На зміну феодальній ідеології прийшла доба просвітителів — філософів, соціологів, економістів, літераторів Просвітництва. Література, музика, театр досягають тієї художньої зрілості, яка характеризує живопис у XVI—XVII ст. Це романи Прево, Філдінга, Смолета, Стерна, "Кандід" Вольтера і "Страждання молодого Вертера" Гете. Це музика Баха, Моцарта, Глюка, Гайдна.

Демократичний характер філософських учень був зумовлений домінуючим світосприйняттям тієї епохи. Ставлення до старого режиму, неспроможність якого була все більш очевидною, вимога рівності, оцінки людини за заслугами особистості, а не за становими привілеями, християнська етика об´єднали мислячих людей Франції. Так і в Франції, слідом за Англією, почалась епоха Просвітництва, певні моральні, етичні й естетичні принципи якого спрямовували мистецтво у нове русло.

Усвідомлення залежності звичаїв від соціального середовища, а також віра в те, що вихованням народу можна досягти ідеального суспільного ладу, були фундаментом нових ідей. В естетичних ученнях мистецтво розглядалось як можлива підойма історичних перетворень. Вже у Монтеск´є є висновок, що музика, яку греки вважали вихователькою моралі, і справді "протидіяла жорстокому впливу грубої установи і в галузі виховання відводила для душі місце, якого у неї без цього не було б".

Виховання, і насамперед естетичне (сам термін "естетика" вперше ввів німецький просвітитель Александр Баумгартен — так він назвав науку про чуттєве пізнання), розуміли вже не просто як навчання мистецтва або підготовку до його сприйняття — його трактували як засіб прилучення до культури взагалі, відновлення цілісності людини, як спосіб уникнення розколу особистості і суспільства.

Гельвецій вважав, що геніальність притаманна всім людям, необхідно тільки її пробудити. І це може зробити мистецтво, бо воно здатне пробуджувати яскраві і сильні відчуття. А втім, розвиваючи далі цю думку, Гельвецій робив висновок, що мистецтво — це ілюзорна форма щастя, універсальний замінник того задоволення, якого людина позбавлена в реальному житті.

Видатний філософ і письменник Жан-Жак Руссо (1712—1778 pp.) не поділяв такого тлумачення культури. Руссо — автор учення про народну державу, рівних і вільних людей — вважав, що естетичне підпорядковується етичному, що "прекрасне" і "доброчесне" завжди зв´язані між собою, але найвищим критерієм у питаннях мистецтва є доброчесність. Виходячи з такого погляду, який здебільшого повторює "Республіку" і "Закони" Платона, Руссо суворо критикував сучасне йому мистецтво як частину порочної, розбещеної цивілізації. У знаменитому "Міркуванні про мистецтва і науки" Руссо на запитання, чи корисні людині мистецтва і науки, відповів однозначно: "Ні".

Плебейський тон його полеміки проти мистецтва як надмірності, розкошів був своєрідним запереченням буржуазної цивілізації ("Лист до д´Аламбера про видовища"), він ставив природу вище мистецтва: "...людина за природою добра. Джерело нашого потягу до всього порядного і відраза до зла в нас самих, а не у п´єсах... Любов до прекрасного — таке саме природне почуття для серця людського, як любов до себе...".

Демократичні погляди проголосив Руссо і в своєму педагогічному романі "Еміль, або Про виховання". Тут він заперечував уявлення про хороший смак як про думку освіченої меншості. Руссо рекомендував Емілю вивчати поезію, читати книги. Але істинні взірці доброго смаку існують не в мистецтві, а в природі: чим далі ми йдемо від природи, тим більше спотворюються наші смаки. Надзвичайно важливою для ідейного життя епохи була "Сповідь" Руссо, в якій показана висока цінність не великої людини, не генія, а неповторної, унікальної особистості.

Парадоксальна критика Руссо виявила ілюзії, властиві просвітителям, і величезною мірою вплинула на світогляд усього XVIII ст.

Високий пафос ідеї виховного значення мистецтва проймає всі визначні твори Дені Дідро (1713—1784 pp.), і насамперед його "Салони". Цей твір Дідро був першою формою критичної літератури з питань мистецтва, яка проголосила підпорядкованість мистецтва моралі. Щодо цього Дідро безпосередньо продовжував ідеї старшого свого сучасника Вольтера, який твердив: "Істинна трагедія є школа доброчесності. Різниця між трагедією і виховними книгами полягає лише в тому, що у трагедії повчання пропонується дією...".

