Політика виходу британської економіки з кризи за допомогою втілення неоконсервативної моделі державного регулювання отримала назву "тетчеризм", за іменем глави уряду консерваторів з 1979 р. Мар­гарет Тетчер. Поняття "тетчеризм", як і "рейганоміка", увійшло до світової економічної літератури, відображаючи нове розуміння економічної політики (у межах неолібералізму — це концепція в економічній науці і практиці управління господарською діяль­ністю, прихильники якої обстоюють принципи саморегулюван­ня, вільного від надлишкової регламентації). Запропонована нова економічна програма М. Тетчер базувалась на теорії економіч­ного лібералізму і його сучасної модифікації — монетаризму.

Тому уряд Тетчер виступив за вільне підприємництво, розши­рення особистої ініціативи і крайній індивідуалізм. Він проводив політику скорочення витрат на соціальні потреби населення й оподаткування, приватизації державних підприємств, відмови від субсидій збанкрутілим підприємствам, урізання влади профспілок.

Реформи зачепили всі сфери господарського життя краї­ни: було обмежено профспілкові права на проведення страйків; у грошовій і банківській системі вводилась монетаристська концепція, яка передбачала жорстке обмеження грошової суми в обігу; здійснювалися стимулювання розвитку приватного бізне­су та обмеження державного підприємництва; проводилось роз­ширення господарської самостійності та фінансової автономії державних компаній; проведено податкову реформу; вживались антиінфляційні заходи.

Для втілення монетарних принципів регулювання економі­ки передбачались послаблення податкового контролю за функ­ціонуванням ринку, підвищення ролі кредитно-грошових інсти­тутів, радикальна зміна структури бюджетного механізму, що виражалась у відході від прогресивного оподаткування приват­них осіб і підприємців.

Важливим напрямком реформи став курс на приватиза­цію, що значно обмежувало державне підприємництво. Зазначи­мо, що у 70-ті роки у руках держави перебували 95,1 % акцій великої автомобільної компанії "Брітіш мотор лейленд корпо­рейшн", 62,5 % акцій електротехнічної компанії "Феранті". 93,5 % сталі вироблялось на підприємствах Британської стале­вої корпорації, яка належала державі. Велика увага приділя­лась приватизації нафтової, сталеливарної, авіакосмічної промис­ловості, повітряного транспорту. За три роки (із серпня 1984 по травень 1987 р.) у приватну власність було передано 9 найваж­ливіших концернів, або близько 33 % усієї власності держави у промисловості, в тому числі телекомунікації і підприємств газо­вої промисловості. Державні компанії було виведено із зони спри­ятливого клімату, який раніше підтримувався урядом. Тепер вони повинні були виживати в умовах конкуренції, а ціни на вироб­лені ними товари і послуги не підтримувались спеціальними заходами, а повністю визначались умовами ринкової конкуренції. Конкуренція і страх банкрутства підготували ці компанії до підвищення ефективності, відносини з державою будувались на основі контрактів.

На початку 80-х років у результаті приватизації частка капі­таловкладень в економіку з боку державних органів і націоналі­зованих галузей господарства становила 25 % проти 50 % по­рівняно з періодом перебування при владі лейбористів. Змен­шились витрати місцевих бюджетів і відбулася приватизація жит­ла. Відповідно до закону його продали за пільговими цінами мешканцям — орендаторам.

Значно стимулювала розвиток приватного підприємництва нова податкова і фінансова політика: збільшено податкові пільги, знижено податки великих корпорацій до 35 % ; збільши­лись кредити, які надавались приватним особам банками краї­ни; проводилась політика уряду, спрямована на стимулювання господарської діяльності підприємств; скорочувались чисельність державного апарату і витрати на його утримання (серед цент­ральних міністерств практично не було галузевих, що ліквідува­ло пряме втручання держави у господарське життя).

З метою стимулювання інвестицій акцент було переміщено з прямого оподаткування на непряме. Частка надходжень у дер­жавний бюджет від непрямих податків зросла від 34 % у 1979 р. до 39 % у 1981 р. Ставки податку на додану вартість, яким обкладався широкий асортимент товарів першої необхідності, включаючи послуги і медичну допомогу, було підвищено з 8 до 15 %.

Найважливішими напрямками антиінфляційної діяльності уряду Тетчер були: державний контроль темпів зростання гро­шової маси в обігу; скорочення, які надавались державою приват­ному сектору; скасування контролю над цінами і заробітною пла­тою; підвищення ставки процента; обмеження державних витрат, у тому числі й на соціальні потреби. Наслідком стало зниження інфляції наприкінці 80-х років до 3 % на рік (у 1980 р. вона становила 16 %), тобто до величини, яку рекомендували монета­риста. А уже в середині 80-х років Великобританія показала се­редні темпи економічного зростання, характерні для розвинутих країн. Збільшення валового внутрішнього продукту досягло най­вищого показника у Західній Європі, зросла продуктивність праці. Зміцніла позиція Лондона як одного з фінансових центрів світу.

Всередині країни уряду Тетчер вдалося замінити сталу сис­тему соціальних гарантій "для всіх" іншою, індивідуалістською — "кожний за себе". Відбулися глибокі структурні зміни суспіль­ства. Скоротилась кількість робітничого класу, зайнятого безпо­середньо на виробництві, розширилася зайнятість у сфері обслу­говування, зріс прошарок власників дрібних фірм, появилася со­ціальна група високооплачуваних менеджерів середнього рівня. Більшість виборців 80-х років Великобританії стали відносити себе до "середніх верств".

Досягнуті успіхи "тетчеризму" стосовно умов Великобританії були свідченням здатності капіталістичної системи трансфор­муватися і пристосовуватись до нових соціально-економічних умов. Основні напрями здійснення структурних змін економіки країни збережено і в 90-х роках, незважаючи на "зжимання" соціокультурного потенціалу суспільства. Останнє викликане нерівномірністю зростання доходів різних верств населення. Від цієї політики доходи 20 % багатого населення зростали в серед­ньому на 4,7 % у рік, тоді як у 20 % бідних — всього на 0,2 %. У результаті середній дохід 20 % багатих на початку XXI ст. був у 17 разів вищий ніж 20 % бідних.