Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості грунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існували язичницькі та християнські школи. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною загальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя — це прототип державного навчального закладу; школа "книжного вчення", основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковнослов´янською мовою. Їх основним завданням було не лише здобуття початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви. Вказані типи шкіл проіснували аж до XVI ст. Пастор Павло Одерборн, який побував в Україні у 70 роках XVI ст., у своїх спогадах писав, що "русини завжди мали школи при церквах і монастирях, де діти навчалися основам письма і лічби, молитвам і апостольським символам".

У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Посполитої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення українського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п´ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов´я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу — активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосереднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.

В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 p.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 p.), Луцьку (1614 p.), Києві (1647 p.), Кам´янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі та ін. Викладання велось латинською мовою. На українських землях тоді паралельно з православними існували католицькі школи, а подекуди й протестантські.

В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). 1468-го року його ім´я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет — один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.

Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480—1482 роках написав першу наукову працю — "Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 року". Це своєрідний астрологічний трактат, у якому вказані дні зміни фаз місяця, прогноз погоди, схема розташування планет у дванадцяти "небесних домах". На той час подібні астрономічні календарі користувалися великою популярністю серед італійської знаті. Юрій Дрогобич сподівався знайти багатого замовника і отримати гроші, що були необхідні для продовження навчання. Закінчивши один університет і отримавши ступінь доктора в іншому, вчений продовжував навчання — відвідував медичні студії.

До наших часів праця Юрія Дрогобича дійшла в рукописі відомого німецького гуманіста Гертмана Шеделя, який високо оцінив їх значення та наукову цінність. Як ректор Болонського університету Юрій Дрогобич склав іспит на звання доктора медицини. Ще кілька років Юрій Дрогобич залишався в Італії: викладав, займався медичною практикою, науковою діяльністю. У науковій спадщині збереглося лише чотири наукові праці Дрогобича. Всі вони з астрономії: астрономічні прогностики, а також трактати з медицини тощо.

З багатьох його робіт найвідомішою є друкована праця "Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету". У науковій праці з точністю до години передбачено затемнення місяця 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року; дається перелік днів, годин і хвилин основних фаз місяця протягом року; визначено географічну довготу багатьох міст, у тому числі, вперше, рідного Дрогобича, а також Москви і Вільно. Зроблено астрологічні прогнози щодо стану справ Священної Римської імперії: тут йдеться і про політичні події, про становище вір і сект. Складено також метеорологічний прогноз і прогноз епідемій. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Юрій Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця територія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші.

Павло Процелер з особливою гордістю підкреслював своє слов´янське походження, не поривав з Батьківщиною ні подумки, ні всією своєю освітньою діяльністю, навіть взяв собі псевдонім — Русин.

Займався він також і видавничою справою; здійснив видання творів хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія, брав участь у роботі типографії Швайпольта Фіоля з видавництва кириличним шрифтом перших книг слов´янською мовою. Серед них був часословець для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Це його безпосередній внесок у розвиток освіти в Україні. Після знищення католицьким духовенством давньоруських книгосховищ у Західній Україні Русин вважав видавництво цих книг найбільшою перемогою у відродженні освіти в Україні.

Як вже зазначалося, його вважають першим поетом-гуманістом України, хоча писав він латиною. Парадокс давньоукраїнського літературного життя полягав у тому, що православне духовенство (немало поетів тих часів були священиками), яке чинило опір католицизму, саме було навчене і навчало своїх вихованців у латиномовному дусі. Латинською мовою написано чи не найкращі твори давньоукраїнської поезії під впливом ідей Відродження, які приходили в українську культуру разом з латиною.

В 1509 році були видані "Пісні Павла Русина з Кросно". Це найцікавіша літературна пам´ятка. У ній сконцентровано всю поетичну спадщину Павла Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського є "Про турецьку загрозу слово I та II-ге", видане у Кракові в 1543 р., "Про целібат", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Промова на похоронах Сигізмунда І". Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри.

Вчителями Станіслава Оріховського були відомий австрійський гуманіст, професор Віденського університету Александр Брасікан, професор риторики в Падуанському та Римському університетах Амадей, відомий реформатор, основоположник протестантизму Мартін Лютер (до речі, саме в його будинку деякий час проживав український мислитель). С. Оріховський підтримував тісні зв´язки з визначними гуманістами та науково-культурними діячами Західної Європи, серед яких були Ульріх фон Гуттен, Антоні Пассера, художник Альбрехт Дюрер та багато інших.

