Україна у зовнішній торгівлі протягом останніх трьох років має позитивне сальдо. Експорт основної маси вітчизняних товарів (більше 60 %) поки що залишається рентабельним, оскіль­ки зростання закупівельних цін на внутрішньому ринку остан­німи роками компенсується зростанням світових цін. Поточний ринковий курс гривні забезпечує значний запас ефективності зовнішніх торговельних операцій з експортними товарами. Вод­ночас відбувається зниження ефективності експорту — він відстає від темпів зростання виробництва в 1,5 раза.

Зміцнення грошової одиниці має стати визначальним атри­бутом усталення позицій національного ринку, його інвестицій­ної привабливості, ефективним засобом підвищення конкурен­тоспроможності вітчизняного товаровиробника і модернізації економіки. Але варто пам´ятати, що забігання вперед щодо вирішення цієї проблеми також може мати негативні наслідки. Тому в управлінні курсом гривні слід змінити акценти, переходячи до забезпечення відносної стабільності гривні у режимі плавання. У такому випадку під стабільністю розуміється девальвація гривні, яка відповідає темпам інфляції або величині перевищен­ня національних темпів інфляції над зарубіжними. Проводячи таку монетарну політику щодо курсу гривні слід враховувати досвід більшості менш розвинутих країн, які на відміну від роз­винутих, утримують співвідношення між ринковим курсом і ПКС у діапазоні 40—50 %. Тим часом намічена урядом України політика зміцнення гривні може справляти стримуючий вплив на експортне та імпортозамінне виробництво, що позначиться на розмірах активного сальдо за поточними операціями. З огляду на досвід розвинутих країн, найкращі умови суттєвого зміцнен­ня національної валюти і наближення її ринкового курсу до ПКС створюються тоді, коли визрівають загальноекономічні пе­редумови — зростають ефективність виробництва і продук­тивність праці, поліпшується структура експорту, знижуються темпи інфляції, підвищується конкурентоспроможність продукції, особливо за якісними параметрами.

У підвищенні конкурентоспроможності та стимулюванні ек­спорту, насамперед готової продукції, неможливо обійтись без використання загальноприйнятих і тих, що довели свою ефек­тивність, важелів. Серед них — пільгове кредитування й оподат­кування, надання державних гарантій під зовнішнє фінансуван­ня експортного виробництва і поставки продукції у кредит, стра­хування експорту від ризиків, державне сприяння проведенню вітчизняної продукції на зовнішні ринки.

На жаль, уряд України не передбачає використання подібних заходів у цьому десятиріччі. Уряд має наміри надати підтримку авіабудуванню, виконанню космічних програм, модернізації військового потенціалу, а також деяких інших наукомістких і капіталомістких виробництв у формах, що виключають мож­ливість легального застосування протекціоністських важелів з боку торгових партнерів. Для вирішення наявних проблем за­безпечення прогресивних зрушень у структурі експорту цих за­ходів явно недостатньо. Складається враження, що виконавча влада недооцінює значення експорту для економічного розвитку країни і її входження у світове господарство.

Таким чином, для ефективного використання монетарних важелів уряду і підприємств України у підвищенні конкуренто­спроможності в умовах перехідної економіки необхідна комп­лексна програма облагородження експорту. її основою має стати розширення асортименту і поліпшення якості експортної про­дукції, удосконалення товарної і географічної структури експор­ту, використання прогресивних форм міжнародного торгово-еко­номічного співробітництва. Така програма має стати складовою структурного маневру, спрямованого на технологічну модерніза­цію і прогресивну перебудову національного господарства, підви­щення міжнародної конкурентоспроможності України.

Зарубіжний досвід показує, що в сучасних умовах розширен­ня експорту товарів і послуг та зміцнення позицій національних виробників на зовнішніх ринках надто складно забезпечити без фінансової та іншої підтримки держави, навіть якщо пропоно­вані товари і послуги цілком конкурентоспроможні. Тому, фор­муючи бюджет, слід передбачати бюджетні асигнування на спри­яння експорту, еквівалентні не менше ніж 0,3 % ВВП.

Держава зобов´язана активно підтримувати розвиток експорт­ного потенціалу. Слід надавати активне фінансове сприяння шляхом видачі гарантій під залучені експортерами у комерцій­них банках ресурси, страхування і гарантування експортних кредитів. Не менш важлива пайова участь держави у реалізації перспективних інвестиційних, орієнтованих на експорт проектів. Цей показник має становити не менше 40 % фінансування.