Утвердження просвітительських ідей велося від імені третього стану, який вийшов на арену суспільного життя. Це підтвердила Велика французька буржуазна революція. Дискусія про просвітительство у Національних і Законодавчих зборах виявила спільну турботу всіх ораторів — проблему всебічного й гармонійного розвитку людини. Ідеї утворення і виховання тлумачилися в дусі проголошених гасел свободи, рівності та братерства. Твердилося, що саме освіта робить людей практично рівними перед законом і забезпечує реальну політичну рівність. Саме вона дає людині справжню свободу, звільняючи її від забобонів, невігластва, дикості й озброюючи знаннями.

Метою суспільного виховання проголошується створення людини-митця, бо "мистецтво" мало в той час широке значення і включало також поняття ремесла, мореплавства, лікування та ін. Мистецтво символізувало найвищий ступінь досконалості. Щодо власне мистецтва та естетичного виховання у сучасному значенні, то його роль визначалася насамперед служінням мистецтва національному благу. "Хто ж не знає, — запитував Талейран, — що уява, яка запалюється при вигляді мистецтва, неухильно навіває почуття наслідування великих ідеалів?.." Йому вторив Мірабо: "Згадаймо, що найвільніші і найщасливіші нації — це ті, які щедріше заохочують таланти. Ентузіазм у мистецтві живить ентузіазм патріотизму...".

Розумове життя XVIII ст. допомагає краще збагнути творчість представника німецького Просвітництва Й.-Й. Вінкельмана. Історик давньогрецького мистецтва, автор знаменитої "Історії мистецтва давнини", він змальовує ідеальний образ людини, яка немовби проглядає через усі твори греків і є взірцем для Нового часу. Ідеал Вінкельмана — це ідеал "середнього стану", "золотої середини", він передбачає усунення всіх крайнощів людської природи, підпорядкування поведінки людини принципу міри.

В ідеалі "благородної простоти і спокійної величі" Вінкельмана дістав відображення один з полюсів буржуазної свідомості, один з моментів тієї колізії між почуттям і обов´язком, ідеалом і життям, яка була характерна для ідеології XVIII ст. Ідеал Вінкельмана — це немовби образ непідкупного громадянина, що зберігає спокійну велич серед усіх тривог реального життя. У ньому проглядає ідеалізований буржуа тієї епохи, коли бентамівський принцип "вигідно — невигідно" не став ще віссю свідомості. Вільна життєдіяльність людської особистості — така центральна ідея вінкельманівського вчення про виховання.

Найвищим пунктом у розвитку німецького Просвітництва є естетика видатного драматурга і мислителя Готгольда-Єфраїма Лессінга (1729—1781 pp.).

Насамперед Лессінг виступив проти врівноваженого класицизму Вінкельмана. Його не задовольняв ідеал спокійної величі, що обмежував і сковував усю багатогранність людської природи. Ідеал Лессінга — це вільний розвиток людини, а в мистецтві — принцип руху, розвитку, пристрасті, боротьби. На обгрунтування цих ідей був написаний "Лаокоон, або Про межі живопису і поезії". Лессінг висміював переконання, ніби мистецтво — це яскрава забавка, принада, розвага народу. "Геній, — писав Лессінг у "Гамбурзькій драматургії", — має на увазі більш глибокі і піднесені цілі: навчити нас, що ми повинні робити і чого не повинні; ознайомити нас з істинною суттю добра і зла, пристойного і смішного; показати нам красу першого в усіх його сполученнях і наслідках... і з´ясувати, навпаки, неподобство останнього... і постійно показувати ці предмети в їх справжньому світлі, щоб ми не захоплювалися фальшивим блиском".

Виражаючи основний дух просвітительської естетики, Лессінг доводив високе призначення мистецтва, здатного виховати вільну особистість. Характеризуючи вплив мистецтва на людину, він висловив здогад про вплив його на естетичну чуттєвість, на розвиток універсальних форм чуттєвого сприйняття. Цим Лессінг певною мірою передбачив ідеї класичної німецької естетики — естетики Гете і Шіллера.

