Поняття країни, що розвиваються — умовне. Воно об´єднує країни, які значно відрізняються одна від одної, але разом з тим мають певні характерні риси, що дають можливість віднести їх до групи країн. їх називають також третім світом. Вони займа­ють важливе місце у світовому товаристві (80 % населення Землі і близько 70 % її території). Країни третього світу є периферією світового капіталістичного господарства і мають такі загальні характерні риси економічного розвитку.

Перш за все вони відрізняються низьким рівнем продук­тивних сил. Він, у свою чергу, знаходить відображення і у по­казниках, які фіксують реальне економічне становище, і у за­лежності від розвинутих індустріальних країн, і у продовженні розвитку зв´язків за старою моделлю "готові вироби — сиро­вина".

По-друге, їх характеризують багатоукладність і двоїстість структури економіки, яка полягає у розвитку відсталого сільського господарства і ремесла, з одного боку, і сучасної про­мисловості — з іншого.

По-третє, у всіх країнах третього світу спостерігається за­лежність соціально-економічного і політичного розвитку від світового капіталістичного господарства, від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках.

По-четверте, ключові позиції в економіці країн, що розвива­ються, займає іноземний капітал.

Стратегія розвитку         Після краху колоніальної системи міжнародна стратегія на 60-ті роки (перше десятиріччя) була сформульована ООН як концепція "розвитку навздогін". Практичні рекомендації її представників (У. Ростоу, Р. Нурксе та ін.) передбачали на перше десятиліття розви­ток країн, що визволились, щорічними темпами на рівні 5 %. Проте ця концепція не враховувала специфіки країн, що розви­ваються, а тому була приречена на провал.

На друге десятиліття теоретичне обґрунтування стратегії роз­витку запропонувала концепція "основних потреб" (X. Ченері, Р. Робінсон, І. Адельман). Вона передбачала збільшення інвес­тицій в економіку, підвищення зайнятості у традиційних секто­рах господарства, збільшення державної допомоги найбіднішим прошаркам населення. Ці установки концепції було втілено у планах економічного розвитку країн, що розвиваються, але найслабкішою ланкою стратегії виявився її зовнішньоекономічний аспект. Країни, що стали на шлях незалежності, уже не хотіли миритися зі становищем відсталої і залежної периферії у сис­темі міжнародного капіталістичного поділу праці.

У 80-ті роки теоретичні обґрунтування стратегії розвитку тре­тього світу містили три концепції: основних потреб, колектив­ної опори на власні сили і нового міжнародного економічного порядку. Всі вони орієнтують на прискорену інтеграцію з про­мислово розвинутими державами, в якій країнам третього світу відводиться роль постачальника ресурсів і амортизатора у кри­зові періоди. Але жодна із запропонованих концепцій не давала теоретичної відповіді на питання про способи подолання відста­лості, що робило їх малопривабливими уже з самого початку їхньої реалізації. Склалась кризова ситуація у сфері зовнішньо­го фінансування розвитку, зростав державний борг, посилилась диференціація країн, що стали на шлях самостійного розвитку.