У Київській Русі IX-XIII ст., як і на всьому європейському просторі, економічний світогляд визначався спадкоємністю минулого, конкретними проблемами господарського побуту і впливами соціальних концепцій християнства. Економічна думка того часу знайшла відображення в економічній політиці київських князів, "Правді Руській", творах церковних діячів.

Для характеристики економічних поглядів князів, їх економічної політики на різних етапах розвитку Київської Русі найповнішим джерелом є літописи, в яких нерідко навіть у легендарно-привабливій формі йдеться про основні факти і події господарсько-економічної діяльності верховної влади. Розповідаючи про початки Київської держави, автор "Повісті врем´яних літ" не забував про битви, походи, угоди князів, які часто стосувалися торговельно-економічних справ. Улітку 907 р. князь київський Олег пішов війною на греків, які, щоб врятувати Царгород від руйнації, погодилися сплатити "данину, яку захочеш". Далі написано: "І звелів Олег данину давати на дві тисячі кораблів і по дванадцять гривень на чоловіка. А в кораблі - по сорок мужів, і погодились греки на це, і почали миру просити, аби не воював Грецької землі".

У цьому договорі також помітне добре ставлення до торгівлі й купців. Наприклад, якщо чуже судно з товаром у негоду викине на берег, то сторони погоджувались надати всіляку допомогу. "А коли (ми, Русь) прийдемо до греків чи для торгівлі, чи з посольством до вашого царя, то (ми, греки) з честю пропустимо для продажу товари з руських лодій". Коли віднайдеться співвітчизник у полоні, то нехай викуплять і повернуть викупленого в його країну. Платню за "челядника" нехай візьме той, хто його викупив. Обумовлювалося право русичів служити у війську візантійського імператора. "Полонені християни, приведені на Русь із будь-якої країни і в будь-якій кількості і за кожного має бути заплачено по двадцять золотих, - і хай повертаються в Грецьку землю".

Зовнішня торгівля була пріоритетною в економічній політиці київських князів, які водночас збирали данину з підлеглих. Наприклад, нестерпні князівські побори спонукали деревлян убити князя. За це жорстоко покарала деревлян княгиня Ольга - дружина Ігоря. Одних людей перебила, інших - "в рабство мужам своїм віддала, а решту, щоб данину платили, залишила, і поклала на них дань тяжчу. І дві частини (її) ішли Києву, а третя Вишегороду для Ольги. Був бо Вишегород Ольжин город". "Погости, дань, ловища, оброки" - це форми поповнення князівського майна, про яке дбав і Святослав - син Ольги.

Князь Володимир навернув Київську Русь у християнську віру, що знаменувало собою важливий етап у розвитку економічної думки. Як відзначав М. Костомаров, князь Володимир, прозваний святим ще до прийняття християнства, значно розширив володіння Київської Русі, а заодно і простір збирання данини. Навіть радимичі та в´ятичі, які хотіли звільнитися від данини, змушені були підкоритися. Володимир збирав данину у віддалених ятвягів, у напівдикого народу, що жив у лісах і болотах. "Не треба, однак, думати, - пише історик, - щоби се панованє мало державний характер: воно обмежилося на збиранню данин, де можна було її збирати, і таке збиране похоже було на грабіж".

Володимир надавав великого значення поширенню християнської віри. У Києві збудував церкву святого Василя і Богородиці - Десятинну, на утримання якої разом з духовенством дав десяту частину доходів. Він дбав про книжну освіту, задля якої дав наказ забирати дітей у вельмож для навчання. Завдяки цьому за двадцять років виросло освічене покоління, з якого вийшли церковні та державні діячі.

Пройнявшись християнським духом, Володимир Великий значно зм´якшив покарання злодіїв, запровадивши грошові штрафи. Князь не цурався бенкетів, але влаштовував їх на церковні свята і, переважно, для широкої громади, а не тільки для боярства. Він запрошував людей, годував, поїв усіх, обдаровував підданих і навіть пам´ятав про тих, що не могли з якоїсь причини прибути на княжий двір - наказував роздавати по місті страви і напої. Водночас князь не забував поборювати численних ворогів, дбав про збільшення військової сили, про приріст населення, зокрема, на Київщині, заселяв міста, які заклав на берегах рік Сули, Стугни, Трубайла, Десни.