У 70-ті pp. XVIII ст. з´являються перші симптоми кризи просвітительської естетики у Німеччині. Виникає цілий естетико-літературний рух, який за назвою драми одного з письменників цього періоду йменується "Буря і натиск" ("Sturm und Drang"). До руху примикають такі художники і мислителі, як Гаманн, Ленц, молодий Гете, Гердер та ін.

В Англію завоювання буржуазної революції прийшли на століття раніше від Франції. У 1642 р. англійський народ на чолі з революційною буржуазією скинув короля Карла І. Англія стала буржуазною республікою, очолюваною "залізним" Кромвелем. Але в результаті становлення буржуазно-конституційної монархії, яка проголосила верховенство парламенту, в Англії утворився союз буржуазії з дворянством, що не могло не позначитися на духовному житті англійського суспільства: англійська культура, естетичні смаки несуть на собі риси поміркованої демократизації.

З кінця XVI ст. в Англії бурхливо розвиваються науки, особливо філософія. Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк були філософами-матеріалістами, які виступили проти релігійної схоластики і розчистили шлях для майбутньої науки від Ісаака Ньютона до Чарлза Дарвіна.

Англійська філософія фактично проклала дорогу французькому Просвітництву щодо ідей, які французькі філософи XVIII ст. Вольтер, Руссо, Дідро, д´Аламбер та інші зробили такими популярними: ці ідеї первісно зароджувалися в Англії.

Не можна не згадати з огляду на це твори лорда Шефтсбері — "Характеристика людей, звичаїв, думок та епох" і діалог "Моралісти". У першому з них Шефтсбері виступив проти етики Томаса Гобса — першого філософа, який критикував християнську схоластику з позицій раціоналізму і твердив, що природжений егоїзм та принцип "війни всіх проти всіх" лежать в основі людської природи. Шефтсбері немовби повернувся до античного ідеалу "калокагатоса" — "прекрасно-доброї людини". "Калокагатос" XVIII ст. — це "віртуоз", людина, наділена різноманітними чеснотами і здібностями, це символ внутрішніх завоювань людської особистості — витонченої, але простої й природної.

Філософський оптимізм Шефтсбері, який грунтувався на наївній вірі в те, що, задовольняючи свої природні інтереси, людина мимоволі працює в інтересах усього суспільства і, навпаки, дбаючи про загальне благо, вона цілком природно задовольняє і розвиває свої потреби, критикувавсь як з позицій християнської етики, так і з демократичних позицій. Письменник і лікар Бернард де Мандевіль у своїй "Байці про бджіл" висував таку ідею: рушієм історичного прогресу є не краса і добро, а, навпаки, фізичне і моральне зло. Згодом цю думку розвинув Г. Гегель: зло, яке треба знищити, активізує сили добра. Загалом оптимізм Шефтсбері не типовий для світогляду XVII ст.

Починаючи з XVI ст. завдяки Шекспіру і плеяді драматургів до та після нього Англія — перша країна в галузі літератури, драматургії і театру.

Цікавим "документом" епохи став роман "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо (близько 1660—1731 pp.). У ньому письменник виступив типовим ідеологом буржуазії, бо обстоював найголовнішу цінність буржуазної свідомості — образ людини, яка "всім завдячує самій собі". Треба було висадити Робінзона, корабель якого зазнав аварії, на безлюдний острів і примусити його почати в буквальному розумінні з нуля, щоб досягти максимального ефекту і день за днем, крок за кроком спостерігати його успіхи у пошуках, прирощуванні майна і життєвого комфорту, в гарантуванні безпеки. Самітницький різновид нового типу людини-буржуа виник якраз своєчасно, в епоху молодого капіталізму та експансіоністсько-колоніальних апетитів. Робінзон іде в море, щоб розбагатіти, і книга закінчується здійсненням снів про золото. Звичайно, це робить Робінзона виразником загальних прагнень XVIII ст., але багато що в книзі, безперечно, виходить за рамки епохи. Її ідеал самодостатності, боротьба самотньої людини з природою — це вічні теми. Роман люблять і досі, хоча слабка естетична культура його автора очевидна.

