3) виникнення міст. Наукова заслуга Ібн Хальдуна полягала в тому, що він порушив питання про вартість. Зокрема, він витлумачував вартість продукту затратами людської праці. Мислитель уважав корисними не тільки землеробство, але торгівлю і ремесла. Він відстоював необхідність запровадження в обіг повноцінних грошей.

Видатним мислителем Середньої Азії був Абу Алі ібн Сіна (Авіценна, 980-1037), який цікавився економічними питаннями і висловив багато цінних міркувань щодо економічного побутування людей.

Економічна думка в Османській імперії формувалась на стику впливів мусульманського Сходу і християнського Заходу. Тому ісламські за формою економічні погляди не виступали так ортодоксально, як в арабських країнах. "Коло справедливості", якого дотримувалися правителі імперії, полягало в тому, що "немає держави без армії, немає армії без зброї, немає зброї без скарбниці, немає скарбниці без райі, немає райі без справедливості"^. Райя - це податкоспроможне населення.

Османські правителі намагалися бути справедливими не тільки щодо оподаткування селян, але й у формуванні ринкових цін, а також у регулюванні лихварського відсотка. Економічна думка знайшла відображення в посланнях Мустафи Кочібея султану Мураду IV (1630 р.) і султану Ібрагіму І (1640 p.), у трактаті Кятіба Челебі (1609-1658) "Керівництво з виправлення помилок".

Зміст цих послань і трактатів свідчить, що економічна думка в Османській імперії постійно еволюціонувала, з одного боку, відображаючи внутрішні проблеми країни, з іншого - перебуваючи у тісній взаємодії з ісламським Сходом і християнським Заходом, де щораз виразніше виявлялися товарно-грошові й ринкові механізми, що вимагали нового осмислення.

Загалом розвиток економічної думки в середньовіччі свідчить, що незважаючи на економічні, релігійні та інші особливості окремих країн, між ними було багато спільного щодо теоретично-морально-етичних засад трактування господарських проблем. Навіть різні політичні устрої та культурні традиції не змогли усунути тих компліментарних ознак, які характеризували економічну думку протягом більше, ніж півтора тисячоліття її еволюції.