Гідним продовжувачем економічної і культурної справи Володимира став його син - князь Ярослав Мудрий. Князь Ярослав розширював межі Київської Русі завоюванням нових земель, закладав нові міста, збирав данину навіть з литвинів, укріпив західні кордони держави, примирившись з поляками, породичався з можновладцями Європи. Та найбільший слід у пам´яті людей він залишив своїми внутрідержавними справами. Народ називав Ярослава "хоромцем" за пристрасть до будівництва. Він створив у Києві знамениту бібліотеку, започаткував видатну пам´ятку "Правда Руська".

Коротка редакція "Правди Руської" складається з 42 статей, або частин, і виникла не пізніше XI ст.; розширена "Правда" містить 121 статтю і належить до середини XII - початку XIII ст. Отже, "Правда Руська" в різних редакціях охоплює тривалий період розвитку Київської Русі і дає змогу оцінити як еволюцію закріплених в ній економічних відносин, так і тогочасний стан економічної думки.

Суттєвою ознакою редакцій "Правди Руської" є, як слушно зазначає Д. Г. Кайзер, велика увага до економічних проблем^. Серед них провідне місце відведено сільському господарству.

Починається "Правда Руська" "судом Ярослава про вбивство", який визначав 80 гривень штрафу за вбитого боярина і 40 гривень за звичайного обивателя. Після смерті князя Ярослава помста була замінена штрафами, як про це сказано в другій статті "Правди Руської". Багато суперечок викликало у дослідників те місце "Правди Руської", в якому йдеться про сплату "загальної віри" за ті чи інші злочини неплатоспроможних громадян.

В епіцентрі "Правди Руської" - питання про власність, економічні стосунки, верховенство і підданство, соціальний статус окремих категорій населення. Кари і штрафи за вбивства людей, за нанесення їм тілесної шкоди можна витлумачити як спробу зберегти в доброму стані робочу силу, челядь, воїнів, які були так потрібні для обробітку маєтків, ведення війни, продажу в рабство.

У "Правді Руській" надто оберігалося право власності на підданих, худобу, знаряддя тощо. У статті "Про холопа" записано, що коли він (холоп) сховається і господар оголосить про це на торгу або третього дня ніхто холопа не приведе, то, зустрівши холопа, має право собі повернути, а хто переховує його, заплатить три гривні. "Хто сяде на чужого коня без дозволу - платить три гривні пені" - зазначено у 27-й статті "Правди Руської". Виходить, що використання чужого холопа і чужого коня каралось однаково. "У кого зникне кінь, зброя або одяг і він про те заявить на ринку і після впізнає пропалу річ у кого-небудь в межах свого міста, той прямо бере свою річ та й стягає зі сховця три гривні за неявку речі".

Отже, за названі злочини визначено однаковий штраф, очевидно, тому, що всі втрачені речі все ж повертаються їхньому власникові. Холоп, кінь, зброя, одяг у конкретній ситуації тимчасової втрати оцінювалися у 3 гривні. Значно жорсткіше каралось конокрадство. "Якщо хто буде конокрад, його видати князеві для продажу в рабство на чужину; якщо ж він украв з амбара, заплатити йому 3 гривні князю". Тридцята стаття "Правди Руської" дуже неоднозначна, бо покарання конокрада надто жорстоке - продаж у рабство на чужину. Треба зазначити, що в Україні завжди, в тому числі й у новітні часи, дуже жорстоко карали конокрадів, очевидно, наслідуючи традиції Київської Русі, а може й давніших часів.