Сучасник Дефо — Джонатан Свіфт (1677—1745 pp.), хоч і носив рясу священика, не визнавав жодних релігійних забобонів (про це свідчить його книга про церковників "Казка бочки"). Будучи настоятелем найбільшого собору в Ірландії, Свіфт займався не стільки церковними справами, скільки політикою. Але ім´я його прославив роман "Мандри Гулівера". У влучній, часом алегоричній формі Свіфт висміяв усе в сучасній йому англійській дійсності: політичні порядки, ворогуючі релігійні табори і партії, "чисту науку", здичавілих від жадібності і користолюбства людей.

На відміну від стилю Дефо, у Свіфта наявні різноманітність сатиричних прийомів, чудова фантазія, бездоганна мова.

В середині XVIII ст. виступив ще один видатний майстер англійського роману — Генрі Філдінг (1707—1754 pp.). Високоосвічена людина, він писав гострі політичні п´єси ("Суддя у пастці", "Дон Кіхот в Англії") — саме через його п´єси в Англії було запроваджено сувору театральну цензуру. Найпопулярніший його твір — роман "Історія Тома Джонса, знайди".

XVIII століття в англійській поезії — це шотландський поет Роберт Бернс, життєрадісний, дотепний, часом пустотливий. У театрі панує комедія нравів, "весела комедія".

Школа "веселої комедії" підготувала прихід найвидатнішого англійського драматурга XVIII ст. Річарда Брінслі Шерідана (1751—1816 pp.). Всі його комедії зажили успіху, та найбільше — "Школа лихослів´я". В ній викрито головний моральний порок тогочасного англійського суспільства — лицемірство.

В образотворчому мистецтві цього століття домінує тенденція розкриття нюансів почуттів і настроїв, ліризму і водночас аналітичної спостережливості (часом нещадної). Звичайно, це збагатило можливості мистецтва, але при цьому була втрачена універсальна повнота зображення духовного життя, як це бачимо у Рубенса, Веласкеса, Рембрандта.

Розвиток образотворчого мистецтва в Англії довго стримувався феодальними війнами та Реформацією. Пуританський рух XVII ст. з його іконоборчими ідеями аж ніяк не сприяв формуванню власної художньої традиції.

Англійське Просвітництво, як уже говорилося, йшло першим за часом, його гуманістичні ідеї (хоч і не такі революційні, як у Франції), вплинули на культуру, починаючи з 40-х pp. XVIII століття.

Розквіт національної школи живопису зв´язаний з ім´ям художника Уїльяма Хогарта (1697—1764 pp.). Його гравюри зображали сучасне йому життя Англії, висміюючи всі його негативні сторони: розпусту, продажність суду, розклад армії тощо. Цілі серії живописних полотен на ці теми створив митець: "Історія повії" (6 картин), "Історія розпусника" ("Кар´єра марнотрата"), "Модний шлюб". Біографія сільської дівчини Мерно, яка стала багатою утриманкою і померла у в´язниці, перегукується з долею героїні роману Дефо "Молль Флендерс". Композиція творів Хогарта нагадує драматургію. Деталі картини зв´язують її з попередньою і наступними. Картини Хогарта повчальні як недільна проповідь. Вони близькі до англійської сентиментальної літератури, до тих самих романів Дефо.

Хогарт створив ряд портретів — групових, так званих розмовних ("Родина Вудз Роджерс", "Родина Строуд"), портретів парадних ("Єпископ Хоудан"), зображень людей світу мистецтва ("Девід Гаррік з дружиною"), власних портретів ("Автопортрет з собакою"). Найбільшої слави зажила "Дівчина з креветками", чудовий живопис якої, за визначенням дослідника, вільно існує в нашому столітті не як скарбниця минулого, а як велика удача сьогоднішнього майстра.

Хогарт був єдиним художником англійського Просвітництва і першим живописцем-просвітителем в Європі. Він багато зробив для впровадження у практику художніх виставок (перша публічна виставка 1760 p.).

Головне досягнення англійського живопису XVIII ст. — портретний жанр. Цей жанр посідає одне з головних місць і в стінах Королівської Академії мистецтва — національної художньої школи, відкритої в 1768 р. і більш незалежної (як первісток буржуазної культури), ніж європейські академії на континенті.