Центральним принципом гуманізму С. Оріховського була ідея спільного блага, основу якої становлять патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільшу роль він надав патріотизму, котрий зводився до рангу вищої доброчесності.

Поряд зі Станіславом Оріховським працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Це Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім ("Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512-го") та багато інших. Туробінський-Рутенець Іван зробив значний вклад у розвиток науки правознавства. Отримавши освіту в Краківському університеті, згодом став професором і ректором цього університету. Григорій Чуй-Русин освіту здобув також у краківському університеті. Протягом життя працював ректором колегії в Перемишлі, викладав поетику і риторику в Клодавській школі, був професором Краківського університету. Вірші Григорія Чуя набули європейської слави.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй та інші зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, в числі перших у європейській філософській думці вони заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Діяльність українських гуманістів означеного періоду залишила помітний слід в історії української культури, сприяла розвитку й поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національної свідомості, поширенню просвітництва й наукових знань в Україні.

На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які грунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577—1582 pp. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов´я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов´янська, польська, грецька та латинська мови. В академії працювали висококваліфіковані професори не лише православного віросповідання, але й іновірці, що їх звільнили з латинських шкіл за протестантські погляди. Один з професорів, Захарія Копистенський, писав, що в Острозькій академії "знаходилися й славні доктори, добре вивчені в мовах грецькій та латинській, знаходилися й математики і астрономи перевиборні, а між ними і славний математик, філософ і астролог Ян Лятос (з Краківського університету), що новий календар зганьбив і письменно друком довів, що він не вільний від помилок". Серед професорів були українці Василь Суразький, що написав "Працю про єдино істинну православну віру", де обгрунтував релігійну доктрину острозьких книжників; Дем´ян Наливайко, який зробив істотний внесок у розвиток афористичного аспекту філософського знання в Україні; білорус Андрій Римща, який написав і видав в Острозі "Хронологію"; росіянин Андрій Курбанський, який підготував для потреб шкільної освіти посібник з логіки; грек Кирило Лукаріс (здобув освіту у Венеції і Падуї), який здійснював переклади наукових праць з грецької на слов´янську й книжну українську мови. Утвердженню авторитету старослов´янської мови, яка принижувалась католицькими богословами, сприяло перевидання Іваном Федоровим старослов´янського букваря.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам´яткою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрованої Біблії слов´янською мовою в 1581 році, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові — 1572 p., Володимирі-Волинському — 1577 p., Слуцьку — 1580 p., Львові — 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей "всякого стану", убогих і багатих. Їх основним завданням було релігійне і моральне виховання молоді. У Львівській братській школі, наприклад, вчили дітей читати, писати й рахувати, а потім вивчали граматику й риторику, діалектику і музику. Особлива увага приділялася вивченню Євангелія й Апостольських Книг, у пообідні години учні вивчали пасхалію та церковний спів. Програма передбачала вивчення старослов´янської і грецької мови. Учні мали розмовляти і писати цими мовами. З огляду на конкретно-історичну ситуацію вивчалися також латинська і польська мови. Все це свідчить про те, що освіта на українських землях у ті часи була піднята на європейський рівень.

Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XVII столітті, відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Павло Алепський, що відвідав Україну в 1654 p., засвідчив, що в селах всі діти, навіть сироти, навчаються в школах, а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок. Жителі сіл добре обізнані з порядком православного богослужіння, вміють співати псалми і релігійні пісні.

Острозька школа підготувала цілу плеяду відомих культурних і церковних діячів, письменників-полемістів та перекладачів. Саме в стінах школи були опубліковані полемічні твори Василя Суразького "Про єдино істинну православну віру", антикатолицький збірник "Книжиця", до складу якого увійшли послання І. Вишенського до К. Острозького, "Апокрисис" Христофора Філалета та інші. Тут були написані й видані перші полемічні твори ректора вищої школи Г. Смотрицького — "Ключ царства небесного" та "Календар римський новий", котрі започаткували українську полемічну літературу.

Найактивніша діяльність Острозького культурно-освітнього центру припадає на період підготовки Берестейської церковної унії. Її наслідком була поява талановитих полемічних творів, у яких на основі розвитку реформаційних ідей викристалізовується оновлена релігійна доктрина острозьких книжників.

