Світова економіка в післявоєнний період мала свої особ­ливості й у своєму розвитку пройшла два етапи: 1) від закінчен­ня війни до кінця 80-х років; 2) від 80-х років до сучасності. Для першого періоду характерним став вихід після відбудови економіки на траєкторію стійкого зростання і розвиток на ос­нові ідей, близьких за духом до ідей Дж.М. Кейнса. У США, Західній Європі в 60-ті роки процвітала ідеологія "суспільства загального добробуту". В сучасний період вважається, що цей етап необхідний, щоб та чи інша країна у подальшому могла сприйняти ідеї постіндустріального суспільства.

Прихильники кейнсіанських концепцій стверджували, що тео­рія Дж.М. Кейнса дає можливість здійснювати планування не тільки економіки окремих країн, а й всього світового господар­ства. Американські економісти висунули програми світового еко­номічного регулювання. Серед них — програми створення "світо­вого картеля" під егідою американського капіталу, здатного, на їх думку, регулювати світову економіку, плани створення "всесвітньо­го альянсу" і "всесвітнього уряду", спроможних здійснити міжна­родну координацію національних економічних систем.

Перші спроби світового економічного регулювання поча­лися з кредитно-грошових інститутів. Це відповідало аме­риканській концепції державного регулювання і планування, яка надавала вирішального значення інституціональному впливу на економіку через сферу кредиту і грошового обігу. Ще в липні 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції, у роботі якої взяли участь 44 країни, ухвалено рішення про заснування для забезпе­чення працездатності нової валютної системи Міжнародного ва­лютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Радянський Союз не вступив до цих органі­зацій, хоча делегація СРСР брала участь у роботі конференції.

Конференція затвердила систему золотого валютного стан­дарту, закріпила за доларом США роль світової конвертованої валюти, а його золотий вміст визначила у пропорції 1 тройська унція — 35 доларів. Долар став розрахунковою і резервною гро­шовою одиницею.

Рішення конференції підтвердили зміну світового лідера — ним стали США. В їх основу було покладено план валютного і фінансо­вого регулювання світового ринку. Американський план був роз­рахований на скасування валютних і митних обмежень експорту товарів зі США до інших країн, тоді як англійці намагалися збе­регти систему митних бар´єрів для охорони країн Британської імперії від американської конкуренції. Саме цим пояснюється знач­но пізніший вступ Англії до цих міжнародних установ.

12 країн, що входили до Міжнародного валютного фонду, могли скористатись його послугами для стабілізації національ­них валют і нормалізації ринку. Проте становище їх було не однаковим. Торговий баланс США був активним, тоді як баланс більшості учасників фонду був пасивним, що вимагало додатко­вих валютних надходжень. Тому звернення за допомогою до фонду фактично посилювало залежність від США. Залежність національних валют учасників МВФ виявилась вже у 1949 р. США на засіданні МВФ змусили його членів погодитись на де­вальвацію своїх валют, яку провели 26 країн. Офіційно курс ан­глійського фунта стерлінгів знизився з 402,7 американського цента у 1947 р. до 279,9 цента у 1951 р., курс французького франка — з 0,84 до 0,29 цента, датської крони — з 20,8 до 14,4 цента, голландського гульдена — з 37,7 до 26,3 цента за той же період.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку створений з метою надання його учасникам кредитів для придбання сиро­вини і матеріалів, необхідних для післявоєнної відбудови, рекон­струкції і розвитку своїх економік. При цьому банк або надавав кредити з власних резервів, або надавав гарантію під кредит тій чи іншій приватній організації. Представники банку для вивчен­ня економічних умов кредитування роз´їжджали по різних краї­нах, збирали найрізноманітніші дані, які мали інтерес для США.

Таким чином, до початку 80-х років багато країн ще могли, не звертаючи увагу на решту світу, будувати свою самобутню, незалежну від інших економіку, проводячи індустріалізацію імпортозаміщувального типу. Це й сталося в соціалістичних краї­нах і країнах Латинської Америки. У 80-ті роки настав пері­од рішучої лібералізації та інтернаціоналізації як харак­терна особливість другого етапу розвитку світового госпо­дарства.

Для післявоєнного періоду стало характерним створення нових міжнародних інститутів і органів, які регулювали різно­манітні аспекти розвитку світової системи, поетапне формуван­ня регіональних і міжнародних блоків і угруповань. Ця тенден­ція зберігається і в сучасних умовах. На початку XXI ст. діяло 260 міждержавних і 5472 недержавних міжнародних організацій.