Першим президентом Академії був Джошуа Рейнолдс (1723—1799 pp.), живописець і теоретик, який обстоював класицизм, хоча в роботах тонко реагував на віяння часу, захоплювався колоритом Тиціана і Рубенса, багато чого в них навчився. Чимало робіт створив на історичні і міфологічні сюжети ("Немовля Геркулес, який душить змія" — картина замовлена у 80-х pp. Катериною II, прославляє перемоги Росії).

Художник Просвітництва, Рейнолдс наголошував у персонажі не на його майновому стані, а на особистих якостях, духовному змісті. Внутрішня динаміка картин досягається певним кольоровим складом: напруженим, звичайно золотаво-червоним, золотаво-брунатним колоритом з вкрапленням плям інтенсивно-синього, зеленого або ясно-гарячого кольорів.

Рейнолдсу англійський живопис завдячує світовою славою. Цьому сприяли і громадська просвітительська діяльність, і його праці з теорії естетики.

Другий великий портретист Англії XVIII ст. — Томас Гейнсборо (1727—1788 pp.). Якщо Рейнолдс показав раціоналістичну сторону просвітительської естетики, то Гейнсборо — емоційну. Тонке відчуття природи, музикальність художника визначили одухотвореність, мрійливість, тиху замисленість його персонажів. Гама сіро-голубих, зеленкуватих відтінків стає визначальною рисою його живопису. Він не підкреслює суспільної ролі героя (портрет Сари Сіддонс). В його репрезентативних портретах є інтимність і меланхолія. Ліричному обдаруванню Гейнсборо близький сентименталізм, який в цей час формувався в англійській літературі, але, як і кожний великий майстер, він не вміщується в рамки одного стилю.

У портретах Гейнсборо дуже важливий пейзаж. Це пагорби і долини, могутні дуби його рідного краю ("Містер Ендрюс з дружиною"), що надає ліризму його портретам. Парковий пейзаж так само ніжний і витончений, як і душевно тонкі, поетичні, інтелектуальні моделі ("Блакитний хлопчик", "Місіс Грехем", "Сквайр Халлет з дружиною", "Ранкова прогулянка"). Живописна техніка Гейнсборо — мазки різної густоти і форми синьо-блакитних, зеленкуватих, сріблястих тонів — наче створена для передачі вологого повітря, в якому розчиняються обриси пагорбів і котеджів, — усієї поезії старої Англії.

Зростання незаперечного впливу буржуазії викликало інтерес до голландського реалізму. І художник Жан-Батіст Сімеон Шарден (1699—1779 pp.), працюючи вже в руслі нових естетичних ідей, створив по суті нову систему живопису.

Почав він з натюрморту із здобиччю у голландському або фламандському стилі, але потім знайшов свою тему: предмети кухонного начиння — казани, каструлі, бачки ("Мідний казан"), які живуть своїм "тихим життям". Ці предмети позбавлені у нього будь-якої претензійності і сповнені живописної майстерності ("Натюрморт з голубим кубком"). У жанровому живопису — на противагу аристократичним галантним святам і пастушим ідиліям — Шарден, виражаючи смаки буржуазії, відтворив поміркованість, порядок, затишок ранньобуржуазного побуту ("Молитва перед обідом", "Праля", "Жінка, яка миє каструлі"). По суті він прославив добропорядність, працьовитість, вірність домашньому вогнищу — справді бюргерські цінності. Ці картини стали маленькими шедеврами.

У Жана Батіста Греза (1725—1805 pp.) — теж співця скромного побуту третього стану — дещо інший підхід. Він близький до сентиментальної драми, яка саме виникла в цей період. "Оце справді мій художник!" — проголошував Дідро, присвятивши Грезу не одну сторінку своїх "Салонів". Як і сентиментальна міщанська драма, творчість художника зазнала величезного впливу руссоїстських ідей, проповіді патріархальної ідилії. Це віяння поширилося по всій Європі. Але у Греза немає шарденівських міри і смаку, і його "моральний живопис" ("Читання Біблії", де батько сімейства роз´яснює дітям Біблію; "Сільські заручини"; "Паралітик", якого доглядає дружина, має іншу назву — "Плоди доброго виховання", а "Розпещене дитя" — "Плоди поганого виховання") — це живописна дидактика. Такі прославлені й уподобані міщанством дівочі "голівки Греза" з піднесеними догори очима, розбитим люстерком, мертвим пташеням тощо, досить банальні.