Острозький культурно-освітній центр був одним з відомих осередків розвитку ренесансно-гуманістичного світогляду в Україні. У межах цього світогляду відбувалася поступова переорієнтація від теоцентризму до антропоцентризму, становлення ідей єдності земного і небесного світів, духовного та тілесного начал. У центрі гуманістичного світогляду стояла ідея людини, її самоцінності. Піднесення ролі індивідуальних рис людини значно позначилось на творчості учасників Острозького науково-літературного гуртка, що виявилось у ставленні до окремих осіб та їхніх вчинків. Особливо багато віршів було написано "на герб" засновника академії — князя Костянтина Острозького. Діяльність Острозького культурного центру збагатила культуру не лише українського народу, але й культуру східнослов´янських народів.

Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл. Їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділялася вивченню основ віровчення й теології. Мета цих шкіл була різною. Польський дослідник Й. Лукашевич, аналізуючи освітницьку діяльність протестантів, зазначав, що саме через неї відбувалася популяризація нової віри, оскільки їхні школи створювались при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Таку ж пропагандистсько-виховну мету у своїй просвітницькій практиці виконували католики та православні. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних в боротьбі з експансією католицизму в Україні, єзуїтів — у контрнаступі проти протестантизму. Освітня справа розвивалася в контексті релігійної полеміки, що охопила Україну в ті часи.

Характерною прикметою протестантських шкіл у XVI ст., що якісно відрізняє їх від інших, була особлива присутність світського начала: протестантські школи створювались не як вузько богословські заклади, а спрямовувались, передусім, на виховання широкоосвіченої, ерудованої людини, готової для участі у політичному і культурному житті, і разом з тим, здатної відстоювати принципи протестантського віровчення. Таким же завданням було підпорядковане навчання і в католицько-єзуїтських школах. В. Біднов, характеризуючи рівень освіти тих часів, зазначав: "Знання, що давали католицькі і протестантські школи, були значно вищі тих, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більш відповідали практичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств громадянства, охоче йшли до тих шкіл, щоб підготуватися до заміщення адміністративних, судових та інших посад". Протестантські й католицько-єзуїтські школи користувались популярністю у шляхтичів і міщан, оскільки навчання в них грунтувалося на передових досягненнях західноєвропейської науки, вони намагалися йти в ногу з часом. Згодом такі методологічні принципи освіти взяли на озброєння передові діячі православної церкви, які започаткували реформу шкільної освіти в Україні.

Вагомий вклад у розвиток української культури внесли церковні братства. Виникнення церковних братств припадає на кінець XVI ст., коли православна церква зазнала глибокої кризи, втратила свою монополію у суспільному житті, а католицька, уніатська і протестантська церкви активно боролись за поширення свого віровчення в українських землях. Під впливом прогресивної громадськості польський король Стефан Баторій у 1574 р. видав декрет про дозвіл віленським громадянам відкрити й утримувати братські школи. Починаючи з 1575 р. це право було поширене на всі православні братства Великого Польсько-Литовського князівства й Галичини. Першу братську школу було засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві, її засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський, культурно-освітні діячі Стефан та Лаврентій Зизанії. У програму школи входило вивчення курсу "семи вільних наук", які складались з предметів "тривіума" — граматики, риторики, діалектики та "квадривіума" — арифметики, геометрії, астрономії, музики. Поряд з церковнослов´янською й грецькою вивчали польську та слов´янську мови.

При Львівській школі була власна багата бібліотека. В ній зберігалися грецькі та латинські видання творів Арістотеля, Платона, інші філософські трактати. Поряд з ними бібліотека мала твори римських поетів Вергілія, Овідія, Ціцерона, істориків Лукіана, Валерія Максима тощо. Велика увага приділялась вивченню музики. Взагалі вважається, що саме братські школи започаткували музичну освіту в Україні.

Львівська Успенська братська школа користувалась високим авторитетом. Перший ректор школи, грецький і український культурно-освітній діяч Арсеній Еласонський в 1586—1588 pp. уклав "Порядок шкільний", що став одним з найстаріших шкільних статутів Європи. Головною ідеєю статуту була ідея станової рівності. В ньому наголошувалось, що "багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою". Навчання у братській школі мало демократичний характер. "Порядок шкільний" був взірцем для всіх інших братських шкіл. Під керівництвом А. Еласонського 1591 р. було видано "Адельфотес" — перший підручник грецької мови зі словеноукраїнським перекладом. Написані викладачами Львівської Успенської братської школи підручники поширювалися в Україні, Білорусії, а також в Росії і Молдові. Педагогічна, літературно-філософська і видавнича діяльність Львівської братської школи сприяла піднесенню української культури.