А втім, за всякі злодійства "Правда Руська" визначала високі кари. "Кого уб´ють біля амбара, або на якомусь іншому місці злодійства, - написано в "Правді Руській", - за це не карати, як за вбивство собаки; якщо ж продержати злодія живим до світанку, відвести його на княжий двір у суд". Якщо затриманого злодія хто вб´є, то вбивця платить 12 гривень пені. Якщо схоплять злодія, який краде худобу з хліва або що-небудь з амбара, то з нього стягнути 3 гривні кари; якщо злодіїв кілька, то з кожного стягнути по 3 гривні. "Якщо худоба або вівці, або кози, або свині були вкрадені на полі, схоплений злодій платить 60 кун пені; якщо злодіїв було багато, з кожного взяти по 60 кун".

Подібна система покарання визначалася за крадіжку зерна та інших сільськогосподарських продуктів. "Якщо вкрадуть із гумна або обмолочене зерно із ями, скільки б не було злодіїв, взяти з кожного по 3 гривні й 30 кун пені".

Ці виміри покарання мають принципове значення хоч би тому, що стосуються крадіжки продуктів хліборобства, які зазвичай були в коморі та на оборі (гумні). "Правда Руська" фіксує індивідуальні та колективні злодійства, які, очевидно, більше поширювалися на худобу. І це не дивно, бо худобу можна швидко переправляти на значні відстані, що тяжче зробити з продуктами хліборобства, з якими не завжди злодій міг дати собі раду і легко міг бути впійманий або опізнаний. Це, очевидно, вплинуло на те, що в "Правді Руській" частіше йдеться про кари за крадіжки живого товару, що аж ніяк не означає недооцінки втрати продуктів хліборобства.

Перенасичена "Правда Руська" покараннями за крадіжки і приховування чужого майна свідчить, як багато уваги приділялося охороні власності. Очевидно, власницькі відносини в Київській Русі були високо розвинені, а правові норми їх всіляко оберігали. Не слід забувати і того, що "Правда Руська" виражала, насамперед, погляди суспільної верхівки, князів і боярства; вона була найбільше припасованою до економічних стосунків у центрі Київської Русі, найбільше захищала економічні інтереси і майно княжого двору. Наприклад, за крадіжку княжого коня потрібно було сплатити 3 гривні, а за людського - 2 гривні; за кобилу - 60 кун, за вола - 50 кун, за корову - 40 кун, за трирічну (кобилу, корову) - 30 кун, за дворічну - 25 кун, за свиню - 5 кун, за вівцю - 5 кун і т. ін.

У статті "Про ріст", тобто відсоток, зазначено: "Хто віддає гроші у ріст, або під заставу, або хліб у присип, той повинен мати при цьому свідків; і як він домовився, так йому і брати процент". Відсотки брали за позику на різний термін. Наприклад, у статті "Про місячний ріст" записано, що позичальникові місячний відсоток брати згідно з договором: "який же борг не буде виплачений протягом цілого року, то розраховувати відсоток на два-третій (50 %), а місячний відсоток відмінити". Згідно зі "Статутом Володимира" відсоток "на два-третій" (50 %) можна було брати два роки, після чого повернути тільки позику; хто брав такий відсоток три роки поспіль, той втрачав і капітал.

Якщо відповідні статті "Правди Руської" згрупувати за змістом, то виявиться, що майже половина (20 із 43) з них у короткій редакції присвячена відповідальності за порушення права власності та іншим економічним питанням; із 121 статті розширеної "Правди" 87 присвячено економіці. Це доволі промовисті факти, які підтверджують місце "Правди Руської" в історії української та світової економічної думки.

Крім того, економічні ідеї Київської Русі знайшли відображення у трактатах світських і церковних діячів. Йдеться, зокрема, про "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона Київського, звернення-моління Данила Заточеника до князя Володимира Мономаха, "Повчання дітям" самого князя Володимира Мономаха. До цієї групи пам´яток потрібно віднести літописи і художні твори, Києво-Печерський патерик і т. ін. Усі вони свідчать про високий рівень економічної думки в давньоукраїнській державі - Київській Русі.