В умовах перехідної економіки значними важелями є також заохочення експорту за допомогою податкових пільг, надання експортерам інформації, маркетингових і консультативних по­слуг через їх загальнонаціональну державну мережу. Особливо важливим на нинішньому етапі є державне сприяння участі українських виробників у міжнародних виставках і ярмарках, просуванню вітчизняної продукції на зовнішні ринки за допо­могою економічної дипломатії.

Прийняття і реалізація запропонованої програми могли б привести до формування та розвитку нової моделі участі Украї­ни в міжнародному поділі праці. Це забезпечило б ефективний експорт сировини і продуктів її переробки з поступовим збільшенням ролі та підвищенням якості останніх; активне проникнення на зовнішній ринок українських постачальників готової, насамперед наукомісткої, продукції, яка відповідає зару­біжним аналогам, а в окремих випадках має переваги над ними за рахунок застосування унікальних технологій і технічних рішень; порівняно масштабний експорт капіталомісткої продукції, насамперед комплектуючого оснащення, яке поставляється в рам­ках технічного сприяння країнам, що розвиваються.

Не менш важливими є розширення арсеналу засобів для за­хисту національних галузей і підтримання їх конкурентоспро­можності. У світовій практиці використовуються тарифне регу­лювання, антидемпінгове законодавство, спеціальні та компен­саційні мита, нетарифні обмеження, включаючи квотування і ліцензування, так звані технічні бар´єри у торгівлі. Усі ці важе­лі відповідно до чинного законодавства можуть застосовуватись і в Україні. Проте імпорт на внутрішній український ринок регу­люється переважно за допомогою митних тарифів.

Зрозуміло, що виконуючи міжнародні угоди, уряд України не може ставити за мету створення нездоланних тарифних і нетарифних бар´єрів на шляху проникнення зарубіжних товарів на внутрішній ринок. Захисні заходи не повинні перешкоджати вибракуванню неефективних виробництв, повній або частковій заміні імпортом окремих видів вітчизняної продукції та послуг. У цьому випадку неминуча консервація технічної відсталості й високої ресурсомісткості вітчизняного виробництва, збереження непридатних за ринкових умов форм управління та організації господарської діяльності. Проте вітчизняний ринок потребує цивілізованого захисту. Необхідно допомогти "стати на ноги" підприємствам, секторам і галузям економіки, потенційно спро­можним витримати конкуренцію. Навіть такі розвинуті країни, як США, ЄС і Японія, підтримують високі бар´єри на шляху тек­стильних товарів, тобто тієї продукції, перспективи експорту якої з країн, що розвиваються, відносно сприятливі. Крім того, на Заході зберігається надзвичайно високий рівень аграрного про­текціонізму, який перешкоджає експорту продукції сільськогос­подарського виробництва для країн, що розвиваються. Так, у Канаді на імпортне масло встановлюється мито 360 %, завізний сир — 289, яйця зарубіжного виробництва — 236 %; у ЄС: на імпортну яловичину — 213 %, пшеницю — 167 %; в Японії привізні мучні вироби обкладаються митом 388 % ; у США імпор­тований цукор — 244 %. Захист, зрозуміло, повинен мати не су цільний, а тільки вибірковий і тимчасовий характер, рівень його в міру зростання конкурентоспроможності вітчизняних виробів слід знижувати. Такою є загальносвітова тенденція розвитку.

Отже, інтереси підвищення національної конкурентоспромож­ності в умовах входження економіки України у світове госпо­дарство вимагають:

—внесення корективів у зовнішньоекономічну політику, не вдаючись до уніфікації тарифних ставок;

—збільшення частки інвестицій в основний капітал і частки витрат на інновації в загальному обсязі промислової продукції;

—збереження науково-технічного потенціалу, у тому числі за рахунок розширення державного фінансування фундаменталь­ної науки, досліджень та розробок, а також освіти.

Не варто забувати, що нині більше 50 % економічно актив­них громадян розвинутих країн зайнято не фізичною, а розумо­вою працею, а в США їх більше 2/3. Сьогодні стає все більш очевидним, що майбутнє не тільки окремої людини, а й тієї чи іншої країни буде залежати від загальноосвітнього рівня насе­лення. За оцінкою економістів, у розвинутих країнах 60 % при­росту національного доходу пов´язані зі зростанням знань і осві­ченості суспільства.