У Центральній Україні на початку XVII ст. активізувався рух зі створення братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький, котрий раніше очолював Львівську школу, а також викладав там латинську та грецьку мови. При організації Київської школи І. Борецький спирався на попередній досвід. З братською школою в Києві пов´язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін.

У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов´янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.

Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з "усім військом" вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братській школам. З цим змушені були рахуватись різні політичні і державні діячі.

У цілому в кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам´янці-Подільському, Городку та інших містах. Відповідно до статутів братських шкіл, учитель мав бути носієм високих моральних якостей, на нього покладалась чимала частина відповідальності за виховання учнів. Стосунки між учителями та учнями визначались успіхами останнього, а критерієм оцінки виступали знання, й аж ніяк не матеріальний достаток чи належність до майнового стану.

Основою створення братських шкіл були добровільні пожертвування членів братства. Саме цей фактор і визначив їх становий характер. Діти з бідних сімей та сироти навчались безкоштовно.

У цілому зміст навчання і виховання в братських школах значною мірою був проникнутий ідеями гуманізму, про що свідчить інтерес до античної літератури й філософії, звернення до європейської філософської думки. Але найяскравіше дух гуманізму виявляється в педагогічних засадах братських шкіл. Основним змістом педагогічної діяльності було усвідомлення цінності людської особистості, суспільної значимості освіти й виховання. Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов´язані з ім´ям Петра Могили, який, будучи митрополитом Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об´єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називатися Києво-Могилянською академією. Він забезпечив її професорами високої кваліфікації, яких посилав для підготовки у різні західноєвропейські університети, турбувався про помешкання для професорів і гуртожиток для учнів, про їх матеріальне утримання. Навчання було поставлено добре, кількість учнів зростала. Викладання проводилось латинською мовою.

Києво-Могилянська академія за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Тут викладалися згадані "сім вільних мистецтв", студенти діставали ґрунтовну підготовку з класичної літератури, історії, географії, математики, медицини і філософії. Значна увага приділялася вивченню мов, зокрема старослов´янської, грецької, латинської, польської, а згодом французької і староєврейської. Після загальноосвітньої підготовки починалося вивчення богослов´я та юридичних наук. Правда, богословські науки в академії викладалися з великими перервами, оскільки польські панівні кола їх забороняли, побоюючись, щоб навчальний заклад не став ідеологічною опорою православ´я.

Києво-Могилянська академія була вищою школою загальноосвітнього характеру. До неї вступала молодь всіх станів українського суспільства, починаючи від шляхти й козацької старшини і закінчуючи міщанами й селянами. Крім українців та білорусів до академії вступали росіяни, румуни, болгари, серби, а потім греки, араби. Вона була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу. Академія відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні XVII—XVIII ст.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Поява книгодрукування — значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.

В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам´яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 pp. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам´ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення української флори.

Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з´явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першодруком вважається "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток друкарства в Україні.

Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам´ятка шкільної освіти.

Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ´я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного православного народу. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 "толковників" — грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.

Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов´янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси.

Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку, але її діяльність не є формальним наслідуванням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов´янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.

Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скромно ("Граматика", 1591 p.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з´являється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра.

Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Духовні особи обіймали такі посади: керівника друкарні, загального наглядача за друкарськими матеріалами. На власне друкарські посади запрошували світських осіб. Такими посадами були: "типограф" — складач і метранпаж, "наборщик" — помічник типографа, "столпоправитель" — головний коректор, "батирщик" — накатник фарби на складальну форму, "ізобразителі" — люди, котрі готували малюнки для гравюр. У друкарнях також працювали допоміжні робітники та учні, що виконували другорядні роботи.

Мистецтво книгодрукування цілком залежало від майстерності робітників словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окрема одиниця з´являються значно пізніше. У другій половині XVI ст. вони існували як частина друкарень.

На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привозним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.

Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов´янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI — початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берестейською унією стимулював розвиток полемічної літератури. Письменників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам´яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", З. Копистенського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного автора "Пересторога".

Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й реформаційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Гуманістичне спрямування мають твори К.-Т. Ставровецького. В його працях "Зерцало богословія" (1618), "Євангеліє Учительское" (1619), "Перло многоцінне" (1646) утверджується ідея земного буття людини.

Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідомлення важливості власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI — на початку XVII ст. вперше більшість передмов до українських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що переважно залишалася безіменною.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.